Знову без "Азову": Які особливості процесу обміну військовополоненими та що залишається поза увагою громадськості?

Яким чином відкритість впливає на процеси обміну?

14 серпня між Україною та РФ відбувся черговий обмін - додому повернулись 84 полонених. Цей обмін став особливим: серед повернутих є й цивільні, і поневолені з 2014 року, і захисники Маріуполя. Все це - дуже проблемні для обмінів категорії людей, щодо долі яких Росія роками демонстративно відмовчується.

Проте найбільш проблематичною групою військових, які опинилися в полоні, є азовці. Російська сторона позначила їх як "основного противника" в даному конфлікті. У цьому обміні їх знову не включили.

Обмін військовополоненими став єдиним чітким результатом угод, укладених між Росією та Україною 2 червня в Стамбулі. З того часу здійснили десять обмінів, внаслідок яких було звільнено понад тисячу українських солдатів.

Однак ще тисячі українських захисників лишаються у російських застінках.

Де саме і скільки - встановити точно не можливо. З різних причин. Росіяни свідомо блокують інформацію. Російські чиновники "гублять" українських захисників всередині своєї тюремної системи. Російські наглядачі не завжди розрізняють військовополонених та викрадених з окупованих територій цивільних. Кожен обмін перетворюється ледь не на спецоперацію, результат якої не є визначеним наперед.

З цього матеріалу ви отримайте інформацію про:

"Коли тебе беруть, ти не знаєш, куди тебе везуть", - ділиться своїм досвідом нацгвардієць Дмитро Кигим у розмові з LIGA.net. Він був на службі в Чорнобильській зоні та потрапив у полон в перший день повномасштабної агресії – 24 лютого 2022 року.

За цей час він встиг зрозуміти, що фраза "з камери з речами на вихід" може означати безліч варіантів, і обмін - найменш вірогідний з усіх. Наприклад, полонених можуть просто переводити в іншу камеру або навіть вивезти в інше місце заслання.

Дмитрову пощастило лише після 933 днів.

"Нас забрали з камери після обіду. Далі нас доставили на аеродром, де зв’язали руки та закрили очі, а потім посадили в літак. Після цього ми приземлились у невідомому місці і забрали ще кількох людей, - згадує Кигим. - Лише коли нас вивели з літака, нам дозволили піти до туалету, а потім почали завантажувати в автобуси. І тільки там ми дізналися, що нас везуть на обмін."

Такі роз’яснення надаються зовсім не завжди. Морпіх на прізвище Тарантул згадує, що в автобусі він був упевнений: його забирають з лікарні в Донецьку до Оленівки, мовляв, підлікували і на цьому все. Проте в процесі подорожі він усвідомив, що, ймовірно, мова йде про обмін.

Командир бригади "Сталевий кордон" Валерій Падитель, який на початку вторгнення очолював Донецький прикордонний загін у Маріуполі, розповідає LIGA.net: коли його забирали з Оленівки, він був переконаний - везуть на наступний етап:

Процес забирати нас був важким. Нас роздягли до гола. Ми провели близько п’яти годин на кортах. Потім нас завантажили в автомобілі, і ми їхали практично цілу добу. Доставили до аеропорту та посадили в літак. Я вже почав думати, що нас відправлять у тайгу. Сказав військовому, що сидів поруч: "Слухай, якщо нас закриють, то, мабуть, доведеться повертатися потягом десь з тиждень". Очі були зав’язані. Руки були зв’язані. Я не міг бачити, хто сидить поряд.

Літак приземлявся кілька разів. Коли їх нарешті пересадили в автобус у Гомелі та відвезли до прикордонної застави, я зрозумів, що насправді повертаюся в Україну.

Єдиною опосередкованою ознакою обміну для полонених, за словами ветерана Костянтина Миргородського, є байдужість російських охоронців. "Коли нас знову закинули в автозаки після літака, я спочатку подумав: "Ну, блін!" Але потім зрозумів, що наглядачі ніяк не реагують на нас. Їм абсолютно все одно. Це означає, що нас не везуть до зони", - ділиться своїми відчуттями ветеран.

Певна байдужість дійсно кидалась в очі, підтверджує Кигим. Каже, під час його обміну очі почали зав'язувати вже на аеродромі: "Пов'язки були зі сміттєвих пакетів, як у черепашок-ніндзя, перемотані скотчем поверх. Але я якось так хитнув головою, і мені скотч намотали, як пірату - на одному оці був просто цей пакет і ним бачив все. Вже коли вели саджати на місце, я тому росіянину прямо сказав: начальник, це не моє місце, мій речовий мішок далі стоїть. Він навіть не зреагував на те, що я все бачу".

Хоча передчуття обміну нічого не гарантує полоненим: випадки, коли росіяни вже привезли їх на місце обміну, але не поміняли, далеко не поодинокі.

Перед стартом великих обмінів, запланованих на літо 2025 року, у Реєстрі зниклих безвісти було зареєстровано приблизно 10 000 осіб. Згідно з офіційною позицією уряду, до категорії зниклих безвісти відносяться також ті люди, які, за інформацією Міжнародного комітету Червоного Хреста, нібито утримуються в російському полоні.

"Бо, на жаль, не поодинокі випадки, коли і Червоний хрест, і міністерство оборони Росії підтверджують, що людина в полоні, але вона повертається додому на щиті", - пояснює LIGA.net Марина, дружина військовослужбовця, який зник безвісти у квітні 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки.

Допоки людина не повернеться на територію України або до моменту появи збігу у базі ДНК, людина залишається в Єдиному реєстрі зниклих безвісти, додає вона.

Кожен день у неволі може стати останнім, - зазначає "Тарантул", морський піхотинець 503-ї окремої бригади.

Перед початком масштабних літніх обмінів, кількість українців, що опинилися в російському полоні, протягом кількох років залишалася на рівні близько 10 000 осіб. Цю інформацію повідомила Наталія Єпіфанова, голова громадської організації "Вояцький визвіл" та адвокат.

За інформацією трьох співрозмовників з командування різних підрозділів Сил оборони, кількість російських військових, які опинилися в українському полоні, є меншою. Це пов'язано з багатьма факторами, серед яких і просування фронту вглиб території України, а також те, що обміни полоненими не відбуваються за принципом "один до одного" — окупанти встановлюють певну "вартість" для різних категорій своїх військовослужбовців.

Разом з тим, в ГУР спростовують заяви російських пропагандистів про те, що мовляв, в Україні вже завершились російські полонені, тоді як Росія утримує "десятки тисяч" українських захисників. "Це брехня, - наголошує LIGA.net представник ГУР Андрій Юсов. - Брехня, яка навмисно розганяється, щоб посіяти паніку та зневіру всередині українського суспільства та наростити ура-патріотичні настрої всередині Росії".

Він підкреслює: десятків тисяч українських полонених в Росії немає, а тисячі російських полонених в Україні є. "Робота із поповнення обмінного фонду буде продовжена попри різноманітні маніпуляції, - додає Юсов. - Ми не коментуємо конкретні цифри, але мова йде про тисячі російських окупантів".

Крім того, в Україні в полоні знаходяться не тільки російські військовослужбовці. Від 2022 року українські сили захопили на фронтовій лінії більше 100 осіб з 32 різних країн. Найбільша кількість затриманих походить з Узбекистану, Таджикистану, Непалу, Білорусі та Шрі-Ланки.

За даними Координаційного штабу з питань полонених, кількість іноземців зростає: якщо у 2022 році їх було лише 1%, то станом на липень 2025-го - вже 49%.

"Сьогодні ваш захисник пройшов обмін. Вітаємо!" - таке повідомлення надходить від Координаційного штабу родини, коли українські військові перетинають кордон.

Перед тим, як надіслати повідомлення, представники штабу зазвичай дзвонять рідним. Як зазначає Анастасія Обертас, громадська активістка і дружина звільненого з полону ветерана Костянтина Миргородського: "Перед тим, як ти раптово отримаєш цю смс-ку, тобі спершу зателефонує реальна людина, щоб упевнитися, що ти не відчуєш сильного щастя".

Женевська конвенція вичерпно викладає обов'язки учасників конфлікту стосовно військовополонених, проте не охоплює конкретні аспекти обміну ними. Водночас, вона окреслює загальні принципи, що стосуються цього питання.

В теорії, відповідно до Женевської конвенції, обміни полоненими мають відбуватися після повного завершення бойових дій і підписання мирової угоди чи капітуляції. Реєстри військовополонених, зниклих безвісти, депортованих та примусово переміщених осіб веде Національне інформаційне бюро, яке створює кожна сторона конфлікту. Незалежним посередником, який передає інформацію між сторонами, виступає Міжнародний комітет Червоного хреста (МКЧХ).

Проте в контексті російсько-української війни слід враховувати, що Росія не звертає уваги на міжнародне гуманітарне право. Через це кожен обмін стає фактично спецоперацією.

Першим важливим завданням є підтвердження факту захоплення та визначення місця, де особа перебуває.

Процес мав би бути легким: інформацію про захоплення в полон ворог передає Міжнародний комітет Червоного Хреста, який реєструє полоненого як особу, що користується захистом Женевської конвенції, зазначає Андрій Юсов, представник Головного управління розвідки.

На початку повномасштабного вторгнення цього масово не відбувалось, констатує він: "Зараз ситуація дещо покращилась, але все одно залишається певний відсоток полонених, про долю яких ми дізнаємось з інших джерел".

Випадки, коли під час обмінів з'являються полонені, які значилися у списках зниклих безвісти, не є поодинокими. Фактичні дані про них не були доступні ані Червоному Хресту, ані нам, - зазначає Юсов. - До середини повномасштабного вторгнення таких ситуацій було приблизно половина. Наразі їхня кількість зменшилася, але все ж вони продовжують фіксуватися.

Російська сторона свідомо замовчує частину інформації про полонених. Вони або не визнають сам факт їхнього перебування у полоні, або просто ігнорують запити. Анастасія Обертас ділиться історією свого чоловіка, якому пощастило — його полон підтвердив Червоний Хрест. Проте, коли вона намагалася дізнатися більше про його здоров'я та місце утримання, росіяни не надали жодної інформації.

Часто родичі вимушены звертатися до адвокатів у Росії. У її родини теж такий був.

Коли Анастасія дізналася, що Костя утримують у СІЗО-2 в Брянській області, її адвокатка вирушила туди, щоб з'ясувати інформацію про його стан. "Там їй повідомили: 'У нас немає жодних українців'," - розповідає Анастасія. Проте це СІЗО, насправді, було повністю призначене для українських полонених. Адвокатка, усвідомлюючи свою відповідальність, вирішила також відвідати СІЗО-1. Там їй заявили: "Всі полонені знаходяться в СІЗО-2". На запит до Міністерства оборони вона отримала стандартну відповідь, що такі дані не можуть бути надані.

Частину військовополонених росіяни "гублять" всередині своєї репресивної системи через безлад. Якщо в Україні МКЧХ взаємодіє із Національним інформаційним бюро, яке створили одразу після початку повномасштабного конфлікту, то в Росії - із окремими уповноваженими підрозділами міністерства оборони, каже LIGA.net голова громадської організації Вояцький визвіл, адвокатка Наталія Єпіфанова.

До того ж, коли українські захисники масово потрапляють в полон, російська система не може і не ставить собі за мету проконтролювати, куди переміщуються ці люди.

"Внаслідок цього хаосу в Росії, коли полонені переміщуються з однієї колонії в іншу, вони просто зникають, - зазначає Єпіфанова. - Саме тому трапляються випадки, коли родина усвідомлює, що їхній близький перебуває у полоні, але місяцями не вдається дізнатися, де він насправді знаходиться."

Таким чином, дані про долю військовополонених збираються з різних джерел: свідчень представників Червоного Хреста, інформації від командирів та товаришів по службі, розповідей звільнених захисників, а також з пропагандистських платформ.

Проблема полягає в тому, що зрозуміти логіку обмінів, яку використовують росіяни, досить складно, зазначають родичі полонених, які брали участь в опитуванні. "Якби існувало більше можливостей впливати на процес обмінів з Росією, спекуляції на сподіваннях сімей не стали б комерційним бізнесом", – підкреслює Обертас.

Родичі військовослужбовців, які перебувають у полоні, повідомляють, що вони або їх знайомі стали жертвами шахраїв. Ті пропонують "швидше просунути у черзі на обмін", "додати до списків на обмін у певному місяці" або будь-яким іншим чином "допомогти в поверненні" їхніх близьких. Насправді ж таких списків не існує, але в умовах відчаю люди готові звертатися до будь-яких підозрілих схем, визнає Обертас.

У цьому контексті росіяни намагаються класифікувати полонених на різні "касти" та впроваджувати свої упередження щодо певних підрозділів у процес обміну.

Особливий наголос росіяни роблять на азовцях. У багатьох українських полонених під час допитів окупанти наполегливо з'ясовують, чи були вони в складі Азову та чи мають стосунок до нього, розповідає Обертас: "Впевнена, що є додаткові перешкоди [під час обмінів] з боку Росії саме щодо азовців. Вони їх вибрали собі у вороги".

Останній значний обмін військовополонених з "Азову" відбувся весною 2023 року, як зазначає Наталя Кравцова, мати одного з полонених. Тоді з полону повернули 45 бійців цього підрозділу. Після цього подібні обміни у такій кількості більше не здійснювалися.

Загалом з Азовсталі вийшли близько 2 500 захисників, з них 1247 - азовці, уточнює LIGA.net Юсов. Понад 1270 з них (включно із 455 бійцями "Азову") уже звільнені.

Однак суттєвою проблемою залишається весь гарнізон Маріуполя, а не лише підрозділ "Азов", підкреслює Єпіфанова. На момент початку повномасштабного вторгнення її племінник служив у маріупольській частині 3057 Нацгвардії. У 2023 році на основі цієї частини була створена бригада "Азов". Російські сили не роблять різниці між військовослужбовцями, які у 2022 році входили до складу 3057 Нацгвардії, і тими, хто проходив навчання у спеціальному підрозділі "Азов". Для них усі вони - "азовці".

Ще одна складна група — 1500 воїнів, які залишили територію Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Про них менше згадують, але процес обміну триває з такими ж труднощами, як і в інших випадках, зазначає в розмові з LIGA.net Лариса Федусова, дружина командира артилерійського підрозділу 17-ї окремої танкової бригади ЗСУ на ім'я Костянтина Пестушка.

Історії про полонених з 17-ої танкової бригади почали знову обговорюватися, коли вона, разом із родинами своїх товаришів по службі, всупереч настійним порадникам уникати медійного висвітлення захисників, вирішила взяти участь в акціях, звертаючись до засобів масової інформації та державних інституцій.

Коли я помітила, що засоби масової інформації почали активно висвітлювати подвиги одних захисників Маріуполя, а про наших взагалі не згадували, спочатку вважала, що, можливо, це й на краще, - ділиться вона. - Але згодом, коли з полону почали повертатися ті, про кого постійно говорили в новинах, стало здаватися, що мій чоловік і його товариші залишилися в тіні. Це викликало великий біль, підозри та роздратування. Родини захисників, які перебували на заводі Ілліча, почали активно ставити питання: "Чому медіа зосереджуються на героїзмі одних захисників Маріуполя, а про інших мовчать?"

Він зазначає, що така активність поступово приносить плоди - військові з 17-ї бригади почали повертатися додому. Чоловік Лариси повернувся з полону у лютому 2025 року.

Проте, на сьогоднішній момент, значна кількість наших хлопців залишається в полоні. Є молоді чоловіки, яких росіяни засудили на тривалі терміни. Наприклад, один з медиків отримав вирок на 27 років. На жаль, наших засуджених не обмінюють, - зазначає Федусова.

Проблема з обмінами оборонців Маріупольського гарнізону дійсно має місце, підкреслює вона. Згідно зі свідченнями родичів захисників, які були опитані LIGA.net, у полоні досі залишається не менше 1 500 осіб. Однак ці дані є лише приблизними оцінками сімей. Офіційні джерела не надають точних цифр, зокрема з міркувань безпеки.

Незважаючи на те, що всі члени сім'ї визнають зусилля, що докладаються для їх звільнення, вони підкреслюють, що хотілося б більше активності та підтримки з боку уряду.

"У Маріуполі не одна бригада воювала. Там було багато різних підрозділів, - каже Федусова. - Саме завдяки Маріупольському гарнізону на початку повномасштабного вторгнення Росії вистояли і відбили ворога Київ, Сумська і Чернігівська області, Харківська область. Вони заслужили на додаткову увагу".

Маріупольський гарнізон не є єдиною складною категорією, зауважує Юсов. "До цього також відносяться офіцери, жінки, які потрапили в полон, інші особи, а також представники спецпідрозділів СБУ, щодо яких переговори ведуться вкрай важко".

Увага ЗМІ до теми військовополонених має свої складнощі. Командування забороняє родичам і близьким спілкуватися з журналістами, аби не нашкодити, не погіршити умови перебування в полоні і не підвищити "вартість" обміну.

Коли мова заходить про близьких, найскладніше - це залишатися бездіяльним, визнає Юсов: "Але зайві дії, особливо ті, що здійснюються публічно, можуть бути використані супротивником і лише ускладнити процес повернення полоненого додому або затримати його перебування в полоні. Тому важливо мати чітку координацію з відповідними органами, з Координаційним штабом з питань поводження з військовими полоненими та спільно працювати для їхнього повернення".

З іншого боку, родина, яка роками не має жодної інформації про свого захисника та його стан, починає думати, що тотальне мовчання - у тому числі від командування його частини - є дуже зручною ширмою для бездіяльності відповідальних осіб.

У деяких ситуаціях такі підозри мають під собою певні підстави.

Публічність - дуже індивідуальний фактор впливу, переконана Обертас. "Результат залежить від родини військовослужбовця, від обставин полону, від того, чим він сам займався до 2022 року, від роду його діяльності", - перераховує вона.

Єпіфанова стверджує, що можливість відкрито привертати увагу до проблеми полону є життєво важливою. "Це лише моя особиста думка", - зауважує адвокатка. - "Навіть серед тих, хто вже повернувся, існує розділення думок. Дехто вважає, що публічність не потрібна, адже це може призвести до негативних наслідків. Інші, які також пережили тортури в російському полоні, впевнені, що саме завдяки публічності їм вдалося врятуватися".

На думку Обертаса, цивільним особам публічність навряд чи зашкодить.

Їх неможливо прив'язати до якоїсь бойової задачі, до якогось підрозділу, - перераховує вона. - Нам за цивільних важко боротися, немає якихось законних способів визволяти звідти цивільних, бо вони там в принципі не мали би опинитись.

Як зазначають як родичі, так і члени Координаційного штабу, мирні конструктивні акції та адвокаційні тури, що мають на меті привернення уваги до проблеми полонених, можуть сприяти процесу обміну. Вони створюють можливості для родин об'єднатися і спільно розширити свою діяльність за кордоном, стверджує Марина.

Також такі акції підсвічують світу дійсно болючі проблеми, які потребують нагального вирішення, - наприклад, як тема українських строковиків у полоні в росіян або тема катування українських полонених, додає Єпіфанова:

Коли ми, родичі затриманих, почали активно відвідувати різні міжнародні організації, такі як ООН, МКЧХ та Рада Європи, і наполегливо піднімали питання про наших близьких, нам вдалося досягти значних результатів. Відсутність мовчання з боку України призводить до конкретних дій.

Проте цей вплив є поступовим. Його не помічаєш відразу.

Завдяки зусиллям родичів військових, які стали жертвами полону, а також тих, хто вже був звільнений, Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила резолюцію про обмін та звільнення українських військовополонених і цивільних осіб, і це сталося лише у 2024 році! У документі зазначено систематичні випадки катувань, зґвалтувань та жорстокого поводження, які українці зазнають на території держави-агресора та в тимчасово окупованих районах. Як зазначила Єпіфанова, сам факт ухвалення цієї резолюції викликав великий резонанс у Європі, адже європейці досить чутливо реагують на подібні скандали.

"Глобальні рішення – це засіб для безпосереднього впливу. Наша мета полягає в тому, щоб здійснювати тиск і підривати репутацію за допомогою конкретних свідчень. Ми прагнемо, щоб Росія була зафіксована як агресор, що займається крадіжками, катуваннями та вбивствами. Це важливо не лише для майбутнього, але й для усвідомлення минулого", - зазначає вона.

Такі резолюції безпосередньо впливають і на поточну ситуацію, продовжує Єпіфанова. Досі у Європі лишається багато політиків, які вважають, що "з Росією не все так однозначно, у неї велика культура, Україна також не свята".

Репутація Росії є справжньою політичною ареною. Щоб в умах європейців зруйнувати стереотип "загадкової російської душі", необхідно буде докласти чимало зусиль, підкреслює вона. Особливо зважаючи на те, що росіяни вкладають значні кошти в підтримку цього іміджу.

Західна аудиторія готова чути сухі історії із незаперечним фактажем, а емоції сприймає складно, уточнює Марина, дружина безвісти зниклого выйськового: "Коли доносити інформацію про катування полонених менш емоційно, зате з твердими фактами - вони починають розуміти, що на це потрібно реагувати".

Від родин захисників така активність також потребує чимало грошей та ресурсів, тому робити масштабні акції виходить лише двічі на рік. І щоразу росіяни докладають чимало зусиль, аби заглушити їхній голос. Наприклад, влаштовуючи паралельні акції.

Проте акції родин українських захисників продовжуються, і їхня тривалість формує загальну атмосферу важливості проблеми військовополонених та цивільних заручників, які опинилися в руках росіян, вважає Марина. "Це посилює усвідомлення того, що про цю ситуацію не можна забувати і необхідно докладати зусиль для її вирішення", - додає вона.

Невдовзі після обміну військових їх транспортують на медичне обстеження до лікарні. По дорозі їм вручають "рюкзак звільненого", який містить необхідні речі на перші дні, а також смартфон зі сім-картою. Це дозволяє їм зв'язатися з близькими, ознайомитися з новинами та трохи зрозуміти, що відбувається у світі навколо.

Також першочергово звільненим надають інформацію про ситуацію в Україні.

"Це можна вважати стислою лекцією: Україна не є розділеною між Росією та Польщею, з Києва не спостерігається масовий виїзд населення, місто залишається живим, курс долара становить такий-то, а президент – такий-то, - пояснює Обертас. - Все це потрібно для того, щоб люди змогли уявити реальну ситуацію."

Також ведеться бесіда з психологом: "Чи буде це корисно - це вже залежить від того, кому як пощастить".

Наступним етапом стане карантин тривалістю не менше ніж тиждень, а також проходження військово-лікарняної комісії.

Одночасно здійснюються контррозвідувальні дії. Крім того, звільнені захисники ведуть діалог з представниками координаційного штабу, поліції, Головного управління розвідки та Служби безпеки України.

Окремо, без фіксації на камеру, представник Служби безпеки повідомляє LIGA.net, що звільнені захисники сприяють ідентифікації конкретних російських осіб, які брали участь у жорстокому поводженні з українськими громадянами в російських тюрмах.

Зібрана інформація є підставою для оголошення підозр російським посадовцям та подальшого притягнення їх до відповідальності. Наприклад, керівнику Оленівської (Волноваської) колонії Сергію Євсюкову СБУ заочно повідомила про підозру в причетності до катування близько 100 військовослужбовців ЗСУ у липні 2023 року. 9 грудня 2024 року він був ліквідований внаслідок вибуху автомобіля в Донецьку.

Звільненим захисникам також демонструють фотографії та анкети зниклих безвісти. Вони повідомляють про тих, кого зустрічали під час свого утримання в полоні.

"Саме тому рідним наших захисників не слід поспішати з критикою на адресу хлопців, які повернулися з полону, тримаючи в руках портрети своїх героїв", - підкреслює Обертас.

У момент звільнення захисники розгублені. Тож коли вони в подальшому працюють з цими анкетами, їм важко згадати: обличчя людини видається знайомим, бо його позавчора бачили на плакаті, чи півтора роки тому в російській колонії.

"Я усвідомлюю, чому родини прагнуть спілкування з ними, - зазначає вона. - Але в такому вигляді - демонструвати портрети прямо в момент звільнення, коли люди ще в стані дезорієнтації, до того, як з ними проведуть роботу фахівці - це неетична практика."

В цей час звільненим надається допомога у відновленні їхніх документів та телефонних номерів.

Координаційний штаб окремо пояснює родинам, що не варто одразу спішити відгодовувати своїх захисників - їм потрібен час на відновлення нормального режиму харчування. Інші корисні поради - наприклад, що при зміні місця лікування в епікризі має бути вказане переведення з одного медичного закладу в інший, бо одразу після виписки захисник втрачає частину виплат - родини передають з вуст у вуста.

Громадські організації регулярно організовують тренінги та вебінари для сімей, на яких роз'яснюють, що переживає людина після повернення з полону, як налагодити з нею зв'язок, а також з якими труднощами можна зіштовхнутися. Корисну інформацію можна знайти в спільнотах для родин та на ресурсах Координаційного штабу.

Подальший алгоритм дій залежить від того, в якому підрозділу та в якій зі структур Сил оборони України служить звільнений захисник. Універсальних настанов, які би офіційно і централізовано доводили всім родинам, не існує.