Коли змінюєш світ на краще

2022-01-20 09:14

…Тривалий час уже працювала в «Гарті», але ніяк не вдавалося побувати у відрядженні в єдиному районі області – Талалаївському. Бо у відділі військово-патріотичного виховання (був у тодішні часи в редакції такий), «оселився» виходець із чернігівського «Бенілюксу» Яків Ковалець. 

Ще тільки на планірці задумувалася адреса майбутнього матеріалу – Талалаївщина, а він вже розповідав, як «саме той Федір, що тепер голова колгоспу, коли їхав через Болотницю, завжди…» А далі щоразу колегам пропонувалася на вибір кумедна історія чи повчальна поема. Яків, здавалося, знає всіх і кожного на своїй малій батьківщині.

А відтак за кожної нагоди погоджувався на «не свої» теми й намагався поїхати в рідну Талалаївку у відрядження, де завжди завертав до батьків. Потім розказував, із ким домовився про дрова на зиму чи як удалося швидко зорати город, полагодити огорожу чи дах. Серед газетярів «молодіжки» такий далекоглядний і практичний підхід викликав спочатку іронічний подив, згодом – щиру повагу. Відчувалося: у Ковальця шана до старших і літніх людей не штучна, не показова, не за темами відділу, що писав про ветеранів. Так його виховали батьки.

Проста селянська родина відправила у широкий світ сина з гарним багажем наполегливості, сумління і працелюбства. Школу Яків закінчив «зі сріблом», Сумський педагогічний – із відзнакою. Викладав у сільській школі мову й літературу. Служив в армії. Працював у талалаївській районці. Наприкінці 70-х переїхав до Чернігова. І майже два десятиліття плідно й творчо очолював відділ військово-патріотичного виховання обласної «молодіжки».

«Комсомольський гарт» і «Деснянська правда» квартирували на третьому поверсі примітного будинку біля Красної площі. Нині в ньому Апеляційний суд. Та не лише за цим «центровим» місцем знаходження газета стала центром тяжіння для акторів театру, молодих художників, поетів. Кожен журналіст, як правило, роками товаришував із героями своїх публікацій, приводив їх до редакції, знайомив із колегами. 

Автори Ковальця стояли геть осібно – поважні, сивочолі, часто-густо при орденах, із гучними відомими прізвищами. «Діди» – так напівфамільярно між собою називали журналісти статечних відвідувачів Якова – з’являлися біля столу Ковальця чи не щодня. Певне, це єдині постійні гості поважного віку в газеті, що приходили, як правило, групою. Чинно сідали поруч і, незалежно від того, що робив Ковалець – писав у номер, правив гранки чи видзвонював інформацію, вели бесіди. Яків відповідав, жартував, іноді щось перепитував, записував. Читав рукописні спогади, котрі приносили ці нетипові автори. Згодом на сторінки лягали пристрасні розповіді про підпільника Григорія Батюка, про Юлія і Романа Коцюбинських, нариси про партизанського командира Івана Водоп’яна, двічі Героя Олександра Молодчого, юних месників семенівця Васю Коробка й уродженицю Ічні Ніну Погуляйло.

Не для преси, а для душі, Яків Ковалець дружив із відомим пошуковцем Володимиром Драгуновим і головою ради військово-патріотичних об’єднань і клубів Тимофієм Корнюшенком. Обидва з часом стали завсідниками редакційних зібрань, святкувань і просто авторитетними старшими друзями й порадниками.

Мабуть, то щаслива риса характеру, бо Яків Ковалець не лише пише про героїв, а й приязно та щиро товаришує з ними десятиліттями. Адже навіть у доперебудовні часи, а тим більше – у нинішні непевні, він не схибив, не відійшов від правди, не почав писати ідейно-вигідні статті. Навпаки – йшов часто проти загальних правил, неписаних заборон і усталених традицій. Його публікації про Миколу Попудренка у 1986 році були першим ковтком вільної преси. І нарис про воїна-афганця Володимира Шевчука теж проклав нам усім, місцевим журналістам, стежку до публікацій на раніше заборонену тему. 
Важко сьогодні уявити, що навіть згадки на сторінці газети про чернігівського хлопця на афганській війні не могло бути без дозволу зверху! Війна була, а жодної згадки про неї – ні… Редакція майже пів року отримувала жовто-сірі пакети, перекреслені червоним написом «Київ. Військовий цензор» – це Ковалець пробивався крізь заборони до друку. Колеги щоразу запитували: «Знову ні?» Мало хто вірив, що вдасться журналістові з провінційної «молодіжки» побороти цензурну скелю, котра намертво закрила тему афганської війни. І раптом – дозвіл! З купюрами, обмеженнями, але можна було назвати ім’я, розкрити обставини подвигу.

Раділи всі, адже після першої публікації сподівалися на інші. Так і сталося. І хоча щоразу доводилося писати, прохати й викреслювати іноді окремі епізоди, а не просто речення, все одно – ми відкрили важливу сторінку життя суспільства. Тож книга Якова Ковальця «Росте тополя у Чернігові» про воїна-інтернаціоналіста Володимира Шевчука стала однією з перших на «афганську» тематику не лише на Придесенні, а й в Україні. І досі її читають із хвилюванням.
Тема військово-патріотичного виховання не лише була його за посадою в газеті. Вона стала наскрізною у творчості й житті – сьогодні, наприклад, бібліографічний покажчик обласної бібліотеки нараховує в активі Ковальця – письменника і журналіста – понад 800 ґрунтовних публікацій! Лише окремих видань – понад три десятки. Торік у колективній збірці чернігівських журналістів та поетів «Сонячне і дощове» Яків Феофанович теж представлений своєю давньою темою – він поетичним словом відгукнувся на війну на Сході, пише про учасників тепер уже сучасної війни, АТО/ООС...

У творчості Якова Ковальця вдало поєднується журналістська і літературна діяльність. Він – автор багатьох різнопланових і різножанрових художньо-публіцистичних, поетичних творів. У них – історія і душа рідного краю, долі земляків, соціальні аспекти буття. Яків Феофанович – автор патріотичних пісень, які нині в репертуарі народних артистів України Алли Кудлай і Олександра Василенка, заслуженого артиста України Володимира Гришина.

Як ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС Яків Ковалець ґрунтовно й багаторічно розробляє тему Чорнобиля. Нариси, гострі виступи на підтримку і захист ліквідаторів, постраждалих, переселенців із зони відчуження свого часу стали основою ініційованої автором мобільної пересувної виставки «На вічних сторінках щоденних газет зостануться наші сліди». Книга Ковальця «Весна край жовтої трави» по праву вважається зразком чорнобильської публіцистики. І вища відзнака всеукраїнської організації «Союз Чорнобиль України» орден «Чорнобильський хрест: Мужність. Честь. Гуманність» теж вручена йому цілком заслужено. Яків Ковалець – лауреат журналістської та літературної премії імені Василя Блакитного й імені Олекси Десняка, багатьох інших авторитетних відзнак.

Утім, безхмарним життя у ювіляра – а виповнилося 20 грудня Якову Феофановичу Ковальцю 75 – і в нинішні часи не стало. Завдяки його творчим старанням з’явився сигнальний примірник художньо-документальної книги спогадів «…Amica veritas (У пломені любові до слова, до Вітчизни)» про колегу Володимира Лисенка. Але вийти книга зможе лише після збору коштів на її видання…

Лишається написаною і теж поки що не виданою і книга Якова Ковальця про легендарного чернігівського партизанського ватажка Миколу Попудренка. В ній правда про війну, її початок, поведінку багатьох чиновників і наслідки їхнього керування, сучасні оцінки в історичних документах. Ця правда не авторська, вона – в архівах, спогадах, інтерв’ю. Книга «Останній вогонь на Купала» написана пристрасним пером обізнаної й авторитетної людини. В цьому її цінність і важливість. Вірю: знайдеться таки видавець і меценат для друку.

Бо такі твори змінюють світ на краще. Яку ще іншу радість може мати творча людина? 

Наталія АВЕР’ЯНОВА, член Національної спілки журналістів України 

Інші новини:


Ірис Новакова – творець неповторного солодкого мистецтва

Те, що робить ця жінка з прекрасним ім’ям Ірис – не піддається короткому  опису. Це – справжні кондитерські шедеври, втілення її фантазій та бачення навколишньої краси, які, крім прекрасного зовнішнього оформлення, відрізняються особливим смаком.

2022-02-24 16:13