Хор «Десна» – на хвилях музики, таланту і натхнення

Цьогоріч лауреатом обласної премії імені Григорія Верьовки в номінації «Вокально-хорове мистецтво» став заслужений народний аматорський хор «Десна» Палацу культури імені В’ячеслава Радченка Чернігівської міської ради. Її вручили в ОДА напередодні Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва України. 

У нинішньому листопаді колектив відзначає 70-річний ювілей. І цей чудовий хор-довгожитель – справжній бренд Чернігова та області, який чітко тримає марку і залишається на гребені хвилі серед хорових колективів. 

Директор КП «Міський Палац культури» Ірина Должикова говорить, що хор «Десна» – відомий і популярний, має звання заслуженого народного колективу. І хоч хор цей аматорський, але насправді він давно вже професійний. У цьому велика заслуга й нинішнього керівника, заслуженого працівника культури України Миколи Васильовича Олексієнка. Він справжній фахівець своєї справи, бо хор відчуває, як злагоджений голосовий інструмент. Також пан Микола – толерантний, добрий, інтелігентний, порядний. Його дуже поважають хористи. На ньому, власне, тримається колектив, який складається з людей творчих. І Микола Васильович із кожним знаходить спільну мову. 

У палаці багато різних колективів, як кажуть, на всі смаки і бажання. І «Десна» серед них не губиться. «Ми пишаємося цим колективом. І раді їхнім перемогам. Особливо недавній – премії Григорія Верьовки. На додачу «Десна» отримала й сертифікат на 10 тисяч гривень. Ми також до ювілею зробили їм подарунок – замовили учасникам «Десни» нові гарні костюми на «Ярославні». Це підприємство – бренд нашої області. Тому колектив нині виглядає дуже ошатно», – продовжила розповідь Ірина Должикова і додала, що колектив хотів, аби їхній хор носив ім’я першого керівника, засновника «Десни» Леоніда Пашина, заслуженого артиста України. І, можливо, нарешті це станеться.

– Премія Григорія Верьовки для нас дуже важлива й символічна, – говорить Микола Олексієнко, – адже перший керівник «Десни» Леонід Пашин був учнем Григорія Верьовки. І дуже багато зробив для колективу. За його керівництва хор став заслуженим і народним. Керував «Десною» Леонід Пашин 25 років. Григорій Верьовка свого часу допомагав із репертуаром. «Десну» навіть називали супутником хору Верьовки. У нашому репертуарі є пісня Івана Зажитька «Слався край Григорія Верьовки». До дня народження хору ми завжди влаштовуємо концерт. Думаю, так буде й цьогоріч. 

– Про вас говорять, що ви не просто талановитий фахівець. А й що змогли з’єднати колектив в одне ціле. Отож ви команда однодумців. І – на одній музичній хвилі. 

– Моє кредо по життю і найголовніший фактор – це людяність у роботі з людьми. Така ось символічна тавтологія. Це має бути головним. Звісно, складнощі є. Це ж аматорський колектив. Тому люди мають свою роботу. А хор – їхнє захоплення. І треба плекати в кожного учасника бажання мати таке захоплення і дарувати свій талант людям.

Підходи як знаходжу? Говорю, що ні вони, ні місто, ні глядачі не повинні втратити такий колектив. Заслужений і народний. Ми самі маємо берегти його і рости вгору. Шукати таланти. Таких колективів, знаю напевно, збереглося, крім нас, лише два в Україні. В Києві. Ми пережили найсташніше – 90-ті роки. Не раз тоді доводилося чути, що такі пісні нікому не потрібні. Але ми віри в себе не втрачали. І люди нас любили й люблять. 

– Миколо Васильовичу, ви керуєте хором уже одинадцятий рік...

– Це я вже вдруге «зайшов у цю річку». 1993 року зненацька пішов із життя керівник «Десни» Леонід Хатун. Молодий і талановитий. А ми якраз їздили на козацький фестиваль у Комсомольськ (тепер Плавні). І я повіз колектив уже сам. А відтак керував колективом кілька років. А потім «Десну» очолив Микола Борщ. Який через роки знову передав мені естафету. Крім названих хором керував іще Григорій Драгінець. І всі очільники – заслужені працівники культури України. А Леонід Пашин – заслужений артист. Маю сказати, що у нас понад 100 українських пісень у репертуарі. Багато – місцевих авторів. І своя манера виконання. Кажуть, що так, як Десна, не співає ніхто. Навіть відомий Любомир Боднарук говорив напівжартома, що «Десна» ніколи не співала погано. Хіба що часом гірше, часом краще». Солістом довгий час був і Василь Нечепа. Кобзар-лірник, лауреат Шевченківської премії, народний артист України. Ми з ним земляки й стосунки досі підтримуємо. Багато наших хоровиків стали професійними хормейстерами. Той же Володимир Коцур. Ольга Коцур проходила практику у «Десні», вона – моя учениця в музичній школі... 

– Ви закінчили музучилище, потім Харківську консерваторію. 

– Так. Але сам я не соліст. Я музикант. Граю на народних інструментах. Баян – головний. 
Працюю і в музичній школі №2. А в хорі як сумісник із 1973 року. Часто ми виступаємо в тандемі з народним аматорським ансамблем танцю «Дружба», яким керує заслужений працівник культури України Григорій Горбачук. От і до Дня міста Чернігова та Дня Незалежності ми дали спільний концерт. 

– Хоровий спів – явище дивовижне. У ньому стільки позитиву, стільки глибини, ніби прадавні голоси звучать. Музична акустика, голосова. Все це додає ясності думкам, дарує енергію. 

– Розповім один факт. Якось сусідка побувала на нашому концерті. Казала, що пішла без бажання. А на концерті забула, що в неї щось болить, що сумні думки. Вийшла здоровою та радісною. І жалкувала, що дійство швидко закінчилося. До речі, так часто буває. Ми даємо повнометражний концерт. 25 номерів. Близько двох годин. А люди виходять і кажуть: не зрозуміли, як час пролетів. І хочеться іще... Радіємо, що наша робота викликає позитивні емоції. Хоровий спів – це синергія талановитих людей і голосів. Гармонія музичних звуків. Благозвучність. А не, як інколи буває, «децибелізм». Що таке народна пісня? Вона тисячоліттями живе. Тож чи можемо ми без цього обійтися? Все рухається по спіралі. І нема нації без духовності. Фольклор. Автентика. Це справжнє.

– Ваш хор для вас як родина...

– Так. Усі 38 його учасників. До того ж у «Десні» працюють мої рідні люди. Друга дружина Валентина Кочубей – чудова солістка хору. Молодша донька Тетяна – скрипалька. Музикантами були й перша дружина Людмила та донька Наталя. На жаль, їх немає вже на світі... Син Микола закінчив музичну школу. Має прекрасний слух, прекрасний голос. Але в музику не пішов. Онука закінчила музичний коледж. Піаністка. Онук теж навчався в музичній школі. Але вирішив самотужки опанувати гітару. І в нього вийшло... Музика – це назавжди. Без пісні, музики життя не мислимо. І негаразди відтак переживаються легше. Музика – то з вищих сфер. Але – хто такий керівник без колективу? Якщо немає однодумців, котрі дихають в унісон? Разом – це взаємоповага, взаєморозуміння, взаємовідносини. Дружина Валентина правильно сказала: «Мій голос – це заслуга батьків і Бога. Що вмію, то й роблю. Головне, аби людям подобалося». 

Ми – аматори, але робимо все професійно. Ми заслужений народний колектив. Це дорогого варте.

Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото Віктора КОШМАЛА та надані респондентами