Довженко мав намір передати свій сценарій Чапліну і майже вирушив до Кабула в ролі дипломатичного кур'єра: цікаві маловідомі подробиці про творця "Землі".

Автор: Петро Катеринич. Він є доктором філософії у галузі журналістики, а також членом Національної спілки журналістів України та Європейської асоціації дослідників комунікацій (ECREA). Професор у навчально-науковому інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

10 вересня ми відзначаємо 132-річчя від народження Олександра Довженка. У 2026 році ми також будемо святкувати століття з початку його кінематографічної кар'єри. Перед такими знаковими роботами, як "Звенигора", "Арсенал" і "Земля", він створив дитячу комедію про піонера, що прагне до пригод, та короткометражний фільм "Сердечна ягідка", де йдеться про перукаря, який намагається позбутися свого немовляти.

Досліджуємо, з яких початкових етапів Олександр Довженко стартував у кінематографі, чому його амбіції були пов'язані з комедією та як його дебютна стрічка потрапила до списку багатьох втрачених фільмів ВУФКУ.

"Сердечна ягідка"

Перукар Жан Ковбасюк отримує звістку про те, що став батьком. Несподівана новина порушує всі його плани, і він починає шукати спосіб, як позбутися дитини. Однак ситуація кардинально змінюється, коли він дізнається, що існує можливість отримати фінансову допомогу на утримання немовляти. Тепер Жан активно вирушає на пошуки свого малюка.

Ось так виглядає основа сюжету "Ягідки кохання" – найраніший збережений фільм Олександра Довженка. Цю стрічку було створено у 1926 році на Другій кінофабриці ВУФКУ, розташованій в Ялті. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) – державна організація, яка в 1920-х роках відповідала за кіновиробництво, прокат та кінопресу в радянській Україні.

Фільм поділявся на дві частини і мав тривалість приблизно 25 хвилин. У кінотеатрах його також демонстрували під іншими назвами — "Перукар Жан Ковбасюк" і "Весілля Капки".

Головну роль виконав актор театру "Березіль" Мар'ян Крушельницький, а прикажчика в крамниці ляльок зіграв Дмитро Капка. За камерою працювали Йозеф Рона та Данило Демуцький. Пізніше Демуцький спільно з Олександром Довженком створить фільми "Арсенал", "Земля" та "Іван".

На той час, коли Довженко святкував своє 31-річчя, він вже мав досвід роботи в освіті, пережив роки революційних подій, займався дипломатичною діяльністю та провів кілька років у харківському мистецькому колі, де малював карикатури для газети "Вісті ВУЦВК", підписуючи їх псевдонімом "Сашко". Починаючи з 1925 року, він також співпрацював з ВУФКУ, працюючи в ролі художника: створював кіноплакати та адаптував титри іноземних фільмів українською мовою.

У Харкові Довженко став членом ВАПЛІТЕ – літературної асоціації, до складу якої входили Микола Хвильовий, Павло Тичина, Микола Бажан, а згодом також Микола Куліш, Юрій Яновський та інші видатні особистості. У своїй автобіографії, написаній 1939 року на фоні масових репресій, Довженко відсторонювався від ВАПЛІТЕ та критично оцінив частину свого колишнього оточення в Харкові.

"Вася-новатор"

Першою кінороботою Довженка, однак, була не "Сердечна ягідка", а "Вася-новатор". Сценарій написав сам Довженко, постановку почав Фавст Лопатинський -- режисер і актор "Березоля", відомий любов'ю до гротеску й трюків. Довженка викликали з Харкова до Одеси, коли робота над картиною вже тривала.

20 червня 1926 року Довженко повідомляв, що терміново вирушає на кінофабрику, бо вважає екранізацію свого сценарію невдалою. На той момент відзняли приблизно три чверті матеріалу. Лопатинському завершити картину не дали -- доробляти її взявся автор сценарію разом з операторами Йозефом Роною та Данилом Демуцьким.

Процес роботи виявився нелегким: Довженко встиг посваритися навіть із досвідченим Роною. У каталозі ВУФКУ на даний момент режисерами фільму зазначені Фавст Лопатинський і Олександр Довженко.

Ще 1926 року журнал ВУФКУ "Кіно" надрукував фотоколаж із "Васі-реформатора" з підписом "Сценарій та постановка худ. Довженка". Для 31-річного художника, який лише починав працювати в режисурі, це була помітна зміна статусу.

Історія "Васі-реформатора" має велике значення не лише для розуміння біографії Довженка. Вона ілюструє величезні втрати, які понесло українське кіно 1920-х років. За інформацією Довженко-Центру, протягом неповних дев'яти років ВУФКУ випустило більше 140 художніх фільмів, з яких приблизно 60 вважаються повністю втраченими. Інші ж збереглися лише в уривках.

Серія, присвячена Капці

Після "Ягідки кохання" Довженко планував серію коротких фільмів зі сталим героєм, образ якого створював для актора Дмитра Капки. За принципом популярних тоді серій Макса Ліндера та Чарлі Чапліна персонаж мав переходити з однієї історії в іншу. У планах були, зокрема, "Капка в армії" та "Капка на заводі", але ці стрічки так і не зняли.

Серед багатьох нездійснених ідей можна виділити сатиру "Цар", що розповідає про Миколу II, "Батьківщина", яка торкається життя євреїв у Палестині, а також "Загублений Чаплін" — оповідь про Чарлі Чапліна на відокремленому острові. На початку 1930-х років Довженко навіть планував представити цей сценарій особисто самому Чапліна.

Після негативних відгуків на "Ягідку кохання" ситуація Довженка в студії виявилася досить нестабільною. Директор Одеської кінофабрики Павло Нечеса вирішив дати режисерові ще одну можливість — створити "Сумку дипкур'єра". У спогадах залишилася згадка про цю бесіду: якщо новий фільм не виправдає сподівань, Довженкові доведеться покинути фабрику.

"Часник кур'єрської сумки"

Перед тим, як почати свою кар'єру в кіно, Довженко мав досвід роботи у Варшаві та Берліні. Після його повернення в Україну влітку 1923 року, Наркомат закордонних справ запропонував йому виконати обов'язки дипломатичного кур'єра в Кабулі. Проте, через особисті обставини він відмовився від цієї пропозиції.

Через кілька років після цього режисер створив фільм "Сумка дипкур'єра" — захоплюючу стрічку, сюжет якої оснований на реальних подіях нападу на радянських дипломатичних кур'єрів. 5 лютого 1926 року, під час подорожі потягом Москва — Рига на території Латвії, зловмисники здійснили атаку на Теодора Нетте та Іоганна Махмасталя, які транспортували дипломатичну пошту. У вагоні спалахнула стрілянина: Нетте загинув, а Махмасталь отримав серйозні поранення.

У цій же стрічці Довженко зіграв кочегара. Це єдина акторська поява режисера у власному фільмі. "Часник кур'єрської сумки" стала й першою повнометражною картиною, яку він поставив самостійно, але і вона дійшла до нас не повністю: із семи частин збереглися п'ять.

"Земля": дев'ять днів у кінотеатрах

Довженко розпочав створення "Землі" в травні 1929 року. Основні зйомки проходили влітку в селі Яреськи на Полтавщині, де він вже працював над "Звенигорою". У вересні знімальна група повернулася до Києва, де завершила роботу над епізодами в Голосіївському та Китаївському районах, а також здійснила експедицію до Сухумі.

Оператором знову був Данило Демуцький. "Землю" задумували як перший український звуковий фільм, але вийшла вона німою -- і стала останньою німою стрічкою режисера та останнім фільмом Довженка, створеним у системі ВУФКУ.

В основі сюжету -- колективізація українського села. Молодий комуніст Василь привозить трактор, селяни переорюють межі приватних земель, після чого героя вбиває син куркуля. Але значна частина фільму побудована не на політичних дискусіях, а на побутових сценах, великих планах людей, роботі в полі, смерті старого селянина та похороні Василя.

Перед виходом на екран "Земля" пройшла 32 офіційні та приватні перегляди, а з фільму вирізали частину сцен. 8 квітня 1930 року стрічка вийшла в київський прокат, а вже 17-го її зняли з екранів -- фільм критикували за "біологізм" і "натуралізм", зокрема через увагу до людського тіла, природи та сільського побуту. Одним із небагатьох, хто публічно став на захист картини, був Микола Бажан.

4 квітня 1930 року в газеті "Известия" з'явився віршований фейлетон Дем'яна Бєдного під назвою "Філософи", де автор назвав "Землю" "кінокартиною куркулів" і звинуватив Олександра Довженка в романтизації українського села. Пізніше режисер зізнавався, що ця публікація справила на нього настільки сильне враження, що всього за кілька днів він "посивів і постарів".

За межами Радянського Союзу фільм отримав зовсім іншу реакцію. Формально, Довженко разом з Демуцьким вирушили досліджувати технічні аспекти та практику звукового кіно — відрядження було санкціоноване секретарем ЦК КП(б)У Панасом Любченком. До них приєдналися Юлія Солнцева та тодішній директор Одеської кіностудії Соломон Орелович. Протягом чотирьох місяців вони демонстрували "Землю" в Німеччині, Чехословаччині, Франції та Великій Британії.

У 1958 році, в рамках опитування кінокритиків на Всесвітній виставці в Брюсселі, фільм "Земля" був визнаний одним із 12 найзначніших фільмів в історії кіно.

Після створення "Землі" можливості Довженка у виборі тем для своїх фільмів значно звузилися. У 1935 році, коли він отримав орден Леніна, Сталін фактично поставив перед ним завдання зняти стрічку про "українського Чапаєва" — командира Червоної армії Миколу Щорса. Процес роботи над цією картиною тривав кілька років, а сценарій проходив редагування під контролем Сталіна.

Під контролем спеціальних служб

Європейське визнання не принесло Довженку більшої творчої свободи на батьківщині. Його ім'я було зафіксовано у файлах спецслужб ще до виходу "Землі".

1 листопада 1927 року, коли режисер завершував "Звенигору", секретар Одеського окружкому отримав доповідну записку Державного політичного управління (ДПУ): таємний агент повідомляв, що на кінофабриці є антагонізм між росіянами та українцями, а Довженко з Лопатинським провели "таємні" збори. Приводом для тих зустрічей було обурення тим, що запрошений із Москви режисер Микола Охлопков отримує майже вдвічі більшу платню. Сам Довженко відповів на звинувачення афоризмом: один українець -- це ще нічого, двоє -- вже підозріло, троє -- контрреволюція.

В агентурному зведенні ДПУ "Про українські літературні кола" "Звенигору" й "Арсенал" розглядали поряд із творами Миколи Хвильового, Миколи Куліша та дискусіями про українізацію. У серпні 1929-го агент "Арсеналець" доносив, що Довженко належить до кола людей, які сприймають той час як похід проти українців. А в січні 1931 року у свідченнях одного з обвинувачених у політичній справі вже згадували про нібито націоналістичні тенденції у "Звенигорі" та "Землі".

Державна політика цікавилася не лише кінематографом. В архіві збереглися агентурні доповіді про міжнародні зв'язки Довженка, його участь у кінематографічних дебатах, подорожі та коментарі; навесні 1931 року про режисера систематично доповідав агент під псевдонімом "Холмський".

У другій половині 1930-х репресії торкнулися й людей, з якими Довженко працював у своїх ранніх фільмах. Миколу Надемського розстріляли 27 грудня 1937 року. Степана Шагайду -- 12 січня 1938-го. Демуцького заарештували 1934 року, а в 1938-1939 роках він знову перебував під слідством.

Деякі моменти з життя Олександра Довженка стали відомими завдяки агентурним звітам. У квітні 1941 року письменник Юрій Смолич, який працював під псевдонімом "Стріла", розповів про випадок, коли Микита Хрущов відвідав Київську кіностудію. Під час візиту кілька співробітників висловили занепокоєння, що Довженко, який очолював студію, "займається українізацією". Хрущов, у свою чергу, підтримав режисера, запевнивши, що той діє правильно, і порадив продовжувати в тому ж дусі.

"Україна під вогнем"

У роки Другої світової Довженко працював військовим кореспондентом. 1943 року він завершив кіноповість "Україна під вогнем". У ній ішлося не лише про боротьбу з німецькими військами, а й про відступ Червоної армії, розгубленість людей, колаборацію, полон і ціну, яку українське суспільство заплатило за війну. Саме така перспектива погано вкладалася в офіційну радянську версію подій.

30 січня 1944 року Довженка привезли на зустріч зі Сталіним, де "Україна під вогнем" стала предметом окремого обговорення за участю українських партійних діячів. Уже 12 лютого Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило окрему постанову "Про О. П. Довженка", а 29 березня його вивели зі складу республіканської комісії, що розслідувала злочини нацистських окупантів.

Фільм за "Україною в огні" Довженко так і не зняв. Значно пізніше, вже після його смерті, дружина Юлія Солнцева поставила за мотивами кіноповісті картину "Незабутнє" (1968).

Паралельно з військовими темами, Довженко звертався до своїх дитячих спогадів. Перший запис, що стосувався майбутньої "Зачарованої Десни", з'явився у його щоденнику в 1942 році. Процес створення твору тривав багато років: кіноповість була завершена у 1955 році, а її публікація відбулася в журналі "Дніпро" у 1956-му. Довженко характеризував цей твір як автобіографічне кінооповідання, що містить спогади про його родину, рідне село, річку Десну та дитячий світ на Чернігівщині.

Екранізувати "Зачаровану Десну" самостійно Олександр Довженко не встиг. 25 листопада 1956 року він пішов з життя, а в 1964 році Юлія Солнцева втілила його сценарій на екрані. Таким чином, 2026 рік стане важливою віхою для цієї частини його творчої спадщини, адже відзначатиметься 70-річчя з моменту першої публікації "Зачарованої Десни".

Сто років після дебюту Довженка "Вася-новатор" усе ще вважається втраченим. Але досвід українських кіноархівів показує: "втрачений" не завжди означає "знищений" -- копії стрічок ВУФКУ й досі знаходять за кордоном.