Неможливо відкласти будівництво: які зміни відбуваються на військових кладовищах в Україні

Майже кожного тижня на цвинтарі в Кривому Розі збирається кілька десятків родичів загиблих військових, щоб відвідати своїх близьких і підписати нове звернення до влади. Останнім часом погода суттєво погіршилась, і цим людям доводиться стояти під дощем, а могили, до яких вони приходять, часто опиняються під водою. Там, де мав би бути паркан, скупчилося сміття. Ті, хто вперше відвідує цей цвинтар, навряд чи самостійно знайдуть сектор почесних поховань, адже вказівників військового кладовища тут немає; лише вдалині можна побачити майоріння прапорів.

Міська адміністрація обіцяла завершити будівництво меморіального комплексу до кінця 2024 року, проте в жовтні несподівано скасувала свої зобов'язання, перенісши реалізацію проекту на час "після війни". Подібна ситуація спостерігається і з будівництвом військових поховань у ряді міст України.

Liga.net провела дослідження, щоб з'ясувати, що відбувається в Кривому Розі, а також вивчила стан будівництва меморіальних комплексів по всій Україні. Крім того, було виявлено основні українські традиції поховання військових і обговорено, якими мають бути сучасні військові кладовища.

Лікар Різниченко

Олексій Різниченко прожив всього 28 років, але його ім'я добре відоме в Кривому Розі, де навіть вулиця носить його ім'я. Як лікар, він рятував людей як у повсякденному житті, так і на фронті, починаючи з перших днів повномасштабної агресії Росії.

Олексій рано почав читати і протягом життя читав постійно. Любив кататись на велосипеді і вважав, що так світ виглядає інакшим, аніж з вікна машини чи маршрутки. Захоплювався історією й об'їздив десятки міст і сіл України, особливо до душі йому припав схід. Його життя обірвалось у передмісті Лимана Донецької області у вересні 2022-го.

"Олексій Різниченко – мій менший брат", – ділиться спогадами Катерина Станкевич з Кривого Рогу. "Я докладаю зусиль, щоб зберегти його пам'ять".

Після школи Олексій вступив до Харківського Національного медичного університету, вчився на військовій кафедрі та отримав звання молодшого лейтенанта. У 2013 році, коли Олексій навчався на третьому курсі, почався Євромайдан, і студент брав активну участь у його харківському осередку. У сутичках навіть отримав струс мозку, про який не розповів нікому з рідних.

Після завершення навчання в університеті Олексій повернувся до Кривого Рогу, де невдовзі очолив міську амбулаторію. Місцеві мешканці шанували його за професіоналізм і відданість. Він активно працював як з цивільними, так і з ветеранами АТО, допомагаючи їм відновити нормальний сон та вирішити проблеми з травленням. Крім того, Олексій займався науковою діяльністю: провів ґрунтовне дослідження, присвячене адаптації військових до мирного життя та медикаментозній реабілітації. Свої результати він представляв на медичних конференціях.

"24 лютого 2022 року Катерина отримала телефонний дзвінок з військкомату, де їй повідомили, що Олексій перебуває на обліку, але наразі для нього немає вільної посади. 'Я хочу служити', — відповів Олексій, і йому дозволили з’явитися наступного дня. Таким чином, 24 лютого він завершив прийом пацієнтів, а вранці 25-го знову завітав до амбулаторії, оскільки ще були пацієнти. Після роботи він вирушив до військкомату. Так, у Кривому Розі, Олексій став начальником роти охорони та почав навчати майбутніх солдатів наданню медичної допомоги."

У травні 2022 року Олексія направили до 168-го навчального центру "Десна", що розташований у Чернігівській області. У цей період формувалася нова бригада, і була необхідність у лікарю. Саме в той час російські війська здійснили ракетний обстріл цього навчального закладу, внаслідок чого загинуло 87 осіб.

Лікар був серед перших, хто прибув на місце вибуху, і швидко взявся за організацію медичної допомоги для тих, хто постраждав. Про цю подію він не повідомляв своїм рідним. Вони дізналися правду лише від військових після його загибелі.

У червні 2022 року військову частину перевели на Лиманський фронт у Донецькій області, де відбувалися запеклі бої. Олексій отримав призначення на посаду начальника медичного пункту. Йому потрібно було координувати роботу санітарів, які займалися евакуацією поранених з поля бою. Проте, через брак персоналу, Олексій самостійно виїжджав на рятувальні операції. Під час одного з таких виїздів його бронетранспортер натрапив на міну, внаслідок чого всі, хто знаходився всередині, загинули. Лише через три дні після цієї трагедії Збройні сили України звільнили Лиман від російських військ.

Сектор поховань військових у Кривому Розі

Олексій Різниченко похований на секторі Почесних поховань на Центральному кладовищі Кривого Рогу. У 2022 році влада заявила про будівництво тут військового меморіального комплексу, пообіцявши збудувати його до кінця 2024-го. Але вже восени 2024 року будівництво "згорнули", перенісши на "після війни". Сталося це на тлі низки скандалів, які відбулися у місті.

Скандал навколо меморіального комплексу виник після того, як був представлений макет центрального пам'ятника. Наприкінці серпня цього року його опублікував на своїй сторінці в соціальних мережах син виконуючого обов'язки міського голови Олександр Вілкул, про повноваження якого редакції не відомо.

Вілкул оголосив, що планується встановлення пам'ятника на майбутньому меморіалі. Однак громада родин загиблих та широка публіка висловили своє обурення і закликали до проведення конкурсу на проект пам'ятника, оскільки його дизайн нагадував радянські монументи. Активісти зібрали понад 1500 підписів, і Вілкул у своєму пості в соціальних мережах обіцяв організувати конкурс. Минуло вже три місяці, але конкурс так і не був оголошений, хоча постамент вже зведено.

Окрім головної скульптури, родичі загиблих висловлюють протест проти використання червоного граніту для виготовлення хрестів на могилах. Згодом стало відомо, що ціни на цей граніт завищені. Родичам також не подобається форма хреста, оскільки вона не дозволяє достатньо розмістити інформацію та фотографії. Додатково, у представленому владою проекті кладовища могили не відповідають реальному розташуванню, і між ними практично немає вільного простору.

Родичі загиблих зібралися на кладовищі, де підписали близько десяти звернень, зокрема й до Офісу президента. Вони неодноразово проводили зустрічі з представниками влади. Спочатку їм повідомили, що реконструкція відбуватиметься або відповідно до затвердженого проєкту, або не відбудеться взагалі. Згодом влада пообіцяла організувати конкурс на створення пам'ятника та розглянути їхні пропозиції.

У жовтні 2024 року міська адміністрація оголосила, що у Кривому Розі не планується зведення військового меморіалу найближчим часом. Відповідальний департамент повідомив, що в рамках проекту реалізують лише огорожу, каплицю, ритуальний майданчик, центральні флагштоки, а також облаштують площу. Надгробні споруди, які викликали обурення серед родичів загиблих, та інші елементи планують звести після завершення війни, "коли родини загиблих досягнуть згоди". Проте жодних змін до проекту досі не було внесено.

Станом на середину грудня на території кладовища ще не реалізували навіть заплановане: огорожа навколо сектора Почесних поховань досі відсутня, а сміття розкидане по всьому периметру. На цвинтарі не встановлено жодного знаку, що вказував би на місця поховання захисників, а для прощання з загиблими щоразу організовують намети, оскільки на кладовищі немає навіть тимчасового ритуального приміщення або відповідного місця для останнього прощання.

Родичі загиблих постійно прагнуть добитися справедливості від урядовців – вони надсилають звернення до депутатів та організовують зустрічі. Проте, жодних документально підтверджених результатів їм поки що не вдалось досягти.

Натомість на початку грудня місцеві ЗМІ опублікували відео, на якому в.о. міського голови Кривого Рогу Юрій Вілкул у відповідь на спробу зачитати звернення рідних загиблих під час засідання міської ради назвав його "очєрєдним поносом". Після цього спільнота родин загиблих вийшла на акцію "Воїнам світла -- світла пам'ять" у центрі міста й підписала нове звернення-скаргу на ім'я Вілкула. Юрій Вілкул ніяк на це публічно не відреагував.

"Місто відважних"

Увесь цей час сестра загиблого лікаря Олексія Різниченка Катерина Станкевич не сиділа, склавши руки. Вона заснувала у Кривому Розі неформальну спільноту "Місто відважних", об'єднавши небайдужих криворіжців і родичів загиблих. У 2022 році учасники спільноти відвойовували у місцевої влади право вшанувати загиблих у міському просторі, адже спершу позиція влади була такою: на всіх загиблих вулиць не вистачить, не можна виділяти когось одного. Тож петиції про перейменування на честь загиблих військових відхилялись без розгляду.

Не відчувши підтримки влади у створенні принаймні якихось місць, де рідні загиблих і містяни могли б збиратись для вшанування, "Місто відважних" організувала меморіал із прапорцями у центрі міста. Вони збирались на акції з імпровізованими табличками із запропонованими назвами вулиць і розповідали містянам про своїх героїв. У результаті в Кривому Розі з'явилося 38 вулиць, названих на честь загиблих захисників.

Сама Катерина та її мама найчастіше організовують зустрічі з іншими родинами на секторі Почесних поховань у вихідні, проводять голосування щодо кольору граніту (понад 70% - за світлі козацькі хрести) та інших побажань сімей у створеному ними чаті, пишуть звернення про проблеми будівництва і організовують публічні заходи.

Катерина та інші члени спільноти родин загиблих вважають, що важливим засобом для поліпшення комунікації можуть слугувати громадські обговорення, аналогічно до процесу перейменування вулиць. На їхню думку, під час таких зустрічей доцільно запрошувати істориків, скульпторів, архітекторів, журналістів та всіх, хто проявляє інтерес до цієї теми в Кривому Розі.

Військові меморіали в інших населених пунктах

Міністерство у справах ветеранів розкриває деталі щодо будівництва основного меморіалу країни в селі Гатне, розташованому поблизу Києва — Національного військового меморіального кладовища. На першому етапі реалізації проекту заплановано зведення похоронних секторів, автостоянки, під'їзної дороги, огорожі, майданчиків для сміттєвих контейнерів, а також інших необхідних об'єктів. На другому етапі передбачено будівництво адміністративної будівлі, траурного дому, громадського туалету та монумента. Завершення будівництва першої черги намічене на 31 грудня 2025 року. Наразі ведуться роботи по створенню дощової каналізації, штучного водосховища, встановлюється тимчасова огорожа, армуються стіни фундаментів майбутніх споруд, а також засипаються дороги сумішшю щебеню та піску.

Віра Литвиненко, мати Владислава Литвиненка, який загинув у Маріуполі у 2022 році, розповідає, що їхня сім'я вже два роки чекає на відкриття Національного військового меморіалу. Протягом цього часу прах її сина залишається у їхньому домі.

"Ми очікували, що Національне військове кладовище буде зведено швидко, -- ділиться Віра. -- Проте вибір земельної ділянки затягнувся, локацію змінювали кілька разів, врешті-решт обрали місце за межами Києва, але тепер там виникли протести серед місцевих жителів."

Будівельні роботи тривають, але спочатку родичам загиблих обіцяли місце для поховання в центрі Києва, тепер же місце змінилося. Віра зазначає, що у неї немає бажання перевозити прах сина на Одеську трасу, а також сумнівається, що проект буде реалізований у обіцяних масштабах.

"На мій погляд, військове кладовище має викликати не стільки журбу, скільки пошану і повагу до цих героїв", -- каже мама загиблого захисника.

У Львові захисників країни похороняють на території почесних поховань, що розташована поряд із Личаківським цвинтарем, де колись спочивали радянські солдати. Цей військовий некрополь був заснований у 1944 році. Наразі на цій ділянці планується створення сучасного військового меморіалу.

Ірина Склокіна, історикиня та працівниця Центру міської історії, зазначає, що ще до початку повномасштабного вторгнення у місті існував певний порядок вшанування загиблих військових. Під час поховання до процесії залучають трубача, який виконує сумну мелодію, що спонукає перехожих зупинятися і віддавати шану. Після цього загиблого відспівують у центрі міста, а труну несуть повз ратушу.

"Це спроба зробити щось із цим сильним суспільним конфліктом між тими, хто втратив на війні людину, і тими, кого це горе не торкнулось", -- каже Ірина Склокіна.

Ірина продовжує, що конкурси на будівництво значимих об'єктів у Львові -- не виняток, а вже сформована тенденція, пов'язана з формуванням "європейського" обличчя міста.

Конкурс на створення військового меморіалу на Марсовому полі тривав протягом трьох місяців, в результаті якого був обраний один із запропонованих проектів, котрий ще потребує доопрацювання.

У технічному завданні цього конкурсу зазначено важливість збереження гармонії між похованнями та простором для громадських заходів і зустрічей. Це означає, що в даній локації буде можливість для активного пересування, передбачено висадку дерев, а також облаштування зон для відпочинку.

Філософ Антон Дробович, який протягом п'яти років керував Інститутом національної пам'яті, зазначає, що питання військових поховань є надзвичайно складним аспектом історії України.

"В Україні нормативно-правова база все ще недостатньо регулює питання військових поховань, -- зазначає Антон. -- У нашому законодавстві взагалі відсутнє визначення терміна "військове кладовище". Саме тому в нашому інституті ми розробили проєкт закону, який пропонує включити відповідні категорії та терміни до існуючих законодавчих актів. Таким чином, військові кладовища можуть бути не лише однією локацією на всю країну, але й окремими кладовищами в кожному місті, які мають важливе значення для місцевих громад. Через недоліки у правовій регламентації у сферах військових поховань часто виникають різноманітні проблеми."

Так було у Тернополі, де влада підготувала проєкт воєнного меморіалу. Усі родини погодились, крім однієї, яка встановила на цьому меморіалі скульптуру з граніту на повний зріст. Відбувся скандал, і надалі сім'ї загиблих, які ховатимуть рідних, підписуватимуть договір у новому зразку про уніфіковані пам'ятники. В іншому випадку полеглих героїв ховатимуть на інших кладовищах. Воєнний історик, голова громадської організації "Центр Мілітарної Історії" Василь Павлов вважає, що подібні ситуації пов'язані із так званою "цвинтарною травмою 90-х":

"Усі пам'ятають ті кладовища в стилі "ліхих 90-х", де чим більше граніту та пафосних елементів у пам'ятнику, тим вищий статус, -- зазначає Василь. -- І зараз люди досі звертають на це увагу, тому іноді родини загиблих військових вирішують відмовитися від стандартного надгробка на користь індивідуального пам'ятника."

Обряди та звичаї, пов'язані з похованнями військових в Україні

Основною характеристикою давніх українських військових поховань є козацькі хрести, виготовлені зі світлого каменю. Про це розповідає журналістка та твориця YouTube-каналу "Обличчя Незалежності" Дарія Гірна, яка провела дослідження українських цвинтарів, що мають історію понад 400 років.

"Їх у нас встановлено понад 800 по всій країні; мало би бути понад 3000, але різні імперії та радянська влада доклали руку, щоб так багато їх не збереглось, -- каже Дарія. - Центральний елемент цвинтарів -- світлі козацькі хрести".

Місця спочинку українських січових стрільців, як правило, мають досить простий вигляд. Дарія зазначає, що тут немає виразної архітектури, і зазвичай їх можна впізнати лише завдяки козацьким хрестам. У період їх створення не вистачало ресурсів для розробки політики пам'яті, а ті, хто цим займався, стикалися з суттєвими фінансовими обмеженнями та можливостями.

"Пам'ятники українських військових поховань в основному мають єдину концепцію, -- зазначає Дарія. -- Проте це зовсім не та одноманітність, яку нав'язував нам Радянський Союз. Уніфікація в контексті західних демократій означає гідність і рівноправність."

На давніх українських військових кладовищах можна часто натрапити на козацькі хрести, а також на державні символи — тризуби, вирізьблені на цих хрестах. Тут також можна побачити каплиці або дзвіниці, а також світлі камені, серед яких пісковик, вапняк та архітектурний бетон.

Історик військової справи Василь Павлов підкреслює, що через тривалі поразки в боротьбі за державність, Україна не змогла виробити стійку традицію вшанування пам'яті загиблих.

"У нас були військові поховання, але не було якоїсь лінії спадкоємності: від козацьких поховань до стрілецьких, від стрілецьких до поховань воїнів УПА", -- каже Василь.

Культура пам'яті повинна функціонувати на тривалий термін, орієнтуючись на майбутні покоління, зазначає історик. У світовій історії, як правило, будівництво військових меморіалів відкладалося до завершення конфліктів і формування єдиного державного підходу та політики пам'яті.

"В Україні цей поспіх зумовлений глибокою недовірою до держави, -- зазначає Павлов. -- Досить тривалий час вона не виконувала функції української державності. Тому зараз їй потрібно взяти на себе зобов'язання щодо організації військових поховань і налагодити відкритий діалог з родинами загиблих, відновлюючи довіру до себе."

Сучасні меморіальні практики почали формуватися у світі переважно після завершення Першої світової війни. Іван Стичинський, кандидат історичних наук і співробітник Українського інституту національної пам'яті, який спеціалізується на питаннях меморіалізації, підкреслює цей факт.

За його словами, саме після 1918 року з'явилися військові меморіали, які ми звикли бачити сьогодні: з ідеєю типового надгробка, пам'ятника невідомому солдату тощо. До початку російського вторгнення військове вшанування в незалежній Україні відбувалось у радянських традиціях.

"Однак, за словами Стичинського, в Україні існує особлива традиція військового вшанування. Наприклад, на похованнях солдатів Галицької армії часів ЗУНР були зведені кургани, які й досі можна зустріти на заході України."

На секторах військових поховань встановлювали хрести. Хрест Симона Петлюри -- це військова нагорода доби армії УНР для учасників бойових дій у складі української армії під час визвольних змагань. Секторів із цими хрестами збереглось чимало і в Польщі, і в Америці. Одне з таких відомих українських кладовищ -- Саут-Баунд-Брук у США.

У 2014 році, коли виникла необхідність вшанування пам’яті загиблих у війні з Росією, Інститут національної пам'яті висунув ідею використовувати козацький хрест як основний елемент для військових надмогильних пам'ятників. За концепцією ІНП, ці стандартні надгробки мали б символізувати рівність усіх, як під час служби, так і після смерті.

Як мають виглядати військові меморіальні комплекси

Меморіал виконує важливу роль, надаючи можливість для ідентифікації та гідного поховання. Це шанс для суспільства виявити свою повагу до тих, хто загинув. Він слугує спробою зв'язати минуле з майбутнім. Воєнний історик Павлов наголошує, що під час створення меморіалу команда, яка працює над проєктом, повинна дати відповідь на ключові питання: які значення цей простір нестиме, які ідеї в ньому закладені? Хто стане його відвідувачем?

Наприклад, військове кладовище в Нормандії -- це просто зелена галявина, на якій стоять абсолютно однакові хрести з інформацією. В Арлінгтоні теж рівні для всіх поховання військових, є окремі групові меморіали.

У меморіалі Небесної сотні у Львові немає ніякої центральної скульптури, розповідає дослідниця Ірина Склокіна. Натомість там -- невеликі фотографії всіх загиблих з Небесної сотні та їхні імена. Цей меморіал став простором міської ревіталізації: пов'язав між собою кілька сусідніх великих вулиць, пішохідних і велосипедних маршрутів.

"Ця локація глибоко пов'язана з природою і не стільки відображає певну ідеологію чи патріотичні настрої, скільки створює простір для відновлення душевної рівноваги через спілкування з навколишнім світом, -- зазначає Ірина. -- Біля неї розташований Сад Пам'яті, де родини загиблих під час АТО посадили дерева на честь своїх близьких."

Інститут національної пам'яті розробив десять основних принципів для меморіалізації. Іван Стичинський, співробітник Інституту, підкреслює, що ІНП не має повноважень визначати, як саме слід вшановувати пам'ять загиблих; їхня роль полягає в наданні рекомендацій. Однак, у процесі створення Національного військового кладовища в Києві, Кабінет Міністрів ухвалив постанову, яка регламентує вигляд надгробків на цьому кладовищі. Інститут національної пам'яті пропонує використовувати цю модель надгробка і в інших містах України.

Іван Стичинський зазначає, що процес проектування меморіального комплексу в значній мірі визначається наявністю земельної ділянки та її розташуванням. Важливо враховувати думки громади, зокрема, як вони уявляють це місце: чи це буде територія з похованнями військових, чи тут з'явиться ще якийсь меморіальний елемент. Наприклад, це може бути пам'ятник, присвячений підрозділам, в яких служили загиблі, або символічна могила невідомого солдата, площа з військовими прапорами або капличка. Також важливим є художній концепт, який отримає перемогу в конкурсі проектів. Найголовніше — врахувати побажання родин загиблих: у них є своє уявлення про те, яким вони хочуть бачити цей простір, щоб він був для них комфортним і не викликав нових травм.

Крім побудови меморіальних комплексів для вшанування загиблих військових, їх пам'ять також увічнюється через встановлення меморіальних дощок, зміну назв вулиць та інших географічних об'єктів, а також заснування стипендій і грантів. Окрім цього, створюються різноманітні культурні, мистецькі та охоронні простори на честь загиблих. Процес меморіалізації триває і під час активних бойових дій.

Україна повинна створити та затвердити політику військових поховань, орієнтуючись на досвід наших західних партнерів, вважає журналістка Дарія Гірна. Це не є питанням меншовартості. Справа в тому, що в деяких країнах, таких як сусідня Польща, було більше часу для розробки цих політик та стандартизації оформлення військових кладовищ.

У Кривому Розі місцева влада пропонує використовувати червоний камінь для виготовлення козацьких хрестів, але багато сімей виступають проти цього рішення. "Чому саме червоний?" - запитує Дарія. - "Це результат обговорень серед архітекторів і скульпторів, чи, можливо, в міськради є знайомий підрядник, і це здається найзручнішим варіантом? Чи справді це те ставлення до будівництва, якого заслуговують ті, хто віддав життя за нашу країну? Якщо так, то ця пам'ять стає вже бездушною. Крім того, колір каменю має бути відображенням ідеї, а не лише поверхневим вибором. Проект меморіалу повинен містити бачення, думку, дискусію та врахування побажань родичів загиблих."

Дарія наводить приклад: в Ірпені відбувались громадські обговорення щодо сектору військових поховань. Там запропонували ескізний проєкт. Сім'ї дали фідбек, були пропозиції про різні види каменю: декілька видів граніту, мармуру і так далі. І сім'ї знайшли свій варіант каменю - білий граніт.

"Отже, людям надали можливість доторкнутися до цього каменю, оглянути написи на ньому та уявити, як він виглядатиме в загальному дизайні меморіалу, -- зазначає Дарія. -- А коли родинам просто повідомляють: 'Друзі, тут стоятиме червоний камінь', - це не що інше, як ігнорування пам'яті. Бо така пам'ять не буде діяти в довгостроковій перспективі. Це ніби ми намагаємося вирішити питання формально: мовляв, встановимо камінь, і хай родини нарешті замовкнуть, адже постійно щось вимагають."

Меморіалізація полягає в тому, щоб жити так, як жив герой, який захищав нас.

Катерина Станкевич з Кривого Рогу разом із своєю родиною прагне зберегти пам'ять про загиблого медика Олексія Різниченка, займаючись цим не лише у рамках боротьби за гідне поховання військових. Минулого року, в день народження Олексія, сім'я Катерини організувала велопробіг на його честь. Олексій мав велику пристрасть до велоспорту: він катався як сам, так і в компанії друзів, мандруючи лісами та вулицями міста. Його життєва філософія полягала в тому, що під час велопоїздок можна побачити набагато більше, ніж через вікно автобуса чи автомобіля. Родина Олексія прагне популяризувати цю ідею.

Цьогоріч вони відкрили вуличну бібліотеку на його честь - адже за читанням Олексій провів багато годин свого життя. Катерина виборола перейменування вулиці не тільки на честь свого брата, а й популяризувала імена низки інших героїв і героїнь Кривого Рогу.

"Жити так, як він жив, згідно з його цінностями -- ось що робить внесок Олексія у творення сучасної України безсмертним, -- каже Катерина Станкевич. -- Це і є меморіалізація".