Оголошення незалежності та тиждень хвилювань: 24 серпня 1991 року в Верховній Раді - Якими були події того часу.

На що ж тоді очікували українці і чи могли вони уявити, що Росія вирішить вдатися до військової агресії?

Вже тринадцятий рік поспіль Україна святкує День Незалежності в умовах війни, а п’ятий рік — в умовах повномасштабної агресії. Це не дивно, адже найбільше бажання українців сьогодні — здобути перемогу над ненависним супротивником і зберегти Незалежність, яка була проголошена 35 років тому.

Учасники тієї знакової події кажуть: хоч рішення про відновлення Незалежності у парламенті далося мирно, однак тривог тоді не бракувало. Довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати більшість у Верховній Раді проголосувати за документ, який дозволив нам вирватися із радянських пут. Громадяни після історичного рішення мали високі очікування і тішилися, що проголосити Незалежність нам вдалося без жодної краплі крові, без жертв. Та, як бачимо, ці висновки були передчасними. На долю України, яка понад три століття виборювала собі право бути суверенною державою, випало чимало випробувань і в новітній історії. Ми пройшли через Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, щоб не потрапити знову в московське ярмо, і тепер зі зброєю в руках змушені захищати Незалежність країни.

Протягом цього часу українці зазнали значних змін: суспільство стало більш зрілим, а почуття патріотизму та відповідальності за майбутнє країни виросло серед громадян. Люди вірять, що Україна подолає всі складнощі та неодмінно досягне успіху, благополуччя і процвітання.

-- Насправді проголошенню Незалежності передував драматичний тиждень у парламенті, -- згадує народний депутат Ярослав Кендзьор. -- Готуючи згодом телепрограму про ці події, я назвав її так: "19 -- 24 серпня 1991 року: дні тривоги, надії і тріумфу". Чому дні тривоги? Бо насправді це був дуже складний період.

По-перше, я особисто став свідком того, як у січні 1991 року Москва відправила величезну колону танків і десантників до Вільнюса, аби зупинити Литву, яка першою в березні того ж року оголосила про свою незалежність від СРСР. По-друге, ми, члени штабу "Народної Ради", отримали інформацію про те, що в Жулянах та Борисполі приземляються військово-транспортні літаки з десантниками з різних регіонів Росії, а також що до нас наближаються танкові підрозділи з Чернігівської та Дніпропетровської областей. Ми були налякані тим, що може надійти команда від ГКЧП, і це призведе до масового насильства в Україні. Проте, коли 21 серпня в другій половині дня у Москві настала зміна ситуації на користь Єльцина, і арешти почалися серед ГКЧПістів, у нас з'явилася надія на краще.

По-друге, на той момент наша опозиційна депутатська група "Народна Рада" налічувала приблизно 125 членів. Для прийняття рішення щодо проголошення Незалежності необхідно було мати конституційну більшість, а це 300 голосів. Питання полягало в тому, звідки їх отримати? Це стало серйозною проблемою. Тому з 21 по 23 серпня ми проводили зустрічі з депутатами від Комуністичної партії, намагаючись переконати їх підтримати цей історичний документ. 24 серпня, точно о 18:00, голова Верховної Ради Леонід Кравчук виніс на голосування Акт проголошення незалежності України. На електронному табло з’явилося 346 голосів "за".

Багато людей вважають, що проголошення Незалежності України стало несподіваним кроком. Проте це не відповідає дійсності, підкреслює Сергій Соболєв, народний депутат кількох скликань Верховної Ради України. На його думку, наша країна готувалася до цього моменту протягом багатьох десятиліть і навіть століть. У 1991 році обставини склалися на нашу користь: Радянський Союз зазнав краху, а Комуністична партія та КДБ втратили свої позиції. Важливою подією стало те, що Борис Єльцин зміг подолати стару кадебістську еліту і отримати підтримку з боку народу. Сьогодні важко уявити цю ситуацію, адже росіяни перетворилися на заляканих людей, які бояться висловити свої думки. Водночас, невелика група депутатів з "Народної Ради" в українському парламенті змогла швидко взяти ситуацію під контроль, незважаючи на домінування Компартії. Стара партійна номенклатура, з одного боку, злякалася подій у Москві та можливого посилення Єльцина, а з іншого боку, вирішила апелювати до націонал-патріотичних почуттів, щоб дистанціюватися від московського впливу. Саме ці фактори разом дозволили здійснити проголошення Незалежності України — це був наш шанс, і ми ним скористалися.

Які емоції вас охопили, коли ви побачили на екрані 346 голосів на підтримку Акту проголошення незалежності?

Я. Кендзьор:

Зал раптом наповнився бурхливими оплесками. Депутати принесли величезний синьо-жовтий прапор. Ми виконали біля трибуни "Ой у лузі червона калина" та гімн "Ще не вмерла України". Втомлені, але сповнені радості, ми виходили з приміщення. У цей момент усі відчували, що цей день має велике значення. Здавалося, ніби ти подолав величезний бар'єр і потрапив у нові реалії, в незалежну Українську державу.

-- Звичайно, було відчуття величезної перемоги, -- каже народний депутат п'яти скликань ВРУ Тарас Стецьків. -- Ми чудово розуміли історичне значення цього рішення. І хоч були до краю виснажені, нас переповнювало відчуття неймовірного піднесення. Ми усвідомлювали, що здійснили величезну історичну місію, за яку боролося багато поколінь до нас і яким не вдалося цього зробити. Після того як рішення було проголосоване і сесія закрилася, ми просто сиділи і мовчки дивилися один на одного. Усі емоції вихлюпнулися в залі 24 числа, де від самого ранку й до вечора тривала боротьба за історичне голосування.

-- Які очікування були, коли емоції вляглися?

Т. Стецьків:

Коли ми оголосили про свою Незалежність в суботу, Росія негайно розпочала активні дії, відправивши до нас численні делегації. У вівторок до Києва з Москви прибули Руцькой (віцепрезидент РРФСР і один із найвпливовіших політиків того часу), Станкевич (депутат Верховної Ради РРФСР) та Собчак (голова Ленінградської міської ради, пізніше мер Санкт-Петербурга) з метою переконати нас не виходити зі складу Радянського Союзу та "створити спільноту незалежних держав". Ми вже усвідомлювали, в якому напрямку все йде. Проте у нас, представників "Народної Ради", панувало відчуття єдності й великої надії. Чому? Тому що на 1 грудня 1991 року був запланований референдум, на якому громадяни повинні були затвердити Акт проголошення незалежності України, і за це ще потрібно було боротися.

Ми не були повністю впевнені, що українське суспільство підтримає це рішення. Знали, що частина компартійної номенклатури, яка залишалася на місцях, а також Москва, можуть чинити опір. Незважаючи на це, основним почуттям була надія. Тоді Народний Рух випустив листівку, в якій були представлені дані з Deutsche Bank про позиції України серед радянських республік за обсягами вирощування зерна, видобутку вугілля, виробництва алюмінію, сталі та інших ресурсів. Україна займала в основному перші-другі місця в цих показниках. Люди вірили, що ресурси, які раніше йшли до Москви, тепер залишаться в нас, і ми незабаром станемо такими ж заможними, як європейці. Ця, можливо, наївна віра охопила суспільство між 24 серпня та 1 грудня 1991 року, що врешті призвело до підтримки рішення на референдумі.

-- Чи припускали ви тоді, що Росія може напасти на Україну і що нам доведеться боронити Незалежність зі зброєю в руках?

Т. Стецьків:

Тоді ми не відчували того, що нас оточує. Проте розуміли, що небезпека з боку Росії є реальністю. Вже на початку вересня прес-секретар Єльцина, Вощанов, офіційно оголосив, що Москва не має територіальних претензій до України, якщо та зберігатиме добросусідські стосунки з Росією. Ця заява викликала у нас тривогу, адже вона натякала на необхідність збереження певного союзу з Росією. Далекоглядні люди серед нас уже тоді передбачали: чим швидше Україна прагнутиме вирватися з імперських обіймів Росії та рухатися на Захід, тим більше зростатиме загроза з боку сусіда, включаючи військову. Проте в той час це були лише поодинокі думки — Степана Хмари, Юрія Костенка, Івана Зайця. Я глибоко усвідомлював, що Росія не відпустить нас без бою, і що лише факт голосування за Незалежність та підтвердження цього на референдумі не є запорукою спокійного спостереження з боку Росії за становленням України як самостійної держави.

Certainly! Here’s a unique version of the text: ● С. Соболєв:

Одним з найяскравіших моментів у моїй кар'єрі була участь у Конституційній комісії. Це сталося вже після того, як ми почали працювати над Основним законом 1996 року. Тоді точилися запеклі дискусії щодо перехідних положень, а саме – на який термін залишити Чорноморський флот Російської Федерації у Севастополі. "Народна Рада" виступала за максимум п'ять років, в той час як інші пропонували дати росіянам до 20 років для виведення своїх кораблів і військ з Криму. Згадували навіть терміни у 30 і 35 років. Врешті-решт, було вирішено, що російський флот має залишити українську територію до 2017 року. Мені здається, що вже тоді Путін усвідомлював необхідність підготовки до агресії, поки його флот залишався в Україні.

Які у вас тепер очікування?

Certainly! Here’s a unique version of the text: ● С. Соболєв:

-- Дві революції, вторгнення Росії у 2014 році, а тепер і широкомасштабний напад вказують на те, що ми ніколи не повинні розслаблятися. Поряд із нами -- агресивний і нахабний сусід, який не змирився з існуванням незалежної України. Тому ми завжди маємо бути готовими до того, що Незалежність треба захищати. Це головний висновок, який ми повинні передати наступним поколінням.