"Завдяки цій руці я знову можу обіймати свою дружину": шлях відновлення прикордонника Олександра.

Ранок 24 лютого 2022 року для Олександра, охоронця з Чернігівщини, не розпочався з новин чи гучних вибухів. Він просто повертався з сусіднього села, маючи на меті знайти трактор, щоб витягнути автомобіль свого товариша. Але замість звичного, спокійного сільського ранку він натрапив на війну - збройних російських солдатів у масках.

Той день став для нього переломним моментом. Олександр усвідомив, що ворог може мати в арсеналі зброю, але йому бракує найважливішого — розуміння тієї землі, на яку він ступив, людей, яких намагається залякати, і сили громади, що не піддається. В перші години окупації загарбники плутали назви населених пунктів, запитували напрямки й виглядали чужими навіть у тих місцях, де намагалися вести себе як господарі. Проте Олександр залишався спокійним, адже знав: це його дім, його село, його Україна.

Після кількох днів у полоні, які супроводжувалися допитами та погрозами, Олександр зрештою отримав свободу. Найгірше, на щастя, минуло: зрозумівши, що він звичайний селянин, а не військовий, його відпустили. Війна наочно продемонструвала Олександру, що справжня стійкість полягає не в безстрашності, а в умінні залишатися вірним собі навіть у найскладніших обставинах, коли намагаються зламати твій дух.

Після повернення додому Олександр, як його називають односельчани, не став чекати, поки хтось інший вирішить проблеми села. У Великих Осняках почався дефіцит продуктів, і він узяв на себе просту, але життєво важливу справу - возити людям хліб. На звичайному велосипеді, із дошкою на багажнику та мішками, він долав небезпечний шлях до Ріпок. За один рейс привозив до 60 буханок - для 57 дворів. Це був не бізнес і не подвиг заради красивих слів. Це була людяність у дії.

"Це було моїм боргом. Там сім'ї, маленькі діти, їсти нема. Я мусив це робити, я так відчував".

У 2024 році Олександр приєднався до лав Державної прикордонної служби України. З цивільного охоронця і волонтера він перетворився на військовослужбовця 105-го прикордонного загону, названого на честь князя Володимира Великого. На службі його чекали бойові позиції, обстріли, дрони, а також прийняття рішень, що визначали долю, і побратими, які завжди були поруч.

Після одного з бойових зіткнень, удар з дрона забрав життя його товариша, який перебував разом із ним на позиції. Олександра ж, отримавши поранення в руку, евакуювали за допомогою "козака".

Автомобіль на шляху також витримав свій виїзд і доставив бійця до безпечної локації. Для Олександра це стало ще одним доказом: у бою важливе все - підготовка, обладнання, товариші по службі та внутрішня стійкість.

Сьогодні Олександр проходить відновлення в одному з відомчих санаторіїв ДПСУ. Ще декілька місяців тому його ліва рука взагалі не підіймалась, зараз - вона вже майже на 50% фунціональна. На питання про його мотивацію боротись, він відповідає:

"Ця рука мені вкрай необхідна, бо мені ще нею дружину обіймати. Окрім того, хочу повернутися за кермо улюбленого авто, знову займатися господарством, косити траву, рубати дрова, повноцінно жити на своїй землі".

Історія Олександра - це розповідь про межі, які не завжди видно на мапі. Існує кордон, що визначає території держави, і його охороняють українські захисники. Але є також внутрішній кордон, що розділяє страх і гідність, байдужість і бажання допомогти, зневіру і активність. Олександр обрав свій шлях: бути корисним, витривалим і залишатися поруч зі своїми.

Такі особи не завжди висловлюють свої думки голосно. Вони просто виконують необхідні дії. Доставляють їжу. Стають в ряд. Утримують свої позиції. Повертаються до нормального життя. І саме на таких людях тримається сила України.