"Він активно рухається, виконує присідання та грає у футбол. І важко повірити, що він на протезі". Це розповідь про воїна з позивним "Ріко" - Життєві історії | Експрес онлайн.

Зображення з колекції сім'ї Крючкових.

Він родом зі села Ковалі, що на Полтавщині, виріс у багатодітній сім'ї. Після школи вивчився на слюсаря-автомеханіка і водія категорії "В". Спершу працював на будівництві, тоді на хлібзаводі. А в 20-річному віці вирішив стати на захист рідної країни.

Василь Крючков розповідає: "Моя старша сестра Олександра служила в Збройних Силах України, і це надихнуло мене. Я вирішив пройти строкову службу і підписав трирічний контракт з бригадою оперативного призначення Національної гвардії. Спочатку я був водієм, а згодом став гранатометником. У 2020 році разом із товаришами брав участь у боях на Світлодарській дузі в Донеччині, коли ще тривала окопна війна. Мій командир мав позивний "Шкіпер", а я отримав позивний "Ріко" — на честь персонажів з мультфільму. Після ротації ми вирушили на полігон, де я пройшов навчання на водія бронетранспортера."

Тоді Василь і познайомився з майбутньою дружиною -- Іриною. Вона -- з Хмельниччини. Невдовзі закохані одружилися й оселились у Ворзелі -- поблизу військової частини, в якій служив чоловік. Згодом у них народилась донечка. "Після кесаревого розтину Василь взяв на руки нашу Аріну, -- з усмішкою згадує дружина. -- І став турботливим, люблячим татком".

"23 лютого 2022 року ми їхали на чергову ротацію -- в район Лисичанська (Луганщина). Там нас і застало повномасштабне вторгнення. Спершу утримували позиції на околиці Сіверськодонецька. Дружина з чотиримісячною донькою залишилися у Ворзелі, який окупували росіяни, -- провадить далі Василь Крючков, який був водієм-механіком БТРа. -- Зранку 11 березня нам наказали прибути на позицію в район Рубіжного. Доїхали до нашого блокпоста, а там -- російський танк. Він вистрелив і прямою наводкою влучив у наш БТР. Мені відірвало ліву ногу нижче коліна, добряче пошматувало праву, осколки потрапили в ліве плече".

Василеві вдалося вибратись з машини, прибігли бійці з іншого підрозділу -- затягнули пораненого в окоп, наклали турнікети. Нарешті на підмогу воїнам прийшли наші тан­ки, примчав медевак. "Мені зробили укол, і я відключився, -- розповідає старший солдат Крючков. -- Прийшов до тями в лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі, вже після операції -- весь перебинтований". Боєць попросив у медсестри мобільник і подзвонив дружині.

"Він сказав, що втратив ногу. А потім раптом вигукнув: "Кидай мене, навіщо я тобі такий потрібен?" – згадує Ірина. – Я відповіла, що люблю його не за ногу!" У Дніпрі медики рятували воїна, переливаючи кров, витягуючи осколки з його тіла, очищаючи та зашиваючи рани, а на праву ногу наклали металеві скоби. Після цього "Ріко" відправили до госпіталю у Вінниці, куди приїхали його рідні (мати, теща, сестра) та дружина з донечкою, які змогли втекти з окупованого міста.

"Він був блідий, схудлий, знесилений, прикутий до ліжка", -- ділиться Ірина Крючкова. "Мене мотивували й підтримували рідні. Вони виходили мене, -- констатує боєць, який тривалий час проходив лікування та реабілітацію. -- Перші спроби рухатися з милицями були невдалими -- падав, бо не мав опори на плече, рана на ньому почала гноїтись. Тож пересувався на колісному кріслі. Згодом вчився ходити на тимчасовому протезі, спираючись на милиці". Зрештою вінницькі спеціалісти виготовили для воїна постійний протез, який знімає лише на ніч.

Василю Крючкову присвоїли другу групу інвалідності, і він був звільнений зі служби. Незабаром подружжя придбало будинок у Прилуках, що на Чернігівщині, і почало його облаштування. "Одного разу ми вирушили в гості до рідних Ірини, які проживають у Польщі. Я там кілька місяців працював на будівництві, виконуючи всі види робіт – від заливки фундаменту до покриття даху", – згадує ветеран. Згодом вони повернулися додому. "Ампутація не змінила Василя. Він залишився таким же, як і тоді, коли ми вперше зустрілися – веселим і позитивним. Він бігає, присідає, грає у футбол. І зовсім не скажеш, що у нього протез", – зазначає його дружина.

Одного разу ветерана запросили на роботу в Київ — до кол-центру спецлінії 112. Проте він не захотів залишати Прилуки, які стали для нього рідним містом. Врешті-решт, він обрав іншу пропозицію і став помічником начальника Прилуцького відділу поліції. "Я допомагаю ветеранам, зокрема, у оформленні документів та пошуку роботи," — розповідає 27-річний Василь Крючков, нагороджений орденом "За мужність" III ступеня і відзнакою "За захист Рубіжного". — "Ми організовуємо зустрічі зі школярами і робимо все можливе, щоб наші захисники не втрачали надії і не відчували себе покинутими, повертаючись до мирного життя."