Соціальна уразливість під час війни: де розташована границя між крихкістю і стійкістю суспільства.

На п'ятому році повномасштабного конфлікту одним із найактуальніших ризиків для стабільності є зростання соціальної вразливості та посилення суспільної нестійкості. Це явище спостерігається як у прифронтових, так і в умовно тилових областях України.

Це підтверджує дослідження спеціалістів, які у 2025-2026 роках аналізували ризики соціальної стійкості в одинадцяти регіонах. Мобілізаційна стійкість, продемонстрована в перші дні російського вторгнення, коли громадяни витримали удари та проявили здатність до адаптації й самоорганізації, поступово трансформується у стійкість повсякденного життя. Хоча суспільство залишається єдиним, в ньому все більше відчувається втома, а коло соціально вразливих людей розширюється.

У прикордонних регіонах найзначніше навантаження викликане поєднанням ризиків розширення території окупації, подальшого знищення інфраструктури, економічного виснаження та зростання соціальної напруги. Бідність і безробіття перетворюються на загрози безпеці швидше, ніж в інших місцях.

Найбільш поширеною загрозою є соціальна уразливість, що призводить до посилення крихкості суспільної стійкості.

Показниками соціальної вразливості та нестійкості є збільшення числа людей, які опинилися в складних життєвих ситуаціях. Ця проблема є спільною для всіх одинадцяти регіонів, незважаючи на їхню відстань від лінії фронту. В окремих областях ситуація оцінюється як висока (Одеська, Миколаївська, Запорізька, Харківська), тоді як в інших регіонах вона вважається критичною (Херсонська, Закарпатська, Львівська, Вінницька, Чернівецька).

Уразливість прифронтових областей посилюється каскадно: наближення фронту й обстріли ведуть до перебоїв у транспорті, енергетиці, водо- і теплопостачанні, а це, своєю чергою, провокує евакуацію, відтік бізнесу, втрату роботи і зростання кількості людей у складних життєвих обставинах.

Коли вразливість стає звичним явищем: як конфлікти виснажують людські та суспільні ресурси, знижуючи можливості для самозабезпечення і відновлення.

Однією з основних проблем є виснаження ресурсів сімейних господарств. Спостерігається суттєвий розрив між витратами на життя та отримуваними доходами. Ціни та тарифи зростають швидше, ніж доходи та соціальні допомоги, у результаті чого навіть ті родини, які раніше могли обходитись без сторонньої допомоги, потрапляють у зону ризику. Ця ситуація особливо відчутна в умовах, коли до економічних труднощів додаються наслідки військових дій — втрата житла, роботи, здоров'я, а також необхідність підтримувати близьких, які перебувають на фронті.

В Україні поступово виникає новий шар соціально незахищених громадян. Це вже не лише окремі категорії людей, які потрапили в складні життєві ситуації, а стало справжнім, стійким і все більш поширеним феноменом.

Цікава ситуація спостерігається на Херсонщині. За даними місцевих аналітиків, майже всі мешканці цього регіону опинилися в складних життєвих умовах, а середній вік населення перевищує 60 років. Таким чином, вразливість більше не є характеристикою окремих груп, а перетворилася на ознаку цілих територій.

Війна, вимушена евакуація, перенесення бізнесу в більш безпечні території, міграція населення до інших міст або за межі країни, мобілізація трудоспроможного населення, а також пошкодження житлових і комерційних об'єктів — все це накладається на інфляційні процеси, підвищення тарифів і руйнування соціальної інфраструктури. Як наслідок, ресурси, які допомагають людям справлятися з кризовими ситуаціями, швидко вичерпуються.

Водночас виснажуються інститути підтримки -- збільшується навантаження на соціальні служби та зростає попит на їхні послуги, тоді як людський і фінансовий ресурс скорочується. Найгостріше ця проблема проявляється у сільських і прифронтових громадах, де можливості соціальної підтримки значно обмежені. Так, у Запоріжжі постійна евакуація людей із прифронтових громад додатково переобтяжує соціальні служби: лише у листопаді 2025 року було евакуйовано 720 осіб.

В Одеській області значна частина вразливих груп населення складається з внутрішньо переміщених осіб, сімей військових та людей з інвалідністю. Зростання цін ще більше ускладнює їх ситуацію. У Харківській та Миколаївській областях спостерігається не лише виснаження фінансових ресурсів, але й психологічний тягар, який відчувають люди.

Це виснаження є одним із найменш помітних, але вкрай небезпечних наслідків тривалої війни. Як зазначають самі постраждалі, "гроші, здоров'я, нерви просто вичерпуються". Якщо така ситуація триває роками, разова криза може перетворитися на хронічну вразливість, що з часом призводить до залежності від гуманітарної допомоги та соціальних служб. Основна загроза полягає в тому, що люди та суспільство в цілому втрачають бажання боротися та мотивацію до самовідновлення. І це відбувається саме тоді, коли можливості підтримки стають дедалі обмеженішими.

Ризик, який виникає в результаті недовіри до системи розподілу допомоги, заслуговує на особливу увагу. Люди починають критично оцінювати рішення щодо доступу до ресурсів, якщо їм не зрозумілі принципи, за якими ці ресурси розподіляються. Коли процес ухвалення рішень залишається закритим і не підлягає перевірці, навіть добре обґрунтована допомога може бути сприйнята як несправедлива. Тому важливість прозорих критеріїв і чіткої комунікації не поступається значенню самої підтримки.

Чи реально уникнути соціального виснаження?

Для того щоб запобігти виникненню небезпечних тенденцій, в першу чергу необхідно переосмислити існуючі моделі та протоколи реагування на кризові ситуації.

По-перше, необхідно перейти від подолання наслідків надзвичайних ситуацій (обстрілів, блекаутів, руйнування транспортно-логістичного сполучення, падіння довіри до політичних інститутів) до роботи на випередження. Вона передбачає спроможність громад і регіонів самостійно, не чекаючи команди згори, ідентифікувати загрози й управляти ризиками настання надзвичайних ситуацій, які пов'язані з війною.

По-друге, важливо зазначити, що, незважаючи на збереження соціальної стійкості, війна ініціює процес зростання її вразливості. Державні установи та гуманітарні організації повинні уникати рішень, що ґрунтуються на загальних статистичних показниках. Для досягнення ефективних результатів необхідно спиратися на дані, які детально оцінюють ризики на регіональному та субрегіональному рівнях.

По-третє, окремий пріоритет -- адресна й таргетована підтримка не лише окремих людей, але й домогосподарств, які втрачають потенціал самозабезпечення та самовідновлення.

По-четверте, важливою компетенцією є виявлення каскадних ризиків, які не потрапляють у фокус оцінки загроз окремих відомств. Це вимагає налагодження міжвідомчої комунікації та залучення до процесу аналізу й управління ризиками органів місцевого самоврядування, представників громадянського суспільства, експертів, бізнесу, а також окремих осіб і моральних авторитетів у регіонах та громадах.

Нарешті, важливо інвестувати у подолання синдрому "невиправданих очікувань" і "кризи перспективи", а саме -- забезпечити профілактику переходу психологічної травми окремих людей у хронічну апатію та панічні атаки, які охоплюють суспільну свідомість окремих спільнот, громади або субрегіону.

Основним елементом є готовність і можливості місцевих та регіональних органів влади, а також соціальних служб, налагоджувати відкриту і прозору комунікацію з мешканцями громад. Дослідження демонструють, що такі ініціативи безпосередньо сприяють зниженню ризику втрати довіри до політичних інститутів у регіонах.

Тривала війна на виснаження трансформує основи суспільної стійкості. Головна складність затяжного конфлікту полягає у тому, що щоденна адаптація все частіше супроводжується витратою ресурсів, які могли б підтримувати стійкість у майбутньому.

Таким чином, ключовим аспектом сучасної політики стійкості є не лише надання підтримки тим, хто вже зіткнувся з труднощами, але й запобігання тому, щоб збільшення числа людей, які не здатні самостійно справлятися з важкими життєвими ситуаціями, стало звичним соціальним явищем.

Щодо методів дослідження

З грудня 2025 року по березень 2026 року Національна платформа стійкості та єдності провела аналіз ризиків стійкості в одинадцяти регіонах України. Дослідження охопило п’ять прифронтових областей: Херсонську, Одеську, Миколаївську, Запорізьку та Харківську, а також шість умовно тилових: Закарпатську, Львівську, Чернівецьку, Вінницьку, Чернігівську та Дніпропетровську.

У кожній області місцеві експерти оцінювали 64 ризики у п'яти вимірах. Це соціальна згуртованість, безпека, інфраструктура, управління та залученість, інформаційна стійкість. Соціальний добробут увійшов до безпекового виміру.

Ризики ранжувалися, виходячи з їх впливу і ймовірності, за шкалами від 1 до 5. Отже, ступінь ризику варіювалася від 1 до 25. Загалом ми виокремили п'ять ступенів ризику: критичний, високий, помірний, низький, незначний. Особливу увагу було приділено аналізу високих (від 11,56) та критичних (від 17,64) ризиків.

Автори: Світлана Конончук, керівниця напрямку досліджень Національної платформи стійкості та згуртованості, аналітикиня УНЦПД, Володимир Лупацій, співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості.