"Душа і тіло": Татуювання, що російські мучителі прагнули знищити разом із українською ідентичністю.

Репортаж про презентацію мультимедійного проєкту "Душу й тіло" фотохудожниці Олени Гром та ГО "Вояцький визвіл" про українських захисників, які пройшли російський полон, і їхні татуювання.

На перший погляд, у підземному приміщенні в Києві зібралося чимало людей для неформальної зустрічі. Атмосфера тут нагадує затишок домашнього свята: учасники активно спілкуються і навіть сміються. На столі розташовані чай, тістечка та канапки, загорнуті в лаваш. Дехто дає інтерв'ю телевізійникам, інші ж уважно розглядають фотографії, що прикрашають стіни.

Але на стінах -- зовсім не те, що пасувало б до затишної зустрічі. Фотографічні портрети українських воїнів. Під кожним -- невелика табличка з історією людини, зображеної на світлині. Це учасники мультимедійного проєкту "Душу й тіло". Переважно бійці "Азову", які пройшли через російський полон.

Олексій Стребков поруч зі своєю фотографією та авторкою проєкту Оленою Гром.

Олексія Стребкова, уродженця Донецька, бійця "Азову", я застав біля його власного портрета. Зав'язалася розмова. Олексій жартував, зокрема й про невтомне прагнення росіян породичатися з українцями, записати нас в один народ -- попри все, що вони самі роблять для того, щоб жодних родинних почуттів не залишилося.

Він справляв враження оптимістичної людини, охоче жартував і не демонстрував бажання перетворювати розмову на сповідь. Хоча за його плечима -- російський полон. Історія, яка навряд чи дає багато приводів для веселощів. Але, можливо, саме здатність жартувати після пережитого і є однією з форм незламності.

За кожним зображенням тут прихована історія, яку не можна передати у кількох рядках на етикетці.

Ось, наприклад, Вільгельм Вітюк -- захисник Маріуполя, ветеран 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Народився в Криму, але після російської окупації півострова 2014 року його родина переїхала. У 2021 році він вступив до війська. Під час оборони Маріуполя потрапив у полон пораненим. Провів там близько року: спочатку в Оленівці, потім у Камишині та Володимирському централі. Звільнили його під час обміну в квітні 2023-го.

Витримавши численні побиття, спроби відрізати руку з українським гербом, електричні катування та голод, після звільнення його вага становила близько 45 кілограмів. Наразі він присвячує себе психологічній підтримці ветеранів.

За кожним зображенням стоїть унікальна людська історія, особиста драма та водночас підтвердження тих жахіть, які переживають українські військовополонені в руках російських тюремників.

Як перетворити дані на людські наративи

Під час презентації проекту керівник громадської організації "Вояцький визвіл", Наталя Єпіфанова, поділилася початковими викликами, з якими стикнулася їхня робота. Організація спеціалізується на визволенні українських військовослужбовців, які опинилися в руках російських загарбників, проте виявилося, що привернути увагу світової спільноти до особистих історій цих героїв — завдання не з легких.

За словами Єпіфанової, на міжнародному рівні часто не хочуть заглиблюватися в долі конкретних людей. Полонені залишаються статистикою, цифрами у звітах і повідомленнях. А потрібно було зробити так, щоб за цими цифрами побачили живих людей. Не просто кількість українців, які перебувають у неволі, а тих, хто має ім'я, родину, мрії, пам'ять і власну історію.

Наталя Єпіфанова знайшла своє покликання після зустрічі з Оленою Гром, талановитою фотографкою, яка документує війну та висвітлює її вплив на життя людей.

Олена, родом із Донецька, змушена була залишити своє рідне місто у 2014 році через російську агресію. Після початку повномасштабного вторгнення вона знову пережила вимушене переселення, цього разу з Бучі. У своїх фотогалереях Олена документує життя людей у прифронтових регіонах, досвід переселенців, а також наслідки окупації та воєнних злочинів. Її роботи були представлені на багатьох міжнародних виставках. У 2026 році Олена Гром отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка за свій фотопроєкт "Вкрадена весна".

Єпіфанова та Гром вирішили об'єднати свої зусилля, що стало поштовхом для створення мультимедійного документально-мистецького проекту "Душу й тіло". Цю ініціативу підтримали 1-й корпус "Азову" та Український культурний фонд.

Основу проекту складають портрети колишніх в'язнів, які супроводжуються їхніми історіями — шляхами до неволі, пережитими тортури та відновленням життя після звільнення. Виставку доповнює документальний фільм, присвячений героям цих зображень.

Олена Гром, виступаючи на презентації, висловила, що це для неї прекрасна нагода висловити вдячність нашим захисникам.

Татуювання як символ пам'яті та свідчення незламності.

Але як розповісти про полон мовою кіно, якщо ти не журналістка-розслідувачка, яка могла б доповнити свідчення героїв архівними документами, фотографіями, відеозаписами чи іншими матеріалами? Адже просто посадити колишніх полонених перед камерою і записати їхні розповіді -- це, звісно, теж важливо, але за формою буде радше серією інтерв'ю.

Олена Гром знайшла інший, досить несподіваний режисерський хід. Вона вирішила розповідати про полон через татуювання своїх героїв. Здавалося б, просто малюнки на тілі. Але саме вони викликали шалену лють у російських катів і ставали приводом для особливо жорстоких знущань.

Персонажі фільму завітають до фотостудії Олени, де вона проводить фотосесію. Під час зйомки камера фіксує не лише сам процес, а й живі розмови між людьми. Вони діляться своїми історіями про татуювання: що вони символізують, чому їх зробили, і які спогади з цим пов'язані. Проте з часом розмова про малюнки на тілі перетворюється на глибокі свідчення про війну, полон, тортури та спроби агресорів зламати їхню ідентичність.

Татуювання в даному контексті перетворюються на не просто естетичний елемент, а на символи ідентичності, спогадів, вірувань і особистих рішень. Для українських військових ці малюнки є важливою частиною їхньої особистості, тоді як для російських агресорів вони слугують виправданням для ненависті та жорстокості. Через ці символи фільм демонструє справжні наміри катів по відношенню до полонених: не лише завдати фізичного болю, а й зневажити, позбавити їх людської гідності і змусити відмовитися від власної сутності.

Валерія Суботіна може бути представлена як Валерія, прізвище якої Суботіна. ділиться історією своїх татуювань, які для неї стали символом дому, що вдалося зберегти навіть у найскладніших обставинах.

"Я відчуваю, що татуювання завжди були частиною мене, -- ділиться Валерія. -- У мене є малюнки маків, метелика, льону та волошки на потилиці. Це все символізує українські поля, а особливо ті, що в Донеччині. Для мене вони асоціюються з рідним домом. Я усвідомлено обрала ці мотиви. Хоча вони не мають якогось особливого магічного сенсу, для мене вони дуже важливі. Це практично неможливо відібрати, і мені приємно знати, що в мене є щось, що належить тільки мені."

Валерія усвідомлювала, що її патріотичні татуювання можуть стати причиною запитань. Незважаючи на те, що вони не містили жодної політичної символіки, а складалися з традиційних українських орнаментів, деякі деталі викликали особливу реакцію. У фільмі вона згадує, що маленька волошка, яка красувалася на її шиї, викликала особливу агресію з боку охоронців. За їхніми словами, це зображення асоціювалося з російським "василеком", і через це її неодноразово били в цю ділянку. Валерія зазначає, що це слово має певне значення в кримінальному сленгу, але сама вона не цікавилася, що саме воно означає.

Я намагався розібратися, яке значення має це слово в кримінальному жаргоні. У словниках виявив кілька тлумачень, зокрема, що "денатурат" – це технічний спирт, який не підходить для вживання. Також це може вказувати на гомосексуаліста або людину, що займає підпорядковану роль. Проте, що конкретно мали на увазі російські охоронці, коли використовували цей термін щодо української волошки на шиї Валерії, залишається незрозумілим. Яке з цих значень стало причиною насильства над жінкою – лише можна припускати.

"Я відчуваю себе сміливою, коли повертаюся після допитів, -- ділиться Валерія. -- Перед ними я відчуваю сумніви. Якби не татуювання, не довелося б роздягатися. Не було б усіх цих проблем. Моє татуювання -- воно яскраве... Здається, немає нічого, що можна, але все чомусь заборонено. І ось ти фактично несеш у собі те, що заборонено (поглядає на свої татуювання -- авт.). Ось ці квіти, які ти пронесла. Це ж яскраві кольори. Нам не дозволяють таке. Але воно є в тобі. І ти бачиш це, не забуваючи про кольори, бачиш більше, ніж просто сірість... Ми носимо одні й ті ж труси майже рік, ми відчуваємо неприємний запах, чухаємося, я страждаю від лишаїв, голова в крові. Наша мета -- спробувати це витримати. Дочекатися свободи. Але найскладніше те, що ти не знаєш, чи буде ця свобода і коли вона прийде."

У цих словах криється жахлива суперечність рабства. Людині намагаються відібрати найосновніше: чистий одяг, елементарну гігієну, право на власне тіло та свободу вибору свого вигляду. І в умовах цього приниження маленька волошка на шиї слугує символом іншого життя — спогадом про рідний дім, українські поля та кольори, які не вдалося знищити.

Шістнадцять пострілів і втрата кінцівки.

Сергій Зубарєв може бути переписаний, наприклад, як "Зубарєв Сергій". Якщо вам потрібно щось інше, будь ласка, уточніть! з'являється на екрані, одягнений у шорти, а замість лівої ноги — протез. Він молодший сержант і гранатометник із позивним "Лісник", має бойовий досвід, який почався ще з часів АТО. З самого початку повномасштабного вторгнення він вів боротьбу за Київську, Чернігівську та Донеччину. У червні 2023 року потрапив у полон до російських військ, де провів понад три місяці.

Але ногу він не втратив під час бою. Її йому прострелив той, хто проводив допит. Він випустив шістнадцять куль по його ногах, і одна з них вразила кістку лівої ноги.

Після цього кат приходив до нього, "довбався ножем в мені, як не в татуюванні, так у нозі, казав, що зріже татуювання, вставить в рамочку і повісить собі на стіну". Він вирішив, що Сергій буде його попільничкою, і тушив об нього сигарети.

Згодом Сергія транспортували до лісової місцевості, де його помістили в клітку разом з іншими полоненими, прикріпивши наручниками до металевої труби. Протягом тижня він залишався без жодної медичної допомоги. Коли, нарешті, лікарі виявили гангренозне ураження, його терміново перевезли до польового медичного закладу. На жаль, ногу довелося ампутувати.

Проте навіть це не було найжахливішим. Коли Сергій перебував у лікарні, до нього часто навідувалося "одне тіло". Так він іменує свого мучителя, який ставив йому до голови пістолет і натискав на спусковий гачок.

"Сьогодні не твій день. Я прийду завтра", -- казав він.

Сергій проводив ніч у невизначеності, очікуючи наступного дня, не впевнений, чи не стане він останнім. Його думки крутяться навколо: а що, якщо цього разу пістолет все ж таки спрацює?

У вересні 2023 року Сергія звільнили з полону. Наразі він працює в Київському метрополітені. Свої переживання під час російського полону він висловлює, зокрема, через татуювання, яке стало причиною особливої жорстокості з боку окупантів.

Шрами, які не дадуть забути

Дмитро Андрійович Андрющенко, відомий під псевдонімом "Дипломат", став жертвою систематичних побоїв з боку окупантів через Тризуб, зображений на його грудях, та портрет козака Івана Сірка. Конвоїри, через свою обмеженість, постійно називали його "Бандерою". Цю історію ветеран розповідає у документальному фільмі, в якому підкреслює абсурдність і жорстоку ненависть агресора до всього, що пов'язане з Україною.

Для Дмитра ці татуювання набули унікального значення:

"Дві важливі деталі, які постійно нагадують мені про мою сутність: герб на моїй грудях вказує на мою національну приналежність, а шрами на моїх руках нагадують про те, хто є росіяни."

Походячи з Маріуполя, він є ветераном полку та бригади НГУ "Азов" і розпочав захист України ще в 2014 році. У травні 2022 року, разом з іншими захисниками "Азовсталі", потрапив до російського полону, де провів 120 днів, переважно в infamous Оленівській колонії.

Більше чотирьох місяців у полоні перетворилися на невпинну чергу страждань. Окрім побиттів, пов'язаних із татуюваннями, окупанти піддавали його тортурам електричним струмом, прикріплюючи дроти до рук, і саме це стало причиною появи згаданих шрамів. Його змушували сидіти на примусовому шпагаті, використовували розтяжки з ударами та кидали до карцеру. Однією з найскладніших перевірок була вимога стояти в так званій "позі ластівки", що могла тривати до 14 годин без перерви. Через жорстокий голод захисник втратив приблизно 50 кілограмів своєї маси тіла.

Не менш жахливим виявився психологічний тягар: Дмитро щодня ставився до криків своїх товаришів, яких катували по той бік стіни, і безпосередньо спостерігав за кривавим терактом в Оленівці.

У вересні 2022 року "Дипломата" звільнили в процесі обміну. На сьогодні його свідчення слугують яскравим доказом військових злочинів, скоєних Росією.

Історії цих людей можуть бути різними, проте їх об'єднує одне: російські агресори намагалися забрати в них не тільки свободу, а й можливість залишатися самими собою. Татуювання ставали причинами для жорстоких побиттів, українські символи — приводом для катувань, а навіть звичайні квіти на їхніх тілах викликали ненависть. Це свідчить про те, що окупанти боялися не лише зброї українських захисників. Їх дратувало те, що ці люди зберігали свою ідентичність, навіть перебуваючи під повним контролем ворога.

Зустріч, після якої немає бажання поспішати додому.

На презентації було чимало розмов, усмішок, чаю й частувань. Люди підходили до фотографій, читали історії, знайомилися, спілкувалися з героями проєкту. Але тепер за кожною усмішкою і кожним жартом бачилися зовсім інші обставини, через які цим людям довелося пройти.

Після завершення офіційної частини презентації учасники не квапилися розходитись. Вони довго залишалися біля фотографій, обмінюючись думками, дискутуючи та уважно слухаючи один одного. Здавалося, що ніхто не бажав просто завершити цю зустріч і повернутись до повсякденних турбот.

Мабуть, у цьому й полягає одна з головних цілей "Душу й тіло": не дозволити цим історіям залишитися лише на фотографіях і табличках. Щоб люди не просто подивилися на портрети, а зупинилися, прочитали, почули й запам'ятали. Бо за кожним із цих облич -- людина, яка повернулася з пекла. І яка має право бути почутою.

Валерія Суботіна може бути представлена як Валерія, прізвище якої Суботіна.

Вільгельм Віктюк поряд зі своїм зображенням.

Сергій Зубарєв може бути переписаний, наприклад, як "Зубарєв Сергій". Якщо вам потрібно щось інше, будь ласка, уточніть!

Дмитро Андрійович Андрющенко

Наталія Єпіфанова, яка очолює громадську організацію "Вояцький визвіл", надає інтерв'ю.

Інші публікації

У тренді

dpnews.com.ua

Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на dpnews.com.ua

Інтернет-видання можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео за умови гіперпосилання на dpnews.com.ua

© Деснянська правда. All Rights Reserved.