Перетворив "Слава Україні!" на бойове гасло: знайомтесь, генерал Михайло Омелянович-Павленко (фото)

Михайло Омелянович-Павленко — нащадок старовинного боярського роду, в якому були представники глухівських сотників, задунайських запорожців та грузинських князів. Він взяв участь у п'яти війнах і отримав нагороди від чотирьох держав. Незважаючи на свою роль у командуванні арміями та діяльність у міністерствах, він не виявляв зацікавленості до політики.

У 36-річному віці він отримав важке поранення, яке значно вплинуло на його подальшу долю, а вже в 40 років його друзі стали називати його "дідом". Незважаючи на це, його підлеглі завжди згадували його як людину, яка йшла попереду, не боялася небезпеки та ніколи не виглядала втомленою. Про полковника імператорської гвардії, генерала-поручника армії УНР та головного отамана Вільного козацтва можна дізнатися більше на YouTube-каналі "Історія для дорослих".

Михайло походив із давнього боярського роду Омеляновичів. За часів Речі Посполитої ті здобули шляхетство з гербом Колюмна і до Х століття володіли маєтностями на Чернігівщині. Польські можновладці Потоцькі ці землі у них відібрали. Тож бояри стали козаками і очолили Глухівську сотню Ніжинського полку.

Серед його предків були й задунайські козаки — ті самі запорожці, які не прийняли поразку після знищення Січі військами Катерини ІІ. Вони переселилися на територію Османської імперії, де заснували так звану "ханську Україну". Після кількох десятиліть деякі з цих задунайців повернулися на рідні землі разом із кошовим Йосипом Гладким, що відбулося в результаті обіцянок царя Миколи І про надання привілеїв. Серед тих, хто повернувся, був сотник Омелян Павленко, який отримав титул дворянина і наділи землі в Катеринославщині, за що розпочав службу в російській армії. Його син Володимир також обрав військову кар'єру.

Дитинство Михайла пройшло в віддаленому гарнізоні — Хабаровську. Він став студентом Сибірського кадетського корпусу, а згодом вступив до Павлівського військового училища, яке закінчив з відзнакою. Це принесло йому призначення до Лейб-гвардії Волинського полку у Варшаві. Однак спокійне життя не влаштовувало Михайла, і в 1904 році він вирішив стати добровольцем у російсько-японській війні.

У цій кампанії брали участь численні українці, серед яких були досить відомі особистості. В цілому, Росія направила на завоювання Маньчжурії та Кореї близько 265 тисяч українських солдатів.

Війну Росія програла, але поручик Павленко встиг проявити себе. Він командував розвідзагоном, піхотною ротою, був контужений, отримав три ордени та дострокове звання штабс-капітана. Повернувшись у полк, показав себе як талановитий викладач і організатор: написав кілька інструкцій із підготовки солдатів та унтерофіцерів. Дуже багато читав, зокрема й про історію України.

Разом із братом Іваном добився дозволу імператора змінити прізвище -- додав до Павленка частину "Омелянович" на честь предка-сотника. Почав вивчати українську, якою в родині не послуговувалися. Це давалося важко: постійно плутав наголоси й слова.

Під час Першої світової війни він обіймав посаду капітана та командував ротою гвардійців-волинян. У битві під Хелмно йому вдалося зупинити наступ німецької гвардії і перейти в контратаку, але він отримав важке поранення: куля пробила плече, і його права рука практично втратила рухливість. Протягом решти життя він змушений був носити її або на перев'язі, або за поясом. За проявлену мужність у цьому бою його нагородили Георгіївським хрестом — найвищою бойовою відзнакою імперії, а також підвищили до звання полковника, призначивши на посаду керівника штабу II гвардійського корпусу. На фронті він також переніс тиф — цей досвід зрештою допоможе йому вижити.

Коли Волинський полк у Петрограді розпочав Лютневу революцію, Михайло вже очолював піхотну школу в Одесі. Він підтримав революційні зміни, проте підняв не червоний, а синьо-жовтий прапор. Тимчасовий уряд, визнаючи його вплив, доручив йому придушити заколот лейб-гренадерів. Без єдиного пострілу Павленко зміг переконати солдатів повернутися на свої позиції, однак це вже не могло врятувати імперію.

Він висловив підтримку Центральній Раді, хоча й мав обмежене володіння українською мовою. Омелянович-Павленко також провів українізацію гарнізонів у Катеринославі та Одесі. На румунському фронті він роззброював російські війська й передавав їхню зброю добровольцям "вільного козацтва", яке сам заснував.

Переворот, що відбувся під проводом Скоропадського, не викликав у нього особливого захоплення. Проте, він дисципліновано з'явився до гетьмана для отримання нових вказівок і несподівано отримав призначення на командну позицію. Скоропадський підвищив його до звання генерал-хорунжого та доручив організацію 11-ї дивізії у Полтаві. Водночас Михайло став на чолі катеринославського козацького коша Вільного козацтва. Проте політичні обставини знову стали на заваді: після скидання гетьмана Директорією його запідозрили у "кар'єризмі" і зняли з посади.

Тим часом вибухнуло Галицьке повстання і постала ЗУНР. Галицькі місії шукали офіцерів і запросили Павленка. Він охоче погодився й узявся до створення Української Галицької Армії. Організаторського досвіду вистачало, але стратегічної освіти бракувало -- академію Генштабу він не закінчував. Перші наступи на Львів успіхів не принесли. Але солдати його дуже любили й називали "дідом".

Незважаючи на мовні бар'єри, він стверджував: в нашій армії повинні спілкуватися українською. Хоча західняки сміялися з його акценту, а він -- з їхнього діалекту, найважливіше було те, що дух армії залишався українським.

Разом зі штабом він створив операцію, яка залишила свій слід в історії — Вовчухівську офензиву. У лютому 1919 року пробоєві курені прорвали фронт, перекривши комунікації ворога. Петлюра надіслав генералу вітальну телеграму. Проте політичні обставини все зруйнували: місія Антанти вимагала укладення перемир'я, а Петрушевич, довірившись їм, дозволив пропустити їхній потяг до Львова. Це надало полякам доступ до зброї та підкріплення, що змінило хід подій.

Наступає тривалий період дипломатичних та військових конфліктів: невдала спроба Павленка встановити контакт з денікінцями, загрозлива ситуація в "трикутнику смерті", епідемія тифу, голод і наївні сподівання Петлюри щодо підтримки Антанти. Хоча більшість армії УНР склала зброю перед поляками, близько 3,5 тисячі солдатів вирішили продовжувати боротьбу.

Очолив цю групу Омелянович-Павленко, командир Запорізької дивізії, який вже переніс тиф і не боявся повторного зараження. Так розпочався славнозвісний Зимовий похід. Партизанська діяльність у ворожих тилових районах швидко дала результати: численні трофеї, зброя та амуніція. Згодом настав час визволення міст, зокрема, штурму Умані, де захопили оркестр і змусили його грати "Ще не вмерла Україна" без зупинки. Через нестачу боєприпасів піхота імітувала вогонь, плескаючи в долоні, а кавалерія атакувала з шаблями. Саме після цих боїв привітання "Слава Україні!" стало офіційним в армії Української Народної Республіки.

У 1920 році союз з Польщею створив можливість для наступальних дій. Спільні українські та польські сили звільнили Київ, де відбувся урочистий парад на честь перемоги. Для вшанування героїв походу була запроваджена найвища нагорода Української Народної Республіки — Залізний хрест за Зимовий похід та бойові дії. Ця нагорода стала першим бойовим орденом України.

Після відступу Павленко потрапив до Польщі, а згодом переїхав до Чехії. Під час Другої світової війни він прагнув відновити українські військові та козацькі структури, і в 1942 році став отаманом Вільного козацтва. Хоча він перебував у таборах дивізії "Галичина", відкритої співпраці з нацистами не мав. Навпаки, він підписав лист митрополита Андрея Шептицького до Гітлера, у якому висловлював протест проти дій окупаційної адміністрації.

Уряд УНР в еміграції підвищив його до генерал-полковника і навіть тимчасово призначив міністром оборони. Але політика завжди була йому чужа -- він віддавав перевагу роботі з ветеранськими організаціями та написанню спогадів.

"Дід" помер у Парижі і похований на кладовищі Пер-Лашез.

Нагадаємо, що раніше "Телеграф" повідомляв про Ярослава Старуха, чия доля була сповнена страждань і катувань протягом більшої частини його життя. Його останніми словами перед відходом з життя стали слова гімну України.