Українка в Кенії: життя місіонерки серед племені Покот в Африці.

Галина Шуляк, яка походить з Чернігівської області, вже протягом десяти років мешкає серед віддалених районів кенійського племені Покот.

Там немає доріг, електрики й магазинів, жінок купують за корів, а у дітей обмежені можливості для здобуття освіти. Галина допомогла відкрити три школи, чотири церкви і разом з чоловіком Павлом щодня бачить, як бідність і старі традиції ламають життя багатьох молодих африканців. Про життя в племені та їх традиції, місіонерка регулярно розповідає у своїх соцмережах.

Як дівчина, яка завжди відчувала, що її місце не в рідному селі, опинилася серед африканських чагарників і чому саме там зрозуміла своє справжнє покликання - у розмові з Еспресо.

Я завжди відчувала, що моє місце десь далеко, де я зможу здійснити щось значуще.

Поділіться своєю історією. З якого куточка світу ви походите і чи було у вас бажання пожити в Африці?

Я родом із Чернігівщини, з села Прохори. Пам'ятаю навіть у підлітковому віці чітко відчувала: моє місце не в тому селі, де я росла. У мене було внутрішнє передчуття, що обов'язково вийду за межі своєї країни й зроблю у цьому житті щось значне та вагоме. Тоді я ще не знала, як саме це станеться, але зараз розумію, що це був Божий задум, закладений у мене змалечку. Щоправда, дивлячись навкруги, я часто думала, що це неможливо, адже нашою сім'єю ми ніколи нікуди не виїжджали.

Після завершення школи я вирішила стати медсестрою і вступила до медичного коледжу. Протягом трьох років навчання я прагнула продовжити освіту і стати лікарем, але на жаль, результати ЗНО не дозволили мені цього зробити. Я могла лише подати документи на платну основу, але в той момент мої батьки були розлучені, і фінансів на таке навчання не вистачало. У цей час я вже була знайома з Богом і прийняла водне хрещення. Одного дня я дізналася про Київський біблійний інститут і почала молитися про фінансову допомогу, оскільки навчання там також вимагало коштів. Через три дні посту і молитви я отримала дзвінок з інституту, де мені запропонували роботу в пральні, де я повинна була прати постільну білизну для студентів, що покривало б витрати на навчання. Це стало відповіддю на мої молитви, і я зібрала свої речі та вирушила до Києва.

Звичайно, жити саме в Африці я не планувала і не мріяла про це з дитинства. Ця мрія застала мене пізніше, коли навчалася в біблійному інституті. До нас приїхав місіонер, який показував фотографії та розповідав про Африку. Саме тоді в моєму серці загорілося бажання поїхати й служити там діткам. Де саме, я не знала, адже Африка дуже велика, тому просто молилася три роки і чекала закінчення навчання.

Проте відразу після випуску я не поїхала на місію. Майже рік працювала медсестрою, оскільки мала першу медичну освіту. Я любила свою роботу і те, що можу допомагати людям. Бог часто посилав мені пацієнтів на останніх стадіях раку, з цирозом печінки чи інфарктами, і я розуміла, що через турботу про них служу Богові й можу посвідчити їм про Нього, підтримати у найважчу хвилину... Пам'ятаю, як одного разу до нас у лікарню прийшов старенький дідусь. Одразу було видно, що про нього нікому подбати: він був дуже занедбаний, у брудному одязі. Згодом виявилося, що він шукає собі їжу на смітниках... Надавши йому невідкладну медичну допомогу, я дізналася, де він живе, і почала відвідувати його та приносити їжу.

Коли я відчула, що Бог кличе мене до Африки, вирішила повідомити про це своєму дідусеві. Він був дуже емоційний і просив мене залишитися. Я чітко усвідомлювала, що моя діяльність медсестри відкриває безліч можливостей для служіння людям — через добрі вчинки, підтримуючі слова чи прості розмови про віру. Я щиро любила свою роботу, і тому, коли настав час відправитися в Африку, мені було непросто залишити все позаду. Проте я зібралася з силами, адже відчувала, що це є Божий поклик.

Яким чином ви усвідомили, що допомога людям є вашим призначенням? Чи мали ви досвід участі в місіях в Африці?

З дитинства я не була віруючою, і моя родина також не знала Бога. Все змінилося, коли до нас завітали місіонери. Завдяки їхньому служінню моя сім'я та я прийняли рішення покаятися та відкрити свої серця для Господа. Спостерігаючи за їхньою щирістю у служінні, я також почала мріяти про місіонерство, що врешті-решт стало причиною мого вступу до біблійного інституту. Вони стали для мене справжнім прикладом. Остаточно моє покликання служити людям стало зрозумілим, коли я почала працювати медсестрою. Саме тоді я чітко усвідомила, що це те, що мені потрібно: я щиро прагнула допомагати іншим і отримувала від цього глибоке задоволення та спокій.

До того як повністю присвятити себе Африці, я служила у своїй місцевості, у селі, де допомагала організовувати табори. Також я їздила в місіонерські поїздки по Україні й пробувала себе в різних служіннях, але щоразу чітко розуміла: місіонерство це моє. Під час навчання в Київському біблійному інституті нас також кілька разів на рік відправляли на практику на місяць або кілька тижнів, тому я регулярно брала участь у таких поїздках по всій країні. І мушу сказати, що вони мені дуже подобалися й заклали міцний фундамент для мого теперішнього служіння.

Замість Танзанії я виявилася в Кенії.

Кенія на карті, плем'я Покот проживає в межах двох країн - Кенії та Уганди, фото: відкриті джерела

Давайте поговоримо про Африку. Як вам вдалося потрапити до племені Покот у Кенії? Коли це сталося і з якими викликами ви зіткнулися під час цієї подорожі?

Чесно скажу, спочатку я думала, що потрапила до Кенії лише через брак коштів, та зараз із упевненістю можу сказати: це був Божий задум і Його план! Насправді спершу я дуже хотіла поїхати в Танзанію, бо знала, що до Кенії їде багато місіонерів з України. Мені ж хотілося вирушити туди, де допомога потрібна найбільше, але я не назбирала достатньо фінансів. До речі, історія, як це сталося, дуже цікава. Коли я збирала гроші на Танзанію, сума була великою, і мені не вдалося назбирати все необхідне. Проте я вже зробила крок віри і всі щеплення та навіть звільнилася з роботи, хоча це був не легкий крок. Оскільки коштів на виліт бракувало, все, що мені залишалося - тимчасово поїхати додому, в село.

І ось, коли я приїхала, до нашого пастора завітав у гості координатор однієї школи з Америки. Він дізнався про мою мрію і розповів мені, що в Кенії є дитячий будинок. Жінка, яка ним керувала, обманювала місію та знущалася з сиріт, все це відкрилося, її звільнили, і тепер терміново шукають когось, хто поїде туди служити дітям. Він запитав, чи не хочу я поїхати? Чесно, спершу я взагалі не хотіла їхати в дитячий будинок і просто няньчитися з малечею, тому що це я могла робити й в Україні. Мені хотілося масштабу великих поїздок, євангелізацій! Тоді я ще не розуміла, що місія це не про фанфари. Це щоденна непомітна праця, плоди якої з'являються далеко не одразу, тому потрібно багато терпіння та вкладу.

Я сказала, що потрібно помолитися. Після молитви в моєму серці запанував дивовижний спокій, і я зрозуміла, що це була моя відповідь. Коли я прибула і побачила цих малюків, провела з ними час, в мене виникла думка: "Хто, як не я?". Вони були абсолютно нікому не потрібні, і моє серце наповнилося любов'ю до них. Були місяці, коли я залишалася з дітьми лише з "білими людьми". Ви навіть не уявляєте, яку відповідальність несе ця роль — адже ти сама відповідаєш за таку кількість життів!

У той час у нас було дванадцять дітей, і ставалися різні ситуації: іноді вони хворіли, страждали від психологічних труднощів, які залишилися з минулого, особливо після того, як вони пережили життя з жінкою, що раніше піклувалася про них. Але Господь дарував мені мудрість і силу для подолання цих викликів.

Спочатку я мала намір провести в Кенії лише півроку... але ось уже десять років, як ми тут! Скільки ще часу ми з чоловіком залишимося на цій землі? Відповіді на це питання у нас немає. Можемо лише впевнено сказати: стільки, скільки буде потрібно Богу. Це може бути ще десять років, або навіть все наше життя.

Мій перший візит до регіону West Pokot відбувся на початку мого року в Кенії, всього через три місяці після приїзду. Разом із групою місіонерів ми вирушили до місцевого племені, щоб організувати мобільну медичну клініку та дитяче служіння. Відверто кажучи, перше враження було вкрай несподіваним. Люди виглядали дикими і агресивними, штовхаючись і зовсім не вміючи стояти в черзі. Коли ми почали роздавати одяг, панувала справжня метушня — вони кричали, боролися і виривали речі з рук. А ще була неймовірна спека, що додавала незручностей. Спочатку позитивних моментів було небагато. Проте з часом ми стали з'являтися там все частіше. Чим більше ми організовували медичні клініки і спілкувалися з жінками та дітьми, тим більше я почала прив’язуватися до них. Я зрозуміла, що їхня поведінка не відображає їхнього поганого характеру. Просто вони ніколи не отримували освіти, не мали правильних зразків для наслідування, а бідність формує їхню реальність.

"Тут жінок обирають в обмін на корів."

Image source: instagram.com/galina._shuliak/

Яка чисельність цього племені та які його економічні можливості?

Якщо розглядати плем'я Покот, то можна помітити, що це велика спільнота з населенням близько 621 тисячі осіб. Воно має традиційний спосіб життя, але, на жаль, страждає від значної бідності. Багато людей у цьому регіоні не мають навичок читання і письма, розмовляючи лише рідною покотською мовою. У той же час, в Кенії офіційними мовами є суахілі та англійська, що суттєво ускладнює їх інтеграцію в сучасне суспільство.

У племені Покот чоловіки мають численних дружин і дітей. Тут багатство оцінюється за кількістю худоби та жінок. Жінки не володіють жодною власністю - все, від земельних наділів до худоби та дітей, належить чоловікові. Відповідно, ставлення до жінок також є відповідним: їх купують за корів, часто без згоди на шлюб. Якщо чоловік зацікавився дівчиною, він звертається до її батьків і обговорює ціну. Примітно, що дівчата, які отримали освіту, мають вищу цінність, в той час як ті, хто не навчався, коштують менше.

Привілегія дівчини, яка вчилася, що її спитають, чи вона хоче заміж за того чи іншого чоловіка, натомість, якщо дівчина ніде не вчилася, її питати ніхто не буде. Навіть якщо чоловік набагато старший, взяв її п'ятою чи десятою дружиною і б'є - вона не може повернутися додому. Часто батьки також б'ють утікачку й відправляють назад до чоловіка, примовляючи: "Тебе вже продано, він твій чоловік, на цьому все". Цікавий момент, що будівництвом круглого традиційного дому, тобто їхньої сімейної хатинки, також займається жінка. А чоловік лише наглядає за худобою, козами та коровами. У Покоті також проводять обрізання для хлопчиків, а також для дівчаток, хоча для дівчат все менше - і це забороняється законом, все одно глибше в Покоті це практикується.

З часом до мене прийшло усвідомлення: я приїхала і поїхала, а діти залишаються вдома, не ходять до школи, люди йдуть за жахливими традиціями. Неосвіченість росте, бідність не зникає, нічого не змінюється. Я зрозуміла, що мені потрібно жити в Покоті, відкрити школу і допомагати людям. На той час я вже вийшла заміж, і з чоловіком це стало нашою спільною ціллю.

Життя серед кущів: без доступу до води, шляхів і електропостачання.

Image source: instagram.com/galina._shuliak/

Яким є ваш типовий день там і що входить в обов'язки? Де ви живете і чи складні умови для роботи?

Мій чоловік і я очолюємо місію "Full of Love" ("Наповнені любов'ю") і мешкаємо в Покоті. Тут умови життя досить складні, як з точки зору клімату, так і побуту. Під час сухого сезону спека стає нестерпною, а в період дощів випадає велика кількість опадів, хоча я завжди з радістю зустрічаю дощі. У нашій команді кожен має свою специфічну роль: деякі займаються дитячими програмами, інші — підлітковими, є ті, хто відповідає за школу, церкву, будівельні проекти та інше. Кожен день розписується відповідно до тих обов'язків, які виконує кожен член команди.

Мій типовий день - це здебільшого адміністративна та організаційна робота. Я керую процесами навчання в наших школах. Ми відкрили дві pre-primary школи (дошкільні класи), а зараз розвиваємо повноцінну primary school (початкову школу) на 8 класів, де діти мають харчування та освіту. Тому загалом у нас вже три школи. Також я працюю з місцевими жінками, допомагаю з організацією служіння для дітей з інвалідністю та координую соціальну допомогу. Окрім цього, на мені онлайн-частина: просування служіння в соцмережах та пошук спонсорів, які готові фінансово підтримати навчання конкретної дитини. Проте кожен день, звісно, відрізняється від попереднього.

Іноді до мене звертаються батьки з дітьми, у вухах яких застрягли жуки, і я витрачаю на це практично півдня. Мені також дуже подобається організовувати виїзні медичні клініки, якщо є відповідні фінансові можливості. Зазвичай наш день виглядає так: о 7:00 ми починаємо з молитви разом із командою, о 7:30-9:00 читаємо Біблію, потім о 9:00-10:00 снідаємо. Після цього кожен з нас іде виконувати свої обов'язки. Крім того, ми чергуємося у приготуванні їжі для всієї команди (сніданок, обід, вечеря).

Коли ми прибули, навколо нас були лише чагарники: жодної води, електрики чи доріг, не кажучи вже про магазини. Раніше нам доводилося носити воду в каністрах по 10-20 літрів, щоб мати змогу приготувати їжу або вимити посуд. Ми з чоловіком жили і досі мешкаємо в наметі всередині сараю, поки наш будинок все ще будується. Вже шість років ми постійно живемо в Покоті. На щастя, ситуація з водою змінилася: мій чоловік підключив водопостачання, тож тепер у нашому сарайчику є вода. Крім того, ми встановили сонячні панелі, які забезпечують нас електрикою, навіть є холодильник. Можливо, ми єдині в окрузі, хто має світло, воду та холодильник у домі. Уявіть лише це!

Так як доріг тут немає, навколо одні кущі, машиною сюди доїхати вкрай важко, тому здебільшого люди користуються мотоциклами. На всі найближчі селища автівка є тільки в нас. Клініки теж тут немає, а ті, що є, нормальними важко назвати, тому потрібно їхати в місто, а це як мінімум 2 години шляхом, який важко назвати дорогою.

Хочу зазначити, що ця місія надасть тобі всі необхідні знання. Коли я приїхала до Кенії, мої мовні навички складали приблизно 5%, решту мені довелося освоїти вже тут, в Кенії (отже, мій акцент має африканські нотки). Без знання мови тут ніяк не обійтися. Щоб відкрити школу, потрібно розуміти безліч нюансів, а також керувати школою — це не так просто, тому я дійсно отримала багато нового досвіду. Співпраця з батьками наших учнів — це взагалі окрема захоплююча тема.

"Нас зустріли як рідних."

Image source: instagram.com/galina._shuliak/

Яке ставлення племені до вас і місіонерів? Чи стикаєтеся ви з труднощами через різницю в культурах?

Загалом, місцеві жителі ставляться до нас з великою довірою, адже спостерігають справжні результати нашої діяльності. Люди в племені виявляються надзвичайно доброзичливими та відкритими. Спочатку, звісно, вони ставилися до нас з обережністю, оскільки ми були для них новими обличчями. Проте з часом, спостерігаючи за нашими добрими вчинками, вони прийняли нас як своїх. Вони зрозуміли, що наша мета – допомогти їхнім дітям, забезпечити їх освітою, привезти ліки для хворих та поділитися знаннями про Бога. Завдяки цьому їхнє ставлення до нас істотно змінилося. Тепер вони більше не розглядають нас як туристів чи тих, хто може принести лише фінансову вигоду, а бачать у нас людей, які щиро прагнуть допомогти, а не завдати шкоди.

Найбільше емоційне потрясіння та культурний шок для мене викликані ставленням до жінок у цьому племені. Багато чоловіків демонструють зверхність, піднімаючи руку на своїх дружин або знущаючись з них. Жінки змушені самостійно нести всі тягарі побуту та виховання дітей. Вони часто приходять до мене, щоб висловити свої почуття та поділитися своїми переживаннями. Саме тому допомога жінкам займає особливе місце у моєму житті.

Разом з нами служить велика команда місцевих, як жінок, так і чоловіків. Тих, хто знає англійську, і тих, хто ніколи про неї не чув (з такими ми працюємо через перекладачів). По відношенню до людей вони мені схожі на українців - гостинні, привітні, відкриті та завжди готові допомогти в складних життєвих обставинах.

Чи відомо жителям Покота про конфлікт в Україні?

Image source: instagram.com/galina._shuliak/

Чи цікавляться в племені і загалом у Кенії новинами з України в контексті війни? Чи плем'я живе у своїй бульбашці і зовнішній світ мало цікавить?

У племені Покот люди живуть в абсолютній ізоляції від глобального інформаційного середовища. Через крайню бідність і брак доступу до інтернету їхній світ зосереджений виключно на виживанні своїх сімей у теперішньому моменті. Події, що відбуваються в Європі, здаються їм чимось далеким і чужим, оскільки вони стикаються з безліччю власних щоденних труднощів.

Проте, якщо звернути увагу на територію, де ми живемо, адже плем'я Покот є досить великим, можна помітити, що місцеві жителі в курсі подій війни в Україні. Вони регулярно запитують про наших близьких. Щоранку, під час спільних молитов, вони приєднуються до нас у молитві за Україну, оскільки усвідомлюють, що українці відкривають їхнім дітям двері до освіти.

Я пам'ятаю момент, коли розпочалося повномасштабне вторгнення: до нашого дому завітав єпископ з нашої церкви, щоб помолитися за нашу родину та за мир в Україні. Місцеві жителі усвідомлюють, скільки українці роблять для них, і тому щиро підтримують нас у цей складний час.

Чого навчає Африка

Які моменти вас найбільше вразили під час вашої місіонерської діяльності? Які уроки ви отримали від тих, з ким проводите час?

Тутешні люди надзвичайно прості. Вони щирі, доброзичливі і приймають тебе без жодних умовностей. Я вчуся від них відкритості і прийняття. Тут ти маєш можливість бути справжнім, без масок — тебе сприйматимуть таким, яким ти є. Мене досі вражає, як вони здатні щиро радіти навіть найменшим речам, незважаючи на важкі обставини життя. Цей досвід навчив мене більше цінувати те, що я маю. Коли ти стикаєшся з реальним голодом, твоє сприйняття життя, комфорт і цінності змінюються назавжди. Тут ти позбавляєшся ілюзій: так, зустрічаєш обман, крадіжки чи наклепи, але водночас вчишся прощати й знаходити світло там, де, здавалося б, лише темрява.

Безумовно, Кенія перш за все вчить нас бути терплячими. У цій країні все відбувається в спокійному темпі: люди можуть не з'явитися на заплановані зустрічі або запізнитися, оскільки тут немає поспіху. Часто можна почути популярну фразу "акуна матата", що перекладається як "немає жодних проблем". Отже, перебування в Кенії безсумнівно допоможе вам розвинути терпіння!

Також важливо пам'ятати, що не слід дивитися на інших зверхньо. Незалежно від того, чи мають вони менше матеріальних благ, чи не розуміють деяких концепцій, потрібно враховувати, що їхній життєвий досвід і обставини можуть суттєво відрізнятися від наших. Ми виросли у зовсім інших умовах, і це формує наше сприйняття світу. Важливо сприймати їх як рівних, як людей, створених Богом, такими ж, як і ми. Навіть якщо їх соціальний чи інтелектуальний статус відрізняється, найголовніше — не ставити себе вище за них. Я підкреслюю це, оскільки часто стикаюся з такими проявами у поведінці деяких приїжджих.

Для тих, хто також прагне до місіонерської діяльності.

Image source: instagram.com/galina._shuliak/

Ви активно ведете соцмережі й розповідаєте про життя там. Що ви радите людям, які хочуть спробувати себе в цій справі?

Основна мета мого блогу полягає не в тому, щоб розважати читачів лише яскравими зображеннями, а в тому, щоб висвітлювати реальність без прикрас. Я прагну звернути увагу на проблеми нашої спільноти та надихнути людей на добрі вчинки. Я впевнений, що мій контент знаходить відгук у серцях багатьох, і щиро сподіваюся, що серед моїх підписників з’явиться все більше тих, хто готовий активно долучатися до допомоги.

Тим, хто відчуває в серці покликання до місіонерства, я раджу спробувати і почати вчити англійську - вона допоможе всюди. Проте потрібно одразу позбутися ілюзій: місія - це не романтична подорож. Інколи це надзвичайно важко. Ти стикаєшся зі смертельними хворобами, як-от малярія чи тиф, ризикуєш отримати укуси скорпіонів або змій (слава Богу, мене не кусали, але такі випадки були).

А про місцевий транспорт я взагалі мовчу, розумію, що лише Бог мене охороняє. Тебе можуть обдурити на кожному кроці, обікрасти (у Покоті дуже рідко таке трапляється, але буває) чи набрехати. Я вважаю, що у всьому цьому потрібно повністю довіряти Богові й розуміти, що Він хоче бачити тебе саме там, де ти є, і Він проведе тебе через усе та збереже життя. І ти це точно відчуєш, якщо щиро шукатимеш Його волі та плану на своє життя. Наша справа - сіяти й служити іншим, не чекаючи миттєвих грандіозних результатів, служити там, де ти вже є. Якщо Бог справді покличе тебе їхати до Африки, Він дасть тобі особисте підтвердження цього покликання ("рему") та дасть усе необхідне для поїздки - я в цьому переконалася особисто. Без цього вас не вистачить надовго, ви не витримаєте культурного шоку та труднощів. Як кажуть, на власних силах та стараннях далеко не заїдеш.

"Ми тут, доки Бог дозволить"

Скільки часу ви маєте намір присвятити місіонерській діяльності, і яка ваша головна мета на даний момент?

Ми не обмежуємо себе часовими рамками; ми залишимось тут доти, поки Бог дає нам можливість поширювати Його любов і вчиняти добрі справи. Наша головна мета на даний момент - змінити життя майбутнього покоління в Покоті. Коли я спостерігаю, як місцеві діти вільно спілкуються суахілі та англійською, як вони навчаються в школі і дізнаються про Бога, я усвідомлюю, що всі наші зусилля не є марними.

Зараз ми виховуємо нове покоління, яке, ми дуже сподіваємося, буде зовсім інакше поводитися у своїх майбутніх сім'ях, з повагою та любов'ю ставитиметься до жінок і житиме за іншими цінностями. Наша місія - це вказувати людям на Бога. Ми маємо чотири церкви і три школи, в процесі відкриття клініки на постійній основі. Тож, ми робимо все, що можемо.