Від катастрофи до конфлікту. Радіодрама "Чорнобиль: 40 років випробування"

Чорнобильська атомна електростанція. Зображення: facebook/Державне спеціалізоване підприємство ЧАЕС.

У ліквідації наслідків аварії брали участь понад 600 тисяч людей

26 квітня 1986 року, 01:23 ночі.

На Чорнобильській атомній електростанції лунають вибухи. У повітря викидаються тонни радіоактивних речовин. На четвертому енергоблоці спалахує пожежа. Показники дозиметрів зашкалюють.

Це була субота. Радянська влада не поспішила з інформацією про катастрофу. Лише в понеділок, під час вечірнього випуску новин, ведуча озвучила таке лаконічне повідомлення:

"В Чорнобильській атомній електростанції сталася надзвичайна ситуація. Один з атомних реакторів отримав пошкодження. Вживаються активні заходи для усунення наслідків інциденту. Постраждалим надається необхідна допомога. Уряд сформував спеціальну комісію для розслідування."

За оцінками вчених, викид радіації у перші дні перевищив наслідки бомбардувань Хіросіми та Нагасакі разом узятих. Лише за 36 годин після вибуху почалася евакуація Прип'яті. Місто, де проживали майже 50 тисяч людей, залишали поспіхом -- із розрахунком "на кілька днів". Але, як виявилося, назавжди. У документальному фільмі "Чорнобиль. Хроніка важких тижнів", знятому після катастрофи, люди ділился тим, що не розуміли, куди і на який термін вони їдуть, і що на них чекає попереду.

Знищений четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції після катастрофи, що сталася 26 квітня 1986 року. Архівне зображення: facebook/Державне спеціалізоване підприємство ЧАЕС.

Радіація не визнавала жодних меж. Викинуті в результаті вибуху речовини розповсюдилися далеко за межі українських кордонів. Найбільше забруднені території північної України та Білорусі, проте підвищений рівень радіації також був зафіксований у ряді європейських країн.

Для ліквідації наслідків аварії було мобілізовано сотні тисяч осіб. Серед них були військовослужбовці, рятувальники, інженери та медичні працівники — всі вони повинні були зупинити розповсюдження радіації, ліквідувати вогнища пожеж, очистити забруднені території та звести перший саркофаг над пошкодженим реактором.

Чорнобильська аварія була класифікована за найвищим -- сьомим рівнем міжнародної шкали ядерних подій. Розповідає генеральний директор Чорнобильської Атомної Електростанції Сергій Тараканов.

Вибух четвертого реактора призвів до повного знищення активної зони та безпрецедентного викиду радіоактивних матеріалів у навколишнє середовище. За приблизними оцінками, обсяг викиду становив близько 140 мільйонів кюрі. Потужність гамма-випромінювання в районі завалів блоку коливалася від 2 до 5 тисяч рентген на годину, тоді як у самому епіцентрі розплаву показники сягали вражаючих 50 тисяч рентген на годину.

У ліквідації наслідків аварії брали участь понад 600 тисяч людей. Безпосередньо саркофаг зводили майже 90 тисяч робітників, які спорудили цей об'єкт за рекордні 206 днів".

Сергій Тараканов. Зображення з публічно доступних джерел.

Глибинні причини цієї катастрофи були закладені ще на етапі проєктування реактора. Його створювали як найбільш швидкий та економічно вигідний варіант для масового будівництва, оскільки він не мав масивного сталевого корпусу та зовнішньої захисної оболонки -- так званого конфайнменту. Продовжує розповідати директор Чорнобильської АЕС.

Цей реактор технічно ґрунтувався на елементах збройної програми. Однак, прагнення до швидких результатів призвело до ігнорування критичних недоліків, зокрема, безпечного позитивного коефіцієнта реактивності. Після катастрофи комісія під керівництвом академіка Валерія Легасова представила версію, яка покладала всю провину на персонал станції, і, по суті, ця комісія вводила в оману МАГАТЕ. Як наслідок, перший міжнародний звіт МАГАТЕ "Іnsag-1" просто повторив висновок про виняткову відповідальність операторів. Лише через п’ять років внутрішні розслідування виявили критичні недоліки в конструкції реактора, що було офіційно підтверджено у звіті МАГАТЕ в 1992 році.

У ті дні панувала віра в те, що катастрофи на реакторах типу "Чорнобиль" не можуть статися.

Чорнобильська аварія справила вплив не тільки на Україну. Радіоактивна хмара охопила більшу частину Європи. Ця подія стала поворотним моментом у глобальних стандартах ядерної безпеки.

Перші ознаки підвищеного радіаційного фону були зафіксовані не в Радянському Союзі, а на атомній електростанції в Швеції, що розташована за більш ніж тисячу кілометрів від Чорнобиля. На Заході почали з'являтися підозри, що сталася якась надзвичайна подія, хоча радянська влада ще не наважувалася на публічні заяви. Про це розповідає Шон Берні, старший ядерний спеціаліст організації "Greenpeace Україна".

"Перші повідомлення, що на Чорнобильській АЕС сталася аварія, пролунали не від радянського уряду з Кремля, ні. Перші повідомлення почали надходити із Західної Європи, а саме зі Швеції. А потім вже, пізніше - по ходу того, як минали години та дні -- почало з'являтися більше інформації. На радянському телебаченні повідомили, що стався інцидент. І тодішній голова МАГАТЕ -- його звали Ганс Блікс -- поїхав туди 2 травня 1986 року. Тобто за шість днів після того, як сталася аварія, він відвідав Чорнобиль. Але тоді, навіть попри те, що було дуже очевидне руйнування четвертого реактору, МАГАТЕ і Радянський Союз говорили про те, що ситуація під контролем: начебто, якийсь викид радіації стався, але не надто масштабний. Тобто, знову ж таки, тоді і ані Кремль, ані МАГАТЕ не повідомляли про якусь значну загрозу. І про це не було відомо ані мешканцям України, ані людям в інших країнах".

У ті роки існувала думка, що аварії на реакторах подібного типу, як у Чорнобилі, не можуть статися, -- підкреслив Шон Берні. Проте, варто зазначити, що небезпечний інцидент вже мав місце раніше на іншій атомній електростанції в колишньому СРСР.

Переконання було таким: аварії та вибухи неможливі, нічого не може трапитися. Однак важливо зазначити, що конструкція великих канальних реакторів сама по собі не була безпечною. В їхньому проєктуванні існували певні недоліки та проблеми. Варто також згадати про аналогічний реактор, що був зведений у Ленінграді, де у листопаді 1975 року сталася критична ситуація, пов'язана з порушенням охолодження ядерного пального. Це призвело до забруднення як у Ленінградській області, так і в Балтійському морі. Тобто, подібні інциденти мали місце ще до катастрофи в 1986 році, і це свідчить про проблеми в радянській культурі, зокрема про недобросовісність та замовчування небезпечних ситуацій. Очевидно, що комуністична система була невідповідною для управління ядерними реакторами.

Шон Берні. Источник изображения: uacrisis.org

Тоді, у 86-му, ще ніхто не знав, наскільки серйозними і довгостроковими будуть наслідки. І першими, хто зіткнулися з цією реальністю, були люди, яких відправили на ЧАЕС ліквідовувати аварію. Серед них -- Михайло Судніцин, на той час -- викладач Львівського пожежно-технічного училища, який очолив групу курсантів-добровольців. Разом із колегами з Харкова їм довірили складне і ризиковане завдання -- зачистити від радіоактивних елементів вентиляційну трубу в зоні 4-го енергоблоку. Без цього на ЧАЕС неможливо було завершити спорудження захисного саркофага. Пан Михайло згадує, як готувався до найбільш небезпечного в своєму житті відрядження.

"Нас зібрало керівництво училища і розказало, що ми повинні бути будемо задіяні і щоб ми готували курсантів для поїздки в зону Чорнобильської аварії. Так ми дізналися. Я був викладачем спеціальної дисципліни "Протипожежна служба цивільної оборони" і що таке радіація та опромінення я знав. Я вчив курсантів, які діяти в зоні радіоактивного зараження, і знав, що рано чи пізно комусь таки доведеться їхати. Коли поїхали наші пожежники, ми вже знали, що доведеться їхати не лише нашим працівникам пожежної охорони, але й нам. Так воно і сталося".

Цю роботу мусили виконували люди -- вручну, під радіацією

Для очищення деяких ділянок Чорнобильської АЕС, зокрема, даху машинної зали, планувалося використати спеціалізовану техніку. Однак вона виявилася нездатною впоратися з умовами на станції: вертикальні сходи, що вели до платформ вентиляційної труби, виявилися для неї непрохідними. Тому цю роботу довелося виконувати людям вручну, під впливом радіації. Михайло Судніцин розповідає, що їхню бригаду ліквідаторів, яка взялася за це завдання, називали біороботами.

"Під час вибуху із реактора на технологічні майданчики було викинуто багато радіоактивних речовин. Уран, твели, графіт. І от їх треба було скинути в саркофаг безпосередньо. Тільки потім цей саркофаг можна було перекривати. Тобто весь радіоактивний бруд, який був на вентиляційній трубі і в машинній зал, треба було скинути в саркофаг. Тільки тоді можна було перекрити цей саркофаг і продовжувати дії по дезактивації. Справа в тому, що це вертикальна труба, треба було піднятися на висоту, а жоден робот не підніметься. Тож тими роботами були курсанти Львівського і Харківського пожежного училища. У нас 20 людей виконували роботу по дезактивації вентиляційної труби, технічних майданчиків. Рівень радіації був дуже великий. Прилад ДП-5В зашкалював і час роботи був обмежений. Треба було все виконати, скинути графіт і повернутися назад, доповісти, що все зроблено".

На виконання робочих завдань виділяли всього кілька хвилин - 5-7, максимум. Це був критично важливий проміжок часу, в межах якого намагалися не перевищувати безпечну норму радіаційного опромінення. Кожна додаткова секунда могла призвести до серйозних проблем зі здоров'ям, ділиться своїм досвідом ліквідатор.

"Ми виконали всі дії згідно з сигналом сирени. Ми піднімалися протягом 5-7 хвилин, коли почулася сирена, і ми мали спуститися з тих майданчиків через вертикальні сходи. Тож усе відбувалося за чітким графіком."

Спорядження було досить тяжким; нас захищали від радіації за допомогою прогумованих халатів, подібних до тих, що використовують рентгенологи. Рукавиці також були виготовлені з гуми і свинцю, що значно знижувало рівень радіаційного впливу. Таким чином, ми носили на собі приблизно половину нашої ваги в додатковому обладнанні.

Використовували лопати для роботи. Графіт скидували як лопатами, так і руками. Усі шматки, які не вміщувалися на лопату, двоє людей переносили і скидали прямо в саркофаг. Потрібно було щось робити, хтось мав це зробити. Якщо не ми, то хто ж це зробить?

Михайло Судніцин (в нижньому ряду в центрі). Фото з архіву Михайла Судніцина

Під час виконання робіт на ЧАЕС, на щастя, все обійшлося, -- згадує пан Михайло. Зле нікому з курсантів не стало, хоча всі отримали чималі дози опромінення. Після цього рятувальників доправили до шпиталю у Києві, де вони перебували 21 день.

"Пролікувалися, прокапалися, тобто за нами слідкували, який стан нашого здоров'я. Ми там пробули в Києві в Республіканському госпіталі, тільки потім поїхали по своїх регіонах: хто в Харків, хто -- у Львів.

Кожна людина має свій унікальний організм, і тому показники здоров'я у всіх різні. Всі ми піддавалися впливу радіації, проте дози були різними: у когось це було 16 рентген, у когось 19, а у когось і 22. Це залежить від індивідуальних особливостей організму. Я, наприклад, отримав 16 рентген, що вважається допустимою дозою, і я живий. Ось вже 40 років минуло, і я почуваюся добре. Кожен має свій шлях, і хоча хвороби трапляються, ми продовжуємо боротися і лікуватися.

Проте деякі з колег, з якими пан Михайло співпрацював під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, вже відійшли в інший світ. Наслідки тієї героїчної роботи залишили свій слід.

"З моїх трьох товаришів-курсантів вже нікого немає. Минуло понад десять років, і деякі з них пішли з життя. Наразі в Чернігові один хлопець відчуває себе дуже кепсько. Загалом, здоров'я всіх значно погіршилось, і кожен з нас отримав свідоцтво про непрацездатність."

Медичні наслідки аварії важко оцінити навіть крізь десятиліття, -- каже директор ЧАЕС Сергій Тараканов. Вплив радіації може проявлятися роками, а іноді -- поколіннями. І саме тому ця катастрофа досі не має остаточного підсумку.

Медичні наслідки катастрофи продовжують бути об'єктом детального вивчення й до сьогодні. Важливо зазначити, що встановити остаточні дані вкрай складно через тривалий латентний період захворювань та переміщення населення. Офіційно зафіксовано тисячі випадків раку щитоподібної залози серед тих, хто був дитиною під час аварії. Однак багато експертів вважають, що реальні цифри можуть бути значно більшими. Мова йде про десятки, а можливо, й сотні тисяч додаткових смертей від онкологічних хвороб упродовж життя постраждалих поколінь. Що стосується генетичних наслідків і біологічних змін у Зоні відчуження, ці питання залишаються предметом активних наукових досліджень і досі.

Чорнобильська трагедія стала першою катастрофою такого розміру в історії, і світ ще не стикався з подібними викликами. Однак, незважаючи на цю ситуацію, радянська влада не вжила достатньо заходів для своєчасного захисту населення, зазначає експерт Greenpeace Шон Берні.

Евакуація населення розпочалася лише 27 квітня, що складає півтори доби або 36 годин після катастрофи. Проте навіть у наступні дні, тижні та місяці багато людей, зокрема українці, зазнали наслідків радіаційного опромінення. Ця проблема продовжувала існувати протягом 90-х років і, ймовірно, залишається актуальною й сьогодні. Важливо підкреслити, що основним пріоритетом уряду повинно бути забезпечення безпеки громадян, особливо після такої руйнівної аварії. Проте заходи, які були вжиті в той час у Радянському Союзі та Україні, виявилися недостатніми для захисту людей від радіаційного впливу. Крім того, в наступні місяці та роки виникла проблема споживання сільськогосподарської продукції, яка також була під впливом радіації, і ніхто не намагався запобігти цій ситуації.

На старті глобального конфлікту ЧАЕС знову опинилася в центрі уваги.

Пройшли роки. Чорнобиль поступово втратив статус новини. Над зруйнованим реактором збудували захисні споруди, а територію перетворили на зону відчуження. Сама станція функціонувала в режимі постійного моніторингу. Тут і далі працювали люди, які контролювали стан об'єктів, рівні радіації та підтримували інфраструктуру, щоб зменшити наслідки катастрофи. Здавалося, що найгірше залишилося позаду, а уроки цієї трагедії стали важливими для всього світу.

Десятиліття Чорнобиль залишався символом техногенної небезпеки. Роки потому це місце більше асоціювалося з пам'яттю і застереженням, ніж із безпосередньою загрозою. Але у 2022 році ЧАЕС знову опинилася в центрі уваги. Російські війська захопили територію станції у перший же день повномасштабного вторгнення. Світ знову заговорив про Чорнобиль.

Працівники Чорнобильської АЕС, які були на зміні 24 лютого, провели майже місяць у складних умовах, під контролем окупантів та без можливості відпочинку. Серед них була інженерка Людмила Козак, що працює у службі фізичного захисту. Вона згадала, що в ніч, коли Росія розпочала своє масштабне вторгнення, зв’язок на станції повністю зник. Працівники чули звуки техніки, що наближалася дорогою поблизу, але не могли зрозуміти, що саме відбувається.

Це була надзвичайно складна ситуація, можна сказати, що 23-го і 24-го числа. Впродовж усієї ночі ми спостерігали, як рухається техніка, як вона літає. Ми були свідками всього цього, чули звуки, усвідомлювали, що відбувається, але не могли зрозуміти, що конкретно відбувається, оскільки зв'язок був відключений вночі.

Гул, що лунав від вертольотів, літаків і техніки, створював враження чогось жахливого. Здавалося, що земля ось-ось трісне від такої кількості повітряних та наземних засобів. А коли вдень 24-го почалися вибухи, нас охопив справжній страх. Ми були в шоці і не могли зрозуміти, що відбувається. Як можуть літати вертольоти поруч з ядерним об'єктом? Це ж заборонено! Тоді, о 15:45, я помітила на своїх моніторах, що до нас на територію проникають невідомі особи в чорному.

Російських військових було дуже багато, -- пригадує пані Людмила. Вони швидко взяли під контроль ключові об'єкти, зокрема, й саму станцію. На ЧАЕС на той момент перебували підрозділи Національної гвардії України, які виконували функції охорони. Після захоплення вони опинилися в заручниках окупантів разом із персоналом станції. Спочатку російські військові поводили себе спокійно, -- розповідає Людмила Козак.

"Вони прийшли з білим прапором, сказали про перемовини, що ми захоплені. Все. "Складаєте зброю, якщо хочете, або інакше ми вам зробимо м'ясорубку і все". На цьому все закінчиться. Поговорили наші військові, їхні військові, наше керівництво і прийшли до того, що ми згодні на полон, тому що ми розуміли, що в нас ядерне паливо, стріляти тут не можна в жодному разі. Не дай Бог, кудись попадеть, це буде гірше, ніж той Чорнобиль. Вони би зробили для всіх дуже-дуже-дуже погано. Києва їм не треба було б уже, якби вони в нас розпочали".

Персонал опинився в ситуації фактичного заручництва, змушений виконувати тривалі зміни без можливості ротації під загрозою вогнепальної зброї.

Директор Чорнобильської АЕС Сергій Тараканов називає період окупації безпрецедентним випробуванням для станції. Російські військові фактично перетворили ядерний об'єкт на свою військову базу.

Наші працівники опинилися в ситуації, схожій на заручництво, змушені виконувати тривалі зміни без можливості змінюватися, під постійним наглядом автоматів. Це стало щоденним випробуванням, яке поєднувало психологічний тиск та фізичну виснаженість. Такі дії повністю підірвали глобальну архітектуру ядерної безпеки. Коли оператори змушені працювати під загрозою, а незалежні регулятори втрачають доступ до об'єкта, основоположні принципи МАГАТЕ, такі як культура безпеки та незалежний нагляд, перестають мати сенс. Окупація супроводжувалася систематичним мародерством: лабораторії були розграбовані, а обладнання на суму близько 40 мільйонів доларів США — викрадено.

Чорнобильська атомна електростанція в умовах російської окупації. Зображення: facebook/Державне спеціалізоване підприємство ЧАЕС.

Старший спеціаліст з ядерної безпеки "Greenpeace Україна" Шон Берні згадує, як його вразила новина про початок масштабного вторгнення Росії в Україну. Він зазначає, що окупаційні сили почали систематично захоплювати українські ядерні об'єкти, що дало зрозуміти: їхні дії були свідомими і спланованими.

Коли ситуація в Чорнобилі почала розгортатися, виникло закономірне питання: чому росіяни вирішили захопити Чорнобильську атомну електростанцію? Разом із колегами з Бельгії (я тоді перебував у Шотландії) ми почали ретельно аналізувати обставини та потенційні загрози. Це не могло бути простим випадком, адже російські війська мали на меті контроль над атомними електростанціями. Ми зосередилися на Чорнобильській АЕС на півночі та Запорізькій на сході України, а також помітили спроби захоплення Південноукраїнської АЕС. Всі ці об'єкти є критично важливими для інфраструктури, і їх захоплення росіянами викликало справжній шок. Це стало першим випадком в історії, коли держава та її збройні сили намагаються контролювати великі атомні електростанції під час військових дій. Отже, ми усвідомили загрозу, яку представляє Росія.

У перші дні окупації працівники Чорнобильської АЕС продовжували виконувати свою роботу -- під наглядом російських військових, але без тиску і принижень, пригадує інженерка Людмила Козак. Утім, так тривало недовго. На ЧАЕС почалися ротації окупантів, і ситуація змінилася.

Ті, хто нас вразили, стверджували, що проходили навчання. "Ми вдосконалювалися на Курській, ми готувалися на Ленінградській, щоб завоювати вашу увагу".

Коли вони вперше вирушили до Києва, отримали там серйозні "люлєй" і повернулися до нас, почали постійно привозити нових-нових-нових, і так кожні два-три дні відбувалася ротація. Ситуація ставала все гіршою, гіршою, гіршою. Врешті-решт, там вже не залишалося людей. Замість них з'явилися зомбі, обкурені, агресивні наркомани. Вони спеціально ходили за нами, намагаючись спровокувати, щоб ми сказали хоча б слово, за яке можна було б вчепитися. "Що ти тут робиш? Куди йдеш? Чому? Що ти робиш? Дай мені радіації. Мені треба щось на пам'ять. Дай мені їжі. А може, якийсь значок? Просто без причини чіплялися".

Доходило і до погроз, -- пригадує Людмила Козак. Її робоче місце було розташоване в будівлі, де облаштували штаб російські військові. Тож жінка змушена була працювати саме там і фактично перебувала поруч із окупантами цілодобово.

"Вони змушували ходити в білих пов'язках, наприклад. Я відмовлялася, я дуже часто відмовлялася, дуже часто сперечалася з ними. А так як одяг у нас темний, лютий місяць, темніло швидко ще, вони постійно: "Отримаєш кулю в лоба, отримаєш кулю в лоба, ми не бачимо тебе, що ти йдеш. Чуємо шурхіт, отримаєш кулю в лоба, одягай білу пов'язку". Ну, постійні сварки-сварки. До генерала я там прийшла їхнього, кажу "Мені не підходить ваша пов'язка". І знайшла я на роботі білий чепчик, який в мене в шафці лежав. Одягнула його і прийшла до того генерала, кажу: Можна я в ньому буду ходити? Каже: так. І все. Тож буквально з третього дня, я чепчик вже не знімала".

Російські загарбники розгорнули своїх військових та техніку на території Чорнобильської АЕС.

Працівники працювали без зупинки — як вдень, так і вночі. Вільний час був обмежений до мінімуму: на сон їм відводили лише кілька годин. Втома накопичувалася стрімко, проте команда продовжувала виконувати свої завдання, незважаючи на виснаження та напругу. Таку ситуацію описує одна з працівниць Чорнобильської АЕС.

Люди почали непритомніти. Вони просто падали на своїх робочих місцях. У багатьох загострилися хронічні захворювання. Ліків не вистачало, нічого не було під рукою, працювати було надзвичайно важко. Ми проїжджали за один день 12 годин, хоча насправді відпрацьовували 600, а деякі й 900. Це стало справжнім випробуванням.

На жаль, у нас не було ніякого побуту, оскільки це був ядерний об'єкт, і для такого місця не було передбачено зручностей. Все, що ми робили, від роботи до відпочинку, проходило в одному і тому ж приміщенні. Харчувалися ми в їдальні, а вийти з нашого сектора нам дозволялося лише тричі по пів години: один раз, щоб поїсти, ще раз — для душа, і востаннє — на медичний огляд.

Російські військові встановили власні правила на станції та здійснювали повний контроль над її функціонуванням. Разом з тим, територію ЧАЕС вони фактично використовували як базу для відпочинку та реорганізації: тут розміщували особовий склад, військову техніку та облаштовували побутові умови.

Ми намагалися ховатися, коли вони поверталися з боїв. Просто не з’являтися на очах і уникати зустрічей, адже це було небезпечно. Вони влаштовували гульні, часто приносили підбитих тварин на майданчик, щоб смажити шашлики і святкувати різні події, дні народження. У них було справжнє веселість, і вони поводилися, як їм хотілося. Випивши, ставало справді страшно.

Звичайні стаціонарні телефони

Незважаючи на повний контроль з боку російських військових, співробітники станції шукали можливості для зв'язку із зовнішнім світом. І вони змогли це зробити. У Чорнобильській АЕС для внутрішнього спілкування використовували стаціонарні телефони. Проте деякі з них були з'єднані зі Славутиčem. Це створювало значний ризик. Кожна розмова проходила під пильним наглядом, тож доводилося бути обережними, часто приховуючи справжній зміст своїх слів. Тим не менш, таким чином, працівники не лише отримували інформацію про навколишні події, але й передавали відомості про ситуацію на станції та переміщення російських військових.

Обычные стационарные телефоны. Мы начали пытаться звонить, и это сработало: в Славутичі ответили на звонок. Мы начали общаться и передавать информацию. Связались с нашим руководством, которое было проинформировано о ситуации. Руководство начало передавать данные в соответствующие службы, и у нас наладился контакт, но мы не могли говорить открыто. За мной сидел человек с автоматом, который следил за разговором. Запрещалось общаться на украинском языке, так как он должен был понимать каждое мое слово.

Під час окупаційних дій російські солдати організували свої позиції безпосередньо в зоні відчуження, викопуючи окопи на території, що постраждала від радіоактивного забруднення. Зокрема, у Рудому лісі, який після катастрофи 1986 року перетворився на одну з найнебезпечніших зон. Експерти миттєво попереджали, що будь-яке втручання в ґрунт у цій місцевості призведе до підняття радіоактивного пилу та додаткового опромінення. Проте це не зупинило загарбників. Про це розповіла Людмила Козак.

Багато людей не вірять, багато хто спотворює факти, але це не вигадка. Вони там проводили роботи, копали землю, і стан там був досить важким. Чи були проблеми з військовими? Так, були. Що саме сталося, не можу розповісти. Але і я, і інші співробітники стали свідками того, як привозили поранених військових на автобусах до лікарні в Гомелі; їх везли з опіками та блювотою. Ми хоч трохи знаємо про радіацію і розуміємо, що це можуть бути перші прояви її впливу. Вони стверджували, що "ми отруїлися лосем". Але в лосі теж є те, що може бути небезпечним. Тому ми їх застерігали: "Їжте кроликів, будь ласка! Споживайте кроликів, зайців, лосів, косуль, насолоджуйтесь цим". Як кажуть, можна приїхати подивитися на Чорнобиль і радіацію, але радіація і Чорнобиль ніколи не залишать вас.

Працівники станції опинилися в полоні протягом 26 днів. Наприкінці березня вдалося досягти угоди з окупантами щодо ротації складу. Їх замінили колеги, які добровільно вирішили стати в полон, щоб дати змогу виснаженим працівникам повернутися додому. Тоді ніхто не міг передбачити, як довго триватиме окупація. Цей героїчний вчинок колег залишиться в пам’яті назавжди, -- говорить, зворушена, пані Людмила.

"Коли нас міняли, нас посадили в автобуси, вивезли в ліс. В лісі ми перейшли до річки і звичайним рибацьким човником нас перевозили по 10 чоловік. Для того, щоб бути впевненими, що хтось займе тих 10 робочих місць, які будуть працювати.

Наші працівники добровольно погодилися поїхати в полон. Ми ними дуже пишаємося, тому що не кожна людина добровільно піде і ще буде виконувати свою роботу. Вони в нас супергерої, і якими ми досі пишаємося і виказуємо їм кожного дня подяку".

Чорнобильська АЕС була звільнена, однак загрози для неї не зникли

На початку квітня 2022 року російські сили залишили Київську область та покинули територію Чорнобильської зони. Вони забрали з собою нацгвардійців, які були захоплені на станції, і деякі з цих військових досі, вже протягом п’яти років, перебувають у полоні в жахливих умовах.

Чорнобильська атомна електростанція більше не перебуває під контролем російських військ. Фото: facebook/Генеральний штаб Збройних Сил України.

Чорнобильська атомна електростанція була звільнена, проте небезпеки для неї все ще існують. У контексті широкомасштабного конфлікту, як сама станція, так і зона відчуження залишаються під ризиком обстрілів та повітряних атак.

У лютому 2025 року російський ударний дрон влучив у захисну конструкцію нової безпечної оболонки, що огороджує зруйнований четвертий енергоблок, завдавши їй серйозних пошкоджень. Всередині цієї оболонки розташовані залишки реактора №4 та його саркофаг. Останній потребує термінового демонтажу, оскільки був зведений рекордно швидко після аварії і спочатку розраховувався на 20 років експлуатації. Проте, через пошкодження захисної конструкції, здійснити демонтаж наразі немає можливості.

Директор Чорнобильської АЕС Сергій Тараканов зазначив, що відновити захисну конструкцію важливо до 2030 року, і Україна закликає партнерів підтримати її в цьому.

"Вже з 2030 року розпочнеться неконтрольована корозія основної конструкції, що ставить під загрозу весь термін експлуатації споруди. І найважливіше, через порушення безпечного середовища, ми були змушені повністю зупинити проєкти з демонтажу нестабільних конструкцій старого саркофага, що, власне кажучи, і було головною метою будівництва нової арки. Зараз ми боремося за відновлення цього захисного щита. Перший етап - це екстрено-аварійний ремонт - ми завершили власними силами за допомогою державної служби надзвичайних ситуацій. жовтні 2025 року ми закрили основний отвір на передотні сезону опадів. Наступний крок, на якому ми зараз знаходимось, це проміжний ремонт до кінця 2026 року. Але повне відновлення функціональності арки може коштувати от сотні мільйонів євро, та тривати щонайменше до 2030 року. Україна розраховує на світову солідарність, тому що такі величезні кошти ми не можемо виділити у нашому державному бюджеті, тому ми розраховуємо на допомогу світової спільноти, адже Чорнобиль і зараз це фронтир людської цивілізації, де наші люди щодня стоять на варті глобальної безпеки під постійною загрозою нових атак. Тому ми вважаємо, якщо ми дозволимо війні зруйнувати цей щит, це означатиме, що ми не засвоїли головний урок Чорнобиля двічі за одне покоління".

Пошкоджене російським дроном укриття 4 енергоблоку ЧАЕС, 14 лютого 2025 року. Фото: ДСНС України

Перспективи Чорнобиля вже не залежать виключно від технологічних рішень. Вони тісно пов'язані з безпековою обстановкою в Україні та тим, наскільки світ готовий вжити рішучих заходів для протидії Росії, підкреслює Сергій Тараканов.

"Зараз ніхто не знає, завтра може бути землетрус, завтра може ракета типу "Іскандер" чи "Кинжал" впасти чи поруч, чи безпосередньо влучити. Це буде також рівнозначним землетрусу. Ми розуміємо, що світ багатополярний, але хоча б в Європі з ринку європейських країн Росатом можна було би витиснути. Це зробила Фінляндія, наприклад. Вона у березні 22 року відразу, незважаючи на перспективу судових позовів, зупинила проєкт будівництва Росатаму. Але, наприклад, Угорщина на цього не зробила. І Туреччина працює з ними. І Чехія, і Словаччина закуповують в паливо ядерне. Тобто у нас багато викликів, на жаль, доводиться працювати в такій ситуації, для якої ядерні об'єкти не проєктувалися".

Через сорок років після Чорнобильської катастрофи це місце залишає свій відбиток не лише в історії, а й у сучасності, адже його наслідки все ще відчутні. При цьому стає зрозуміло, що світ досі не оцінив справжню ціну цієї трагедії, вважає фахівець "Грінпісу" Шон Берні.

Мова йде про сотні, тисячі, а то й мільйони людей, які досі страждають від наслідків цієї катастрофи. Важливо усвідомити, що кожен з цих випадків — це не просто статистика, а справжня людська трагедія. Безумовно, можна обговорювати великі цифри, але в кінцевому підсумку це історія кожної окремої людини, яка пережила цю аварію. Я розумію, що, можливо, моя відповідь не зовсім відповідає вашому запитанню, проте за 40 років, на жаль, багато представників міжнародної спільноти не вчилися на помилках, які мали бути засвоєні після Чорнобиля. Важливо притягнути до відповідальності Росію, зокрема Москву, за ті події, що сталися в Чорнобилі, а також за їхні дії в Україні. Європейські країни, підтримуючи Україну, тим не менш, продовжують співпрацювати з Росатомом та російською державою, що нагадує про так звану ядерну мафію, що існувала ще в радянські часи. Схоже, уроки не були засвоєні. 40 років пройшло, і ми більше не можемо відкладати відповідальність за дії росіян та Радянського Союзу за всі ті страшні вчинки, які вони скоїли в Україні.

Чорнобиль - не лише трагедія 1986 року. Це історія про замовчування, брехню, пропаганду і рішення, ухвалені без огляду на людські життя. Їхні наслідки відчуваються досі. Здавалося, цей досвід мав стати чітким уроком не лише для України, а й для всього світу. Але сорок років потому ризики повернулися - вже в умовах війни. Окупація Чорнобильської зони, загрози обстрілів, знову російська брехня і знову недостатня реакція світу -- усе це поставило під сумнів, чи справді урок Чорнобиля був засвоєний.

Ця оповідь ще триває. Чорнобиль — це не тільки спогади про минуле. Це також питання відповідальності. За події того часу та за те, що продовжує відбуватися сьогодні. Відповідальність, яку Росія досі не взяла на себе.