"Я не відчуваю ненависті до росіян. Я просто більше не сприймаю їх як людей", - розповідь захисника "Азовсталі".

Признаюся: був один момент, коли я відчула радість від того, що в Україні був Віктор Медведчук - 22 вересня 2022 року. Того дня Росія передала Медведчука в обмін на 215 українських військовослужбовців. Серед них опинився і мій старий знайомий, "азовець", Віктор Музика.

Він врятував сотні оборонців та цивільних на "Азовсталі", пережив поранення, полон, знущання, часткову втрату пам'яті - і знову пішов у військо, в НГУ. А його рідний брат - переїхав жити в Росію.

Віктор і Олена Музик, місто Буча, рік 2026.

З Віктором та його дружиною Оленою ми зустрічаємося у Бучі, тепер тут їхній новий дім - невеличка орендована квартира. Велика трикімнатна - в окупованому росіянами місті Приморськ. Звідки і я родом. Це Запорізька область, Азовське узбережжя, поруч Бердянськ, ще година їзди - і Маріуполь. Саме це місто Віктор захищав, коли світ дізнався про звірства російських військових у Бучі. Тут на парканах ще можна побачити сліди від боїв.

"Це, напевно, залишки від міномета," - зауважує Віктор Музика.

На початку квітня 2022 року світ вперше почує про Бучу. Ти в той час перебував у Маріуполі. Чи було тобі щось відомо?

Віктор: Ні, у нас була війна, нас постійно обстрілювали, ми виконували свої завдання. І лише значно пізніше, коли нас звільнили з полону, я дізнався правду. Це стало для нас справжнім шоком. У полоні нам казали, що росіяни вже наближаються до Львова.

Від радянської армії до "Азову"

Під час радянської епохи Віктор вступив до лав армії, де навчався у Харківському танковому училищі, а згодом проходив службу в Німеччині. У 2015 році він вирішив приєднатися до батальйону "Азов".

Віктор: Все почалося ще під час Майдану. Я активно підтримував його в Приморську, і нас було не так багато в місті. Потім я став волонтером. А згодом поїхав до родичів на Донбас, і нас зупинили хлопці з автоматами. Я поглянув на них і подумав: "Вітя, ти не в тому місці". Коли я приїхав на комісію, мене не хотіли приймати через мій вік. Але потім запитали, чому я маю бажання служити. Я відповів, що мій дім знаходиться всього в 120 кілометрах звідси. Тож, зрештою, вони змушені були мене прийняти.

Яке звання ти мав?

Віктор: Капітан. Зараз я підполковник. Але кар'єру я не роблю. З тих пір, із 2015 року, в "Азові" стали потрібні мої знання та досвід. Я навчав молодь, а вона у нас прекрасна. І я багато вчився у них.

Чи вірив ти в можливість повномасштабного вторгнення перед його початком?

Віктор: Міжнародні розвідки казали, Буданов казав, що буде напад. Але, Іро, я не вірив.

Чому так?

Віктор: Моя мама - росіянка. Я провів своє дитинство з 3-го до 10-го класу в Росії, в селі Московське Ставропольського краю. Мені здавалося, що ніколи не може статися таке, щоб брат піднімав руку на брата!

Чи й досі вважаєш росіян своїми братами?

- Ні, зараз цього вже нема. До речі, в мене немає до них ненависті. Скоріше презирство. Я їх просто більше не сприймаю за людей. Якщо ви ходите і вибираєте того упиря, на пеньку голосуєте, ну що мені про вас сказати? У вас немає свободи, голосу. Ви всі - раби.

- Яким чином ти вперше зіткнувся з повномасштабною війною?

- Я був в Урзуфі (село біля Маріуполя, - ред.), в нашій частині. Тривогу оголосили, ще було темно, години 4 ранку. Дощик накрапав. Ми почали палити документи. Потім поїхали в Маріуполь. Я за кермом джипа і чотири жінки-військові. Везли оргтехніку. Назустріч колона з машин, вся дорога забита, а на Марік - лише наша машина. Прибули на Азовсталь, розмістилися. І от коли почали сипатися перші бомби, я зрозумів, що все серйозно.

- Що відбувалося на "Азовсталі"?

- Не скажу, що хаос, але як на війні - коли всі потрапляють у важкі обставини. Редіс (Денис Прокопенко - бригадний генерал Національної гвардії України, командир корпусу "Азов", керував обороною Маріуполя та металургійного комбінату "Азовсталь", - ред.) доручив мені зустрічати всі частини, які до нас на "Азовсталь" приходили.

Командувачі в Туреччині

Це перша бригада, розвідбати, інші частини ЗСУ, всі стікалися на "Азовсталь". Моя задача була - їх зустріти, розмістити, зв'язати з Редісом, з Бастіоном. Я був у бункері, в мене було 385 людей. Ми розміщалися на ЦХЛ, це - Центральна хімічна лабораторія.

- А хто були ці 385 людей, якими ти опікувався?

Віктор: Наші військові. А ще там були поранені, контужені, відмовники, російські полонені. А нас, азовців, було лише п'ятеро. Мене командування призначило головним. Ми жили по поверхах. Їх було шість. Через бомбардування спускалися постійно нижче і нижче, поки не опинилися на мінус другому поверсі. Поки ще не розбомбили склади з продуктами, було нормально. Багато бойових підрозділів в той час ще відмовлялися, наприклад, від круп. А я своїх змушував все забирати - крупи, мішки, і все зберігав. Оце нам теж дуже допомогло далі. Бо потім же ж ми перейшли на інший режим - їли лише раз на день. Уяви - закрите приміщення, метрів десь 35 на 25. І велика купа людей...

Як довго це відбувалося?

Віктор: Пройшло приблизно два місяці. Моя основна мета — підтримувати моральний дух у нашому укритті. Дехто з людей переживав тривогу, у когось були панічні атаки, а інші просто не знали, як впоратися з ситуацією. Але мої жінки справилися на ура! За три дні у них накопичувалася тривога щодо нашого майбутнього, тож я їх збирав, проводив бесіди, заспокоював, і це допомагало ще на три дні. Я розповідав їм, що Залужний досяг домовленостей щодо артилерії, і що скоро нас визволять. Крім того, деякі з нас виходили з бункера для виконання завдань, які ставило командування.

- Які, наприклад?

Віктор: Наприклад, ми стикалися з гелікоптерами, евакуювали поранених і транспортували озброєння до наших позицій.

Це саме ті гелікоптери, через які гурівці змогли пробитися?

Віктор: Так, я відповідав за організацію зустрічей, а також за вантажні роботи. Проте іноді я брав автомат і бронежилет, виходив на вулицю, щоб просто вдихнути свіже повітря. Адже, як я вже казав, перебувати під таким тиском 24 години на добу, коли всі очі звернені на тебе, коли будь-яке твоє рішення має величезне значення, і ти розумієш, що люди чекають на тебе вдома, живими і здоровими — це надзвичайно складно.

Повідомлення Віктора доньці під час боїв за Маріуполь

- Олено, а що ти в цей момент?

Олена: Наразі я перебуваю в Приморську, в умовах окупації. Вибратися з міста мені не вдалося, я залишилася заблокованою. Вітя мене попередив: "Лєна, тобі терміново потрібно виїжджати, адже мої знайомі залишили свої сім'ї в Бердянську та Новомихайлівці, і туди вже зайшли кадирівці. Те, що там відбувається з дружинами військових, жахливо". Я відчула паніку, була в шоці, боялася потрапити в полон, зґвалтування чи знущання. Потім відкрили коридори з Маріуполя, і я змогла вирватися. Ми провели дві доби у Василівці, кадирівці приходили, перевіряли татуювання та документи. Але зрештою я досягла Запоріжжя. Цей момент, коли я вперше побачила український прапор і розплакалася, залишиться зі мною назавжди. Я дивилася на обличчя наших хлопців — такі світлі, такі красиві. І порівнювала їх із кадирівцями, які нас пропускали, які запитували: "Чому ви такі сумні?" або ж говорили: "Помахайте нам рукою". Я тоді просто сиділа і думала: "Ти що, зовсім не в собі?"

Вітю, поділися, що саме траплялося у вас у той момент?

Віктор: Ми воювали. Згадав одне завдання. Це, мабуть, був кінець березня. Наш другий батальйон був на правому березі, відрізаний від нас. І от уявіть: ми в цей момент на Азовсталі - в оточенні. І вони, другий батальйон, на правому березі - теж в оточенні. І треба було їм доставити боєкомплекти, цигарки, їжу. В нас був хлопець з позивним Змій, працівник заводу, найбільший хуліган, матюкається, з усіма б'ється. Я отримав завдання: треба виїхати з нашого оточення, доїхати до оточення другого бату, проїхати його - і доставити нашим хлопцям передачу. Я зібрав щось по типу віче козацьке. Треба було вирішити, кого відправити на завдання. І от я дивлюся в очі... І кажу: "Змій, це ти". А Змій: "Ну і добре". Всім іншим треба було підготувати машину: загрузити, затентувати, зашплінтувати усю, Z-ки намалювати на радіатор...

Отже, ви адаптували свою автівку під російський стиль?

Ну що ж, почалося справжнє дійство! Іскри летять, усі займаються сваркою, свердлінням та обробкою. Змія оточили броньованими машинами, а на них вже намальовані Z-ки. Ми з службою безпеки злагодили, щоб наші пропустили цю машину із символікою. Коли я призначав Змія, я знав, що лише він здатен впоратися з цим завданням. І що ж? Я його побачив у живих!

Він завершив своє завдання і знову повернувся до вас у це оточення?

Ось так! Це була незабутня зустріч! Я тоді передав йому останню пачку сигарет... І ще хочу розповісти про Кота — це Михайло Вершинін, начальник патрульної поліції. Він займався евакуацією цивільних осіб. Я пояснював йому, як об'їхати пост "Міст" (неформальна назва блокпоста біля мосту, один з ключових опорних пунктів). Багато цивільних водіїв доїжджали до посту "Міст" і далі їхати відмовлялися. А Вершинін (Кот) відправляв свої екіпажі на допомогу. Вони витягували поранених, цивільних, дітей і людей похилого віку. З того часу моє ставлення до поліції суттєво змінилося.

- До цього були "мусора погані"?

- Ось так (сміючись). Після цього я змінив своє ставлення до них на краще.

Найжахливіші дати. Удар по бункеру. Врятування.

Олена: 8 травня — одна з найтрагічніших дат для Азову, коли загинули понад 70 людей. Того дня в бункер "Магазин-20" вразила російська авіабомба.

Віктор: Там згоріло дуже багато людей. Я зрозумів тоді, що скоро кацапи і наш бункер намацають. Нам наказали, щоб гранати та мілке озброєння, БК були з нами, на мінус другому поверсі. Але я прийняв рішення виносити його нагору, на мінус перший поверх, щоб це все не було поруч з людьми. А кухарям я наказав: переходимо на дворазове харчування. До цього вже їли тільки раз на день, а їсти ну дуже хотілося. Якщо помирати, то хоча би не голодними. Кухарі тісто в олію занурювали і коржики нам готували. Всі дуже чекали цього обіду. Але - не дочекалися. В наш бункер прилетіла термобарична бомба (боєприпас, який вражає ціль не лише вибухом, а й потужною хвилею надлишкового тиску та дуже високою температурою, - ред.). Це було 11 травня. Все горіло. Навіть патрони почали вибухати, які в магазинах були. Слава Богу, що ми винесли нагору всі гранати та інше.

Олена: Проте поділися, що конкретно стало твоїм рятівним кругом!

Віктор: Життя врятувало нам те, що були відкриті всі виходи: аварійний, запасний, основний, вентиляційний.

Олена: Коли 8 травня вони опинилися в іншому бункері, ситуація була як у підводному човні — все закрито і герметично запечатано. Внаслідок вибуху двері отримали пошкодження, і вони не змогли їх відкрити, щоб вибратися назовні! Багато людей задихнулися, опинившись прямо біля дверей.

Чи є загиблі?

Так, 18 людей загинули відразу після прильоту. Уяви собі: ми виходимо з бункера, а вороги одразу ж починають обстріл з мінометів. Коли всіх евакуювали, я віддав команду розміститися під домнами (доменні печі, - ред.). Потім я повернувся назад, і разом із Васею Щелоковим ми через вентиляційний люк витягнули пораненого підполковника-прикордонника з другого поверху. Він ще дихав, але незабаром пішов з життя. Ми ще раз спустилися вниз, щоб перевірити, чи є ще живі, і знайшли двох поранених, яких також винесли. Я усвідомив, наскільки ослаб, коли допомагав виносити Монтану з тероборони — не міг навіть тримати носилки. Коли поранених перенесли, я сів, дивлюся на все це і відчуваю, що мені вже не важливо... Я врятував усіх, кого міг, завдання виконане. Дивлюся на вогонь і дим навколо, і раптом бачу — літак заходить на нас! З нього запускають ракету, і я спостерігаю, як вона летить в бік нашої домни! Цей момент досі стоїть у мене перед очима. Ракета влучає в домну — вибух настільки потужний! На щастя, наші вже встигли сховатися під домною. Це було справжнє жахіття. Апокаліпсис.

Віктор знову переживає емоційний сплеск. Це трапляється неодноразово під час нашої бесіди, особливо коли мова заходить про його загиблих товаришів або тих, хто досі залишається в неволі.

- Що було потім?

Віктор: Коли наш бункер було зруйновано, я вирушив до місця, де дислокувалася тероборона. Спочатку вони не хотіли нас пропускати, адже там скупчилося забагато людей: поранені, жінки, і запаси їжі були на межі. Але я вирішив проявити ті "азовські" риси, що в мені є — стійкість і рішучість, і...

А яке значення це має?

Віктор: І що з того? Я змусив їх прийняти нас. (Сміється) Але потім у нас вийшло чудове спілкування, все склалося добре.

Скільки осіб ти взяв із собою?

Віктор: На той момент у нас було приблизно 115 осіб. Інші розійшлися, знайшли нові місця. Тісно притиснулися один до одного... Кухар і командир тероборони просили, щоб я обов'язково був присутній під час трапези. Це було важливо, щоб усім вистачило їжі... І найскладніше в цій ситуації, Іро, було те, що коли на обід зібралося 10-15 людей, я усвідомлював, що їжі може не вистачити для всіх... Люди добу терпіли голод, і ось настав момент, коли вони можуть поїсти, а їм не вистачає...

- Скільки ви там були?

Віктор: Приблизно протягом п'яти днів. Потім Редіс розпочав переговори, і незабаром було оголошено режим припинення вогню.

ПОЛОН

У цей критичний момент приймається рішення про те, щоб здаватися в полон до росіян. Як ти на це відреагував?

Віктор: Неоднозначно. З одного боку, я розумів, що це шлях до того, щоб повернутися живим. З іншого боку, ну, щось "азовське" грало всередині. Але вже БК майже не було, ліків не було, поранених багато, вже все було дуже погано. Тому я підтримую Редіса і його рішення.

Яким чином відбувався вихід?

Віктор: Ми виїхали 20 травня. Спочатку нас зустрічали представники, здається, Червоного Хреста та деякі міжнародні організації. Один чоловік постійно повторював "Дякую", але це не мало жодного значення. Вони робили якісь записки, складаючи списки, що було важливо для рідних. Після цього ми натрапили на російських військових. Серед нас були дагестанці. Один з них півгодини тримав пістолет у мене перед обличчям, намагаючись з’ясувати, хто я і що роблю. Я подумав, що всередині автобуса він не наважиться стріляти. Врешті-решт, зрозумівши, що це не дасть результату, він мене відпустив, але у сусіда забрав годинник. Біля Оленівки я чув, як дагестанці перегукувались: "З ним не спілкуйся, бо через 5 хвилин сам до Азову запишешся!" Це вони про Доцента (Владислав Дутчак - боєць "Азову", історик, кандидат філософських наук, колишній викладач університету - ред.). Оце судження з уст ворога - найцінніше.

- Де ви приховали зброю?

Віктор: Перед тим, як вирушити, я віддав команду: от ти йдеш, відкриваєш кришку ствольної коробки, витягуєш пружину і викидаєш її, потім, пройшовши приблизно 50 метрів, скидаєш затвор, ще через 30 метрів - в іншому напрямку щось викидаєш... І так, частинами, залишили там автомати.

- Тебе ж допитували в полоні?

Віктор: Так, перші два допити особливо запам'яталися. Їх цікавило, чому "Азов", з їхніх слів, так добре і так довго воює. Це були ФСБшники, вони розмовляли з нами як люди, які розуміють, і навіть можуть поспівчувати. Їх цікавило, чому я, офіцер радянської армії, чому я пішов воювати за Україну. Я йому сказав, що в шостому класі, коли ми жили якраз в Росії, я в бібліотеці взяв книгу "Тарас Бульба". До наступного вечора її закінчив читати - і зрозумів, що я українець. Коли отримував паспорт, жінка мене запитала, хто я за національністю. Сказав, що українець. А мій брат через три роки чомусь сказав, що він русскій.

Олена: І досі так усе й залишається. На жаль.

- Брат досі себе русскім вважає?

Віктор: Так, дорогий. Він проживає в Росії.

Чи підтримуєте ви з ним зв'язок?

Віктор: Наразі — ні.

Коли це закінчилося?

Віктор: Ось тоді все і розпочалося. У 2022 році. Він не підтримував ані Росію, ані Україну. Просто жив своїм життям, намагаючись знайти свій комфорт... Ніяких вчинків, які б свідчили про його бажання захищати країну, він не виявив.

Чи відомо йому про твоє минуле?

Олена: Так, в курсі. Ми з ним спілкувалися, коли Вітя був у полоні. Він тоді перебував в окупованій Луганській області, де вже почалися захоплення. Він писав, що дуже переживає за Вітю. А згодом повідомив, що вони з дружиною переїхали до Росії. З тих пір зв'язок з ними обірвався.

- Віть, ти переживаєш з приводу цього?

Віктор: Мабуть, ні. Відпереживав. Я не засуджую: кожен живе, як хоче.

Олена: От Вітін тато - з Тернопільської області. До Луганської він переїхав, коли йому було 13 років. Змалечку пішов працювати на шахту і проробив там першопроходцем 40-50 років. Завжди розмовляв українською мовою. Одружився з росіянкою зі Ставропольського краю. І от тато розмовляв українською, мама - російською. Так Вітя і виріс. В нього перемогли татові гени.

Давайте повернемося до теми допитів.

Віктор: Авжеж. На іншому допиті їм було цікаво, чому ми ментально йдемо проти Росії, проти Радянського Союзу, проти імперії. А я пояснив: помилка сталася ще 800 років тому. Коли була битва на Калці (битва 1223 року між об'єднаним військом руських князів і половців та військом Чингісхана, - ред.) Я вважаю, що наші князі плохо підготувалися, і результат був невтішний. Всі ці монголи, ногайці, татари поклали на них дошки і святкували свою перемогу. Після цього і пішло все шкереберть у Київській Русі. "Але, - кажу я ФСБшнику, - в нас свобода, право вибору і ми маємо голос, це нікуди не ділося. І всі ці 800 років пружина зжималася, зжималася і ось вона вибухнула. От зараз ви відчуєте, що таке Україна і українці. Що таке прагнення до свободи". Йому було дивно це чути від мене.

А потім ще було цікаво! Пройшла новина, що Редіса привезли! (сміється) Так цей ФСБшник навіть залишив мене в кабінеті, побіг дивитися на командира. Я його теж тоді побачив. Редіс - з перев'язаною рукою, дуже худий, але дух в ньому був присутній. Він нас потім зібрав між бараками вночі. Сказав: "Тримайтеся, ми робимо все, що можемо".

Це все, що я можу повідомити з дипломатичної точки зору. Усе інше було просто жахливо. Не хочу заглиблюватись у цю тему.

- Розкажи, що можеш або хочеш.

Віктор: От зараз скажу непопулярну думку. Але порівняно з Донецьким СІЗО в Оленівці було більш-менш. Ми там спали, коли хотіли. Вода була, могли помитися, речі попрати, в туалет сходити. І там, до речі, один кацап нормальний попався. З нас познімали обручки та ланцюжки. Ми почали обурюватися і вони зрозуміли, що саме з обручками перегнули. Можете все що завгодно робити, але обручки - це святе. І нас почали викликати. Я зайшов до кабінету, а там величезна миска с обручками. Як я там взагалі зможу свою знайти? Але вирішив: раз прийшов, то вже буду шукати. І знайшов! Я її вдягнув, і в мене, мабуть, обличчя змінилося, так мене добре стало! Це єдиний момент за весь цей час, коли мені стало добре... Всі ці спогади про дружину, родину ...

В госпіталі, зустріч з донькою Альоною

І кацап це помітив. Він поклав мою обручку в пакетик, підписав. Буквально за кілька днів нас відправляли в Донецьке СІЗО. Він підійшов з моєю особистою справою, показав: "Ось, дививсь, у твоїй справі цей пакет". Я думаю, що він хотів показати: все, що я міг, я для тебе зробив.

- А зараз ця обручка де?

Віктор: Я більше її не зустрічав, ймовірно, вона зникла десь у Донецьку.

Олена: Після нашого обміну ми вирішили замовити нові обручки в ювелірній майстерні у Львові. Коли майстри почули нашу історію, вони вирішили не брати з нас оплату за свою роботу. Це було дуже щиро і зворушливо.

Опиши, які події мали місце в Донецьку.

Віктор: Перше приміщення, в яке ми зайшли, справило на нас враження! Ліжка – супер, навіть дали буханку хліба і салатик, уявляєш? Ми були в захваті! Але потім настала так звана "прийомка". Це був справжній випробувальний момент – і фізично, і психологічно.

- Вы были?

Віктор: Авжеж.

Коли мова йде про насильство, Віктор зупиняється. Він замовкає, як ніби обмірковує, чи варто ділитися цими спогадами.

Віктор: Був момент, коли одна жінка, схожа на медсестру, бігала з тазиком. Вона казала: "Зараз я буду відрізати яйця, спочатку цього, потім іншого...". У мене серце почало нестерпно боліти, я попросив валідол. Але ніхто нічого не дав. Ір, не хочу про це згадувати.

- Розкажи про умови, які там були.

Віктор: Простір камери приблизно 4 на 6 метрів. Нас двадцять п’ять осіб. З ранку до вечора, з 6 до 22 години, ми змушені стояти на місці. Туалет знаходиться всередині камери, але відсутня каналізація. Немає туалетного паперу. Замість постільної білизни - картонні листи. Спека нестерпна, дихати важко. Води немає. Нам давали лише солоні огірки. Основне завдання - просто витримати. Знаєш, що допомогло мені? Я вирішив, що сьогодні буду згадувати все, що пам’ятаю з віку 5-6 років... На наступний день я продовжив згадувати свій подальший життєвий етап. Прокручував спогади в голові, аналізуючи, де я був правий, а де ні... Потім згадував моменти життя з Оленою. Та було важко, адже згадувати хороше - це завжди складно. Далі я почав згадувати життя своїх батьків. І ще вирішив, що це для мене певна гра. Наче мені надіслали виконавців, які повинні мною знущатися, а я зобов’язаний витримати. І перемогти.

Які найжахливіші моменти ви пережили в Донецьку?

Віктор: Найбільший страх, напевно, полягав у невідомості – коли ж усе це завершиться. Мені було жахливо втрачати надію на свою концепцію: я вірив, що це всього лише гра і я повинен вийти переможцем.

- А били за що?

Віктор: Просто так. Як тільки увімкнули камери, почали нас бити. Напевно, щоб ми не чинили опору. Негайно кидали нас на підлогу, завдавали ударів і наступали на нас.

Олена: Тебе ще просили підписати деякі документи.

Віктор: Так, ще під час "прийомки" було жахливо. Мене катували електрошокером, били. Запитали, чи маю травми, і я показав, де саме. Він навмисно почав завдавати удари електрошокером саме в ці місця. Допит тривав приблизно десять годин. Але я відразу заявив, що говорити нічого не буду. Мабуть, надивився фільмів і вирішив, що слабаків одразу зламають...

Чи когось настільки сильно побили до смерті?

Віктор: Так, відбулося. Але не хочу продовжувати цю тему. Вимкни запис.

Я зупинила запис. Хвилин за 10 поновили розмову

Віктор: Продовжу розповідь про той допит. Вони готували матеріали моєї справи для прокуратури так званої ДНР. Звинувачення були стандартними: тероризм, участь у терористичній організації. Мене змушували підписати ці звинувачення. А ще, вони поламали мої окуляри. Я їм кажу: "Я нічого не бачу, підписувати не буду". Я наполягав на своєму і врешті-решт не підписав. Як я можу взяти на себе таку провину? Потім вони ж можуть написати, що я вбив якусь жінку чи щось подібне.

Що сталося після цього допиту?

Віктор: Донецьке СІЗО та процес "прийомки" там — це були найскладніші моменти. Після цього все здавалося звичним: нас постійно били, не годували, і водили на допити. Це стало частиною нашого життя. Що стосується їжі, то на 25 осіб видавали трилітрову пластикову ємність. Ложок не було, тому ми намагалися виготовити щось схоже з пластику, але вони швидко ламалися. Врешті-решт, вирішили просто пити по ковтку по черзі.

- А що саме давали?

Віктор: Щось типу супу, каша була, чай. В камері нас, офіцерів, було четверо. І до нас повага була, тому ми тримали там порядок. Наш боєць Царь, він з Маріуполя був, майстер спорту по боксу, бувалий. Він одразу каже: "Давайте пахана виберемо". Я відмовився (сміється). Ну трималися загалом нормально.

- Як ти дізнався про цей обмін?

Віктор: Я відчував. Бо в ніч перед цим нас, чотирьох офіцерів, витягнули з камери в коридор. І там було двоє зі штабу. Вони подивилися, чи немає на нас синців. І я зрозумів, що будуть міняти. Ну і сам обмін треба було пережити, витримати.

Чому так?

Віктор: Коли нас завантажили в КАМАЗ, це був справжній виклик. Очі заклеїли скотчем, руки зв’язали, і ми одне за одного трималися, як барани. Було дуже холодно на залізній підлозі. Нас везли з Донецька, ймовірно, до Таганрога. Ні можливості сходити в туалет, ні води попити. У Таганрозі нас пересадили на літак. Насправді, це було не так просто. КАМАЗ був високим, і ми стрибали з нього в літак. Але ж ми не знали, що нас чекає, адже очі були зав’язані. Один з охоронців мені каже: "Пригай!". Це справді лякає. Він був досить кремезним і штовхнув мене, я стрибнув, але вдарив руку, а потім хірурги в шпиталі займалися її лікуванням. Найгірше було те, що не було можливості сходити в туалет – це тривало майже добу. Уяви собі. Я дуже терпів, а згодом виникли проблеми з сечовивідною системою.

Олена: Ви вирушили до Москви на літаку.

Віктор: Так, там забрали командирів: Редіса, Апіса, Калину, Волину, Шлегу. А я - в одній футболці, в тріко, і два правих сланці на ногах. Прилетіли в Гомель. Білоруси-охоронці, звичайно, були геть інші: сцикливі і все дозволяли. Потім ми перетнули кордон. Дійшов до автобуса, одразу сів поїсти. Піймав водія, взяв у нього телефон і Олені подзвонив. Але я її майже не чув.

Олена: Я їхала в поїзді на акцію підтримки полонених, прямуя з Запоріжжя до Києва. Після того, як його перевели з Оленівки, я не мала жодної інформації про нього. І раптом отримую дзвінок з незнайомого номера. Чую голос: "Лєна, Лєна! Я повернувся, мене обміняли...". (Коли Олена згадує цей момент, у неї одночасно виникає усмішка, а сльози блищать в очах - автор) Але його було погано чутно! Я питаю: "Що?! Вітя! Де ти?". Він встиг сказати ще кілька слів, і зв'язок обірвався. Я почала плакати! Провідниця підійшла, інші пасажири в купе запитують, що трапилось, а я відповідаю: "Мого чоловіка обміняли!". Яка ж це була радість!

Вікторе, які емоції ти відчував у той момент?

Віктор: Я усвідомив, що мій план спрацював. Я вирішив залишити гру.

Олена: Потім мені зателефонував водій, з якого телефону Вітя робив дзвінок. Він повідомив, що, хоча й виглядає худорлявим, все ж почувається добре.

Яка у тебе була вага?

Віктор: вага 47 кілограмів.

- Зараз скільки?

Віктор важить 68 кілограмів.

Олена: Він виглядав дуже виснаженим, з поламаною рукою, на руках були сліди від кайданів, а також на тілі були укуси клопів. Це справді вражало.

Фото з архіву родини

Олена: Він мені потім казав: "Я був у шоці, від того, що нас зустріли як героїв. Ми ж думали, що ми нікому не потрібні, всі про нас забули"

Віть, чому ти плачеш саме зараз?

Віктор: Ну... (бореться з емоціями)

Олена: Він тоді зауважив: "Лєна, які вражаючі українці! Ми подорожуємо Чернігівщиною, а люди біля дороги вітають нас з прапорами, пригощають пиріжками, хто чим може!"

Віктор: А згодом у Києві я натрапив на плакати: "Маріуполь витримає - витримає і Україна", "Азов - це герої".

- Ти відчув себе героєм тоді?

Віктор: Щось почав розуміти.

- Як ти справлявся з цим? Чи звертався до психолога за підтримкою?

Віктор: Знаєш, я вважаю, що все моє життя було підготовкою до цих випробувань - як на Азовсталі, так і в полоні. Я мав досвід роботи головою ОСМД, був опозиційним депутатом і навіть намагався стати мером. І ти тільки подивись, як влада ставилася до мене - всі ці податкові служби, пожежники, поліція, прокурори...

Олена: До того ж, Вітя собі влаштовував розгрузочні дні в їжі, голодування іноді. Від м'яса тоді відмовився, майже 3 роки як не їв, це все дуже допомогло!

Віктор: Я звертався до психологів, але здебільшого лише слухав їх. Для мене найважливішими були дружина та сім'я. Мені було важко висловлювати свої думки. Згадую дитячу гру "Ерудит", де треба складати слова з літер. Раніше я міг обіграти будь-кого! А в той місяць - не зміг зібрати жодного слова. Ще й часткова втрата пам'яті була, враховуючи, що я зазнав серйозних контузій... Поступово почав відновлюватися.

Чому ти вирішив продовжити службу? Адже ти мав можливість...

Віктор: Маю дві основні причини. Перша: коли я тільки починав, пообіцяв, що залишуся до самого завершення. Я зобов'язався звільнити території, які опинилися під окупацією. Друга причина: мої товариші, які потрапили в полон. Їх не можна залишати в такій ситуації. Я впевнений, що пріоритет президента - це визволити всіх з полону.

Яка тепер твоя посада?

Віктор: Керівник відділу безпеки дорожнього руху нашої команди. Я обрав цю роль, щоб мати можливість повністю віддаватися справі і вносити свій внесок у розвиток.

Вже після інтерв'ю Олена записала мені голосові повідомлення:

Ти запитувала його про психологів. Спочатку він намагався приховати свою вразливість. Але насправді він звертався по допомогу, хоча і не відразу. Перші місяці були сповнені ейфорії від повернення додому і надії на звільнення його близьких друзів з полону. Проте час йшов, а його товариші не поверталися, і він відчув тягар провини... Відчуття, що він на свободі, а вони залишилися в полоні, стало нестерпним. Він звернувся за підтримкою до психолога з "Серця Азовсталі". Фахівці надали йому велику допомогу, і він також проходив медикаментозне лікування.

В нього - синдром відкладеного життя. Раніше він ходив на ринок, обирав перець найкрасивіший, томати найбільші. А після полону це все зникло. Йому нічого не хотілося, він не міг нічого вибрати. Йшли в кафе, а він не може вибрати, що хоче з'їсти. Думаю, це після полону, бо там ти їв те, що тобі дали. А тут тобі пропонують вибір і все - ти в ступорі. А ще каже: "Що я можу вибрати, якщо мої пацани в полоні?!". Одного його близького друга поміняли тільки через три роки. А інший, найближчий, досі в полоні.

І те, що їх там голодом морили, дає про себе знати. Він ніякої їжі не залишає, все з'їдає. Йому важливо, щоб були припаси завжди. Бо якщо він захоче їсти, а вдома нічого немає, то він одразу занурюється в той стан голоду і страху.

О ПОБЕДЕ

Вітю, чи впевнений ти, що ми досягнемо успіху?

Віктор: Чи йдеться про перемогу над агресорами? Або ж про тріумф України? Проясни, будь ласка.

А що для тебе означає слово "перемога"?

Віктор: Коли ми подолаємо ворогів, розпочнеться відновлення нової України. Ми врахуємо всі ті помилки, які були допущені раніше. Я переконаний, що вибір має робити народ, але це має бути вибір партії, а не окремих лідерів. Адже вождізм не принесе нам нічого доброго.

Я вірю, що Україна буде дуже гарною для своїх громадян. Тут будуть всі умови для бізнесу, навчання, соціального захисту.

Яким чином ти уявляєш собі перемогу над ворогами?

Віктор: Я вважаю, що це не обов'язково буде через військові дії. Незабаром все у них почне руйнуватися, і вони самі піднімуться з колін, вирвуться з цього цементу і проголосити...

Ти справді вважаєш, що росіяни піднімуться на боротьбу?!

Віктор: Я починаю в це вірити. Однак це станеться без усвідомлення. Вони просто усвідомлять, що раніше мали нормальне життя, подорожували, мали великі можливості, а тепер все змінилося на гірше. Я вірю в їхній протест, навіть якщо вони будуть на колінах.