"Вона отримала мільйон доларів." Анжела Норбоєва розповіла про свою зустріч у Києві з чоловіком Повалій, причини, чому Зінкевич залишається закритим, а також про втрату родича з Росії на фронті.

Анжела Норбоєва є продюсером та головним режисером одного з найпопулярніших музичних фестивалів в Україні - "Шлягер року". Завдяки її майстерності та професіоналізму, на цій сцені виступали міжнародні зірки, серед яких і Андреа Бочеллі.

В інтерв'ю OBOZ.UA Анжела відверто розповіла всі подробиці приїзду Бочеллі до України та поділилася історіями про найвідоміших українських артистів, з якими працювала. Вона припустила, чому з Василем Зінкевичем непросто домовитися про виступи, згадала багаторічне товаришування з Ніною Матвієнко. А також розповіла про зустріч в себе вдома напередодні великої війни з чоловіком Таїсії Повалій і зміст свого повідомлення колишній киянці, російській співачці Лоліті Мілявській після вторгнення.

- Цьогоріч ваш фестиваль "Шлягер року" відзначає 30-річчя. Як плануєте його відсвяткувати?

- Ми вже провели ювілейний концерт у Жовтневому палаці. Втім, це ще не крапка. Перші програми фестивалю вийшли в ефір у 1996 році, тож у мене є мрія - зробити концерт у Палаці "Україна". Думаю, у 2026 році вона здійсниться. Ми святкуємо кожну важливу дату: відзначали 10, 20, 25 років, і ось - 30. Адже в наш час, коли багато фестивалів з'являлися й зникали, "Шлягер року" залишається таким, що постійно діє усі ці роки. Це, на мою думку, дуже поважна й значуща дата для української музики.

- Цікаво, чи збереглися записи виступів артистів фестивалю різних років? Зокрема, Анжеліка Рудницька, очільниця "Території А", розповідала нам в інтерв'ю, що телеканал, який транслював їхні програми, не віддав архівні матеріали. Значна частина записів уціліла лише в домашніх копіях - із низькою якістю, багаторазово переписаних із касет.

На жаль, наша ситуація схожа: не все вдалося зберегти. Спочатку ми використовували бетакам-касети для запису матеріалів, і мали спеціальне приміщення для їхнього зберігання, оскільки обсяги записів були величезними. Проте, з часом плівка почала псуватися, а технології оцифрування ще не були доступні. Тому частина матеріалів безповоротно втрачена. Проте деякі записи зберігалися у артистів та на телеканалах, і їх вдалося оцифрувати. Тепер, коли я бачу наші зйомки в TikTok та інших платформах, намагаюся їх зберігати для майбутніх поколінь.

У списку виконавців, які брали участь у вашому першому фестивалі, виявилася інформація про такі гурти та артистів, як Green Grey, Олександр Пономарьов, дует "Світязь", Василь Зінкевич, Тарас Петриненко, Олександр Злотник, Іво Бобул, Лілія Сандулес, Павло Зібров та Алла Кудлай. Чи є ще хтось, кого ви могли б згадати?

- Ну, ще була, як то кажуть, не до ночі згадана Таїсія Повалій (сміється). Водночас Василь Зінкевич долучився до фестивалю вже пізніше й певний час дуже активно співпрацював з нами.

Кажуть, що з ним важко знайти спільну мову, і він намагається уникати будь-якої уваги з боку суспільства. До речі, ми мали розмову з його молодшим сином, який поділився деякими подробицями про життя свого батька.

Згодна, домовитися з ним справді непросто. Не можу точно пояснити, чому так, але відомо, що він обирає запрошення дуже ретельно. Наприклад, він ніколи не бере участі в концертах пам'яті, навіть якщо це стосується його близьких друзів. У нього є свій принцип, і, можливо, це пов'язано з якимись віруваннями — важко сказати. Натомість на "Шлягері" він виступав багато разів, навіть мав окремий блок, який закривав концерти. До речі, хочу згадати ще одну цікаву подію. На наших перших зйомках ми запросили болгарського співака Бісера Кірова, і нам вдалося переконати його приїхати.

Коли ми вже були на місці, він сказав: "Ой, я чув, у вас тут дуже смачна ікра. Чи не могли б ви мені купити?" Тож я разом із дружиною композитора Олександра Злотника, Олею, вирушила на Бессарабський ринок. Це сталося в день зйомки. Ми припаркували автомобіль, але коли повернулися, виявили, що номерів на машині немає — очевидно, вибрали неправильне місце для паркування. Біля Бессарабки тоді стояла маленька будка ДАІ. Я сказала: "Мабуть, інспектор зняв номери, давайте підійдемо до нього". Ми підійшли до нього і вибачилися, запевняючи, що готові сплатити штраф, якщо це необхідно. А ще жартома додали: "Можемо вас запросити на концерт". На що він відповів: "Ой, мені ці концерти не цікаві - я все життя їх відвідую. Моя мама - співачка. - А хто? - Євгенія Мірошниченко".

Ого!

Запрошення він так і не прийняв. Проте через кілька місяців, коли ми проводили не лише "Шлягер року", а й низку інших концертів, відбулася наша ще одна зустріч. Під час одного з виступів я разом з Олею стояли неподалік службового входу, вітаючи гостей, і раптом до нас зайшла Євгенія Мірошниченко з сином. Ми не змогли стримати сміху: "Ви нас пам’ятаєте?"

- Ви згадали про Бісера Кірова. Відомо, що у вас був досвід запрошення в Україну ще масштабніших постатей - зокрема Андреа Бочеллі.

Наша компанія "Київконцерт" стала організатором першого і, по суті, єдиного публічного концерту Андреа Бочеллі в Україні. Хоча згодом він відвідував святкування Дня Незалежності, це був закритий захід біля Маріїнського палацу. Наша ж команда реалізувала повноцінний концерт на НСК "Олімпійський". Підготовка до цього заходу тривала майже рік, це був справжній міжнародний проект. Ми безпосередньо уклали контракт з менеджментом Бочеллі, який знаходиться в Лондоні. Організація концерту виявилась надзвичайно складною з технічної точки зору. По-перше, технічний райдер був величезним. Для забезпечення світла та звуку навіть довелося проводити окремі тендери. Слід зазначити, що жодна українська компанія не змогла надати звук необхідного рівня, тому ми звернулися до польської команди. Оскільки "Олімпійський" є відкритою ареною, звук там має тенденцію до розсіювання, а ми прагнули, щоб всі глядачі на трибунах могли добре чути. Для зручності глядачів по всьому стадіону були встановлені великі екрани. Команда Бочеллі прибула за тиждень до концерту, щоб особисто контролювати весь процес монтажу.

Проєкт виявився дійсно витратним — гонорар артиста, без сумніву, був на дуже високому рівні. Хоча я не буду озвучувати конкретну суму, варто зазначити, що це дійсно значні кошти. Одночасно музичне супроводження було представлено українським колективом: на сцені виступав Національний симфонічний оркестр України. Для виконання хорових партій було обрано Український національний хор ім. Г. Верьовки. Звичайно, для цього потрібні були національні костюми. Ми навіть запропонували альтернативу: якщо візуальний стиль не відповідатиме загальному задуму, ми можемо виготовити для хору стримані чорні та білі сукні. Але в відповідь почули: "Ні, навпаки — ми прагнемо справжніх національних костюмів". І це було просто чудово: оркестр на сцені в поєднанні з хором у традиційному українському вбранні створювали неймовірну атмосферу.

Андреа Бочеллі прилетів приватним літаком, який залишився чекати на нього у Жулянах. Після виступу він одразу поїхав, у готелі не зупинявся. Взагалі в нього досить скромний побутовий райдер. Побажання були мінімальні: вони просто просили на всяк випадок номер у готелі. Ми замовили для нього Premier Palace. Команда приїжджала на інспекцію за три місяці до події і з усіх варіантів обрала саме цей готель. Проте сам Бочеллі навіть не заїхав до того номера. Він прилетів буквально за три години до концерту. Я особисто його зустрічала - нас супроводжувала поліція, і одразу поїхали на стадіон. Для нього була підготовлена гримерка, де команда замовила лише чай, каву, бутерброди. Після виступу він навіть не переодягався і одразу вирушив до аеропорту.

- Відомо, що з початку великої війни в Україні благодійна організація, заснована Андреа Бочеллі, допомагає постраждалим українцям. Також він прихистив собаку, який пережив війну в Куп'янську. Ви підтримуєте зв'язок із його менеджментом?

Отже, ми підтримуємо зв'язок з особистим менеджером Андреа, який, до речі, має те ж ім'я. А також спілкуємося з дружиною Андреа Бочеллі та його тестем, який постійно супроводжує його. Тобто, ми маємо певну комунікацію. Варто зазначити, що ми планували провести ще один концерт 14 травня 2020 року, однак через пандемію COVID-19 цей захід довелося скасувати. Ми навіть переказали їм аванс за гонорар, але протягом двох-трьох місяців всі кошти були повернені нам.

- Повертаючись до "Шлягера року", місяць тому в Facebook ви опублікували дуже емоційний допис про Таїсію Повалій, де писали, що бачили всю трансформацію співачки з початку кар'єри й до того часу, коли вона стала зіркою в Україні, а тепер, коли каже, що її "врятувала Росія", це виглядає мерзенно. На ваш погляд, вона щиро зізнається в любові до країни-агресорки?

У мене, до речі, також виникло подібне питання. Коли я замислююся над цим, намагаюся зрозуміти, які думки у неї в голові, враховуючи всю історію та те, як її сприймають інші. Але повернення назад вже немає. Вона продовжує йти тією дорогою, що обрала. Навіть якщо вона захоче відійти від ідеології, яку підтримувала протягом кількох років, її не приймуть ні в одній, ні в іншій спільноті. Як я її запам'ятав? Вона завжди була досить невизначеною, без власної думки чи позиції. Діяла за вказівками свого чоловіка, Ігоря Ліхути. За своєю природою - це не бойовий характер. Потім була ситуація з Партією регіонів - на мою думку, це стало її першим серйозним помилковим кроком. Знаю, що спочатку вона відмовлялася йти в парламент, адже навіть Ігор розумів, що це безперспективно. Але згодом їй запропонували великі гроші - мільйон доларів. Їм була потрібна така популярна особа в списку, щоб приховати неприємні імена.

Востаннє я бачилася з Ігорем Ліхутою 13 січня 2022 року - за місяць до великої війни. Він був у Києві, і ми зустрілися в мене вдома. Напередодні він мені зателефонував: "Ти в Києві?" Кажу: "Ні, у Львові у справах. - А коли ти будеш? Завтра? Я до тебе приїду". Він мені розповідав, як їм добре в Москві, що вони придбали квартиру та машину.

Про квартиру раніше розповідав в інтерв'ю Павло Зібров, але пізніше в розмовах з російськими журналістами Повалій неодноразово висловлювала своє невдоволення тим, що досі не вдалося вирішити питання з житлом у Росії.

- Ігор навіть розповідав мені, де саме розташована ця квартира - недалеко від аеропорту Шереметьєво, щоб було зручно їздити на гастролі. Він розповів, у кого з "Камеді Клаб" купив машину, навіть яку саме модель. І тоді ж повідомив, що через тиждень вони мають отримати російські паспорти.

Знаєте, у житті є багато негативних моментів, які іноді можна спробувати виправдати або пояснити для себе. Проте варто порівняти, наприклад, з Ані Лорак. Вона також живе і працює в Москві, але не виходить на камеру з подібними заявами. Немає в мене до неї ані гніву, ані тієї ж злісної реакції, як до Таїсії, яка виступає перед камерами з фразами на кшталт: "Дякую Росії за все, що вона мені дала", і заявляє, що ми з росіянами – брати. Мені просто важко зрозуміти, як можна таке говорити. Це ж твій народ, твоя країна. Адже ти з Київщини. Як можна вимовляти такі слова? Я постійно думаю про її маму – як їй живеться? Людині, яка все своє життя провела в Україні, тепер доводиться адаптуватися до нового життя. І, до речі, Ніна Данилівна ніколи не розмовляла російською – вона справжня українка, і завжди такою залишалася. Таю, ти ж там сидиш – чому не мовчиш? Навіщо публічно висловлювати такі думки і налаштовувати людей проти себе до такої міри, щоб вони почали відверто ненавидіти тебе?

Колись у "Шлягері року" виступали й російські виконавці. Актори, які знімалися на одних майданчиках з російськими колегами, у своїх інтерв'ю часто згадують, що до артистів з Росії ставилися значно лояльніше — їм забезпечували кращі умови і платили більше. Яка ж була реальність для російських артистів у той час?

Насправді, ми ніколи не виплачували гонорари артистам за участь у фестивалі. Вони приїжджали до нас на зйомки або творчі вечори за власним бажанням, адже прагнули, щоб їх знали тут - наприклад, Олексій Глизін, Олександр Маршал, В'ячеслав Добринін, Лєпс, Лоліта. Це були 2000-ні роки, і все відбувалося на рівних умовах: артисти приїжджали, виступали, фотографувалися і знову вирушали у свої справи. У середовищі акторів нерівність була більш вираженою, оскільки зйомки у кіно займали значно більше часу і вимагали уваги до побутових деталей, тож артисти проводили в Україні більше часу. Після концерту у нас все було простіше - швидко на літак і далі по справам. Єдиним винятком був Олексій Глизін, який часто навідувався до нас; навіть організували для нього сольний концерт, і він частково фінансував зйомку для телевізійної трансляції. Тоді на його виступ завітав Лєпс, а з нашого боку виступав Віктор Павлік - вони були друзями в той період.

Ми також організовували кілька концертів для Тамари Гвердцителі, яка є надзвичайно талановитою артисткою і чудовою особистістю. Наразі вона мешкає в Іспанії. Коли почалася велика війна, я мала можливість поспілкуватися з нею по телефону, і саме тоді вона переживала втрату матері, що стало для неї величезним ударом. Її мама була одеситкою, і, як розповідала Тамара, її стан погіршився, коли почалися бомбардування рідного міста. Про Тамару у мене залишилися лише позитивні спогади; вона справжня майстриня своєї справи, артистка найвищого ґатунку. Тамара Михайлівна довгий час проживала в Москві, де мала власну квартиру, але на початку війни вирішила виїхати.

Раніше "Шлягер року" проводився тричі на рік, а четвертий, фінальний етап, відбувався в грудні, коли відзначали найкращі пісні року. З початком великої війни ми вирішили організовувати благодійні концерти на підтримку військових. Насправді, ми активно їздимо на схід з 2015 року, організовуючи виступи як для цивільних, так і для військових у Луганській та Донецькій областях — загалом понад 250 концертів. Ми відвідали Маріуполь, Волноваху, Попасну, Сєвєродонецьк, Святогірськ — ці міста ми об'їздили кілька разів. Коли почалася велика війна, я залишалася в Києві. Як тільки війська відступили від столиці, я почала зв'язуватися з військовими і організовувати поїздки. Перший виїзд відбувся в квітні, до білоруського кордону. У складі нашої команди були EL Кравчук, Петя Чорний, Діма Оськін, Христина Охітва та Ярослава Руденко. Ми провели чотири дні на позиціях, виконуючи концерти в лісі, окопах, бліндажах — де тільки могли.

Чесно зізнаюся, спочатку в мене не було чіткого уявлення, як ми це здійснимо, але все само собою налагоджувалося. З часом ми почали відвідувати Миколаївську, Херсонську та Чернігівську області, а згодом вирушили і в самі епіцентри подій: Бахмут, Слов'янськ, а також Запорізьку і Харківську області. Ночуємо там, де дозволяють військові. Наприклад, у Донецькій області в Лимані та Святогірську, які є зонами бойових дій. Військові надають нам поради щодо безпечних місць для ночівлі, і ми адаптуємося до їхніх рекомендацій. Концерти проходять швидко і максимально безпечно: нас прикривають, ми частіше виступаємо в укриттях, а іноді просто на відкритому повітрі.

Чи є такі виконавці, які відмовляються приїжджати, коли ви їм це пропонуєте?

Звичайно, таке трапляється, і це цілком природно. Я ніколи не змушую. Якщо хтось відчуває страх і не хоче їхати, краще залишитися вдома — адже в іншому випадку буде важко всім учасникам. Поїздки здійснюють тільки ті, хто готовий і не має побоювань.

Як ви сприймаєте тих артистів, які залишили країну з початком повномасштабного вторгнення?

Це справді прикро. Коли мами з малими дітьми залишають країну, це зрозуміло. Але коли мова йде про артистів, які є моральними авторитетами для багатьох, це зовсім інша історія. Їхній вплив, голос і переконання можуть стати прикладом для їхніх прихильників. Якби від мене це залежало, я б не дозволила їм повернутися на сцену — безумовно. Хоча, чесно кажучи, вони, напевно, і не планують цього. Вірю, що сподіваються на закінчення війни, щоб повернутися і знову "збирати гроші". Але глядачі не підуть за ними. Виходить, вони скористалися увагою, любов’ю та грошима своїх прихильників, а коли настав час підтримати країну, просто виїхали. Тепер з Німеччини, Іспанії чи Америки вони висловлюють, як потрібно любити Батьківщину. Хтось з команди Винника навіть зауважив на початку війни: "Нічого, війна закінчиться — наш герой повернеться". Це просто нечесно та образливо для тих, хто втратив домівки, рідних, чиї близькі на фронті. Жити комфортним життям за кордоном і співати російською — це неприйнятно.

- Чи спілкувалися ви з російськими артистами вже після вторгнення?

Так, я зверталася до Лоліти, проте вона мені так і не відповіла. Іншим людям я також не писала, адже швидко усвідомила, що це не має сенсу. Лоліті я вирішила написати, оскільки вона киянка, і її мама з дочкою залишалися тут. Вона активно говорила в ефірах про "зелений коридор для рідних", і я їй написала, що, беручи участь в урядових концертах, варто висловити свою позицію. Це ж очевидно, що країна, в якій ви живете, зазнала нападу. Але швидко зрозуміла, що продовжувати спілкування – це марно.

На самому старті масштабного конфлікту ви поділилися зворушливим постом про свого батька, який походить з Бурятії, але все своє доросле життя провів в Україні. Поділіться, будь ласка, історією про нього.

Мій батько виріс у Забайкаллі, в Бурятії, але залишив цей регіон, коли йому виповнилося 17 років, і переїхав до Києва. Він навчався в Академії повітряних сил, здобуваючи спеціальність авіаційного інженера, а потім служив в Уманському авіаційному полку. Після служби повернувся до Києва, де працював у штабі. У 1971 році я з'явилася на світ. У 1980-х йому пропонували переїзд до Москви, і хоча моя мама дуже цього прагнула, він категорично відмовився: "Ті, хто хоче, можуть їхати, а я залишаюсь тут. Я українцем себе відчуваю і не маю бажання жити десь ще". Усі його кар'єрні рішення завжди були пов’язані з Україною. У Росії вже немає його братів і сестер, залишилися лише племінники, деякі з яких навіть підтримували нас. Однак є й інша частина історії: один мій віддалений родич брав участь у війні проти України і загинув. Я не впевнена, чи він їхав сюди добровільно, швидше за все, під примусом. Бурятія є фактично анексованою Росією територією, і місцеві жителі там живуть в умовах підневільності.

На початку війни, коли я відчувала паніку і розмірковувала про виїзд з Києва, тато сказав мені: "Не залишай нас у біді! Можеш їхати куди завгодно, а ми, чоловіки, залишимося захищати Київ!" Він навіть додав, що якби його знову призвали до армії, він би пішов без вагань. Його спокій в цих обставинах вражав. Пам'ятаю, як одного разу вночі неподалік стався вибух, і ми вийшли на вулицю. Сусідка запитала: "Що робити, дядю Гено?" А він, не піднімаючи голосу, відповів: "Навіщо бігати? Ідіть краще лягайте спати".

Я знаю, що ви були близькі з Ніною Матвієнко, і під час прощання з нею у бесіді з нашим виданням ви з трепетом говорили про цю видатну співачку. Якими спогадами про неї ви можете поділитися?

Завжди з посмішкою та теплом. Вона називала мене "доцею" і ставилася, як до близької родички. Спілкування з нею приносило мені радість, адже відчувалася справжня сімейна атмосфера. Я часто відвідувала її дім, де вона завжди пригощала смачними стравами і показувала нові сукні. Її знамените волосся, заплетене навколо голови, вперше з’явилося на "Шлягері року". Перед концертом була запланована велика пресконференція, на яку запросили і Ніну Митрофанівну. Вона запитала мене: "Може, зробимо якусь зачіску? Адже буде багато журналістів і камер". Наша стилістка зробила їй ту косу, і Ніні Митрофанівні це так сподобалося, що вона не переставала говорити, навіть заспівала, вразивши всіх! На наступний день вона сказала: "Давай знову ту перукарку". Ніна Матвієнко охоче супроводжувала нас на благодійних концертах під час війни, і навіть одного разу сказала: "Хлопці, мені 75 років, але якби було 57, я б пішла з вами на фронт". Тепер Тоня, коли має можливість, також приєднується до нас, аби виступити для військових.

- Ви кажете, що Ніна Матвієнко завжди гарно пригощала гостей. А ви теж прекрасно готуєте, навіть печете, і кажуть, що українські зірки замовляють у вас випічку.

Звичайно, я захоплююся цим! Ірина Білик часто замовляла у мене свій улюблений торт — Шварцвальдський. Це досить складна і велика випічка, що складається з трьох видів крему. Ірина чудово готує сама та любить приймати гостей, але іноді пише мені: "Давай, вразь нас чимось новим". Вона справжня прихильниця моїх вишневих рогаликів. Коли її син святкував день народження, вона замовила торт "Наполеон" з кремом "пломбір" — надзвичайно смачний десерт. Я маю кілька варіацій цього торта, наприклад, з ожиною і лавандою, або "Наполеон" з прошарком лохини. Проте найбільш затребуваним залишається варіант з кремом "пломбір", до якого я додаю збиті вершки. Пам'ятаю, на останній Новий рік я приготувала Шварцвальдський торт для Іри, а наступного дня Олександр Пономарьов написав: "Анжело, у тебе золоті руки!" Він завітав до неї в гості. Також мої торти замовляли Ольга Сумська, Павло Зібров та Світлана Білоножко.

Я маю неабияку пристрасть до роботи з тістом. Чесно кажучи, навіть не можу точно сказати, як це в мене вийшло - можливо, це спадщина від бабусі. До семи років я прожила у її родині з дідусем, адже батьки були зайняті навчанням і роботою. Бабуся завжди діяла швидко - вона могла за півгодини приготувати велику кількість вареників. Я сиділа поруч і спостерігала, як вона замішує тісто, пече паски, пиріжки, печиво та рогалики. Вірю, саме в дитинстві у мене і сформувалося це вміння. Знаєте, деякі люди обожнюють шити чи в'язати - а я, якщо ґудзик відпаде, не стану його пришивати. Проте готувати для мене - це просто, навіть коли натрапляю на новий рецепт, я відразу відчуваю, чи він вдалий.

Також відвідайте OBOZ.UA, щоб ознайомитися з інтерв'ю з продюсером Вадимом Лисицею. Він розповідає про борг, який він пробачив Олені Тополі, незвичну бесіду з Винником після вторгнення, а також про повернення Лободи до України.