"4 лютого я фактично перестав існувати". Юрій Микитенчук провів 21 місяць у полоні росіян - Історії життя.

Він виріс у селищі Нова Борова, яке розташоване на Житомирщині. Після завершення навчання в інженерно-технологічному університеті, він почав працювати гірничим інженером. Юрій одружився з Тетяною, і разом вони виховали двох дітей – Дарію та Андрійка. У жовтні 2022 року Юрій отримав повістку і вирушив до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, де став стрільцем.

"Відчувала, що коханий -- живий"

"Спочатку я разом з товаришами боровся за Мар'їнку, де ворог безупинно обстрілював нас з танків, мінометів і артилерії, а їхня піхота проводила штурми. Після цього я потрапив до роти охорони, де ми забезпечували захист нашої артилерії. Пізніше ми утримували позиції біля Новомихайлівки, що у Донеччині, де противник регулярно скидав на нас фосфорні бомби," - ділиться своїм досвідом солдат Микитенчук, який не раз отримував контузії.

Одного разу Юра повідомив, що вирушає на завдання на два дні. У мене раптом виникла сильна тривога, я не могла заснути всю ніч, писала чоловікові в надії на відповідь. Але його телефон залишався мовчазним, -- розповідає дружина Тетяна. -- Потім прийшло повідомлення про його зникнення безвісти. Але я відчувала в серці: мій коханий живий.

"18 вересня 2023 року ми з побратимом вступили у бій з противником. Неподалік було ще двоє бійців, які мали нас прикривати, але їхню позицію "розібрали" дрони. У нас не було підкріплення, і ми обидва потрапили в російський полон, -- каже Юрій. -- Три доби нас тримали в підвалах, допитували, але не били. Тоді перевезли в Донецьк на "губу" (гауптвахта), в камері 4 на 6 метрів перебувало 12 наших військових. На допит приїжджали феесбешники, питали -- хто, звідки, про рідних. Зрештою мене перевезли до Горлівки в 27-му колонію -- в ізоляторі роздягнули й відгамселили так, що все тіло було синє. Під час чергового допиту взяли зразки ДНК, сфотографували татуювання, у мене були два художні (скорпіон і абстракція). Найбільше ж діставалось бійцю з "Азова" -- в нього було татуювання із зображенням Шухевича й емблемою "Правого сектора".

Згодом мене перевели у барак, де на кожному поверсі перебувало 120 полонених. Регулярно навідувалися вертухаї й швидко знаходили, до чого причепитись. Били кулаками, ногами й гумовими кийками за все -- що присів навпочіпки чи поклав бушлат на залізну лавку, щоб не сидіти на холодному. Ходити нам було дозволено лише з опущеною головою, такі ж правила були і в колонії міста Тореза. На допитах вимагали розповісти про злочини українських військових, зокрема про випадки мародерства, вбивства цивільних. Я ж наполягав, що був у посадці. Ще в колонії Тореза мене мучила задишка, відчував сильну втому, важко було ходити, не міг працювати".

Тим часом дружина регулярно зверталася до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, сподіваючись дізнатися хоч щось про свого чоловіка. Одного разу їхня донька Дарія несподівано вигукнула: "Мамо, я знайшла тата!" Вона впізнала його на фотографії, яку опублікували росіяни – боєць з'явився на знімку на колінах із зв'язаними руками. Незабаром Тетяні почали передавати повідомлення від тих, хто повернувся з полону, і вони стверджували, що бачили Юрія в двох різних колоніях. "А потім я дізналася, що його перевели в СІЗО в Бійську, що в Алтайському краї, а це дуже далеко, – поділилася вона. – Якось мені зателефонували й пояснили, як написати листа чоловікові – російською, без жодних згадок про Україну". Проте Юрій так і не отримав цього листа, як і Тетяна не отримала жодного повідомлення від чоловіка.

"У Бійську нас тримали в камерах, у кожній були двоповерхові ліжка, стіл з лавками, умивальник і туалет. Перший місяць навіть у лазню не водили. Під час ранкової перевірки били шокерами за найменше "порушення", наприклад, за те, що розставив ноги не досить широко, -- згадує Юрій Микитенчук. -- Харчування було триразове, але порції дуже маленькі. Переважно давали каші, нерідко приносили лише вивар з картоплі, радше гарячу воду. Зрештою нас стали виводити на прогулянки -- раз на тиждень хвилин на 15. При тім всі полонені мали ходити зігнутими й із заплющеними очима, тримаючись за руки".

Пророчий сон

"Одного разу наша донька Дарія розповіла про свій сон: вона була в білосніжному випускному платті, і раптом з'явився тато. Цей сон справді здійснився. Юра поїхав на обмін, коли наша маленька вже отримувала атестат у школі," -- зі сльозами на очах ділиться дружина.

Протягом року і дев'яти місяців десантник перебував у російському полоні. 12 червня 2025 року він разом з іншими військовими був доставлений літаком до Білорусі, а звідти повернувся на батьківщину. Як тільки отримав телефон, відразу ж набрав номер дружини: "Привіт, впізнала? Я вже вдома в Україні". Тетяна зізнається: "Хоча я дуже чекала на цю мить, спершу не впізнала його голос. Поки Юра був у чернігівській лікарні, ми спілкувалися через відеозв'язок — показували йому, що робимо з дітьми. Так ми разом ходили в магазин, готували їжу, робили закрутки і гуляли. Раніше Юра не любив розмовляти по телефону, а тепер годинами був на зв'язку з нами. Це допомогло йому поступово адаптуватися до цивільного життя". Коли його перевели до столиці, рідні відразу ж приїхали до нього. Вони помітили, що він дуже схуд. При зрості 174 сантиметри, після полону Юрій важив лише 67 кілограмів, тоді як його звичайна вага становила 85 кілограмів.

У лікарні мені зробили кардіограму, але нічого не виявили. Повернувшись додому, я пройшов військово-лікарську комісію, яка визнала мене придатним, проте надала відстрочку від служби, яку потрібно було поновлювати кожні три місяці, — розповідає колишній полонений. — Але з кожним разом мій стан погіршувався: я задихався, не міг пересуватися, ноги набрякали, спав лише в сидячому положенні і відмовлявся від їжі. Іноді моє обличчя набувало синюватого відтінку. Тож кілька разів "швидка" забирала мене до реанімації, де ставили крапельниці, після чого я знову повертався додому. Житомирські лікарі не раз відзначали, що мене дивом вдавалося довезти до лікарні, адже стан був критичним. Врешті-решт, друзі-волонтери порадили Юрію звернутися до спеціалізованого медичного закладу в столиці.

Деякі серцеві захворювання, такі як міокардит — запалення серцевого м'яза, яке зазвичай викликане вірусами, можуть протікати без явних симптомів. Однак з часом можуть виникнути серйозні ускладнення. Саме це сталося з Юрієм. Його серце перестало виконувати свої функції, — розповідає Сергій Варбанець, заступник генерального директора з хірургії Центру кардіології та кардіохірургії. — У реанімації стан пацієнта різко погіршився. Щодня ми намагалися підтримувати роботу його серця, вводячи адреналін і норадреналін, але це вже не давало результату. Єдиним виходом стало підключення до апарата ЕКМО (екстракорпоральна мембранна оксигенація), який бере на себе функції серця і легень. Процедура ЕКМО здійснюється через дві трубки діаметром приблизно один сантиметр: одна з них відводить кров з великої вени, потім вона очищається та насичується киснем, після чого через другу трубку повертається назад у велику артерію.

"У ніч на 4 лютого мені стало зовсім погано. Потім ді­знався, що тоді я фактично помер, -- згадує співрозмовник. -- Та наступного дня прокинувся під апаратом ЕКМО".

"Мрію подорожувати й рибалити"

Пацієнта поставили в лист очікування на донорське серце. "Було кілька пропозицій, але щоразу донорський орган не підходив через несумісність або йшлося про велику відстань (а під час перевезення серце втратило б свою функціональність), тому доводилося відмовлятись, -- констатує Сергій Варбанець. -- На апараті ЕКМО Юрій перебував понад місяць, тоді як безпечними є лише кілька діб, а далі розвиваються ускладнення. У пацієнта почалась кровотеча в тих ділянках, де був під'єднаний апарат, зростав ризик інфікування. Попри це, з ним працювали фізичні терапевти, щоб підтримувати організм і підготувати до можливої трансплантації, на яку всі так сподівалися".

Тим часом воїн зневірився і наказав дружині від'єднати апарат, якщо до його 45-річчя не знайдуть виходу. "Я не хотів залишатись немічним лежачим. Бо сам не жив і не давав жити іншим, -- пояснює Юрій. -- Та якось перед вечерею лікар сказав, щоб я не пив і не їв -- є сумісне донорське серце. На світанку 11 березня мене забрали в операційну. Думав тоді: якщо маю вижити, то виживу! Прийшов до тями ввечері. А вже наступного дня мене поставили на ноги, і я ступив кілька кроків".

26 березня дружина разом із 11-річним сином Андрієм та 18-річною донькою Дарією зайшли до палати, де запалили свічки на торті з цифрою "45". Так воїн відзначив свій ювілей. Незабаром він повернувся додому. Лікарі порадили обмежити фізичну активність у перші місяці (навіть не піднімати руки), спати на спині та виключити з раціону жирні страви. "Я слідкую за тим, щоб Юра кілька разів на день приймав свої ліки. Спочатку йому потрібно було 42 препарати, зараз їх 39, а з часом їх стане ще менше. Я молюся за його здоров'я і відвідую церкву," - ділиться 41-річна Тетяна, яку чоловік жартома називає своєю медсестрою.

"Я витривалий! Хоча ще відчуваю певну слабкість, загалом почуваюся непогано, -- говорить 45-річний Юрій Микитенчук. -- Мені дуже подобається дивитися футбол, але, оскільки нервуватися не можна, іноді просто вимикаю трансляцію. Наразі я подав документи на оформлення групи інвалідності та пенсії, після чого мене остаточно звільнять з армії. Мрію про подорожі та повернення до риболовлі – мій надувний човен вже чекає на мене."