Віра – це перемога, яку потрібно шукати в своєму серці

Я наважилася спитати в отця Романа Кіника в стінах Катерининського храму, настоятелем якого він є, про одностатеві шлюби, розлучення, зради, аборти, церковну бухгалтерію… І він відповів – просто, щиро, людяно… І саме це інтерв’ю стане найвід-вертішим, і саме це інтерв‘ю дає віру в себе, в майбутнє і в нашу країну…

– Отче Романе, що особисто для вас означає слово «незалежність»?

– Це той момент, який дає людині волю, коли людина відчуває свободу в своєму серці - що вона не раб, що вона має можливість обирати свій шлях, подивитись у небо, а не просто орати землю й дивитись у землю. Багато речей у нашому житті прив’язують нас до чогось. Так, людина, яка вживає спиртне, є рабом алкоголю. Людина, котра має інші пристрасті, також є рабом. А незалежність – це воля, це свобода. Людина не повинна бути рабом чогось, а має бути вільною. І це той момент, який дає людині право вибору – найвищий дар від Бога, бо він дав людині розум і волю для того, щоби людина вибирала, як їй жити і що робити.

– Як зараз, у тяжкі часи для нашої країни, не втратити віру?

– Насправді, часів легких не було ніколи. Якщо запитати старше покоління, наших батьків, вони також пройшли через випробування та виклики. Але вони все це витримали, і, що мене дивує завжди, ті люди, які пройшли війну, які пережили голод, вони не втратили любові, вони не озлоблені… Сучасні люди проходять через певні випробовування й часто виявляються настільки лінивими, що не хочуть боротися, або шукають негативу в багатьох речах. Хоча на одній й ті ж самі речі можна дивитися різними очима.

Мені сподобалася одна фотографія, де дві дівчинки стоять під парасолькою під дощем, і одна плаче, а друга – радіє. Бо дивляться на дощ різними очима. Ось так буває і в нашому житті – ми на одні й ті ж самі речі дивимося по-різному. Інколи – з радістю, інколи - зі смутком. Тому від людини залежить, чи виростить вона віру в своєму серці. Насправді, ми покликані в цей світ, щоби нести любов, щоби давати людині й, найперше, собі –можливості. Коли ми зранку розплющуємо очі, встаємо, відкриваю штори і дивимося на сонце, це значить, що маємо плани на день. Це вже є віра, бо ми повинні щось зробити, докласти певних зусиль. Бо якщо ми будемо казати, що нічого не хочеться, і шукати причини, аби нічого не робити, жалітися на погоду й лежати на дивані, то й не вийде нічого. Не буде перемог, бо віра – це перемога, і перемогу потрібно шукати в своєму серці. Це також той дар, який потрібно вимолити в Бога.

– А стосовно прощення? Людям завжди важко прощати…

– Ми говоримо про багато добрих речей у цьому житті та про недобрі речі також. Коли церква вказує на гріх, то говорить про ланцюжок. Бо якщо є один гріх, він після себе тягне інший… І починається довгий-довгий ланцюг. Тому в церкві є найважливіше. Недавно було свято Богоявлення, коли людина занурюється у воду й омиває гріхи. Насправді, це занурення, коли людина доторкається до святості, то, можливо, певною мірою очищається. Але духовного змісту в зануренні немає. А очищається людина через покаяння. Тому церква й наголошує: покайтесь! Іоанн Хреститель вийшов на проповідь – покайтеся! Христос вийшов на проповідь – покайтеся, бо наблизилося Царство Боже, Царство Небесне. Тобто тільки чистота душі приведе нас до пізнання Бога. Бог є світло. А що таке світло? Світло – це коли немає темряви. Коли сходить світло, темрява зникає. Світло – це Бог. Якщо кожен із нас очистить себе, якщо зуміє… Бо це також велика праця, котру потрібно докладати для того, щоби змінитись. Це зміна нас. Загалом, щоби змінити світ навколо себе, потрібно змінити себе. І зовсім по-іншому ми будемо бачити. І прощення потрібно найбільше, коли людина тримає оцей камінь на своїй душі, не прощаючи когось. То вона ж себе мучить. Гарно написано в Священному Писанні: коли Апостоли спитали Христа – скільки прощати? Сім разів по сім, як написано в Священному Писанні? Христос каже: не кажу вам сім разів по сім, а прощайте сімдесят разів по сім, або стільки, скільки согрішить перед тобою брат твій. Тому прощення – це ланка, яка буде тягнути за собою добрі діла, добрі вчинки й наміри.

– Отче Романе, зараз непроста ситуація в нашій країні, люди досить непевно почуваються через нерозуміння ситуації. Що ви як наставник порадите робити в цій ситуації? Як діяти, щоби не панікувати, щоби все було добре?

– Це належить до віри, коли людина втрачає, коли в людини опускаються руки, коли людина не знає, що робити і впадає в депресію. Насправді, потрібно знову ж таки, виростити в собі віру і надіятися на Бога. Навіть ситуація з хворобами, які є, показує нам що? Без Бога ми нічого не зробимо. Були люди сильні, здорові, які могли 150 років жити. І в один момент їх просто не стало. Людина наділась на себе, але не могла собі нічим допомогти. Або інші люди, які мали Віру. Гарний випадок розказував мені один лікар, коли дві жіночки – одна старша, інша молодша – лежали перед операцією. Однакова хвороба, однакова операція була, і молода жінка все казала, що їй нічого не допоможе. А старша – молитовник у руки і читає молитви. Її вже за два дні з реанімації виписали, за тиждень додому, а молода все ще лежала. Тому від нас, від людини, залежить дуже багато речей у цьому житті. А інформація, яку ми отримуємо, не завжди якісна. Якщо порівняти інформацію з їжею, то якщо їжа псується, ми її викидаємо. Такий же фільтр має бути, коли ми сприймаємо інформацію і тоді в цьому живемо. Тому потрібно все фільтрувати, і якщо інформація є зіпсованою, потрібно її викидати.

Багато речей – у наших руках, руках самої людини. Ми інколи аж занадто уповаємо на себе. А буває, що надіємося на Бога, і аж занадто надіємося. А в церкві два визначення про гріх. Це коли людина не уповає на милосердя Боже. І коли людина надмірно уповає на милосердя Боже й сама нічого не робить. Тому своєю працею, з вірою у Бога і благословенням Божим можна в цьому житті багато чого перемогти. Якщо ми подивимось на ситуацію в Україні, побачимо, що в нас є потужна армія. Люди вже не ті, якими були 20 і 30 років тому. Адже приходить свідомість, настає розуміння, і багато людей роблять усе для того, щоби тут був мир і спокій. І мир та спокій буде в нашій державі. Я вірю, що в прикордонних зонах, як у нас на Чернігівщині, теж усе буде добре. Потрібно не втрачати надію, не опускати руки, не панікувати. А зберігати тверезий розум у будь-якій ситуації. Коли людина панікує, вона втрачає здоров’я і життя. Коли людина вмикає розум, вона знаходить ту соломинку, за яку хапається, знаходить допомогу, розраду і пораду. Маємо надію на Бога.

– Патріотизм – це теж віра?

– Певною мірою, це віра, а певною мірою – обов’язок. Господь визначив певним людям певне місце для проживання, і тому кожен із нас має свою сім’ю, свою Батьківщину, свою матір. Яка би мати не була – стара чи молода, бідна чи багата – ми любимо її. Жодні речі не впливають на нашу любов. Так само і наша держава, її потрібно ще будувати. Слава Богу, Господь дав нам її. Слава Богу, є ті, хто виборює мир і свободу, але всі дії наші спрямовані для перемоги. Ми багато говоримо про мир, але мало говоримо про перемогу. Перемога буде, і буде держава, яку всі ми хочемо бачити – сильна, потужна, вільна. Чарівної палички в житті немає, тільки віра і праця. Людина розумна має вибір – вибір завжди за нами. Тому патріотизм і любов, віра і патріотизм, певною мірою, є нашим обов’язком – як до родини, так і до своєї землі.

– Від України – до українців. Як сприймає церква розлучення?

– Є певні церковні канони. Є декілька моментів, через які дається церковне розлучення. На жаль, досі існує таке, коли людину примушують одружитися. Коли ж пізніше все відкривається, це є однією із причин того, що церква дає благословення на розлучення. Це може бути також, якщо людина умовчала перед вінчанням важку тілесну хворобу, наприклад, людина знала, що вона не може мати дітей, і не поділилася цим. А перша причина – це сімейна зрада. Хоча ми говорили вже про прощення, і церква наполягає на прощенні. Все можна здолати, доки людина жива. Приємно, коли люди одружились, прожили 70 років разом. Їм по 90 років, а вони повінчалися. Але й будучи не вінчаними, вони жили одне заради одного. Тому вони не грішили.

Розлучення – це важко для церкви, важко особисто для мене. Я завжди стараюся молитися за тих людей, кого я вінчав. Сучасний світ дуже стрімкий. Коли не вистачає часу на родину, дітей, втрачається довіра. А коли немає довіри батьків до дітей, дітей до батьків, це найбільша проблема. Тому особливо важливі родинні традиції – спільні трапези, вечеря перед Різдвом, важливо, що ми в цей момент згадуємо своїх рідних і близьких, спілкуємося. Духовне єднання і спілкування зміцнює наші сім’ї.

– Зараз молодь веде своє життя напоказ – в Інстаграмі, Фейсбуці. Як ви до цього ставитесь?

– Ми хочемо показати себе з найкращої сторони, хочемо комусь щось довести чи показати, навіть ті речі, які, мабуть, не потрібно висвітлювати. Родина має бути закритою фортецею. А ми пускаємо дуже багато людей у свій дім. Від цього – заздрість, інші речі відбуваються. Також і хвороби. Колись був гарний звичай - двері не зачиняли, залишали на столі хліб із молоком. Будь-який подорожній міг зайти, відрізати хліба, випити молока і йти далі. Зараз по-іншому: ми наче відкриваємо себе перед світом, а внутрішньо ми закриті перед рідними і близькими. Прогрес на місці стояти не буде, кожна людина покликана до того, щоби розвиватися. Ми повинні рухатися вперед, нести в світ себе, але оберігати своїх рідних і себе від недоброго впливу.

– Світ змінюється, сучасна молодь живе за новими традиціями. Як церква ставиться до позашлюбних відносин?

– Насправді, це не щось нове. Такі відносини були завжди. Це не схвалювалося ні церквою, не суспільством. Чому згоріли Содом і Гоморра? Бо там було стільки бруду, що не знайшлося навіть 10 праведників. Але коли люди живуть разом, люблять одне одного і не шукають когось собі на стороні, то не можна сказати, що це такий надзвичайно великий гріх. Залишається тільки одне - оформити свої стосунки, узаконити їх перед Богом і в суспільстві.

Раніше громадянський шлюб вважався, коли розписались і не вінчались у церкві. Зараз громадянський шлюб – це коли зійшлися і живуть разом. Є таке поняття – вікно Овертона, коли нам поступово дають можливість звикнути до певних речей, які ми не сприймали. Але з часом ми звикаємо. Коли ми хочемо взаємної любові і вона є, тоді добре, тоді Бог благословив. Звісно, ми не стоїмо на місці, але церква керується канонами, які були написані 1800 років тому. Та якщо люди живуть заради одне одного, нехай Бог допомагає.

– А як церква сприймає одностатеві шлюби?

– Церква не сприймає одностатевих шлюбів. Якщо такі люди прийдуть до церкви, хай заходять, кожна людина має право на покаяння. В наш храм заходить багато людей, і в них не питають, хто вони і навіть якого віросповідання. Коли я був у Каїрі, заходив до мечеті. До православного храму Олександрійського патріархату заходять мусульмани, всі спілкуються між собою. Ніхто не питає, хто ти і чого сюди прийшов. Я ніколи не звертаю увагу на те, чи жінка прийшла в хустці, наприклад, чи в джинсах. Людина гуляла, вона не планувала йти до церкви, а їй захотілося зайти. Хіба можна зачиняти двері перед такою людиною? Звичайно, ні. Є люди, які ходять у неділю на служби, вони відповідно одягаються так, щоб їм було комфортно. Але не в одязі спасіння. Не в їжі спасіння, як каже Христос. Не людина для їжі, а їжа для людини. Не осуджуватимемо – суд за Богом, не за нами. Коли ми творимо суд, наш, земний, ми ситуативно дивимося на вчинок людини. Та потрібно подивитись на людину від її народження, в яких умовах народилася, в яких умовах жила, що її привело до цього. Тоді може пройти духовне лікування. Але потрібно, щоби людина сама захотіла. Кожна людина може прийти до Бога.

– Проблема абортів. Таку операцію проводять і за медичними показниками, і за бажанням. Яке ставлення церкви до цього?

– Є речі, які від нас не залежать. Є медична сторона, і такі речі не засуджуються. Таким людям можна лише поспівчувати, їм буде підтримка. Хоча я знаю багатьох людей, котрі не дослухалися медиків і залишились живими - і мама, і дитя. Господь благословив. Є такі люди, котрі знали, якою народиться їхня дитина, що вона буде не такою, як вони хотіли її бачити. Але вони зберегли це дитя, і це їхнє життя. Вони радіють тому, що є, бо може бути по-іншому. Не знаю, чому так стається, коли є люди, які вимолюють дитину, приходять церкви і не можуть мати дитятко. А є люди, яким Господь дає, а вони просто не хочуть. Потрібно зрозуміти - дитина жива вже від того часу, коли вона зачата. Душа в дитині від моменту з’єднання двох клітин. Це таїнство, в яке людина втручається і ламає Божу волю. І не думає про наслідки. А наслідки інколи плачевні. Ми живемо іноді так, що думаємо лише про себе. Не думаємо про покоління, які прийдуть після нас. А написано також у Священному Писанні, що за певні гріхи Господь буде карати навіть до сьомого покоління. І ми повинні жити так, щоби не зашкодити тим, хто прийде після нас, бо від нас залежить їхня доля.

– Церква – інституція, яка володіє певними фінансами. Чи є взагалі в церкві звітність, бухгалтерія?

– Церква – це неприбуткова організація. З іншої сторони, звичайно, що ми всі - дорослі люди й чудово знаємо, що церква не живе собі просто Божим духом. Люди приходять ставити свічку, свічка – це пожертва на храм. Катерининська церква – це оренда від заповідника «Чернігів стародавній». Інші наші діючі храми та собори також перебувають в оренді. Священники не мають зарплати, переважно вони живуть за пожертви. За гроші, які вже оподатковані. Бо коли ви купили свічку за власні кошти, то вашу зарплату вже оподаткували. Наша церква не має великих фінансів, немає якихось оборотів і рахунку в банку, з якого могли би «капати» якісь проценти. Я 17 років живу в Чернігові, але не маю свого житла і на машині не їжджу, а ходжу пішки. Тому коли писали, що біля храмів не мають стояти «Лексуси» і «Мерседеси», я казав, що пропоную їх забрати в мене. Надзвичайно важко вижити священнику в селі – бо, буває, людей по селах зовсім мало. В грецькій церкві священики є державними службовцями, отримують зарплату. В українській церкві – ні. З однієї сторони, зарплата – це добре, але священництво – це не робота, це покликання. Я не йшов для того, щоби мати «Лексус» і «Мерседес», і хату з золотими куполами. Те, що я став священником, було покликанням. Звісно, якісь фінанси в церкви є. Люди приходять, вони зацікавлені підтримати церкву. Іконостас робив меценат. Я за все своє служіння не просив ні в кого нічого. Якщо людина відчуває, що їй це потрібно, вона прийде й покладе гроші в закриту скриньку. Щоб і я не знав. Найкраща пожертва, коли людина діє не напоказ. А, наприклад, в Української церкви в Америці є фіксоване членство. Там людина пише прохання на вступ у громаду і щомісяця робить внески на церкву. Для багатьох людей це важливо.

– Про що мрієте?

– Немає в мене глобальної мрії. Дякую Богові за все, що маю. Єдине, що хотілося би, – відкрити одного дня двері у свій власний дім. Дай, Боже, щоби діти були здорові. Тим, хто переживає за Україну, пам’ятати, що це наш дім, і маємо будувати його, робити так, щоби тут усе було добре.

Спілкувалася Христина ЛАВРИЩЕВА

Фото Віктора КОШМАЛА