Ми могли б спільно протистояти більшовикам.

Обкладинка журналу "Вільне козацтво / Вольное казачество", що виходив українською та російською мовами спочатку в Празі, а потім у Парижі. Цей періодичний випуск був створений російськими козаками, які підтримували ідею дружніх відносин з Україною.

Яким був Київ у 1917 році?

1917 рік почався з катаклізму: на теренах Російської імперії впала монархія. Від 15 березня (тут і далі усі дати наводимо за новим стилем) владу у Петрограді перебрав на себе Тимчасовий уряд. А в Україні 20 березня було обрано перші керівні структури Української Центральної Ради (УЦР). Її головою заочно був обраний Михайло Грушевський - сам він на той момент перебував у Москві, адже в'їзд в Україну йому був заборонений.

Грушевський був переконаним прихильником федералізму, вважаючи, що найкращим шляхом для України є здобуття значної автономії в рамках федеративної Росії. Це контрастує, наприклад, з позицією Миколи Міхновського, який закликав до негайного проголошення незалежності України. Важливо зазначити, що федералізм Грушевського та його однодумців не передбачав створення країни, схожої на сучасну Російську Федерацію. Насправді, їхня концепція державного устрою була б ближчою до сучасної моделі Європейського Союзу.

Рекламное объявление

Слід підкреслити, що ідея про автономний статус України в складі Росії викликала рішучий протест з боку Тимчасового уряду. 23 червня 1917 року Українська Центральна Рада (УЦР) оголосила свій перший Універсал, що отримав назву "До українського народу, на Україні й по-за Україною сущого" (орфографія залишена без змін). У документі йшлося про розвиток України, яке відбуватиметься "без відокремлення від усієї Росії", проте за умов, що вона залишиться "вільною". Врешті-решт, Москва визнала як УЦР, так і створений нею 28 червня Генеральний секретаріат, який виконував функції виконавчого органу.

Це визнання сталося у липні після важких переговорів з делегацією Тимчасового уряду, а у вересні в Києві розпочався "З'їзд народів Росії". З'їзд був скликаний за ініціативи УЦР і зібрав у приміщенні тодішнього Педагогічного музею (нині - Київський міський будинок учителя) 84 делегатів.

Зображення: Вікіпедія

Газета "Народна воля" повідомляє про проведення З'їзду народів.

На з'їзді присутніми були 84 учасники, і, відповідно до інформації, опублікованої в газеті "Нова рада", делегати розподілялися за національностями наступним чином: 8 українців, 7 білорусів, 2 грузини, 4 естонці, 11 євреїв, 9 козаків, 9 латишів, 9 литовців (тоді їх називали литвинами), 6 молдаван, 3 росіяни (представники київської організації російських есерів, з яких лише один був етнічним великоросом), 10 татар (серед яких були лідери кримськотатарського руху Челебі Челебієв та Джафер Сейдамет), а також 5 тюрків, які представляли закавказьких та закаспійських мусульман, як уточнила "Нова рада". Окрім того, були 6 польських делегатів, проте вони не брали активної участі в з'їзді, оскільки одразу заявили про свою підтримку незалежності Польщі, - підкреслює Геннадій Єфіменко.

Як бачимо, у переліку делегатів поєднані представники різних етносів. Але хто такі козаки? Попри буцімто очевидність відповіді на це питання, тут далеко не все ясно. Історики говорять спільну генезу українських та російських козаків, проте зараз ми не станемо заглиблюватися у пізнє Середньовіччя, коли на теренах України почало формуватися козацтво.

Ось інший варіант вашого тексту: "Також зверніть увагу на думку Мирослава Мариновича: 'У часи Другої світової війни, звільнення народів від нацизму призводило до нового їхнього підкорення'."

Ми повернемося у ХХ століття, а конкретніше -- у вересень 1917 року, коли З'їзд народів Росії ухвалив резолюцію "Про козацтво" із таким змістом. "Заслухавши доклад представників Союза Казачьих Войск щодо історичних даних, З'їзд народів постановив: признати козацтво самостійною галуззю між народами російської республіки, яка (галузь) утворилася через особливі обставини історичного буття і має всі права на незалежне існування", - говориться в іще одному номері газети "Нова рада", яку цитує Геннадій Єфіменко.

Історик зазначає, що козаки направили своїх представників на з'їзд, враховуючи територіальний розподіл козачих військ. Таким чином, на заході були присутні не лише делегати з Донського війська, але й з Терського, Амурського, Кубанського, Уральського, Забайкальського та Оренбурзького військ. Кубань представляв один козак (зазначено, що він був українцем), а найбільше делегатів прибуло з Дону — троє. Їхня участь була тепло прийнята на З'їзді народів.

Рекламное объявление

Відповідаючи на запитання щодо мети, яку ставив З'їзд народів, Єфіменко зазначає: "Обговорювалася необхідність федеративної організації Росії та важливість надання екстериторіально-персональної автономії для національних груп, які "не мали власної території" (зокрема, згадувалася "єврейська національність").

Обговорювалися також "регіональні" мови та державна мова, яка була визначена як "найбільш зрозуміла для більшості населення" — російська. Її планували використовувати "для комунікації між центральними органами федеративних одиниць та між ними самими". Для реалізації цих завдань було створено новий орган — Раду народів. Перше засідання відбулося 29 вересня, і тоді ж було обрано тимчасову президію, головою якої став Михайло Грушевський.

Зображення: Вікіпедія

Місцем проведення З'їзду народів став Педагогічний музей, який був осередком діяльності Української Центральної Ради.

Проект єдиної федеративної держави, в якій Україна мала б виступати одним із основних учасників, проте центральна роль залишалася б за Росією. Це нагадує союзний договір, який планувалося підписати в 1991 році, і до якого Україну намагалися залучити. Можливо, цей договір справді був би укладений (адже дата вже була призначена - 20 серпня 1991 року!), якби не московський путч, що розпочався за день до підписання.

Як у 1991 році, так і у 1917-му, мали місце ключові моменти, після яких система зазнала руйнування, відкривши шлях до нової реальності. У 1917 році ця віхова подія була Жовтневим переворотом, що, зрештою, поклало край концепції справжньої федеративної держави. Однак варто зазначити, що ще до З'їзду народів відбулася подія, яка яскраво демонструє справжнє ставлення донських козаків до українців.

Розстріл "богданівців" можна перефразувати як "виконання вироку щодо богданівців".

Ця жахлива подія відбулася в серпні 1917 року. На залізничній станції Пост-Волинський у Києві російські війська відкрили вогонь з кулеметів по ешелону 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, який прямував на фронт. Якщо заглибитися в деталі, за кулеметами перебували донські казаки, хоча й не в основній ролі (основними були кірасири).

Після скидання монархії донцям нарешті було надано те, чого вони довгий час були позбавлені — право обирати свого отамана. 30 червня 1917 року отаманом Війська Донського став генерал від кавалерії Олексій Каледін. Важливо зазначити, що після Жовтневого перевороту в Петрограді Каледін проголосить незалежність Області Війська Донського до утворення легітимного російського уряду.

Проте це відбудеться пізніше. А в серпні донці, частини яких перебували в Києві, атакували "богданівців", тобто полк імені Богдана Хмельницького — першу виключно українську військову одиницю в складі російських збройних сил. Її формування отримало підтримку від Центральної Ради, що викликало значне незадоволення у командування російського гарнізону.

Зображення: з особистого архіву, розміщене на платформі dsnews.ua.

Старшини 1-го Українського козацького полку, названого на честь Богдана Хмельницького. Західний фронт, вересень 1917 року.

Рекламное объявление

Володимир Винниченко залишив спогади, які свідчать про те, що командувач Київського військового округу, полковник Оберучев, особливо завзято виступав проти створення української військової частини. "Коли він згадував українців, його губи тремтіли, а очі наповнювалися ненавистю. Це був найпідступніший, нещирий та безсовісний ворог українізації військ", - зауважував Винниченко.

Оберучев ухвалив рішення відправити "богданівців" на фронт під час тривалої Першої світової війни. Саме в день їхньої відправки вояки 1-го Гвардійського кірасирського та 17-го Донського козацького полків відкрили вогонь по них. У результаті цієї атаки загинуло 16 "богданівців"...

Геннадій Єфіменко приносить на наше інтерв'ю цінні документи - ксерокопії публікацій з того часу. Серед них є "Народна воля", "Кіевская мысль" та "Последнія Новости" (орфографія назв збережена). Ці видання намагалися розібратися у подіях, що відбувалися, та проводили власні розслідування. Не залишився осторонь і "Вісник УГВК" (Українського генерального військового комітету), який опублікував стенограму засідання Центральної Ради, де також обговорювалося питання розстрілу "богданівців". Проте навіть після ознайомлення з усіма цими матеріалами не стає ясніше, чому донські козаки вчинили цей безглуздий злочин.

Хоча з іншого ракурсу, не потрібно довго шукати пояснень. Згідно з показаннями свідків, опублікованими в тодішніх газетах, ті, хто відкривав вогонь по богданівцям, викрикували: "Покажемо вам автономію, українські пики!", "Ми стріляли в українців і будемо стріляти далі!", "Ми вам повернемо Україну, зрадники Росії!", "Незабаром відновимо старі порядки"...

Українці не відповідали на зло донських козаків злом. У листопаді-грудні 1917 року Каледін звернувся до Симона Петлюри, генерального секретаря військових справ, з проханням про дозвіл на прохід через українські землі для загонів донських козаків, які поверталися додому з фронту. Одночасно на Дон також намагалися прорватися більшовицькі підрозділи.

Зображення: Вікіпедія

Олексій Каледін завершив своє життя в 1918 році, усвідомивши, що його боротьба безнадійна.

Більшовики сподівалися на слухняність і співпрацю з боку Центральної Ради, сподіваючись отримати підтримку в боротьбі проти козаків під командуванням генерала Каледіна. Проте Центральна Рада вирішила дозволити донським військам пройти через свою територію, водночас заборонивши пересування більшовицьких частин по Україні. Це стало одним із публічних приводів для оголошення війни, яку Ленін і Троцький спрямували проти Української Народної Республіки.

Після жовтневих подій революції

Після падіння Тимчасового уряду та приходу до влади більшовиків, Центральна Рада оголосила свій Третій Універсал. У цьому документі, не відокремлюючись від Російської Республіки, вона проголосила створення Української Народної Республіки та зазначила, що вся влада в Україні тепер належить лише Центральній Раді та її Генеральному секретаріату. Універсал також окреслив території УНР, до яких входять Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина та Таврія (за винятком Криму).

Зображення: Вікіпедія

Оголошення Третього Універсалу відбулося на Софійській площі в Києві. У центрі подій стояли Симон Петлюра, Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Це сталося в листопаді 1917 року.

А чим займалися донські козаки в той період? За інформацією Геннадія Єфіменка, їхнім прагненням було жити на власній землі відповідно до своїх традицій. Історик ділиться захоплюючою статтею, яка була опублікована в харківській газеті "Нова громада" у листопаді 1917 року.

Рекламное объявление

Автор статті, Сергій Яковлів (оригінальний підпис збережено), спочатку досить іронічно коментує ситуацію донців. "У межах Російської імперії, - підкреслює він, - вони користувалися привілейованим статусом. Їм довіряли особливо, вони володіли значними земельними наділами та були однією з основ російської державності". І раптом, продовжує він, "імперія зазнає краху, а козацтво опиняється в нових реаліях".

Читайте такожБлаженніший Святослав Шевчук: "Росія зробить все для того, щоб українці свою перемогу вважали поразкою"

Донці, зауважує Геннадій Єфіменко, дійсно відчували себе збентеженими. Обіцянки більшовиків про надання землі бідним не могли бути для них привабливими, адже вони вже володіли землею (як слушно зазначає Яковлів) ще до 1917 року, і в досить значних обсягах. Російські козаки ж сприймали себе як захисників держави, яка руйнувалася на їхніх очах. Ще зовсім недавно прихильники "єдиної та неподільної" Росії переживали певний "когнітивний дисонанс". Адже тепер донці, як пише Яковлів, змушені "з болем у серці прощатися з ідеєю козацького "спасительства".

У фіналі свого твору автор закликає донських козаків нарешті "врятувати" самих себе, переставши прагнути "врятувати" інші народи чи весь світ. Проте він також підкреслює, що під час З'їзду народів у Києві став свідком того, як з якою ненавистю козаки висловлювали прокльони на адресу руського народу. Коли його запитали, до якої нації він належить, донеччанин відповів, що є "козаком" і з обуренням заперечував свою приналежність до російської нації.

Хоча донці не прагнуть асоціюватися з великоросами чи росіянами, Яковлів не виявляє захоплення російським козацтвом і, здається, ставиться до нього з певною недовірою. "Козаки і більшовики, - підкреслює він, - це два протилежні полюси, дві конфліктуючі сили, серед яких опинилася Україна. І країна повинна довести, що вона є культурніша за ці дві сили, що вона більше вбирає в себе європейський дух і розум, ніж козаки та більшовики".

І все ж таки: чи був шанс у українців та донців спільними зусиллями протистояти більшовизму? В грудні 1917 року більшовицька Рада народних комісарів на чолі з Леніним і Троцьким після відхилення Україною їхнього ультиматуму постановила вважати себе у стані війни з Українською Народною Республікою. У відповідь на це уряд Каледіна наказав усім донським військовим підрозділам надавати "найрішучішу допомогу українському народу, його представникам в боротьбі з більшовизмом".

Фото: Скриншот наданий Геннадієм Єфіменком

Донеччина вітає українців з утворенням Української Народної Республіки - таку інформацію повідомляли газети того часу, висвітлюючи урочистості, пов'язані з проголошенням ІІІ Універсалу.

"На мою думку, Україні слід було знайти спільну мову з Каледініним, який був захисником донського козацтва. Адже обидві сторони мали спільну мету — протистояти більшовизму. Тим більше, що Україна визнала право Каледіна представляти донське козацтво," - зазначає Єфіменко. Проте після низки військових поразок і посилення впливу радянської влади на Дону Каледін покінчив життя самогубством.

У травні 1918 року Петро Краснов змінив попереднього лідера, ставши козачим отаманом. Пізніше, під час Другої світової війни, він оселився в Німеччині, де відкрито підтримував Гітлера, за що в післявоєнний період був засуджений до страти. Він також очолив проголошену у травні незалежну державу донських козаків, відому як "Всевелике Військо Донське", яка знаходилася під німецьким протекторатом.

Після поразки Німеччини Всевелике Військо Донське об'єдналося з денікінцями, які пообіцяли донцям автономію. Проте в лютому 1919 року, через розбіжності з командуванням Добровольчої армії, Краснов подав у відставку та покинув Дон. Весь білий рух, а також Добровольча армія, що діяли на Дону в 1919-1920 роках у боротьбі з більшовизмом, були під контролем Антона Денікіна.

Стверджувати, що Денікін мав ненависть до українців, означає сказати практично нічого. З ним не могло бути жодних угод щодо спільного протистояння червоним комісарам. Насправді останнім представником донського козацтва, з яким українська сторона підтримувала зв'язок, був генерал Краснов.

Останній вождь.

Рекламное объявление

У травні 1918 року Київ став столицею Української держави під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського. Варто зазначити, що в листопаді 1917 року була заснована Українська Народна Республіка, а її Четвертий Універсал, проголошений у січні 1918 року, оголосив про незалежність України. Незабаром після цього, 8 лютого, більшовики захопили столицю УНР, але 1 березня українсько-німецькі війська вигнали їх і відновили контроль Центральної Ради. 29 квітня відбувся гетьманський переворот, в результаті якого до влади прийшов Скоропадський.

До Краснова прибули делегати з пропозицією налагодити тісні політичні та економічні відносини з Україною. Важливо відзначити, що Україна була єдиною державою, яка визнала незалежність Дону. "Краснов, в цілому, мав імперські погляди, але не був біологічним шовіністом, як це було в випадку з Денікіним. Саме тому, можливо, йому вдалося знайти спільну мову зі Скоропадським - вони навіть частково вирішили одне з територіальних питань", - зазначає Геннадій Єфіменко. (Це територіальне питання полягало в тому, що в районі Маріуполя до України була приєднана невелика ділянка для більш ефективного управління містом і портом).

Изображение: uain.press

Зібрання делегацій Української Держави та Всевеликого Війська Донського. Київ, 1918 рік.

Приязнь Краснова до Скоропадського можна пояснити досить просто: він звертався до гетьмана по допомогу, як у вигляді зброї, так і у вигляді особового складу, оскільки справи Війська Донського складалися не найкращим чином: сили більшовиків значно тиснули на їхню квазідержаву. Скоропадський намагався надавати підтримку, поки йому це було можливим і поки він сам мав вплив. Проте після поразки Німеччини у Першій світовій війні гетьманат швидко впав, і на деякий час влада знову опинилася в руках Української Народної Республіки та її Директорії. У лютому 1919 року місто знову було захоплене більшовиками, 31 серпня його окупували війська Антона Денікіна, а в грудні контроль над містом знову перейшов до більшовиків.

Після семи з половиною місяців керівництва Скоропадський відмовився від посади та разом із родиною вирушив до Берліна. Згодом Краснов також опинився в Німеччині, хоча спочатку знайшов притулок під захистом Денікіна. Проте Денікін дивився на Краснова з певною зневагою, адже сам він виступав за ідею "єдиної і неподільної Росії" і засуджував будь-які угоди донського козацтва з іноземними державами, зокрема з Німеччиною. У той же час, у 1918 році Краснов орієнтувався на підтримку німецького імператора у своєму протистоянні більшовикам.

Що ж стосується Денікіна, то він, як каже Геннадій Єфіменко, до українського руху за самостійність і навіть просто до визнання окремішності українців як народу ставився ще гірше, ніж до більшовиків. Відновлений після захоплення Києва "Киевлянин" опублікував "Звернення головнокомандувача збройними силами Півдня Росії генерала Антона Денікіна до населення Малоросії", де засуджувалося "прагнення відторгнути від Росії малоросійську гілку російського народу".

Зображення: надане Геннадієм Єфіменком

Звернення Антона Денікіна

Таке прагнення, писав Денікін, "не зупинене і понині". Адже "колишні ставленики німців - Петлюра і його соратники, які поклали початок розчленування Росії, продовжують і тепер здійснювати свою злу справу - створення самостійної української держави і боротьбу проти відродження єдиної Росії", - зазначає у своїй відозві Денікін. Нею він також проголошує функціонування в Україні єдиної мови - російської.

"Великодержавний шовінізм Денікіна знищив як шанси на антибільшовицький реванш, так і, в принципі, можливості автономії донських козаків", - підсумовує Геннадій Єфіменко.

Ознайомтеся також: Століття Симона – 25 травня 1926 року в Парижі було вбито Петлюру.

Донське козацтво, безумовно, досягло певних військових успіхів у 1919 році, зокрема під час так званого Вешенського повстання, яке було описане в романі Михайла Шолохова "Тихий Дон". Тоді Денікін зміг здійснити контрнаступ, і в тісному співробітництві з донцями значно відсунути більшовицькі війська. Проте, зрештою, більшовики все ж здобули перемогу і продовжили свою політику "розкозачування", розпочату в січні 1919 року, яка мала ознаки геноцидних дій.

Геннадій Єфіменко ділиться інформацією про цікавий документ, датований 1 листопада 1919 року. Це "Лист до Партії" написав Дмитро Мануїльський — український політичний діяч, що належав до компартії і підтримував сталінізм. Він народився на території України та провів значну частину свого життя в Києві, де встиг зайняти безліч посад, включаючи статус академіка Академії наук УРСР. У своєму листі Мануїльський розмірковує над тим, які методи слід використовувати для боротьби з російським козацтвом та "українською контрреволюцією".

Рекламное объявление

Зображення: Національний інститут пам'яті України

Від початку 1920-х років Київ перебував під владою більшовиків. Мине ще півтора-два десятки років, і комуністи почнуть нищити духовну пам'ять та самобутність нашого народу. На фото - підірваний ними головний храм Києво-Печерського лаври - Успенський собор.

У контексті донських козаків Мануїльський зауважував, що "осередком дворянсько-куркульського контрреволюційного руху, котрий не піддається подоланню жодними переконливими словами чи агітаційними заходами, є лише сила зброї". За його словами, таким осередком виступає Дон. Він підкреслив, що "стратегії політичної боротьби з українською контрреволюцією повинні суттєво відрізнятися від методів, які використовуються проти виключно куркульського Дону". Мануїльський також наголосив, що в Україні "замість того, щоб покладатися на стихійний протест селян чи коритися гайдамацьким або запорізьким бунтам, ми маємо політично організувати селянство в умовах наступу червоних військ". Це передбачало "розкладання" селянських громад, підбурювання бідних проти заможних та залучення на свій бік, або хоча б нейтралізацію, представників середнього класу. Це і стало основним завданням більшовиків.

Можливо, саме ці різниці в підходах пояснюють, чому спільна боротьба українців і донських козаків проти червоного гніту виявилася неможливою. Якщо, наприклад, отаман Каледін не здався б так швидко, або якби Скоропадський мав більше ресурсів для підтримки генерала Краснова... Але історія не передбачає жодних "якби". Нам не дано змінювати її хід або уявляти альтернативні сценарії.

Однак у квітні 1919-го, виголошуючи промову перед московськими залізничниками, Ленін зазначив таке: "Тепер наша сила міцніє - із завоюванням України та посиленням радянської влади на Дону". Він вказав саме на ці дві території як ключові для пролетарської революції - Україна та Дон. Гіпотетичне єднання їх у єдиний кулак, можливо, назавжди скинуло б Леніна з його броньовика.

Але цього ми вже, на жаль, не дізнаємося.