Ділан Сміт подорожує світом і збирає історії кохання

2020-02-14 07:29

Ця подорож 27-річного американця Ділана Сміта триває понад рік. І вона – не перша… Молодий чоловік вважає, що світ – найкращий учитель. А ще…  намагається зрозуміти, що таке любов. Тому збирає у своїх мандрах неймовірні історії кохання. Чомусь упевнена, що він мріє зустріти й свою любов…

Приїхав до Чернігова Ділан невипадково. У словацькому Кошице він познайомився з чернігівцями Богданом і Настею, потім випадково зустрівся з ними в Ужгороді. І за їхнім запрошенням відвідав наше стародавнє місто. Тут, в атмосферній кав’ярні Coffee Club, і відбулася наша розмова.

– Ділане, розкажіть про себе і про те, чому вас так захоплюють подорожі.

– Я ставив собі це запитання багато разів, раніше розмірковував, що я, врешті-решт,     шукаю у своїх мандрах. Інша причина – це те, що мені не вдалося подорожувати в дитинстві та юності, бо в батьків не було такої можливості. Але вони дали мені освіту. А освіта – роботу. І зараз я з радістю мандрую, бо маю таку можливість. Є таке прислів’я, що світ – найкращий учитель, тому, подорожуючи, я також навчаюся цінувати те, що є у нас, американців, удома. Спілкуюся з різними людьми і розумію, яка розмаїта й багата моя країна. І ціную її.

До речі, люди, котрі мандрують з дітьми, часто говорять, що хочуть дати їм те, чого у них самих не було. І я захотів це випробувати на собі. Також  намагаюся зрозуміти, що таке любов, розібратися, як люди різних країн її інтерпретують, як розуміють це почуття. Старші здебільшого вважають, що кохання –  раз і назавжди. А нове покоління часто мислить інакше. Тому мені подобається збирати історії різних людей, особливо старших.  Тобто побачити світ для мене  – це побачити любов у різних країнах і зрозуміти її глибоко, як вона впливає на життя.

– Любов –  кохання чи любов до всього сущого?

– Кохання… 

– Країни різні, у них свій менталітет, своя, так би мовити, аура…

– І своя політична обстановка. Цікаво, що коли я був у Німеччині, то дехто з тамтешніх мешканців не рекомендував їхати до України, бо, мовляв, тут небезпечно. Хоча я у вас побував і на Донбасі. А загалом упевнився, що вплив медіа на людей дуже серйозний. І не завжди інформація відповідає реальній ситуації. Загалом, медіа маніпулюють світом. Вони  нав’язують думки та стереотипи. Адже хіба не кажуть, що в Америці живуть товсті люди, бо їдять фаст-фуд. Але це зовсім не так. 

– Вас лякали Україною. А ви таки відважилися приїхати до нас.

– Коли я навчався в університеті, то приятелював із дівчиною з України. Вона родом з Дніпра. Тому я хотів приїхати у Східну Європу. Найбільше із постсоціалістичного простору турагентства рекламують Прагу. А мені хотілося побачити, як живуть люди «за кадром» реклами. І зрозуміти, що і як нині на місці Радянського Союзу. І чому не рекламується багато цікавого для туристів? На Заході існує думка, що тут просто нічого не залишилося. Але коли приїздиш, то бачиш цікаві, креативні міста зі своєю історію та неповторністю.  Як то було після Римської імперії. Все на місці. Все рухається й розвивається своїм шляхом. 

–  А як вам Україна?

– Після того, як я зустрів у Кошице, в Словаччині, Богдана й Настю, я приїхав до Ужгорода. Звісно, я не знаю української мови. І мені був потрібен банкомат. Я спитав про це в дівчини. Вона мене зрозуміла і, до речі, теж його шукала. Тому ми знайшли банкомат разом. Але до цього міс пригостила мене кавою, бо у мене не було готівки. Відтак ми стали друзями. А потім я побачив Богдана й Анастасію, котрі з Кошице через Ужгород їхали до свого Чернігова. Вони допомогли мені купити сім-карту на телефон. І відтоді  я став спокійним і самодостатнім (усміхається). Українці привітні й гостинні, це надихає сюди приїздити.
Україна ж – країна з дуже глибокою історією, вона майже постійно була під ярмом інших імперій. Тут є чудові міста. Такі, як прадавній Київ, заснований братами й сестрою в далекі часи… Багато людей приїхало в Україну й побудувало тут своє майбутнє. Чернігів – теж прадавнє місто. Воно унікальне. Затишне і не схоже на інші міста. І красиве й сучасне!

– В Америці живе ваша знайома з Дніпра. Сподобався цей український мегаполіс?

–  Дніпро – велике сучасне місто. За часів Радянського Союзу там випробовували ракети за космічною програмою. 

– Чернігів і тепер бере участь у цій програмі, яка спільна для США й кількох інших держав. Ми писали про це в нашій «ДП».

– Думаю, якщо країни працюватимуть разом, то ми швидше опинимося в космосі. 

– Чому  вас так цікавить тема кохання? До речі, а воно було чи є у вашому житті?

– Я багато разів запитував про це у себе. Не знаю, чи був насправді закоханим. Але  я пережив дуже пронизливу й важку розлуку. Моє серце розривалося… Відтоді минуло чимало часу. Проте в мене залишилася нетлінна любов – до мандрів (усміхається). 

– А якщо подорожуючи закохаєтеся? І раптом це трапиться не в Америці? Чи зможете «зрадити» своїй країні, яку вважаєте найдосконалішою в світі й еталоном життя, але не зрадити коханню, котре нарешті знайшли?

– Ні, я ніколи не зможу жити не в Америці. Вона ідеальна, я її дуже люблю. І  все, що я маю, кошти, нерухомість, нині там. Так само я хочу, аби у моїх дітей було американське майбутнє. Тобто, наша сім’я житиме тільки в США. Хіба так не може бути, коли двоє закохаються і вирішать одружитися? Але, багато подорожуючи, я зрозумів, що люди, котрі живуть у різних частинах світу, любов сприймають по-різному. Отож вершина моїх мандрів і бажань – навчитися новому від людей. Насамперед, мудрості. Щоразу, коли я бачу немолоді пари, що живуть разом у шлюбі іноді по 50 років, то розумію: хочу, аби так було і в моєму житті. Тому набираюся досвіду й мудрості, аби потім створити єдиний образ того, яким має бути ідеальне кохання. 

– У яких країнах побували і які історії вважаєте найдивовижнішими?

– Про це я можу говорити навіть не один день. Я побував у понад 20 країнах. Мандрую з 2010 року. Звісно, з перервами. Наприклад, ця подорож триває понад рік. Спочатку я заробляю гроші вдома. І затим подорожую. За цей час я зрозумів, що захоплених мандрами багато в різних країнах. Також – що кожна людина – окремий космос, у якому можна пізнати багато неймовірно цікавого. 

В Україні люди часто подорожують автостопом. Я познайомився з  мандрівником із Рахова, котрий проїхав автостопом із дому до Швейцарії. Спілкуючись із українцями, зрозумів, що ви – дуже стійка нація, бо у вас було менше можливостей, тому ви старалися з усіх сил досягти того, про що мріяли. 

– Чернігівський журналіст автостопом об’їздив і обійшов дуже багато країн – від Камчатки й Далекого Сходу до Західної Європи, Середньої Азії. І написав про свої мандри не одну книгу.

– Я бачив багато жінок, котрі так само подорожують автостопом і їм не страшно. І бачив багато людей, котрі просто бояться подорожей. Мандрівник же повинен бути рішучим.

– Яка ж історія кохання за час мандрів вам запам’яталася найбільше?

– У Львові я був на пішохідній екскурсії. Ми познайомилися з німцем, і він  розповів унікальний випадок із його життя – як він і дружина накривали дах. Бо дізналися, що наступного дня розпочнеться злива. Було нелегко, але подружжя впоралося. І тоді чоловік дістав пляшку дуже дорогого вина, котре не один рік, за традицією,  зберігалося з їхнього весілля. І відтоді він дуже часто згадує, як сиділи з дружиною на даху й пили весільне  вино… Це дуже зворушлива, атмосферна та символічна історія. Саме такі моменти створюють гарні й міцні стосунки. Коли люди роблять щось разом, це мотивує їх бути ближчими, краще розуміти одне одного. Я після цієї розповіді ніби прозрів... І коли  зустріну своє кохання, то не раз згадуватиму цю таку просту й таку унікальну Love Story. 

– Ділане, сьогодні день синів. Я вас вітаю також.  А яка у вас родина, хто ваші батьки?

– Я народився у штаті Нью-Йорк. У мене велика родина. Двоє братів і дві сестри. Не соромлюся, що носив речі після своїх братів. Адже у п’ятьох дітей треба вкладати чималі кошти. У брата були проблеми з наркотиками. І мама й досі продовжує допомагати йому, вже дорослому чоловікові. Я спитав у неї, чому, й вона відповіла, що я зрозумію це, коли матиму своїх дітей. 
Нині я вільний. Неодружений. Мені 27 років. Єдине, що мене засмучує – я зараз не зі своєю родиною. Адже мої батьки не житимуть вічно… А я довгий час не з ними. Це певною мірою егоїстично. Але мандрівки – моя мрія. І мій батько сказав, що пишається мною, бо сам не зміг дати такої можливості. Я дзвоню мамі, скидаю їй фото з багатьох країн. Вона тішиться цим. Але мені сумно, що я давно не бачив своїх рідних. 

– Чули про Чорнобиль? Сьогодні там море іноземних туристів. Торік теж побувала в 30-кілометровій зоні. Згадала, як у студентські часи ми працювали у Прип’яті будзагоном. Враження неоднозначне… 

– Чорнобиль? Я думаю, що це сумна історія. Мені не подобається, що нині туризм паразитує на таких темах. Це принижує рівень культури країн. Шкода. То було дуже функціональне й красиве місто. А тепер – мертве місто-пам’ятник. Багато крутилося  дезінформації навколо Прип’яті, Чорнобильської катастрофи.  Набагато краще бачити гарні речі, ніж проблемні, сумні й трагічні. 

– Ділане, окрім захоплення мандрами, маєте хобі?

– Я варю пиво! Натуральне. Але не збираюся у фермери. Мені хочеться працювати у сфері міжнародних відносин – із іншими країнами, допомагати своєму урядові. Взаємодіяти з людьми. 

– Можете сформулювати своє життєве кредо?

– Твої ноги взуті, а в голові є розум. І ти можеш іти в будь-якому обраному напрямкові,  шукати й пізнавати свій шлях.

Спілкувалася Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото та малюнок із архіву співрозмовника

 

Інші новини:


Сніданок від шеф-кухаря у ліжко, або Як працюють чернігівські ресторани під час карантину

Уже декілька тижнів у Чернігові зачинено ресторани. Більшість закладів повністю припинили роботу. Інші ж почали працювати у форматі нового режиму — тієї ж доставки та замовлень на винос.

2020-04-03 10:05