Демограф Олександр Гладун стверджує, що варто усвідомити: після закінчення війни населення нашої країни складе приблизно 30 мільйонів осіб.

Падіння народжуваності, масові виїзди з країни і загибель від ворожих обстрілів - точні масштаби цих проблем в Україні через широкомасштабну війну ще до кінця не відомі. Про повернення біженців з-за кордону, реальну кількість населення в країні та якою має бути демографічна стратегія - у інтерв'ю для РБК-Україна.

Такого стрімкого зменшення кількості людей, які живуть в країні, Україна не бачила за весь період своєї незалежності. За кордон за різними оцінками виїхало близько 5 мільйонів українців. Опитування показують, що охочих повернутися додому серед них все менше.

Не для всіх завершення війни означатиме повернення. Майже третина учнів в різних регіонах України кажуть, що хочуть після школи вчитися за кордоном. Також, коли повноцінно відкриють кордони, з країни захоче виїхати якась частина чоловіків. Поїдуть наприклад, до дружин і дітей, які вже адаптувалися на новому місці.

Щось в країні не так, якщо люди виїздили від нас і до великої війни, залишає бажати кращого і рівень народжуваності в країні, вважає доктор економічних наук, заступник директора Інституту демографії та проблем якості життя НАН України Олександр Гладун. Що мотивуватиме людей повертатися додому, наскільки великі у нас проблеми з народжуваністю та коли можна буде провести перепис населення - читайте детальніше.

За свіжими відомостями ООН, з моменту початку масштабного конфлікту в Україні населення країни зменшилося на 10 мільйонів, що становить близько 25% від початкового числа. Цей спад зумовлений масовим виїздом біженців, зниженням рівня народжуваності та смертями внаслідок бойових дій. Які у вас думки щодо цих даних?

- Коли ми говоримо про чисельність населення, то треба брати до уваги, на яку дату, по якій території надається ця оцінка. Різних оцінок зараз багато, всі висловлюють свою позицію, в тому числі ООН та інші організації.

На початку 2023 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми здійснили оцінку чисельності населення України станом на 1 січня 2022 року. Ще до початку великої війни існували певні труднощі з обліком населення, адже останній перепис був проведений давно. Тому виникла потреба в оновленні даних про чисельність населення. Ми проводили аналіз, враховуючи кордони 1991 року, включаючи тимчасово окуповані території Донбасу та Криму. На основі наших розрахунків, тоді в Україні було понад 42 мільйони осіб.

На 1 січня цього року ми оцінюємо чисельність населення на території України у трохи більше 35 мільйонів. Це в кордонах 1991 року. Якщо рахувати без окупованих територій, то це може бути і 28-30 мільйонів людей. Ми не знаємо реальну ситуацію на непідконтрольних Україні територіях, тому оцінки можуть бути абсолютно різні. Але, безперечно, тенденція така, що чисельність населення дуже сильно скоротилася. І плюс під час війни навряд чи можна застосовувати нормальні методологічні положення демографічної статистики.

Що означає скоротилася чисельність населення? Стало менше людей, які саме перебувають на території держави. Але виникає питання, чи враховувати наших біженців, які мільйонами виїхали за кордон. Методологічно, якщо людина відсутня в країні більше року, її можна знімати з обліку. Але ми ж розуміємо, що ситуацію маємо нестандартну. Що люди зараз там, але вони можуть повернутися. Тому зараз ми маємо говорити про чисельність населення, яке знаходиться на території України на певні дати, на певних кордонах.

В Організації Об'єднаних Націй відзначать, що найбільше наслідки міграції відчули райони, які фактично опинилися на межі зникнення. Є населені пункти, "де залишилися тільки літні люди та молоді пари, які не мають можливості створити сім'ю". Які ще регіони, окрім Донеччини та Луганщини, відчувають значний відтік населення?

- Знову-таки, що в ООН мають на увазі під словом "регіони"? Це область, чи район? Ми ж бачимо, що роблять росіяни з нашими містами, селами на лінії фронту. Вони просто стирають їх з лиця землі. Багатьох населених пунктів просто вже не існує як таких. Наша влада пропонує спочатку людям виїхати. Коли виникає сильна небезпека, то застосовується і примусовий виїзд. Хто хоче, той залишається. Тому ці райони, особливо після початку наступу російської армії, дійсно знелюднені, там нікого немає. Там просто небезпечно знаходитися.

А на окупованих територіях росіяни проводять політику зміни демографічного, етнічного, соціального складу населення. Наші громадяни виїхали, частину депортовано кудись в Росію. Багатьох просто вбивають, бо українці не погоджуються з окупацією. І замість цих людей завозять своїх громадян.

Фото: Росія знищує нас демографічно, вбиваючи і депортуючи людей, - Олександр Гладун

Нещодавно натрапив на інформацію щодо ситуації в Маріуполі. Виявляється, в місті залишилось приблизно 70-80 тисяч осіб, які проживали тут до початку повномасштабного вторгнення, і стільки ж нових мешканців, які були привезені з Росії. Це без урахування російських військових, які зараз перебувають у місті. Таким чином, на даний момент громадян Росії у Маріуполі більше, ніж українців. Це свідчить про те, що Росія активно реалізує стратегію зміни не лише військового, а й демографічного складу населення в захоплених територіях.

Як ООН обліковує росіян, які були переселені на окуповані території? Можливо, у них є власні підходи до цього питання. Справа в тому, що міжнародні організації функціонують з обох сторін конфлікту. Можливо, ООН отримує певні дані від російських джерел. Але я не можу стверджувати це з упевненістю.

Схоже, що обговорювати перепис населення не доцільно в контексті певного періоду часу і після закінчення війни?

На даний момент організація перепису населення є неможливою і недоцільною. По-перше, виникає питання, як його здійснити в зоні розмежування? Яким чином проводити перепис під час повітряних тривог та бомбардувань? Це особливо складно в містах з великою кількістю населення, таких як Суми, Харків, Одеса, Миколаїв та Херсон. В таких умовах фізично провести перепис просто неможливо, адже це може бути небезпечно.

По-друге, з огляду на методологічні аспекти, після завершення війни слід буде дочекатися одного-двох років, щоб міграційні процеси стабілізувалися. Через певний час стане зрозуміло, скільки людей повернеться з-за кордону. Лише тоді ми зможемо визначити, скільки з наших вимушених мігрантів варто враховувати в загальному числі населення України. Є навіть рекомендації від ООН, які вказують на те, що перепис населення слід проводити в період найменшої міграційної активності. Тому важливо буде почекати.

Раніше це навряд чи буде можливим, адже перепис населення є однією з найскладніших організаційних процедур, які здійснюються в межах держави. Організація перепису є більш складною, ніж проведення виборів. Навіть сам процес підготовки може займати до двох років.

Під час виборів громадяни самостійно відвідують виборчі дільниці. Проте в даному випадку необхідно фізично відвідати кожного з них і буквально донести інформацію. Іноді трапляється, що хтось не бажає відчиняти двері, а деякі просто відсутні вдома. Проте важливо охопити всю територію країни. На вибори приходять особи, які досягли 18 років і старше. В процесі перепису потрібно враховувати всіх – від новонароджених до людей похилого віку.

Чи можливо, що перепис населення буде реалізовано через "Дію" або інший цифровий сервіс?

На мою думку, це не лише неможливо, але й нераціонально, оскільки в результаті ми отримаємо спотворену інформацію. Багато людей не усвідомлюють, що перепис населення охоплює не тільки кількість та розподіл людей по країні. Він також включає в себе деталі про склади домогосподарств, етнічні характеристики, мовні особливості, зайнятість та міграційні процеси.

В ООН цей процес офіційно називають також переписом житлових умов. Під час нього збираються дані про характеристики кожної будівлі, фіксується житлова та загальна площа. Визначається, чи є централізоване водопостачання або автономні системи. Оцінюються наявність гарячої води, опалення, газу та електрики. Також зазначається рік побудови житла. Після цього складається профіль родини, який порівнюється з умовами, в яких вони проживають. Перепис є своєрідним знімком соціального стану суспільства.

Якщо говорити про чисельність та склад населення, то "Дія" не є повноцінним джерелом інформації. Демографічний реєстр населення також заповнений приблизно на 60%. І як ми можемо дізнатися інші характеристики? Наприклад, склад сім'ї неможливо визначити ні за реєстрами, ні за "Дією". Це може бути корисним інструментом, але лише в якості допоміжного. Як можна дізнатися, якою мовою спілкується особа, яка не має "Дії", або до якої національності відносить себе?

Була ініціатива Дубілета (Дмитро Дубілет був міністром Кабінету міністрів України з серпня 2019 по березень 2020-го - ред.). По суті вона зірвала "нормальний" перепис. Вважаю, що його (Дубілета - ред.) треба було за великим рахунком притягти хоча б до адміністративної відповідальності. Тому що у 2019-му році Державна служба статистики вже провела пробний перепис населення. Там відпрацьовувалася методологія, технологія проведення перепису і обробки даних.

Після виборів у Верховну Раду в 2019 в уряд прийшли нові міністри, кожен взяв на себе обіцянки, які зобов'язувався виконати протягом року. Дубілет, мабуть, взяв собі завдання зірвати перепис населення. Він сказав, що це дуже довго і дуже дорого. І врешті провели так, як провели (за даними електронного перепису, який тоді провели, станом на 1 грудня 2019 року в Україні було 37 млн 289 тисяч людей - ред.).

Зображення: Після року по закінченню війни стане більш очевидно, скільки осіб повернеться з-за меж країни.

У своїй роботі ми не використовуємо дані цього перепису, оскільки не була затверджена чітка методологія, а також відсутні критерії для вибору варіантів. Оцінка чисельності населення здійснювалася лише на територіях, підконтрольних Україні, через мобільних операторів. Якщо врахувати ОРДЛО, отримані дані можуть бути подібними до тих, що надала Держстат. Похибка невелика, але залишається незрозумілим, чи є вона наслідком цього "перепису", чи ж це похибка Держстату.

Сам процес роботи виявився досить захопливим. Його можна охарактеризувати як оцінювання чисельності населення за допомогою непрямих методів. Перший і єдиний перепис в Україні відбувся у 2001 році. У 2020 році існувала можливість провести перепис, оскільки на початку року пандемія COVID-19 ще не розгорнулася в повну силу. Якби тоді вдалося реалізувати перепис, дані, які нині надає ООН, мали б більш надійне підґрунтя. В цьому контексті Україна знаходиться в схожій ситуації з Узбекистаном, де перепис також давно не проводився. Схожі умови спостерігаються і в таких країнах, як Афганістан, Сомалі та інших, де тривають конфлікти. Ми вже пропустили два чергові цикли перепису населення.

В Україні, безумовно, не публікують статистику щодо кількості загиблих захисників, це вже стало очевидним. Однак під час війни також закриті й інші демографічні показники. Які саме дані залишаються недоступними і з яких причин?

- Нам, демографам, також недоступна, наприклад, статево-вікова структура померлих. Недоступна інформація по народжуваності за віком матері, тобто у скільки років матері народжують дітей. Раніше це давало можливість розуміти, як відбуваються процеси постаріння материнства тощо. За цими показниками розраховується кількість дітей, які народить одна жінка протягом життя. Також ми не знаємо вікової структури жінок, які живуть в країні.

З початку 2022 року ми не отримували жодної інформації від Державної служби статистики. Раніше наша співпраця була досить продуктивною, і вони регулярно надавали нам різноманітні звіти. Наразі ж ми змушені покладатися на дані Міністерства юстиції, які вони публікують два рази на рік. Ця інформація стосується статистики актів цивільного стану, таких як народжуваність, смертність, шлюби та розлучення. Ми також використовуємо дані Державної прикордонної служби про перетин кордону, але тільки на західному напрямку. Кордон з Російською Федерацією залишається закритим, тому ми не маємо жодної інформації про події на іншій його частині.

У нас немає жодних претензій щодо того, що Держстат не надає нам інформацію. Ми не відчуваємо образи і розуміємо цю ситуацію. Я також вважаю, що в умовах війни певна інформація має залишатися конфіденційною. Зокрема, демографічні відомості є стратегічно важливими, особливо коли йдеться про кількість загиблих та їх віковий розподіл.

Які дії вживає Росія? Вона намагається знищити нас, зокрема, в демографічному плані. Перший аспект цього знищення полягає у вбивствах як військових, так і цивільних осіб. Другий - це примусова депортація українців на свої території. Третій - заселення наших областей російськими громадянами. Крім того, виїзд наших людей за кордон, де частина з них, ймовірно, не повернеться, також негативно впливає на нашу демографічну ситуацію. Усе це Росія усвідомлює та реалізує свідомо.

Сьогодні багато людей нарешті усвідомили, що демографічні показники є чи не найважливішим фактором для існування та функціонування країни. Перед великою війною ми не звертали такої уваги на цю тему. Процеси відбувалися ніби самі по собі: в одних регіонах зменшувалася кількість дітей — і в результаті закривали школи, в інших — зменшувалася кількість студентів, що призводило до об'єднання університетів. Таким чином, зміни відбувалися поступово, але зараз це питання стало надзвичайно актуальним для всіх.

А при цьому варто зазначити, що населення в Україні зменшувалося протягом усіх років незалежності.

- Так, у нас було на початку 1993-го року 52,2 млн людей. Потім почалось зменшення. У 1991 році кількість померлих перевищила кількість народжених, але чисельність трималась за рахунок міграції. При розпаді Радянського Союзу були великі міграційні потоки: люди поверталися в країни, звідки вони родом. Бо хтось за СРСР служив в Німеччині, хтось працював в Середній Азії. Тоді люди почали повертатися до свого коріння.

Завдяки впливу природних факторів з 1991 року чисельність населення почала знижуватися. Протягом 30 років, до початку 2022 року, ми втратили близько 10 мільйонів людей. Це значна цифра на глобальному рівні. Хоча початок війни у 2014 році також зіграв свою роль, загальна демографічна ситуація вже до цього моменту мала негативні тенденції. Наразі ситуація стала ще більш критичною.

Фото: Крім війни, люди з України їдуть через корупцію та кумівство

Коли в Україні спостерігалося зменшення чисельності населення в сільських районах? Яка точність цих показників? Адже деякі люди могли офіційно бути зареєстровані в селі, але фактично проживали в міському середовищі.

Існує певна проблема. Завжди існує розбіжність між офіційними реєстраціями та реальними обставинами. Людина може бути зареєстрована і жити в селі, водночас працюючи в місті. Вона може навіть орендувати квартиру в міському районі, але доти, поки не проведе офіційної зміни місця проживання, вона залишатиметься вважається мешканцем села.

За СРСР прописка була обов'язковим атрибутом. Тоді були міста, куди не можна було переїхати просто так, треба було мати якесь підґрунтя. Це були Москва, Ленінград, частково Київ. Севастополь був закритим військовим містом, туди теж не можна було ось так взяти і приїхати проживати. Тепер все вільно, і в Україні реєстрація несе мінімальне значення. Зараз різні державні послуги можна отримати будь-де, можна звернутись до будь кого для оформлення паспорта, за медичними послугами в будь-якому регіоні. Бо є електронні реєстри.

Багато хто висловлює думку, що села в нашій країні занепадають. Наскільки це твердження є обґрунтованим?

- Я би сказав, що села чисельно скорочуються. Наша країна фактично стала "міською" у 1964-65 роках: саме тоді чисельність міського населення перевищила 50%. Урбанізація - це загальносвітовий процес. Міста "висмоктують" людей із сіл. В сільськогосподарській праці така кількість людей вже не потрібна. Плюс - там завжди є проблема соціальної інфраструктури, проблеми зі здобуттям вищої освіти. Люди переїжджають і залишаються у містах.

Існує ряд потужних чинників, що сприяють міграції. Основними міграційно активними групами є молоді люди віком до 30-35 років. На селі, в свою чергу, проживає більше людей похилого віку. В регіонах з переважанням старшого населення спостерігається підвищена смертність. Тому правильніше говорити про процеси знелюднення сіл, а не про їх вимирання. Особливо це стосується Чернігівської та Сумської областей, де ці проблеми були значними ще до початку війни. Водночас зараз спостерігається тенденція до розвитку котеджних містечок у регіонах, що може частково сприяти збільшенню населення в селах. Проте такі новосели можуть вважатися сільським населенням лише за умови, що вони матимуть реєстрацію за місцем проживання.

Кількість людей, зайнятих в сільському господарстві, потроху меншає. В Польщі, наприклад, основа сільського господарства - фермерство. Це закріплює людей у сільській місцевості. Їм давали землю і там вони працювали. У нас більше впливу мають агропромислові комплекси, які автоматизують виробничі процеси, купують сучасне обладнання, і тим самим задіюють менше людей. Фактично їм треба більше площі і менше людей. Це теж впливає на кількість людей в селах.

А от що робити з прикордонними землями після закінчення війни - на це має бути державна стратегія. Чи можна буде там взагалі жити? Чи можна буде щось на тих землях вирощувати? Постане також багато інших подібних питань. Ми зараз не знаємо, в якому стані будемо ми як країна, в якому стані буде Росія.

Якщо знову підняти тему виїзду українців з України, чи може виникнути ситуація, коли кількість наших співгромадян за межами країни перевищить їхню чисельність в самій Україні?

- Свого часу схоже було в Ірландії. Люди масово виїздили під час і після голоду в країні в середині 1800-х. Там справді дуже багато виїхало (в Ірландії зараз живе 5,1 млн, а за кордоном - більше 70 млн людей кажуть що мають ірландське походження - ред.)

Але це знову таке суто теоретичне питання. Все буде залежати від того, на яких умовах закінчиться війна в Україні. Якщо закінчиться на відвоюванні нами територій в кордонах 1991-го року, то додому повернеться значний відсоток людей. Але ж ситуація на фронті може й погіршитися. Чи буде все законсервовано, чи утвориться лінія фронту, яка буде стояти роками? Ми цього не знаємо. Однозначно, чим довше буде тривати війна, тим більше людей залишиться постійно жити за кордоном.

Є ще така річ як зворотні потоки. Частина людей після війни повернеться, а частина виїде. Коли знімуть обмеження по виїзду чоловіків, якщо родина до того часу збережеться, то буде вирішувати, де краще проводити далі спільне життя. Тому ймовірність того, що виїде частина чоловіків та окремих родин, - вона є.

Зображення: Ми повинні підтримувати біженців, які ще не вирішили, чи повертатися на батьківщину.

- Чи налаштовані виїздити з країни молоді люди, які зараз тут живуть?

На початку року в Україні було проведене опитування серед учнів у близько половини областей. Виявилося, що 26% з них прагнуть продовжити освіту за межами країни. У звіті зазначалося, що ці бажання дітей тісно пов'язані з думкою їхніх батьків. Це також залежить від того, як батьки оцінюють ситуацію в країні та умови життя.

Я завжди кажу: війна - це одне, але нам ще треба проводити глибокі мотиваційні дослідження, чому люди від нас їдуть загалом. Бо їхали від нас і до повномасштабного вторгнення. Що їх не влаштовує в самій країні? Чому їм тут не комфортно? Чому вони вважають, що за кордоном їм буде краще?

У звичайних обставинах це можна пояснити економічними факторами, зокрема питанням фінансів. Але що ж заважає людині реалізувати свій потенціал в нашій країні? Чи може, вона помиляється у своїх судженнях? Адже рішення приймаються в її свідомості, а мотивація може спиратися на різні основи. Це може бути реальна дійсність або ж хибні уявлення. При цьому для ухвалення рішення не має значення, на чому воно ґрунтується. Існує переконання, що за кордоном все значно краще, але чи дійсно це так - ніхто не може з упевненістю стверджувати.

Як показала практика, доступ до медицини у нас кращий. Часто обладнання в наших лікарнях не гірше, ніж за кордоном. Кваліфікація лікарів - приблизно така сама. До повномаштабного вторгнення до нас навіть їздили на лікування іноземці - до стоматологів, пластичних хірургів.

Але щось в країні не так, якщо люди їхали і до війни, розумієте? Ось в цьому треба розібратися, й тоді можна вже буде вирішувати демографічні питання на якісно іншому рівні. Але під це треба виділяти гроші. І я не вірю, що вдасться нормально дослідити цю мотивацію людей найближчим часом.

Однією з причин, чому люди вирішують виїхати, я вважаю корупцію та кумівство. Коли особа обіймає певну посаду, вона часто намагається просунути своїх близьких, призначаючи родичів на ключові позиції. Це явище особливо поширене в органах місцевого самоврядування. Ці міркування є моїми особистими думками, але їх варто детальніше дослідити.

Я особисто гадаю, що управління державою - це навіть не про прийняття законів. Це про роботу з соціумом. Це про розуміння свого населення. І важливо своєму населенню пояснювати, чому ти дієш так, а не інакше. Треба зрозуміти, відчувати свою країну. Тоді всі дії, якщо вони спрямовані на розвиток країни, будуть значно легше сприйматися і реалізовуватися. А якщо будь-яка ініціатива впроваджується формально, то й буде реакція на кшталт "вам треба - ви й робіть".

Що стосується ініціатив, то нещодавно уряд України затвердив Стратегію демографічного розвитку до 2040 року. Вона вже викликала чимало критичних відгуків. Яке ваше бачення цієї стратегії з точки зору демографа?

Я абсолютно не сприймаю цю стратегію як засіб для збільшення населення, незважаючи на те, що ми активно долучалися до її створення. Коментарі я взагалі не переглядаю — ані під стратегією, ані під своїми інтерв'ю. У мене немає ані часу, ані бажання цим займатися.

В загальному, ця стратегія має на меті стабілізувати демографічну ситуацію в державі. Вона передбачає шість основних цілей. На мою думку, проект стратегії, який спочатку було представлено для громадського обговорення, виглядав більш вдалим, ніж те, що в підсумку затвердив уряд.

Однією з основних цілей початкового варіанту був план розташування населення на території держави. Проте цей аспект було виключено, залишивши лише питання, пов'язані з ринком праці. Проте оптимізація територіального розміщення населення здатна вирішувати як проблеми ринку праці, так і питання житлових умов. Це необхідно, щоб уникнути наявності незаселених територій в Україні та запобігти процесу знелюднення, про який попереджає ООН. Відповідно, постає питання, де і які підприємства потрібно відкривати, а також де слід розвивати соціальну інфраструктуру. Це, звичайно, включає аспекти ринку праці, але сама проблема є значно більш складною.

На початку основними темами обговорення були питання, пов'язані з народжуваністю, потім — тривалість життя, а на третьому місці — міграційні процеси. Проте згодом міграція стала пріоритетом. Це свідчить про те, що уряд не надає великого значення народжуваності й тривалості життя, а натомість зосередиться на поверненні тих, хто виїхав. Таке рішення, на мою думку, є хибним.

- З чого тоді треба б почати вирішення цих проблем?

- З народжуваності, звичайно. Якщо людина не народиться, вона не піде в школу, не вийде на ринок праці, не поїде за кордон і не повернеться додому. Врешті-решт, вона не помре. Якщо немає народжуваності, то нема і населення.

Зараз навіть пропонується створення Міністерства демографії і міграції. Розумію, це обумовлено тим, що багато людей виїхало. Але повернуться люди чи ні - це не залежить від того, хто який новий державний орган створив. Оскільки питання міграції більш широке. Воно пов'язане з ринком праці, але не лише з ним. Чи слід нам компенсувати втрати населення за рахунок міграції? Якщо так, то яким чином? Ось кажуть: "Давайте завеземо в Україну 5 мільйонів людей". Як завести, звідки і куди? Це питання, яке потребує загальносуспільного обговорення і діалогу.

Попри те, що країни Західної Європи активно приймають мігрантів і змагаються за українців, у нас є спільні культурні та поведінкові риси. Хоча в різних країнах та регіонах люди можуть відрізнятися, ментально ми є частиною європейської спільноти. Що ж коїться на сьогоднішній день в Європі? Вони створюють мовні курси, підтримують навчання наших дітей, а дорослих заохочують до пошуку роботи.

Зображення: Якщо не враховувати анексовані регіони, в Україні на сьогодні може бути близько 28 мільйонів жителів.

Європа виявляє інтерес до того, щоб наші співгромадяни залишалися на її території, не повертаючись додому. Згідно з даними Євростату, лише 6% наших громадян, які прибули до країн ЄС і зареєструвалися там, становлять люди віком 64 роки та старші. Основну ж частину біженців складають ті, хто здатен працювати та сплачувати податки.

Проте для нас це є серйозною проблемою. Це стосується економіки та впливає на всі сфери діяльності.

- На жаль, саме так. У цьому контексті нам доводиться діяти егоїстично. Слід розглядати ситуацію з державної точки зору, і для нас це не є сприятливим.

Як насправді можна спонукати українців повернутися з-за кордону? Чи вирішать повернутися ті, чиї діти вже навчаться в місцевих навчальних закладах, хто освоїв місцеву мову, має стабільну роботу та отримує достойну зарплату?

Першим важливим фактором є війна. Після її завершення постане питання про майбутні перспективи, зокрема, чи залишиться житло в належному стані. Для деяких людей, до речі, їхнє житло вціліло. Важливими аспектами залишаються наявність житла, можливість працевлаштування та розвиток соціальної інфраструктури. Ці фактори завжди матимуть значення. Люди, звичайно, порівнюватимуть свою ситуацію з тією, що існує за кордоном, враховуючи, чи мають вони там роботу і помешкання, чи їхні діти відвідують школу, і наскільки добре вони адаптувалися.

Які фактори насправді можуть допомогти збільшити рівень народжуваності?

Для того, щоб населення не скорочувалося, необхідно, щоб 100 жінок приносили на світ 210-220 дітей. В умовах нашої країни оптимальнішим варіантом є 220. Це забезпечить відносну стабільність чисельності населення, запобігаючи його зменшенню. На початку великої війни цей показник становив приблизно 116, що вже свідчило про недостатню народжуваність. Зараз, за всіма ознаками, він ще знизився, але точних даних у нас немає.

Основною причиною, що стримує рівень народжуваності, є економічний фактор. Це підтверджують численні опитування. Низькі зарплати та труднощі з житлом – серйозні перешкоди. Іншим важливим аспектом є брак часу. Виховання дитини вимагає значних зусиль, а жінки сьогодні активно залучені до суспільних справ, оскільки вони турбуються, що не зможуть приділити достатньо часу своїм дітям.

Надзвичайно важливо забезпечити економічну підтримку для матері під час догляду за дитиною. Це може мати вирішальне значення. Ситуація, що ми маємо наразі, з невеликими виплатами лише до трирічного віку, явно недостатня. У багатьох європейських країнах існує практика, коли фінансова допомога надається сім'ям до того часу, поки дитина не досягне 18 або навіть 20 років. Наприклад, у Польщі виплати тривають до 18 років. Таким чином, сім'я отримує підтримку протягом усього періоду росту дитини, поки вона не стане самостійною.

Має бути і розвиток соціальної інфраструктури. У нас зі школами немає особливих проблем, середня освіта є обов'язковою. А от з яслями, з дитячими садочками, проблеми великі. Їх треба створювати більше. Важливо також давати жінкам право мати гнучкий робочий день, можливо, неповний. Ось ці механізми треба напрацьовувати. Тому якщо в країні буде народжуватися мало людей, то й перспектив розвитку теж не буде. Тому це комплексна проблема.

Чи зможемо ми підвищити народжуваність в ідеалі до 220 дітей на 100 жінок? Насправді жодній західноєвропейській країні це не вдалося, у них також народжується менше. Але я вважаю, вийти в Україні на рівень десь у 180 - це цілком реально. Чому? Бо ось перед війною за результатами опитувань налаштованість української родини була на дводітну сім'ю.

Не впевнений, чи ця установка змінилася в даний час. Проте, якщо ми створимо умови для реалізації цих репродуктивних установок — забезпечимо жінок і дітей відповідними умовами, надамо можливість жінкам заощадити час на вихованні дітей, це може сприяти зростанню рівня народжуваності. Важливо зберегти цінність родини як соціального інституту в Україні, адже, на мою думку, вона має навіть більшу вагу, ніж у країнах Західної Європи.

Зображення: Люди, які залишили свої домівки, мають відчувати підтримку та турботу, навіть коли опинилися в іншій країні.

- Скільки б українців повернулося з-за кордону, якщо уявити, що війна завершиться у 2025 році?

Згідно з різними дослідженнями, приблизно 25% біженців однозначно бажають залишитися за кордоном. Ще близько 30-40% висловили намір повернутися додому. А ось ті, хто перебуває між цими двома категоріями, є нашою головною метою. Нам слід активно працювати з тими, хто не визначився у своїх намірах повернення. Важливо підтримувати з ними зв'язок, надавати допомогу та демонструвати, що про них піклуються і що вони необхідні своїй країні. Це можна реалізувати через Міністерство закордонних справ, громадські організації, а також шляхом особистого спілкування.

Особисто я не підтримую ідею виділення значних фінансових коштів на повернення. Це може викликати справедливе обурення серед тих, хто залишився в країні і пережив усі випробування війни, працюючи в умовах небезпеки та сприяючи економічному розвитку. Чому ж їхній внесок має бути менш цінним?

Необхідно підтримувати тих, хто зазнав втрат, у кого зруйновані домівки. І це стосується як людей, що перебувають за кордоном, так і тих, хто залишається в Україні. У нашій країні налічується понад 4 мільйони внутрішньо переміщених осіб. Це люди, які змушені були залишити своє житло, але не виїхали за межі держави, а продовжують жити тут. Вони також вносять свій вклад у розвиток нашої економіки.

Знаєте, нам не варто будувати свої плани, спираючись на 52 чи навіть 42 мільйони. Потрібно чесно визнати, що після війни в нашій країні буде приблизно 30 мільйонів людей. Саме під цю цифру слід розробляти стратегії для економіки, розвитку соціальної інфраструктури та подальшого життя, а також втілювати ініціативи в сфері демографічної політики, які сприятимуть покращенню ситуації.

Якщо ми будемо будувати плани, спираючись на те минуле, яке вже ніколи не повернеться, це не зовсім правильний підхід. Нам потрібно, умовно кажучи, закрити главу про те, що було, і розпочати з нової точки відліку. Плануючи свій розвиток, варто враховувати сучасні обставини. Українці часто живуть спогадами про минуле. Важливо пам'ятати про нього, але ще важливіше рухатися вперед, орієнтуючись на нові реалії.