Віктор Анісімов: "У Трампа є власний стиль, і це чудово..." - Інтерв'ю з відомою особистістю | Експрес онлайн

Топдизайнер переодягнув Зеленського в чорні костюми, не зраджує своєму захопленню футболом та із захватом спостерігає, як росте маленька донька.

Сьогодні він один із провідних українських модельєрів. Його одяг можна побачити в гардеробі багатьох зірок телебачення, сцени, спорту. (Не втомлюватиму вас переліком прізвищ). Проте головний клієнт нині -- так би мовити, №1 -- Володимир Зеленський. Саме завдяки Вікторові Анісімову змінився стиль президента: зі світшотів кольору хакі на вишукані чорні костюми, що викликало схвальні відгуки прискіпливої західної публіки.

"Кожен візит стає справжнім сеансом психотерапії."

— Наша остання зустріч із Зеленським відбулася всього чотири дні тому, — розповідає 61-річний Віктор Анісімов. — Проте перед цим я змушений був чекати цілий тиждень, щоб отримати можливість на аудієнцію. У графіку президента вдалося знайти трохи часу лише в неділю. (Усміхається). Я хотів продемонструвати йому невелику зимову капсулу (теплі куртки, в’язані вироби тощо), а також ще один костюм для офіційних заходів. Для мене було важливо не лише зустрітися, а й почути його думки, тобто отримати зворотний зв'язок.

-- Чоловіки, як відомо, не люблять примірок. У випадку із президентом та ж історія?

Отже, (сміється). Проте він усвідомлює, що це важливо. Адже йому потім доведеться з'являтися перед людьми в усьому цьому. Тож, хоч як би не хотілося, а це необхідно... Проте атмосфера завжди залишається дуже невимушеною. Знаєте, Зеленський такий оптимістичний, що кожне приміряння стає для мене, принаймні, справжнім сеансом психотерапії. (Усміхається).

Ви, здається, знайомі вже більше двадцяти років?

-- Десь із 2002-го чи 2003 року. Тоді мене -- чи не єдиного українського дизайнера, що працював із чоловічим одягом, -- запросили у "Квартал 95". До того хлопці виступали в "кавеенівських" шкіряних штанях і футболках. Я ж запропонував їм вбрати костюми, переконавши, що гумор повинен мати суворий вигляд.

Потім ми періодично зустрічалися з тих чи інших приводів. Проте після 2019 року була шестилітня перерва. І тепер, коли надійшла пропозиція співпраці, я дуже переживав, що Зеленський, мабуть, змінився. Так, як це часто буває з людьми, котрі потрапляють у владу. Проте мої побоювання виявились марними. Він залишився таким же живим, крутим й оптимістично налаштованим. Що вже казати про почуття гумору!

Для початку ми підготували невеличку капсулу -- те, як я це бачив -- і презентували президентові. Потім дещо переробили (буквально за три дні) з урахуванням його побажань: трохи вкоротили рукави й загальну довжину виробу, трохи звузили штани, а щось, навпаки, розширили. Та все ж на 99 відсотків речі залишилися такими, як попередньо задумувалися. Тож я був задоволений результатом.

Тепер це вже не лише питання моди, а й політики на найвищому рівні. Чи відчували ви якусь особливу відповідальність у зв'язку з цим?

Ні, зовсім ні. По-перше, я займаюся тим, що мені приносить задоволення, тому це не викликає у мене стресу. По-друге, мені цікаво вирішувати такі задачі. Це означає, що я насолоджуюсь процесом розв'язання складних питань, які ставлю перед собою або які виникають у спілкуванні з іншими. Це справді вражає! А на думку інших людей про мене – я не можу вплинути. Мене навіть дивує, що деякі люди звертають увагу на зовнішність президента. В умовах, що склалися, більш важливими мали б бути інші питання: війна, озброєння, підтримка... Але, що ж, так уже є.

Яким чином ви б охарактеризували стиль президента США?

Якщо людина має свій стиль, це вже вражає. Дональд Трамп, безумовно, виділяється в цьому відношенні. Його білий верх, червоні краватки та сині костюми створюють впізнаваний імідж. Додайте до цього його зачіску та засмагу, і ви отримаєте образ, який неможливо переплутати з іншим. Саме тому артистам так легко створювати пародії на президента США. Хоча, чесно кажучи, його стиль не зовсім відповідає моїм смакам, і я б не обирав подібного одягу для себе (сміється). Але він, безсумнівно, є яскравою особистістю, а його вбрання — це відображення його характеру.

"На Донеччині усі розмовляли українською"

-- Нещодавно пройшов Український тиждень моди, в якому ви традиційно брали участь. У нинішніх умовах -- це виклик?

-- Зрозуміло, що сьогодні всім нелегко. Як морально, матеріально, так і з логістикою й іншими нюансами. Але, як влучно хтось сказав, малювати, писати, танцювати і т. п. треба тільки в тому разі, якщо ти не можеш цього не робити. Тому будь-який художник чи дизайнер, якщо він не на фронті -- та й навіть там -- не перестає думати про щось прекрасне. Якими б складними не були часи, ти робиш свою справу далі. Більшого або меншого масштабу. В тому чи іншому вигляді. Всі якось так працюють -- і я у тім числі.

Які саме аспекти сьогодні надихають і спонукають вас до дії?

-- Я все життя ставився до світу, що мене оточує, із захопленням. Ніби до якогось дива дивного. (Усміхається). Тому мене мотивує все! Навіть нині. Я не розумію людей, які посипають голову попелом. Так, війна, так, страшно, але... Це можна порівняти з метастазами від хвороби. Головне, що тіло -- здорове та прекрасне. Не сумніваюсь, що одужання рано чи піз­но настане!

Серед українських дизайнерів ви єдиний, хто має військовий досвід. Чи впливає це на вашу професійну діяльність? Я маю на увазі, чи допомагає вам військова дисципліна і здатність витримувати як фізичні, так і психологічні навантаження?

Як не дивно, я не є справжнім "зварювальником". Я просто вдягаю маску, коли працюю на будівництві. (Усміхається). Чотири роки я навчався у військовому інституті фізичної культури, після чого мене направили до Донецька, в політичне училище на кафедру фізичної підготовки. Отже, з армією я насправді не мав багато справ. Форму я одягав лише один раз — під час вручення капітанських погонів. В основному я з'являвся в спортивному костюмі. (Сміється).

Дисципліна... Вона стала частиною мого життя ще з раннього дитинства, напевно, з часів дитсадка. Моя мама була справжнім керівником, схожою на командира військової частини. (Усміхається). Постійне дотримання режиму, виконання домашніх завдань, фізичні вправи, порядок у речах і так далі. Спробуй лише трохи відхилитися від правил чи не виконати завдання! Звичайно, я теж ціную, коли все на своїх місцях, але якщо хтось розкидає речі, то хай буде. (Сміється).

Ви згадали про Донецьк. Коли ви востаннє відвідували це місто?

-- 30 квітня 2014 року. Відлетів звідти до Греції, а повертатися довелося до Києва. Небо для наших літаків уже було закрите. А син -- йому тоді було дев'ятнадцять -- виїхав у липні. Після того ніхто з нашої сім'ї у Донецьк не навідувався. Я мешкав у цьому місті майже тридцять років, встиг його полюбити, але вже почав забувати навіть назви вулиць... Мабуть, за свого життя уже туди і не повернуся.

До речі, я родом із Чернігівщини, закінчив українську школу і до сімнадцяти років спілкувався рідною мовою. Проте потім мене забрала радянська армія, і життя пішло своїм шляхом. Коли я в 1985 році прибув на Донбас, то був здивований, знаєте чим? Ні, не териконами — це було прогнозовано. У обласному центрі та деяких великих містах люди, переважно, спілкувалися російською, а от на периферії все було навпаки — тут переважала українська мова.

Ще один важливий аспект. Я мав можливість спілкуватися з різними людьми: від курсантів і офіцерів у військовому училищі до футболістів, з якими регулярно грав у м'яч, а також з представниками інших професій. Але жодного разу, ні в містах, ні в селах, мені не траплялися сепаратисти. Росія просто прийшла туди і безцеремонно забрала все, обманувши наших співгромадян. Ось і вся історія.

"У моїй віковій категорії звички залишаються незмінними."

Чи вистачає у вас часу насолоджуватися футболом? Пам'ятаю, що раніше ви займалися цим три рази на тиждень.

Це священне. (Сміється). Футбол — це щось непорушне і священне. Ніщо, навіть погана погода, не здатне змінити цю реальність. Ось я спілкуюся з вами, а в той час в месенджері приходить повідомлення: "Ну що, ти вже відвідав тренування?" Ні, у моєму віці звички не змінюються. Це як їзда на велосипеді: поки рухаєшся — все гаразд, зупинишся — впадеш. Тому я щодня займаюся чимось активним. Якщо не граю у футбол, то займаюся тенісом чи просто бігаю. Біг не надто люблю, але одягаю кросівки — і вперед. Обов'язкова програма — десять кілометрів. Це один із способів боротися зі стресом. Тільки так можна відновити сили.

Ви згадували про старшого сина, але у вас також є маленька донечка. Якщо я не помиляюся, їй близько року і двох місяців, так?

Абсолютно вірно. Вона з'явилася на світ 26 серпня 2024 року. Тепер у моєму житті є справжнє диво. (Усміхається).

Чи відрізняється досвід батьківства в зрілому віці порівняно з молодістю?

-- Коли на світ з'явився Данька, мені був 31 рік, і ми тільки-но починали весь "двіж". На календарі, зазначу, була середина дев'яностих. Місто -- Донецьк. (Усміхається). Я прокидався о п'ятій ранку, а засинав о першій годині ночі. І так, мабуть, протягом чотирьох років. Без вихідних та "прохідних"... Тому момент, коли маленька грудочка чогось незрозумілого перетворюється в особистість, минулого разу пройшов повз мене. Я пам'ятаю сина вже років із п'яти. (Сміється). А Мішель росте сьогодні в мене на очах та дорослішає щодня.

-- I що з останнього найбільше зворушило тата?

Ох, це справжнє захоплення! Моя донечка постійно бігає, щось розповідає і активно жестикулює. Знаєте, моє захоплення світом, про яке я вже згадував, з часом тільки посилюється. У мене така неймовірна історія, наче я знову став маленьким собакою. Я просто не можу стримати емоцій і від радості лякаю себе, стукаючи руками по щоках. (Сміється). Коли з'явилась дитина, моє щастя зросло в сто разів. Тож я... я переповнений радістю, і ця радість відбивається в моїх очах.

Елізабет Тейлор або Софі Лорен?

Можливо, це автомат. Проте, було б краще обійтися без зброї.