Про парагвайське щастя українців…

Чернігівський мандрівник, журналіст і письменник Олександр Волощук презентував у пресцентрі Dpnews.com.ua «Деснянської правди» свою 11-ту книгу «Парагвайське щастя». Вона є головним підсумком його мандрівки чотири роки тому Південною Америкою. «Я 9 місяців жив там, і з них 2 – у Парагваї. Але саме ця країна надихнула на написання книги, а не Аргентина, не Чилі, не Болівія...» – говорить Олександр.

А все тому, що діаспора українців у Парагваї – певною мірою, унікальна. І про неї практично не було відомо. Олександр Волощук відкрив для нас цю землю та іс-торії наших земляків.

Загалом же, майже 20 років Олександр подорожує, переважно, автостопом та пішки. За цей час проїхав і пройшов 368 тис. км, відвідав 60 країн світу.

Дехто й досі плутає Парагвай із Уругваєм...

Або навіть вважає їх однією країною. Олександр знає це точно, адже під час лекцій, котрі він читає, таке, буває, з’ясовується. І тоді вже плутанина припиняється. Натомість інтерес викликають історії українців-переселенців. Непрості, але насправді в кінцевому рахунку – щасливі. Бо приїхавши до Парагваю у 30-х роках минулого століття, люди уникнули репресій, примусових виселень та Другої світової війни...

«Я у всіх своїх мандрівках досліджую життя українців за кордоном, – говорить Олександр. Парагвай виявився напрочуд гостинним. Мене дуже добре приймали, щиро й ці-каво. І я почув унікальні історії життя з перших уст. Тому це книга не про мандрівку. А про життя українців. Бо жив серед нащадків переселенців із Волині. Діаспора тут виділя-ється серед інших, бо сюди їхав люд лише з Волині тільки протягом 3 років – з 1936 по 1939 роки. Тоді Волинь була під Польщею. Селяни потерпали економічно, політично, від малоземелля. Парагвай став можливістю вибратися. Дві тисячі сімей поїхали. При тому люди розуміли, що назавжди. Бо 12 тисяч кілометрів від України. За переїзд же заплатили немало, тому продавали все, що було. І їхали в невідомість, аби здобути щастя... 
І воно їм усміхнулося».

Бо звідтоді минуло 85 років. А щастя ? Воно – є. Як і українське містечко Фрам, навколо якого живе 10 тисяч українців. Як і вулиця Укранія. Як і православна та гре-ко-католицька церкви. Як оброблені родючі землі нашими фермерами. Як мер містечка, наполовину українець, наполовину італієць. Як ректорка університету – українка в третьому поколінні... А назва книги – суть життя діаспори, вона «відображає сенс переселення і те, що українці там здобули», каже Олександр. Важко виявилося спочатку. Земля була вільна, її можна було купити за безцінь. Але вона була під сельвою – тропічним лісом, який важко вирубувати, а ще там було багато отруйних комах та змій. Але витримали. Українці – народ терплячий та витривалий. А країна хороша. 1935 року там закінчилася остання війна. І мир звідтоді триває. Люди, ті ж переселенці, впевнені в своєму майбутньому. Влада їх завжди підтримувала, постійно позбавляючи податків попервах. А земля плідна, два врожаї на рік. Для українців, особливо тодішніх, то був рай. Торгували, а залишки купувала держава. Так поступово і стали справжніми господарями.

Історії та персонажі – не вигадані, а узагальнені

«Коли почав писати книгу, сюжет довго обмірковував. Хотів розповісти, як жили українці до переселення на Волині. Я знайшов село, куди на початку їхнього шляху посе-лив своїх героїв. Назва Лудин була милозвучною... Мої предки теж із Волині. Тому для мене це знаково, – говорить Олександр. – Розмовляв із багатьма. До прикладу, з Іваном Рожиком. Йому вже тоді виповнилося 87 років. Привезли ж Іванка в Парагвай маленьким хлопчиком. Він навіть пам’ятав подорож через Атлантику. Родина Баранських, Костя-нтин і Параскева, теж уже в літах. Костянтин був головою «Просвіти». Родина найбагатших українців Троцюків теж згодилася поспілкуватися. Жив я і в прибудові до церкви. І в монастирі. Допомагав отцю Деметрію. Навчився відливати свічки, перекладав із іспанської на українську мову Біблію.

Коли я був у Парагваї, то мав понад 30 зустрічей із нащадками українських переселенців, які перебралися в цю країну в 1937 році. Почуті історії я «віддав у копилку» однієї сім’ї – Семенюків (це – чоловік, дружина і двоє дітей), які емігрували з Волині в Парагвай. Я прослідкував життя кількох поколінь родини за період з 1937 до 2018 року, коли я там побував».

Зараз Волощук знайомить із книгою не тільки чернігівців. Одна з презентацій відбулася на Волині в селі Лудині. Також він має запрошення представити книгу в Луцькому краєзнавчому музеї. Чи цікава книга парагвайським українцям? Один примірник вже полетів у Південну Америку. Але, на жаль, тільки літні парагвайські українці до певної міри говорять рідною мовою, але майже не читають...

Несподіванки роману і мандрівки

Цікаві моменти про життя індіанців, зокрема про найбільше плем’я країни гуарані.

Вигадана й зворушлива історія про старшого сина Семенюків Степана та парагвайську дівчину Габріелу, які полюбили одне одного та одружилися. «Красуня Габріела жи-ве тільки в романі. Але я і сам у неї закохався», – зізнається напівжартома Олександр.

Жива змія під наметом. За 200 км від Буенос-Айреса, куди Олександр прямував, аби сісти на літак, мандрівник вирішив заночувати в лісі. Поставив намет, повністю герме-тичний. Готувався вечеряти. І відчув, як хтось повзе під дном намету. І воно піднімається. Зрозумів, що змія. Раптом вона головою впирається в рюкзак і ніби застрягає. Сусід-ство не дуже... Хоч і через підлогу. Олександр легенько вдарив змію по голові, аби злякати. І здивувався її силі. Бо підняла його з каріматом. А потім зникла.

Національні страви, які вподобав наш мандрівник. Асадо – запечене м’ясо на решітці. Чипа - невеличкі дуже смачні пиріжки з м’ясом, які їсти краще гарячими. Аргентинське вино теж гарне, а виноград у Парагваї не росте.

Населені пункти в Парагваї називаються колоніями.

У Парагваї в Олександра Волощука зламався планшет. Він спитав, де краще купити. Але земляки сказали, аби не поспішав. Упродовж трьох днів зібрали кошти і придбали новенький нетбук у подарунок.

Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото Віктора Кошмала та надані Олександром Волощуком