Біла моя Русь…

Щоліта, наповнивши свою дорожню валізу сувенірами й подарунками для сестер та племінників, теплими кофтинами для мами, українською горілкою (це для брата), я вирушаю у край голубих озер і білих лелек, туди, де народилася й виросла. Туди, де живуть дорогі серцю люди, – в Білу мою Русь…

Від Чернігова до Гомеля 110 кілометрів, і якби не кордони, то за якихось дві години можна було б уже чаювати у родичів. Спочатку Яриловичі, потім Нова Гута. Прикордонники й митники (що наші, що білоруські) підтягнуті, суворі та ввічливі. Після проходження  білоруського прикордонного митного пункту я вже у ближньому зарубіжжі – у прекрасному місті на берегах величного Сожу, в місті, улюбленому з дитинства…

Проспект Леніна (так-так, у них є ще такі проспекти) веде до залізничного та  автобусного вокзалів. Він просторий і чистий, наче вимитий із пральним порошком. По обидва його боки – монументальні, урочисті, з колонами, мініатюрними балкончиками та ліпниною будинки, зведені ще за часів Радянського Союзу. Місто на кожному кроці вітає своїми оригінальними вуличними скульптурами, які гармонійно вписуються в загальний архітектурний ландшафт. Серед  найдивовижніших – пам’ятник першому поселенцю-гомельцю, мисливцю, котрий пливе річкою в човні з лісовою риссю (рись прикрашає і герб міста). На залізничному вокзалі сидить на чемодані бронзовий мандрівник; перед університетом студентка гризе яблуко і читає книгу; біля корчми «Будьма» – Ванька-Встанька – як натяк на те, що скільки б ти не «хильнув», умій устояти на ногах. Є в Гомелі і пам’ятник двірничці, в одній руці якої мітла, а в іншій – люстерко (взагалі, двірник – почесна професія в Республіці, влаштуватися на посаду двірника – що кастинг пройти на Євробачення; вони і працюють самовіддано, й зарплатню отримують гарну).

Чистота, дбайлива доглянутість усіх населених пунктів давно вже стали брендом країни. Вулицями Гомеля курсують красиві, наче щойно з конвеєра, автобуси і тролейбуси. Всі – білоруського виробництва. У маршрутних таксі немає «стоячих» місць, вони комфортні, зручні, технічно безпечні, і проїзд в усі кінці великого обласного центру та приміські села коштує трішки більше 10 гривень. На громадському транспорті читаємо написи «Я ♥ Гомель», «Ми – білоруси» (вони з’явилися в Білорусі ще років із 10 тому, а не так, як у нас, нещодавно).

Ідентичні зізнання в любові, викладені квітами, зустрічаємо і на літніх клумбах Гомеля. І є в цьому якась особлива непихата гордість та велика повага до своєї країни…

Як живеш, Білорусь?

Багато хто з українців вважає, що в Білорусі – рай. Ми й раніше були начувані про білоруські дива – чисті та охайні міста й селища (але ж чисто там, де не смітять), бездоганний сервіс залізниці. А дороги там такі гарні, що хочеться  плакати…

Безперечно, плюсів багато. Економіка більш-менш стабільна й непогано працює, у країні не зруйновані ні фабрики, ні заводи. Немає там і такої великої різниці між бідними та багатими. Палаців, схожих на ті, які височать у нашому Межигір’ї чи Кончі-Заспі, теж немає. Хіба що палац Румянцевих-Паскевичів – загальнонаціо­нальний, державний скарб, перлина гомельського центрального парку, який дивує своєю красою гостей міста. 

Деякі відомі міжнародні експерти стверджують, що Лукашенко вигадав якусь особливу пострадянську модель економіки – взяв усе краще, що було в ній при СРСР, і зробив її соціально орієнтованою. Свідомо відмовився він разом із урядом і від шокових реформ – білоруси ніколи не зламають старий дім, поки не збудують новий. Збережено машинобудівну галузь – трактори й комбайни «Гомсільмашу» відомі в усьому світі. Не щезли й колгоспи – модернізовано старі та побудовано зовсім нові тваринницькі комплекси. У селах з’явилися так звані агромістечка – особистий винахід президента Лукашенка. Це сучасні селища з інфраструктурою міста для фахівців сільського господарства й мешканців сіл. У тих агромістечках – медичні амбулаторії, спортзали для молоді із сучасними тренажерами, пральний комбінат, пошта, котеджі з усіма зручностями…

Білорусь – країна з дуже серйозним аграрним сектором, за експортом продовольства вона десь у першій десятці…

Немає у них грабіжницьких тарифів, пенсії не затримують і майже щороку підвищують. Ціни на продукти десь такі самі, як у нас, держава ціни контролює. Криміногенна обстановка спокійна, міліціянтів, до речі, в країні поважають, щоразу звертаються до них по допомогу.

Не зустрічала я там ані мажорів, ані бомжів. На пластикових вікнах білоруси не «схибнуті», як ми, бо справедливо вважають, що дерев’яні здоровіші. Одягаються просто.

Взагалі, вони дуже гостинні, відкриті. Нація виважених людей, урівноважених та поміркованих, не амбітних і дуже совісних. Живуть розмірено, повільно, неспішно. Без шику й пихатості. Життя білорусів достатньо прогнозоване, стабільне, воно захищене державою і їм немає чого виходити на барикади. У них там, замість революцій, відбуваються фестивалі вишень, сирів, помідорів. Літературні й танцювальні свята. Радіють собі життю!..

Ковбаси, сири, молоко у них дуже гарні. Трикотаж, жіноча білизна фірми «МІЛАВІЦА», косметика, вироби з льону – все зі знаком якості… Немає стихійної торгівлі, ніхто із землі нічого не продає і – жодних тобі яток на кожному кроці. Люди купують товари в магазинах, супермаркетах, «Єврооптах», на цивілізованих ринках.

А ось телебачення нуднувате. Самі лише російські серіали, а політичних шоу немає зовсім. Білоруси полюбляють український телевізійний продукт, особливо телешоу. Там ідуть наші «Екстрасенси», «Орел і решка», «Міняю жінку». А ось соціальна реклама у них цікава – до прикладу, про те, як сортувати сміття. У Білорусі вже давно роздільні контейнери для сміття, а все одно говорять про це в рекламах, пропагують. Реклами вчать дітей безпеки у Всесвітній мережі, застерігають, щоби підлітки не робили селфі на дахах вагонів…

У Білорусі існують держпрограми кредитування житла для молодих, які реально працюють.

У країні будується не тільки житло для молодих родин, а й лікарні, стадіони, аквапарки і навіть – перша в Білорусі АЕС. Торік у Гомелі закінчили будівництво  величезного сучасного містечка обласної дитячої лікарні. Медицина й освіта справді безкоштовні. Білоруські хірурги роблять найскладніші операції з пересадки органів. Фармацевтика на високому рівні – ліки, винайдені й виготовлені в країні, користуються заслуженим авторитетом на міжнародному фармацевтичному ринку. В місті – 7 стадіонів, 18 басейнів, Льодовий палац (Олександр Лукашенко – великий прихильник здорового способу життя, любить лижі та хокей, тому подібні спортивні заклади є в кожному обласному центрі)… Після Чорнобильської трагедії всі до одного учні всіх шкіл Гомеля та області щороку разом зі своїми педагогами їздять на оздоровлення в республіканські санаторії – безумовно, за державні кошти…

Доброго дня, пане президенте!

Про Олександра Лукашенка багато пишуть у Європі, багато  критикують.  Але він реагує на ці випади цілком адекватно, не втрачаючи впевненості й оптимізму.

Люди старшого та середнього поколінь у Білорусі ставляться до нього з великою повагою.

У День визволення Білорусі від фашистських загарбників моїй мамі, як і багатьом її ровесникам,  принесли квіти, цукерки, матеріальну допомогу  від Президента країни. І лист-трикутничок, підписаний особисто главою держави. Мама була цим дуже задоволена. Як і я. А чому би й ні? Пенсію їй постійно збільшують, ліки вона купує в аптеці зі знижкою, перебоїв із гарячою водою немає, транспорт працює добре, взимку всі дороги і тротуари прочищені від снігу – ходити пенсіонерам не слизько... Прості, здавалося би, занадто буденні деталі щоденного життя, але вони такі важливі, коли ти у поважному віці... І навіть коли тобі лише 40 років.

Президент упевнений, що «у нас усе має бути своє, білоруське. Навіть Ейфелева вежа». Навіть Дід Мороз. За розпорядженням Олександра Григоровича в Біловезькій пущі у спеціально побудованій хаті оселилися білоруські (не лапландські) Дід Мороз зі Снігуронькою. Взимку добрий дідусь ходить у шубі і з палицею, а влітку – в солом’яному капелюсі й домотканій сорочці. Іноземні туристи в захваті від казкових мешканців пущі…

А ще мені подобається те, що держава не шкодує грошей на реставрацію старовинних прекрасних замків і садиб відомих особистостей, яких так багато в Білорусі. Знаходить держава фінанси і на книговидання, підтримку музеїв, театрів та численних «товстих» літературних журналів і альманахів, ЗМІ…

Наостанок

Три тижні в Білорусі пролетіли непомітно. Безкінечні розмови з мамою про все на світі, відвідини могил рідних людей, приємне спілкування з колегами-письменниками…

Головний висновок, до якого я щоразу приходжу після чергових поїздок до Білорусі: у країні турбуються про людей. У ній панує  порядок, а не якийсь незрозумілий хаос.

Там, безперечно, є свої проблеми, і їх значно більше, ніж нам звідсіля здається. Їхня стабільність обумовлена дешевим російським газом, особливими відносинами із сусідньою країною, і в цьому є свої мінуси (Олександрові Григоровичу буває непросто зі своїм кремлівським колегою, і він цього не приховує)...

До прикладу: власну бізнесову справу розпочати у них складно, бо багато всіляких бюрократичних «заморочок» і високі податки. На заробітки білоруси теж їздять – до Росії, Польщі, Прибалтики. Але не так масово, як ми… Декілька років тому Білорусь стала світовою рекордсменкою за рівнем інфляції, яка безжально вдарила по доходах людей, по їхньому життю загалом… Але країна зуміла вистояти.

Невдячна ця справа – заздрити плюсам сусідньої держави, з’ясовувати, хто  щасливіший – білоруси чи українці, хоч у них є чого по­вчитися. Чорнобильську біду наші народи розділили на двох – найбільше постраждали в ній саме наші країни. Маємо схожу історію, кожен із нас будує своє майбутнє. Маємо несхоже сучасне: у них немає війни, і білорусам не потрібно помирати за любов до своєї країни. Але ж у православних храмах обох країн моляться про одне й те ж саме – про добробут і щастя, про мир і злагоду…

P. S. Я вже у Прилуках. У нас сонячно. У квітнику під моїм балконом буйно квітнуть чорнобривці й пишні жоржини, а я сумую за білоруськими настурціями, що цвіли колись на маминому городі…

Ось відсвяткували ми День Незалежності. Без параду, але з Маршем Захисників. Зі щемною ходою наших дорогих воїнів.
Щасливі країни, які не знають війни!.. Сподіваємося, що у нас в Україні настане, нарешті, довгоочікуваний мир і воїни повернуться додому живими…

Сподіваємося, що настануть часи, і у нас буде президент, якого ми зможемо називати так, як білоруси звуть Олександра Лукашенка, – батьком.

Лілія ЧЕРНЕНКО
Фото з Інтернету