"24 серпня - це моя друга дата народження," - поділився ветеран.

Історія молодого ветерана, що повернувся з російського полону в день, коли Україна святкує свою Незалежність.

Олександр Канчура, 24-річний житель Житомира, провів більше двох років у полоні в Росії. Він пережив жорстокі тортури, страждання від голоду та холоду. Неймовірна віра в Україну, Бога та надія на повернення додому допомогли йому вистояти та вижити в цих жахливих умовах.

Його бажана зустріч з рідною землею відбулася 24 серпня 2024 року. Тепер ця дата для нього є не лише Днем Незалежності України, а й особливим святом у його житті.

Кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з Олександром про адаптацію після полону, труднощі, з якими він зіштовхнувся, та про те, як змінилося його життя.

Провів у заручниках 29 місяців.

Два роки тому мама Олександра Канчури поділилася з читачами Укрінформу своїм досвідом переживання полону сина та те, як варто діяти рідним полонених.

Жінка поділилася зворушливою історією про свій перший контакт із Сашком після його повернення з полону.

"Єдиний момент, коли його голос зірвався, був тоді, коли він згадав, як їм говорили, що України більше не існує. Він сказав: 'Мамо, ми приїхали, а Україна все ще є...'. Моя дитина повернулася, ставши дорослою людиною. У полоні він почав використовувати ліву руку, щоб брати речі, тим самим розвиваючи нейронні зв'язки між обома півкулями мозку. Це особистість, яка відстояла своє життя в нелюдських умовах", - поділилася мама.

Через два роки після того, як захисник повернувся з полону, ми домовляємося про зустріч. Він чекає на мене на сходах Житомирського державного університету, де тепер працює. На перший погляд, хлопець залишився таким же привітним і усміхненим, як і раніше, до початку повномасштабної війни та його ув'язнення, коли ми час від часу зустрічалися в театрі чи філармонії. Проте під час нашої розмови я помічаю, як сильно він змінився, став більш зрілим, а його погляди на життя стали зовсім іншими.

- Для мене 24 серпня - це другий день народження, - говорить Олександр. - Саме в День Незалежності України в 2024 році я повернувся додому після 29 місяців полону. Усвідомив те, що я вже в Україні, коли кожному з нас видали синьо-жовті прапори і ми в них загорнулися. Не пам'ятаю емоцій, які переживав у той день. Запам'яталися лише сльози, коли мені дали телефон і я набрав маму. У той момент плакали всі - мама, тато і я. Вже потім дізнався, як батьки за мене боролися, поки був у полоні.

"Найсерйознішим аспектом було те, що ми постійно зазнавали побоїв."

Сашко жив у селищі Любар на Житомирщині, а потім переїхав із батьками в Житомир. Здобув освіту будівельника в професійному ліцеї і продовжив навчання у Фаховому коледжі будівництва, архітектури та дизайну. Встиг закінчити лише перший курс, після чого пішов на строкову службу.

Олександр ділиться своїми думками: "Я обрав шлях служби, щоб не дати росіянам знищити нашу Україну. Хоча моя служба повинна була закінчитися у серпні 2022 року, у лютому розпочалася повномасштабна війна".

На формування його вибору значний вплив справило патріотичне виховання в родині, активна участь у діяльності "Пласту", а також навчання у козака Лиса (Володимира Лисюка), який популяризує бойовий гопак та техніки шабельного бою.

Молодий чоловік проходив службу у військах зв'язку і на початку конфлікту виконував функції охорони стратегічних об'єктів. 20 березня 2022 року його підрозділ опинився в оточенні на території Київщини, і ворог захопив українських військових у полон. На той момент Сашкові було всього 19 років.

За словами ветерана, спочатку полонених українських воїнів привезли на територію Білорусі, звідки - в СІЗО російського міста Новозибков, а далі він змінив кілька колоній у Тулі, на території тимчасово окупованої Луганщини та Владімірі в РФ.

- Нас дванадцятьох утримували в шестимісній камері. Найважче було пережити те, що нас постійно били. Я дуже багато терпів. Був момент зневіри, коли думав, що не виживу. Щодня нам повторювали, що України немає, і якщо ми вийдемо з колонії, то повернемося в Польщу або Новоросійськ. Та я твердо вірив, що Україна є. Мене підтримували думки, що я все ж повернуся додому, і молитви, бо я віруюча людина, - ділиться Олександр.

У В'ЯЗНИЦІ СХУД НА 60 КІЛОГРАМІВ

У полоні не давали теплого одягу і погано годували. До полону військовослужбовець важив 90 кілограмів, а коли повернувся додому - 30. За час перебування в російських застінках Олександр написав батькам два листи, з яких вони отримали лише один. Натомість їхня відповідь так і не дійшла до сина. Хлопець зізнається, що дуже хвилювався за маму і тата, адже нічого про них не знав.

- Одного дня мені повідомили, що я їду на обмін, - згадує Сашко. - Мене вивели з камери, а з іншого блоку забрали мого товариша з тієї ж частини. Я відчував радість, адже нарешті повернуся додому, але водночас мені було дуже сумно за хлопцями, які залишалися в полоні. Нас відвезли в аеропорт "буханкою", де ми мали очікувати. Я ще якось тримався, але мій друг Максим виглядав зовсім знесиленим, тому нам давали сухі пайки та сигарети.

Хлопців доставили літаком у Москву, а далі разом з іншими українськими військовими пересадили в автобуси й повезли на обмін. Із території Білорусі захисники прибули в Чернігівську область.

- По обидва боки дороги нас зустрічали люди, - ділиться він своїми враженнями. - Коли ми прибули в Україну, мої почуття були дуже суперечливими: я радий, що наша країна вистояла, але водночас відчував біль від усвідомлення, що війна продовжується. Нам приготували гречаний суп, смак якого залишився в пам’яті. Після медичного огляду нас відправили на реабілітацію. Серед нас було чимало поранених хлопців. Як зазначає Сашко, він повернувся в Україну не в цивільному одязі, а в старому, затертій. Він також передав до музею російські сухі пайки, які виявилися зовсім непридатними до вживання.

Знайшов місце працевлаштування і отримує вищу освіту.

На те, аби відновити здоров'я після полону, Олександру знадобилося понад рік. Він мав проблеми з очима, з яких лікарі видалили уламки, із зубами та ногами, що від постійних побоїв були опухлими. Ветеранові й досі потрібно періодично проходити курс лікування.

- Адаптація після полону була непростою. Спочатку не хотілося ні з ким спілкуватися і нікуди ходити. Мене дуже підтримали батьки, які давали завдання вигуляти собаку, сходити в магазин, тож я поступово звикав до людей. У цьому процесі також неоціненною була психологічна допомога, - ділиться він.

У полоні Сашко мріяв наїстися фруктів до відвалу та вирушити до Львова. Після того, як він звик до нових умов, вирішив знайти роботу, оскільки прагнув до фінансової незалежності. Зараз він працює фахівцем з підтримки ветеранів у центрі розвитку ветеранів, який функціонує на території державного університету "Житомирська політехніка". Він говорить, що йому подобається ця діяльність, оскільки він добре усвідомлює проблеми ветеранів і прагне допомогти їм у їх вирішенні. Одночасно він навчається в політехніці за спеціальністю "Клінічна та реабілітаційна психологія".

"ГОРІ МЕНЕ ВИТЯГНУЛИ З ЯМИ, ДЕ Я ОПИНИВСЯ ПІСЛЯ ПОЛОНУ"

Ветеран також долучився до проєкту "Волонтерські мандрівки", який йому порадив один військовослужбовець. Спочатку поїхав у гори на реабілітацію, а згодом приєднався, як волонтер. Тепер періодично їздить у Карпати, де проводить екскурсії та супроводжує ветеранів.

- Гори витягнули мене з тієї ями, в якій я був після неволі. Черпаю там для себе сили. Звісно, спогади про полон залишаються. Того, що ми там пережили, неможливо забути, але я навчився з цим жити, - говорить Олександр.

Зараз його надихає діяльність, яка не лише приносить дохід, а й підтримує Збройні Сили України. Сашко має мрію про створення власної сім'ї та виховання дітей. З радістю розповідає, що після повернення з полону зустрів свою обраницю, і вони вже зробили пропозицію одне одному.

Ветеран рекомендує військовослужбовцям, що повертаються з полону, не нехтувати психологічною підтримкою, оскільки вона допомагає встановити нові орієнтири в житті після пережитих труднощів.

- Не варто уникати спілкування з рідними і треба знайти собі роботу, щоб мати стимул, - наголошує Олександр.