Вшанування пам'яті оператора безпілотних літальних апаратів Станіслава Перфілова, відомого під позивним "Гаджет".

Для побратимів він був не просто пілотом, а людиною неймовірної професійної інтуїції та безмежної відданості родині

Станіслав народився 17 січня 1998 року в селі Стольне на Чернігівщині. У 2016 році закінчив Чернігівський професійний будівельний ліцей, за фахом був столяром. У мирному житті він будував -- працював на об'єктах, планував майбутнє. Наприкінці 2021 року Стас отримав закордонний паспорт, щоб поїхати на заробітки, але в останню мить передумав. Наче відчував: він потрібен тут.

24 лютого 2022 року о шостій ранку вибухи змусили Станіслава прокинутися і розбудити дружину Ольгу та їхню маленьку донечку Ярославу. Місто опинилося під фактичним контролем окупантів, і Станіслав, не вагаючись, вирішив приєднатися до місцевої самооборони. Після звільнення Чернігівщини він тричі відвідував територіальний центр комплектування, але через старі травми його не брали на службу. Лише з третьої спроби, в січні 2023 року, йому вдалося досягти успіху, і він став частиною Збройних Сил України.

Його кар'єра в 32-й бригаді стартувала влітку 2023 року в Куп'янському районі Харківської області. Спершу він проходив службу в піхоті — важка та виснажлива робота в 405-му окремому стрілецькому батальйоні. Проте, коли з'явилася можливість навчитися користуватися дронами, Стас не зволікав і відразу ж скористався цим шансом.

Побратим Валентин згадує їхнє знайомство:

Стас був одним із трьох, кому все вдавалося з першої спроби. Він мав природний хист до техніки. Псевдонім "Гаджет" він отримав під час навчання, адже приніс з собою безліч пристроїв, навушників та кабелів — був наймолодшим і найсучаснішим серед "ветеранів". Хоча ми любили жартувати з цього приводу: незважаючи на його захоплення технологіями, він носив телефон у книжковому чохлі, як це роблять старші. Це створювало цікавий контраст між його юнацькою енергією та зрілою обачністю.

У Стаса був ще один "позивний", який він не сприймав з любов'ю – "Циган", через свою незвичайну зовнішність. Проте з часом це перестало мати значення, адже на перший план вийшла його професійна майстерність. Стас став "другим пілотом", взявши на себе обов'язки з підготовки дрона до вильоту, коригування його курсу та розробки нових кріплень для боєприпасів. Його раціоналізаторські ідеї нерідко вражали навіть командування.

Найзначнішим джерелом сили Станіслава була його глибока любов до дружини Ольги та доньки Ярослави. Валентин пам'ятає, що Стас завжди вмів цінувати кожну хвилину:

Поки він налаштовував дрони для виконання завдань, його дзвінки дружині завжди супроводжувалися відеозв'язком. Спочатку я почувався незручно, спостерігаючи за їхньою розмовою, але з часом ми всі звикли до цього. На фронті родини побратимів стають близькими для всього екіпажу. Стас мріяв стати батьком, безмежно любив Ярославу та використовував кожну вільну хвилину для ремонту вдома. Він жив заради них.

Протягом останніх двох місяців Станіслав, здавалося, поспішав жити. Його товариші помітили, що він усе частіше намагається знайти можливість зустрітися з родиною, ніби мав якесь "шосте чуття", що часто виникає на фронті.

Катастрофа сталася 24 березня 2025 року в околицях села Леонтовичі, що в Покровському районі. Це був незвично теплий і сонячний день, не властивий для весни. Команда тривалий час намагалася відновити роботу обладнання з підвалу, розташованого в самому серці району. Після тривалих зусиль їм нарешті вдалося налаштувати апаратуру.

"Гаджет" разом із іншим членом екіпажу виносив дрон для бойового вильоту, коли почався артилерійський обстріл. Ворожа міна впала зовсім поруч.

Станіслав отримав множинні важкі поранення. Почалася довга і відчайдушна боротьба за його життя: спочатку стабпункт, потім лікарня імені Мечникова в Дніпрі, згодом -- Свято-Михайлівська клінічна лікарня в Києві.

Два тижні лікарі та рідні сподівалися на диво. Але 8 квітня 2025 року серце Станіслава Перфілова зупинилося.

Побратим Валентин пригадує той важкий момент, коли отримав звістку про втрату свого друга:

Дружина Стаса написала мені в той момент, коли ми перебували в одному й тому ж підвалі в Покровську. Ми якраз спілкувалися через відеозв'язок з іншим нашим товаришем, який у той день втратив око, але залишився живим. І раптом настала така гнітюча тиша... Вона була наповнена стражданням і гнівом. Ми тоді поклялися один одному: ми не здамося. Стас віддав своє життя, захищаючи свою сім'ю, і його пам'ять, а не смерть, завжди буде нам нагадуванням, за кого ми боремося.

Станіслав Перфілов здобув визнання серед своїх товаришів та отримав щиру вдячність від піхотинців, яких він підтримував з повітря.

Безсмертна слава Герою!

Іван Столячук can be rephrased as "Іван, носій прізвища Столячук."

Зображення, надані 32-ю окремою механізованою бригадою.

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform