Максим Черненок: «Будь-який бізнес має бути етичним. Справедливість важливіша за доцільність»

Максим Черненок – особа не публічна. В цьому він зізнався під час зустрічі з журналістами та громадськістю під час чергової «ДП кави». Проте – він особистість багатогранна. Пан Черненок – юрист, у минулому науковець та викладач, а зараз бізнесмен, один із найбільших у Чернігові забудовників, депутат міської ради двох каденцій, у 2017-2019 роках секретар Чернігівської міської ради.

Христина Лаврищева, директор ТОВ «Чернігівська Деснянська правда»:

– Пане Максиме, як пройшов ваш перший рік депутатства?

– Дуже швидко. Я дуже добре пам’ятаю роботу минулої каденції. Працювати було цікаво, постійно відбувалися дискусії, ми розробляли багато різних програм... Зараз, на жаль, усе більш формально і рутинно...

– Раніше ви були на посаді секретаря Чернігівської міської ради. Нині – просто депутат. Який напрямок роботи більше сподобався?

– Мені комфортніше бути просто депутатом. Якщо відверто, вже після року роботи секретарем, намагався звільнитися з посади. Причина – неможливість впливати на прийняття важливих для життєдіяльності міста питань. Але у нас була домовленість з мером, що я працюватиму на посаді секретаря до президентських виборів, потім – до виборів у Верховну Раду. Після звільнення почувався значно комфортніше і щасливіше.

Олена Дорошенко, директор філії Чернігівської дирекції АТ «Укрпошта»:

– У мене запитання стосовно майбутнього відомчих гуртожитків. Наприклад, гуртожитку на вулиці 1-го Травня, що перебуває у підпорядкуванні «Укрпошти». Ще з далекого 2007 року ведуться перемовини, щоби цей гуртожиток забрало собі на баланс місто. На жаль, консенсусу так і не досягнуто. Між тим, лише 20% людей, які там проживають, працюють в «Укрпошті». А видатки на утримання будівлі, витрати на енергоносії – чималі, й вони лягають серйозним вантажем на плечі нашого підприємства. Як можна вирішити проблему?

– Коли я працював на посаді секретаря міської ради, фонд комунального майна і управління квартирного обліку знаходились у моєму підпорядкуванні. Крім того я очолював відповідну комісію з реалізації прав мешканців гуртожитків. Моя позиція і тоді, й зараз залишається незмінною: підприємства мають займатися своєю профільною діяльністю, а не обслуговувати житлові будинки і гуртожитки, що залишились на балансі з радянських часів або після приватизації. Це не властива їм функція. Цим мають займатися спеціалізовані організації. Проте управління ЖКГ Чернігівської міської ради і комунальні підприємства не зацікавлені в прийнятті гуртожитків у комунальну власність, зважаючи на їхній стан. На мою думку, забирати ці будівлі на баланс міста потрібно в будь-якому випадку. Але обслуговувати і ремонтувати ці будинки потрібно в межах тарифу або цільової програми, котра дозволяє співфінансування коштом місцевого бюджету. Тож відмовляти тільки на підставі того, що будівля – в занедбаному стані, неправильно.

Людмила Пархоменко, редактор обласної газети «Деснянська правда»:

– У Чернігові гарно розбудувався мікрорайон Масани, хоча раніше його вважали дуже непривабливим. Нині це гарний, самодостатній район із потрібною інфраструктурою. На вашу думку, які віддалені мікрорайони міста мають таку ж саму гарну перспективу забудови?

– Я дуже добре пам’ятаю, як почалася забудова цього мікрорайону, адже моя бабуся отримала квартиру наприкінці 80-х років на вулиці Красносільського, 71. Мешканці цього будинку були одними з перших жителів мікрорайону. Сьогодні Масани виглядають сучасно й атмосферно, завдяки, перш за все, приватним забудовникам, які, до всього, створюють інфраструктуру району. А будинки домобудівного комбінату, що розпочинав там роботи, виглядають нині дещо застарілими. Серед сьогоднішніх приватних забудовників Масанів хочу відзначити Юрія Тарасовця, який зробив багато для того, щоб архітектура мікрорайону була цікавою, мала своє обличчя. Але Масани мають певні інфраструктурні проблеми, які терміново потрібно вирішувати. По-перше, це каналізація, що йде вулицею Глібова. Її потрібно реконструювати, і мер міста завжди підкреслює, які величезні суми на це потрібно. Знаю, що були спроби залучити державні гроші – є потреба в десятках, а, можливо, й сотнях мільйонів гривень. І це лише каналізація, а ще є проблема під’їзду до мікрорайону під залізничною колією. В цьому місці вранці та ввечері утворюються затори транспорту. Коли Масани забудують згідно з планом, важко навіть уявити, яке скупчення автомобілів і громадського транспорту там буде. Звісно, і реконструкцію шляхопроводу складно реалізувати без державної підтримки. А для цього потрібна злагода між місцевою владою і центральною. Але це вже політика.

Проте останнім часом здійснюються спроби перекласти вирішення інфраструктурних проблем міста на забудовників та інших інвесторів, що не передбачено законодавством і в цивілізованому світі виглядає дикунством. Наведу приклад. У мене є знайомий, який вже досить давно працює в Польщі. Коли він вирішив побудувати там завод і показав, що створюватиме сотні робочих місць, то за рахунок воєводства йому було побудовано під’їздну дорогу і підведено всі комунікації. А у нас забудовник, навіть ще не почавши будівництво, має вкладати одразу в комунікації мільйони, не маючи гарантій, що проєкт взагалі буде реалізовано.

Щодо перспектив забудови нових мікрорайонів. Наразі я проти розширення меж міста, адже тоді потрібно розтягувати інженерно-транспортні комунікації, утримання яких вимагатиме значних коштів. Вихід вбачаю в тому, щоби зацікавлювати забудовників реконструювати квартали застарілої забудови в центрі Чернігова. Але проблема в тому, що деякі мешканці аварійного або застарілого житла вважають, що за свої 20 квадратних метрів вони мають отримати три квартири і одну з них у Києві. Наразі вже розроблений законопроєкт, що передбачає наступне – якщо є згода 75 відсотків мешканців на відселення, то умови, на яких вони домовилися із забудовником, обов’язкові для інших 25%. Я займався розселенням людей із будинків у районі вулиць Пушкіна–Полуботка, то процес зайняв близько чотирьох років. У Чернігові таких непривабливих кварталів у центрі міста дуже багато, і вони аж ніяк не прикрашають обличчя стародавнього граду. Тому потрібно заходити в центр, його «вичищати», створювати цікаві квартали. Тим більше, що інфраструктуру непотрібно створювати з нуля, вона вже там є.

Можна забудовувати і старі виробничі території, наприклад, річкового порту, колишнього силікатного заводу. На таких промислових майданчиках можна створити гідні архітектурні об’єкти.

До речі, хотів би відзначити, що у нас у Чернігові непропорційно великий відсоток будівельників, порівняно з іншими обласними центрами. Причина – в області не надто розвинена промисловість, а чоловікам потрібно десь працювати. Щоби ви розуміли, наприклад, у Кропивницькому, Запоріжжі, Кривому Розі практично нічого не будується... У Сумах фактично працює лише один забудовник, а в Чернігові – конкуренція. І це добре, бо якщо буде конкуренції, буде якість, буде нормальна ціна. Дуже не хочеться, аби була монополія.

– Ваша думка щодо розвитку Ялівщини? Які перспективи будівництва в рекреаційній зоні?

– Виріс я поруч з лісопарком Ялівщина, в районі вулиці Стрілецької, тож знаю мікрорайон дуже добре. І проблема Ялівщини, і пов‘язана з нею проблема річки Стрижень мені близькі. Сьогодні Ялівщині надано статус природно-охоронної території – регіональний ландшафтний парк площею 168 гектарів. Якщо заповідники чи національні парки – це об’єкти загальнодержавного значення, то регіональний ландшафтний парк – має статус обласного. Обласна рада розробила проєкт встановлення меж цього парку, але міська рада вже декілька років не може його погодити. А поки немає меж, немає відповідального за цю територію. Нині статус цих земель – землі запасу міста. А відтак область каже: фінансуйте. Місто відповідає: ви ж створили ландшафтний парк, то ви фінансуйте. Але ж межі не затверджені... І так по колу.

Коли затвердять межі, наступним етапом має стати зонування – охоронні зони, де взагалі заборонена будь-яка діяльність, крім наукової, та зон відпочинку або господарської діяльності. Так, наприклад, на території РЛП можна створювати туристичні заклади. Вважаю, що бізнес має теж долучатися до розвитку цієї території. В Ялівщині є колишнє тепличне господарство. Чому б на його місті не створити готель або туристичний центр із кінним двором, музеєм народної архітектури? Тим більше там є всі комунікації – водогін, трансформаторна підстанція, газові мережі, під’їздні дороги...

Але знову підкреслюю, що будь-яка діяльність на території РЛП можлива лише після того, як буде затверджено його межі і здійснено зонування. Я вірю в туристичне майбутнє Чернігова, а Ялівщина має дуже великі туристичні перспективи.

Наталія Романовська, директор ПрАТ «Чернігівська швейна фабрика «Елегант»:

– Скільки квадратних метрів житла ви збудували?

– Займатися будівництвом у Чернігові я розпочав у 2007 році. До цього з 1995 року я мешкав у Харкові, викладав у юридичній академії імені Ярослава Мудрого. Займався юридичним бізнесом, обслуговував, у тому числі, великих харківських забудовників. Напрацював певний досвід і захотілося самому цим зайнятися. Довелося брати кредит у банку, залучати небанківське фінансування. За 15 років наше підприємство достойно пройшло дві кризи на ринку нерухомості у 2008 та 2014-2015 роках. На сьогодні нами збудовано більше тисячі квартир, котеджів та об’єктів комерційної нерухомості площею більше ніж 100 000 квадратних метрів.

Вікторія Калмикова, директорка і власниця ТОВ «ПК Техресурс»:

– Чернігів забудовується дуже інтенсивно. Чи все продається?

– Сьогодні майже всі квартири реалізуються на стадії будівництва. Громадяни нашої країни, фактично не маючи інших інструментів інвестування, вкладають свої гроші у ринок нерухомості. Розуміючи, що тримати гроші в «цеглі» краще, ніж у папірцях, навіть у доларах, в очікуванні інфляції. А інфляція, до речі, стимулює виробництво і, в першу чергу, будівництво. Не завжди попит породжує пропозицію, іноді пропозиція може породжувати попит. Чернігів – привабливе місто для проживання. Він має ряд переваг, серед яких і близькість до Києва й екологічність міста. Тому я вірю, що в Чернігові темпи будівництва завжди будуть високі. Тому – будемо будувати! У нас немає недобудов і обманутих вкладників у нерухомість. Вірю, що так буде й надалі. Адже довіра до ринку нерухомості – дуже великий психологічний чинник. І репутація тут відіграє велику роль.

Оксана Козир, директор ПП «АРДІ КА»:

– 1 липня цього року, у Всесвітній день архітектури, Верховна Рада зробила великий «подарунок» архітекторам і прийняла в першому читання законопроєкт No 5655, котрий практично скасовує авторське право архітектора і дозволяє проєктувати, а потім будувати за проєктом просто інженера-конструктора. Яке ваше ставлення до цього законопроєкту?

– Двояке. Я пам’ятаю ситуацію, як один архітектор став шантажувати наявністю свого авторського права забудовника. У Харкові будувався один комерційний об’єкт. А архітектор мав лише один аргумент: я так бачу. Але є певна кон’юнктура ринку. Змінюються технології, з’являються нові матеріали тощо. Неможливо ставити в залежність від однієї особи реалізацію цілого проєкту, куди вкладені великі інвестиції. А з іншого боку, якщо взагалі прибрати авторський нагляд, то можна просто втратити архітектуру будівлі. І повернутися у 60-ті роки минулого століття, коли архітекторів обмежували у всьому, а головною була економія. Тому тут буде ще професійна дискусія. Добре, що архітектори акцентують на цьому увагу. Як на мене, в цьому питанні має бути здоровий компроміс. У інвестора теж є певне бачення і певні естетичні уподобання. Тому краще знаходити порозуміння із замовником. Або шукати іншого. Але якщо архітектор наполягатиме на своїх авторських правах і говоритиме, що, крім нього ніхто не може завершити спорудження цього будинку, то це шантаж. Тому, я сподіваюся, в тому вигляді, в якому зараз подано законопроєкт, закон прийнятим не буде.

Щодо свого досвіду співпраці з архітекторами, то я скажу так: мені не соромно за жоден із об’єктів, які ми побудували. Наприклад, при забудові мікрорайону вулиць Стрілецької і Курсанта Єськова застосовано терасний принцип: вздовж річки Стрижень двоповерхові таунхауси, за ними п’яти-семиповерхові будинки, на третій лінії десятиповерхові. Насьогодні цей мікрорайон – одна з найпопулярніших фотозон нашого міста. А пішохідна набережна вздовж Стрижня, яку ми побудували, улюблене місце відпочинку мешканців прилеглих районів. Житловий комплекс на перетині вулиць Пушкіна і Полуботка гармонує з оточуючими будинками і церквою Михайла і Федора. До речі, там теж ми плануємо побудувати пішохідну набережну, що з’єднає вулиці Полуботка та Коцюбинського. Житловий будинок на вулиці Олега Міхнюка, поруч із лісопарком Кордівка, вдало вписався в оточуючий його ландшафт, а підсвітка фасадів цього будинку створює відчуття постійного різдвяного свята. Будинок на вулиці Льотній стає окрасою площі Авіаторів.

Тетяна Галаніна, директор салону апаратної косметології:

– Так багато говоримо про роботу. А мені цікаво, як ви відпочиваєте?

– Насамперед, я намагаюся не працювати після 17.00. Є певна гігієна праці. Так само стараюся не працювати у вихідні. Бо здоров’я коштує більше. Намагаюся уникати стресових ситуацій, коли потрібен уже терапевтичний відпочинок. Також планую повноцінні відпустки, які, як правило, співпадають із канікулами моїх дітей. Бо відпочинок у нас здебільшого сімейний. Перевагу надаю пізнавальному туризму. Де б я не був, фотографую архітектуру, інфраструктурні об’єкти, елементи благоустрою. Наприклад, у Сінгапурі мене зацікавило вертикальне озеленення фасадів або сквери в хмарочосах. В Дубаї – авіасалон, всесвітня виставка EXPO. В Лондоні – музей науки і техніки. В Амстердамі і Копенгагені – райони реконструкції, де на місті старих портів або промислових зон створено комфортний малоповерховий житловий або громадський простір.

Ірина Радченко, помічник народного депутата України Сергія Гривка:

– Які у вас принципи в житті, що допомогли вам досягти успіху?

– По-перше, я вважаю, що щасливим ти можеш бути лише тоді, коли тебе оточують щасливі люди. І тому, в міру можливості, я намагаюсь допомагати своїм рідним, близьким або тим, хто в силу різних обставин потрапив у складне становище. Крім того я намагаюсь оточувати себе лише тими людьми, з якими у мене однакові цінності, інтереси і цілі. Жодна людина не досягла успіху самостійно. Успіху досягає команда, починаючи з твоїх вчителів, партнерів, співробітників. Ти можеш бути диригентом. Але грає цілий оркестр.

Христина Лаврищева:

– Ваше життєве кредо? З чим ви по життю?

– Зі своєю совістю. Моральний аспект важливий, навіть у бізнесі. Справедливість краща від доцільності. І навіть інколи краща від законності. Мораль і право у нас не завжди збігаються. Тому краще робити все по совісті.

Людмила ПАРХОМЕНКО, Алла ПРИМА