Українська Одіссея: які емоції та виклики супроводжують повернення додому для поранених солдатів.

Світ знову відчув магію творчості Крістофера Нолана з його новою стрічкою "Одіссея". Фільм вражає зірковим акторським ансамблем, величезними обсягами IMAX-плівки, грандіозними пейзажами та вражаючими касовими зборами. Проте, незважаючи на візуальну розкіш цієї оповіді, залишається глибоке і важливе питання: що значить повернутися додому після тривалої війни?

Фільм черпає натхнення з однойменної поеми Гомера, що описує десятирічні пригоди Одіссея після його тріумфу в Трої. Це не просто оповідь про воєнні випробування, а й про ті труднощі, які герой долає, прагнучи повернутися до своєї дружини, сина та рідної Ітаки.

Для наших військових і ветеранів шлях додому також може бути довгим і складним. Після поранення вони часто проходять через лікарні, операції, протезування та реабілітацію. Іноді повернутися доводиться не до того життя, яке було раніше, а до нового, яке ще належить побудувати. А може бути й так: фізично -- повернувся, а думки, сни, відчуття -- все ще там...

Ми провели опитування серед військовослужбовців та ветеранів, які отримують реабілітацію в київському центрі мережі RECOVERY, щоб дізнатися, що для них насправді означає поняття "повернення додому" та які фактори допомагають їм пройти цей шлях.

Владислав родом з Чернігівської області. Він розпочав свою службу в березні 2022 року, а незабаром став командиром екіпажу ударних FPV-дронів. Під час виконання завдань на Сумському напрямку отримав серйозні поранення: втратив ліву ногу, праве око та кілька пальців на правій руці, а також зазнав контузій та опіків.

"Повернення додому для мене означає обійняти дружину, обняти маму та взяти донечку на руки, щоб вирушити на прогулянку. Я мрію про те, щоб разом із ними насолоджуватися простими радощами повсякденного життя. Але, чесно кажучи, мені ще потрібно пригадати, що саме являють собою ці повсякденні моменти," -- ділиться Владислав.

Він все ще підтримує контакти з товаришами, хоча поступово відходить від ситуації на фронті: "Я їм заявив, що не потребую всіх деталей: просто розповідайте мені, як справи у вас".

"На службі я не вживав каву, лише чай, адже можу насолоджуватися лише якісною кавою, а з автомата вона мені не до вподоби, -- ділиться чоловік. -- Мрію відвідати хорошу кав'ярню разом із родиною, пригостити друзів і побратимів, поспілкуватися з ними. Це те, що я чекаю як перше відчуття повернення додому."

За цією звичайною дрібницею приховується не лише смак напою, але й цілий спосіб життя, до якого так і прагнеться повернутися — спокійного, затишного, рідного. Владиславу, після всього пережитого, необхідно знайти своє місце в мирному житті та навчитися приймати себе в новому тілі. "Повернення додому — це означає цілковито прийняти себе таким, яким ти став", — зазначає він.

Роман -- з Житомирщини. Воює з 2015 року, спочатку -- в піхоті, потім -- мінометником. Під час оборони Маріуполя після поранення його евакуювали до лікарні, але він утік зі шпиталю і рвонув назад -- до оточених побратимів, які вже просто на позиції знімали йому шви. Пізніше, під час іншого бойового завдання, зазнав тяжкого поранення, внаслідок якого втратив ногу та руку.

Про дім Роман говорить так, ніби це слово з чужої мови: "Я не знаю, що таке дім. Із 2015-го ми постійно бігали: поля, лісосмуги, полігони... До повномасштабного вторгнення ще пункт постійної дислокації був. І назад: поля -- змагання -- поля -- полігони".

Протягом років служби його дім став, скоріше, тимчасовою зупинкою між виконанням завдань. Під час однієї з 14-денних відпусток він уклав шлюб з жінкою, яка також була військовослужбовцем. Згодом вона, разом із його товаришами, опинилася в полоні і повернулася в Україну лише через дев'ять місяців.

Тепер повернення до цивільного життя саме собою стає для Романа новим, чи не найважчим завданням: "Я не знаю, що таке гражданка, я її боюсь, якщо чесно. Я не знаю, як там поводитись та як там жити".

Рухатися йому допомагає думка про повернення до своєї справи й своїх людей: "Щонайменше в мене є бажання повернутися назад. І батальйон мене назад бере, на цю ж посаду". Його дружина теж хоче повернутися до служби, але після пережитого Роман не готовий, щоб вона знову ризикувала собою. Водночас саме вона залишається його головною опорою у відновленні: "Дружина завжди мене підтримувала. Психувала, плакала, але завжди підтримувала".

Юрій родом із Києва. Він очолював команду, що займалася великими розвідувальними безпілотниками. Під час атаки FPV-дрона поблизу Добропілля в Донецькій області він отримав серйозне поранення ноги, що стало початком для нього довгого процесу лікування, протезування та реабілітації.

Дні, проведені в палаті, стають схожими один на одного, зізнається він, і саме це найбільше виснажує: "Коли ти тривалий час перебуваєш у лікарняній кімнаті, це починає тиснути на твою свідомість. Справжнє повернення додому для мене – це завершення реабілітаційного процесу, вихід з лікарень, повернення до близьких і старт нового життя, будівництво свого майбутнього. Ось що справді означає повернутися додому".

Рухатися вперед йому допомагають нездійснені плани, які залишилися ще до травми. Саме вони, а не спогади про минуле, надихають його на нові досягнення: "Силу мені дає те, що переді мною ще багато цілей, яких я не встиг реалізувати, коли був "цілим" зі своєю рідною ногою. Є ще мрії, бажання, я прагну до чогось. Принаймні, хочеться побачити світ, кудись відправитися, створити сім'ю. Ось це і є моє."

Валентин родом з Донеччини. Військову освіту він здобув ще під час навчання в технічному університеті. Коли розпочалася повномасштабна війна, він повернувся до своєї спеціальності і очолив взвод самохідних зенітних систем. Під час виконання бойового завдання Валентин отримав серйозні поранення, внаслідок яких йому довелося ампутувати руку і ногу.

Питання, куди саме йому повертатися, на даний момент залишається без відповіді, адже немає чіткого місця призначення: "Я родом з Покровська, але тепер у мене немає дому, оскільки Покровськ більше не існує. Тому я ще не розмірковував над тим, куди йти далі і як це все виглядатиме".

І все ж, повільно та обережно, мрії починають витісняти спогади. Замість втраченої вулиці в Покровську у Валентина з'являється уявлення про дім, яке ще не має конкретної адреси: "Маленький будиночок, невеличкий садок, квіти, дерева". Про майбутнє він говорить обережно, проте впевнено: "Життя продовжується, і попереду ще багато можливостей. Тому важливо вчитися. Мою силу надає мені вірна дружина — моя кохана".

Морально йому допомагають і фахівці реабілітаційного центру -- лікарі, фізичні та ерготерапевти, які щодня підбирають потрібні процедури й вправи: "Люди в центрі вірити в себе навчили. Хоч як тяжко, але треба. Треба через "не можу". Так досягаються якісь висоти, здійснюються бажання".

Дмитро походить із Сумської області. Він виконував обов'язки мінометника. Під час виходу на позицію випадково натрапив на міну. Процес евакуації тривав майже два дні. Через серйозність травми та синдром турнікета лікарям довелося ампутувати ногу вище, ніж передбачалося спочатку.

Для Дмитра перспективи повернення додому поки виглядають невизначено — він досі не вирішив, який шлях обрати: "Це складне питання. Я часто зупиняюся на ньому: повертатися додому чи рухатися далі, куди їхати? Повернення означає, напевно, почати все з нуля. А, можливо, й не додому, а назад на службу. Я сподівався повернутися після завершення війни".

Поки відповіді немає, він тримається за щоденну дисципліну -- єдине, що залежить тільки від нього самого: "Щоденна робота над собою. Інакше ніяк. Якщо просто лежати й дивитись у стелю, то віра точно втрачається. А ще хочеться якнайшвидше стати на протез, стати на ноги, почуватися впевненіше".

Українські солдати стикалися з істотами, що викликали більшу страхітливість, ніж циклопи, відьми та велетні — це була жорстокість російської армії, тяжкі травми, фантомні болі, втрата товаришів та життя, яке вже ніколи не буде таким, як раніше.

В "Одіссеї" шлях додому завершується поверненням героя на Ітаку. У декого із цих чоловіків більше немає дому, до якого можна повернутися фізично. Покровська, яким він був для Валентина, вже не існує. Але дім для них -- це не завжди точка на карті. Це кава, випита разом із родиною. Посада, яка досі чекає в батальйоні. Мета, якої ще не встиг досягти. Дружина, яка психує, плаче -- й завжди підтримує.

І, можливо, саме з цієї причини їхня подорож є складнішою за ту, що описана в Гомеровій "Одіссеї". Одіссей мав чітке уявлення про свій маршрут. Натомість вони стикаються з невідомістю – їхній шлях ще не окреслений на карті. Проте щодня, крок за кроком, і тренування за тренуванням, вони створюють цю мапу власноруч.

Процес відновлення триває за межами реабілітаційного залу. Мережа центрів RECOVERY підтримує на одному з ключових етапів цього шляху: відновлення рухливості, незалежності та можливості насолоджуватися активним способом життя.