У боях за Україну загинув 36-річний громадянин Швеції Андреас Броман.

Невдовзі планував пов'язати своє життя з українською дівчиною та оселитися на Полтавщині. У разі своєї смерті він бажав знайти вічний спочинок на Полі Полтавської битви.

...Він розмовляв англійською, практично повністю розумів українську - останній рік присвятив вивченню мови у додатках, на онлайн платформах. Однак заговорити українською не встиг. Хоча одне слово вимовляв бездоганно - пі...ри. Іншим словом наші військові окупантів не називають.

Андреас Броман, швед, який походить від вікінгів, у віці 25 років, після подій Майдану, вирішив захищати Україну від російського вторгнення. Він мріяв стати частиною "Азову", оскільки вважав українців найчудовішим народом у світі і захоплювався історією, коли козаки під проводом гетьмана Івана Мазепи боролися разом зі шведами проти Московії. Проте, іноземців до складу "Азову" не приймали.

Після цього молодому чоловікові, який всередині відчував себе воїном, але не мав жодного військового досвіду, не залишалося нічого, окрім як... очікувати на повномасштабне вторгнення російської армії в Україну. Він був переконаний, що це відбудеться рано чи пізно.

Тим часом я отримував досвід, працюючи тренером у фітнес-центрі, обслуговуючи гостей у ресторані та займаючись будівництвом... Іншими словами, я працював там, де була можливість.

За цей період я став батьком двох дітей, хоча так і не зумів побудувати власну сім'ю.

Поворотним моментом у житті Андреаса, як і в багатьох на цій планеті, стало 24 лютого 2022 року. Уже наступного дня він замовив закордонний паспорт, щоб їхати в Україну. І 6 березня разом з товаришем прибув до Львова. "Ми - громадяни Швеції, хочемо приєднатися до українського війська", - повідомили першому зустрічному поліцейському.

Після завершення відбіркових співбесід та проходження навчання шведів наприкінці березня зарахували до Інтернаціонального легіону оборони України. Цей легіон складається з військових-добровольців з різних країн і є частиною Збройних сил України. Легіонери вступили в запеклі бої за Харків, де противник активно обстрілював район Салтівки. Окрім виконання своїх бойових завдань, підрозділ також надавав значну допомогу цивільному населенню.

Світлана Ревека, мешканка селища Білики, що в колишньому Кобеляцькому районі Полтавської області, розповідає про те, як натрапила на інформацію в соціальних мережах про участь іноземців у захисті Харкова. Вона вирішила висловити свою вдячність нашим добровольцям у коментарях. Через кілька секунд після цього вона отримала особисте повідомлення від Андреаса, якого багато хто звик називати Андрієм. Він зізнався, що вона йому сподобалася...

Світлана в той період перебувала в Австрії, займаючись заробітками. Вона була випускницею Харківського банківського інституту та працювала економістом. Протягом восьми років до початку повномасштабної війни, з маленьким сином на руках, вона подорожувала "по Європах". Англійська мова завжди цікавила її ще зі шкільних часів, і вона відвідувала додаткові заняття, активно практикуючи мовлення, тому спілкування з іноземцями не викликало у неї труднощів.

Лише через три дні після нашого першого заочного знайомства Андреас написав, що я стану його дружиною, - з усмішкою згадує моя співрозмовниця. - "Я тебе люблю, ти найкраща для мене у всьому світі," - повторював він у кожному своєму електронному листі. Як і кожній жінці, це мені лестило, але я не була впевнена в щирості його слів. Здавалося, це традиційний набір фраз. Проте, коли він відправлявся на службу, я дуже за нього переживала, а коли він повертався, мені ставало легше на душі. Я прямо говорила йому про свої почуття, і він, відчуваючи мою турботу та цінуючи відкритість, з захопленням казав: "Українки - найкращі дружини".

Вони стали батьками прекрасної донечки Ніколь, але, на жаль, так і не змогли стати чоловіком і дружиною.

Проте, не будемо поспішати з висновками.

- Через пів року служби на посаді штурмовика в Іноземному легіоні Андреас вирішив звільнитися з нього з особистих міркувань, - продовжує Світлана. -Тоді я розрахувалася на роботі в Австрії й примчала до нього в Харків. Тут ми вперше побачились у реалі.

Місто моєї студентської юності було напівпорожнім, і нам здавалося, що воно належить лише нам двом. Узявшись за руки, ми бродили його вулицями й площами під звуки вибухів і все більше закохувались одне в одного. Тоді я остаточно зрозуміла, що хотіла б бути поряд з цим гарним чоловіком зі спортивною статурою все життя. Люблю відкритих, прямолінійних, чесних людей, які говорять те, що думають. І роблять те, що хочуть. Те, що Андреас приїхав зі Швеції воювати за нас, у той час, як багато "патріотів" втекли за кордон, дуже багато про що говорить. Але героя з себе він не корчив. Хіба що, бажаючи мені сподобатись, "включив" свій шарм, доброту і ще бозна-що, аби заволодіти моїм серцем.

Якщо він дружив і любив, то був найвірнішим і найщирішим у цих стосунках, а ворог для нього був найзаклятішим.

Протягом двох місяців закохані проводили час поперемінно в Харкові, Біликах і Полтаві, відправляючись у подорожі Західною Україною. Андреас прагнув глибше пізнати країну, в яку його занесли обставини. Тим часом він активно шукав можливості приєднатися до іншої військової частини. І, звичайно, йому це вдалося. Проте, після місяця служби в 59-й окремій штурмовій бригаді, він отримав поранення в праву ногу. Світлана була завжди поруч — як у госпіталі, так і в реабілітаційному центрі в Києві, виступаючи перекладачем та надаючи "швидку психологічну допомогу".

Після відновлення воїн знову повернувся до своїх обов'язків на фронті. Але невдовзі його нещаслива права нога знову постраждала. "Броман" (його прізвище стало його позивним) відправився з хлопцями на евакуацію побратимів. Коли вони прибули на позиції, ворог почав обстріл з танка, в результаті чого він отримав поранення в ту ж саму ногу.

Важкий фізичний стан військового компенсувався піднесеним психологічним настроєм, оскільки Світлана повідомила, що очікує дитину.

Андреас вирішив, що коли зможе стати на обидві ноги, спробує знайти своє місце у цивільному житті. Він провів майже рік на лікуванні в Швеції, звідки походив — з міста Сандвікен. Проте, незважаючи на те, що радість від народження доньки і рішення військово-лікарської комісії в Україні, яке визнало його обмежено придатним для служби, не змогли загасити його прагнення боротися за свою країну.

Андреас зауважив, що моє життя в Швеції не є легким, незважаючи на те, що його родина та друзі всіляко намагалися допомогти. А він сам відчував важкість... тиші, - згадує Світлана. - Ті, хто пережив війну, зрозуміють: свідомість адаптується до звуків вибухів і пострілів, які звучать безперервно.

Він ніколи не міг стерти з пам'яті своїх товаришів, які віддали життя. Чимало з його близьких друзів загинули на українській землі. Один із них — двадцятирічний фін.

Війна докорінно змінила погляди Андреаса на життя, адже переживання на фронті залишили глибокий слід у його душі. Він страждав від флешбеків — раптових і яскравих спогадів про травматичні події, які знову і знову поверталися в його свідомість, а також від нічних кошмарів. Іншими словами, він мав класичні ознаки посттравматичного стресового розладу. З часом Андреас все частіше висловлював мені свої думки: "Я не можу просто сидіти без діла. Хочу бути корисним. Можливо, не на полі бою, але зможу знайти спосіб допомогти іншим."

З самого початку нашого перебування у Швеції ми не планували залишатися тут надовго, і це було, перш за все, рішення Андреаса. Ми обоє відчували сильну ностальгію за Україною. І ось одного травневого дня 2024 року ми вирішили повернутися додому.

- Як поставилися батьки Андреаса до того, що їхній син їде воювати в чужу країну?

Напевно, це не викликало у них особливого захоплення. Проте їм довелося прийняти рішення свого зрілого та незалежного сина. Він просто оголосив усім про свій вибір. Його думка була остаточною.

Яка була ваша відповідь на рішення вашого цивільного партнера знову приєднатися до армії?

Для Андреаса було надзвичайно важливо знову стати частиною Збройних Сил України. Він був готовий приймати будь-які виклики і почав підготовку до цього заздалегідь. Розмірковував над можливістю служити водієм, але врешті-решт його призначили гранатометником у 66-ту окрему механізовану бригаду. Це рішення він ухвалив, оскільки в цій частині служив його найкращий друг - громадянин Німеччини, який, на жаль, загинув під час бойових дій.

- Обмежено придатний гранатометник?

- Це не так складно, як штурмовик. Штурмовики мають бути швидкими, а в нього після поранень уже не було потрібної швидкості й сили. Тобто в піхоту він точно не годився.

Це можна вважати іронією долі, але його права нога знову отримала ушкодження. Рік тому, виконуючи бойове завдання, гранатометник Андреас Броман став жертвою атаки fpv дрону. Внаслідок удару у нього зламалася кістка.

Андреас прийняв той факт, що йому доведеться все своє життя жити з болем у нозі, яка постраждала тричі. Проте прийняти закінчення своєї військової місії він так і не зміг.

Можливо, ви згадували, що існує ймовірність, що він не повернеться з фронту...

Звичайно. На самому початку наших відносин Андреас висловив бажання, щоб його тіло кремували, а прах розвіяли над шведським морем. Проте, після нашого повернення до Біликів минулого року, він змінив свої попередні побажання. Під час похорону місцевого героя Андреас сказав: "Якщо трапиться так, що я загину, поховай мене поряд із бійцями, які тут спочивають. Я буду завжди з тобою".

Раніше він висловлював бажання бути похованим на Полі Полтавської битви, де розташована братська могила шведських солдатів, які загинули в боях проти армії Петра І. Для нього це місце стало символом сили. Ми відвідали його двічі. Він гордо згадував про своїх предків, нащадків вікінгів, і мав глибоке розуміння справжньої історії Північно-російської війни 1700-1721 років, на відміну від спотворених радянських версій. Андреас не міг відірватися від музею, де годинами вивчав кожен експонат. Він вважав, що генетичні зв’язки між шведами та українцями є добрим підтвердженням того, що вікінги і солдати шведської армії одружувалися з українськими жінками. У селі Зміївка, розташованому на Херсонщині, живуть нащадки шведських переселенців, які заснували це поселення в 18 столітті. Це село, яке раніше називалося Старошведським, є єдиним місцем у світі, де збереглася стара шведська мова. Також на Чернігівщині колись існувало вікінгське поселення.

Коли він відпустив свою довгу бороду, його зовнішність стала нагадувати вікінга, сповненого сили. Як істинний українець, він не міг уявити свого життя без вареників з картоплею та смачного борщу.

Він завжди мріяв оселитися в Біликах, у серці сільського пейзажу. Йому хотілося, щоб Ніколь, що має подвійне громадянство через своє народження у Швеції, виховувалася в дусі українських традицій, які були йому близькі: в атмосфері гармонійної родини та з повагою до старшого покоління.

Росію він зовсім не визнавав. На його думку, ця країна не заслуговує на існування через свою столітню агресивну зовнішню політику.

Після кількох місяців реабілітації вдома після перелому ноги, Андреас повернувся до служби. "Я прагну бути корисним і стояти пліч-о-пліч з моїми товаришами", - поділився він зі Світланою, знову вирушаючи на фронт.

Цього разу я перебував у тилу, неподалік від фронту, на одному з найнапряженіших напрямків - Лиманському. Виконував різні завдання в місті, навчав солдатів... Одним словом, займався тим, що вимагало командування.

Андреас ніколи не ділився зі мною деталями своїх військових пригод. Світлана зітхає і додає: "У нього завжди було все гаразд". Я знала про його службу в загальних рисах, але деталі залишалися невідомими. Кожного разу, коли він мав можливість, він телефонував мені через відеозв'язок. Наші розмови починалися з його зізнань у коханні і закінчувалися словами: "Я тебе кохаю". Навіть у моменти, коли ми сварилися через незначні речі, він завжди говорив: "Ти — мій всесвіт". Він часто цікавився Ніколь, яку шалено любив. Андреас був дуже прив'язаний до своїх дітей, і вони відповідали йому тією ж любов'ю. "Діти — це все для мене", — не раз повторював він.

Між нами не існувало таємниць. Я знала, коли він вирушав на свої позиції і коли повертався назад. Також була в курсі, що Андреас іноді переконував командирів приєднатися до гранатометників на полі бою. Перший раз, коли він вирушив у бій, все пройшло успішно. Перед другим виходом він попередив, що тиждень не зможе зв’язуватися. Але через три дні мені подзвонили зі штабу і повідомили, що він вважається зниклим безвісти...

Світлана на деякий час замовкає, стримуючи свої почуття.

- Його тіло не вдалося забрати одразу, - нарешті видавлює з себе слова. - Я щиро вдячна його товаришам, які ризикнули зробити це пізніше. Російські війська тоді чинять великий тиск. У звіті зазначено, що Андреас загинув 13 липня під час штурму. Чекаю на результати розслідування з боку бригади.

Світлану зараз дуже підтримують друзі - й ті, з якими Андреас воював, і ті, що залишились у Швеції. Вони найкраще розуміють її втрату, бо знають, що вони були найбільшим коханням одне одного.

Її серце щемить від болю, коли маленька Ніколь, якій ще не виповнилося й двох років, мчить до телефону, чуючи його дзвін. Дівчинка вже звикла до того, що тато дзвонить по відеозв'язку десятки разів на день... Але, не побачивши його рідного обличчя, вона важко зітхає: "Нема". Потім підходить до фотографії батька, щоб поцілувати її.

Мама вже відвела її на Алею Героїв у селі, де Андреас знайшов свій вічний спокій, і розповіла доньці, що тепер тато перебуває саме там…

Світлана відзначає, що Ніколь має багато спільного з ним. Як зовні, так і за своєю вдачею: скандинавське походження дало про себе знати.

Численні родичі загиблого з Швеції не змогли відвідати похорон через труднощі з отриманням візових документів. Вони зможуть відвідати могилу Андреаса лише на річницю його смерті, коли там буде встановлено пам'ятник.

До речі, в серпні Андреас і Світлана мали намір узяти шлюб. Це питання було для нього надзвичайно важливим. Він навіть організував зустріч з військовим капеланом, щоб обговорити деталі церемонії вінчання...

- Цього місяця Андреас мав отримати відпустку, й ми планували поїхати в Київ, щоб там зареєструвати шлюб, - говорить жінка. - Перед цим двічі намагалися подати заяву в РАЦС у Полтаві і в Кобеляках. І все якось не складалось - то він приїжджав лише на вихідні, то у його паспорта закінчувався термін дії. І ми змушені були відкладати розпис. Окремим питанням стояв пошук перекладача. Андреас злився, бо не міг їздити по десять разів туди-сюди, його б ніхто б не відпустив.

Коли Світлана дивиться на своє минуле, їй здається, що кожен рік, проведений із Андреасом, дорівнює десяти. Їхнє життя було переповнене як радісними, так і сумними моментами. Здавалося, її коханий прагнув встигнути все. Проте, одночасно, вони так багато не змогли реалізувати! Скільки їхніх мрій так і залишилися нездійсненими! Тепер залишились лише спогади та сліди в пам'яті...