Магія бандури: як кобзарські звичаї захищають Україну на міжнародній арені

Програму, що спрямована на збереження кобзарсько-лірницької традиції, внесли до Реєстру найкращих практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Під час 19-ї сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО, що відбулася 5 грудня, українська номінація "Програма з охорони кобзарсько-лірницької традиції" була внесена до Реєстру належних практик у сфері охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

«Це для нас є підтвердженням наших цінностей, культури, унікальності та ідентичності», - зазначив міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький у своєму відеозверненні. «Цей досягнення стане невід’ємною частиною нашої Великої Перемоги. Неспровокована війна, розпочата Росією, забрала життя 133 українських митців, серед яких шестеро представників кобзарських цехів, які стали на захист своєї країни. Сьогодні Росія, подібно до колишніх імперських та сталінських режимів, прагне знищити все, що пов'язано з українською культурою, зокрема кобзарство та його носіїв. Проте, незважаючи на всі спроби стерти наше коріння, українська культура продовжує свідчити про нашу незламність».

Сьогодні сучасними представниками братства є, зокрема, відомий режисер Олесь Санін, лідер музичного колективу "Хорея Козацька" та військовослужбовець ЗСУ Тарас Компаніченко, а також поет і лікар Едуард Драч. Серед музикантів, які грають на харківській бандурі, можна виділити видавця Олександра Савчука. Три кобзарські цехи в Києві, Харкові та Львові продовжують існувати, зберігаючи традиції лицарського ордену зі своїм власним статутом і чіткими правилами.

Укрінформ розповідає про важливість входження кобзарства у Реєстр належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО і тяглість традиції.

СИЛА ВІРИ ТА ДУХУ ПЕРЕМОЖЕ!

Кобзарство — це глибоко укорінена традиція, що відображає українську ідентичність і свідчить про її безперервне збереження та захист протягом багатьох століть. У 2023 році, завдяки зусиллям Кобзарських цехів у Києві, Харкові та Львові, Асоціації "Дивись українське!", громадської організації "Центр розвитку "Демократія через культуру", а також за підтримки Благодійного фонду "МХП - Громаді" та Національної академії мистецтв України, Україна подала заявку на включення "Програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції" до Реєстру найкращих практик захисту нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

"Включення "Програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції" є знаковим. Адже ідея і підготовка номінації цілковито належить носіям-практикам. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України підтримало цю ініціативу", - зазначив міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький.

Координаторами української номінації виступили Олесь Санін — лірник та кінорежисер, Тарас Компаніченко — кобзар, дослідник традицій та військовослужбовець, а також Валентина Демʼян і Олександр Буценко — експерти з національної культурної спадщини та дослідники. Серед них також Андрій Різоль, який є продюсером.

"Визнання ЮНЕСКО для нас - це, перш за все, можливість розповісти сьогодні на весь світ про Україну, про нашу незнищенну пісню, культуру, спадщину, про нашу боротьбу за власну державу, про наше споконвічне прагнення волі. Бо кожна дума - це оспівування лицарського козацького чину, кожна кобзарська псальма - це історія про силу віри і духу!" - прокоментував Олесь Санін, братчик Київського кобзарського цеху.

"Я щасливий, що ми успішно подолали всі труднощі та встигли реалізувати всі важливі процеси і завдання в стислі терміни, до того ж на найвищому рівні і без залучення державної підтримки," - підкреслив Андрій Різоль, продюсер номінації та голова правління Асоціації "Дивись українське!".

Нагадуємо, що в умовах численних загроз, наприкінці 2022 року кобзарсько-лірницька традиція була занесена до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини України під охоронним номером 053.

"Через таке визнання світ більше дізнається про наші традиції, самобутність, ідентичність - загалом про Україну", - каже кобзар, кандидат історичних наук, майстер музичних інструментів Микола Товкайло.

СЬОГОДЕННІ БРАТИ КОБЗАРІВ ПРАЦЮЮТЬ І ПІДТРИМУЮТЬ ВІДКРИТТЯ ТРАДИЦІЙ

Коли українська делегація вирушала в далекі простори Парагваю для участі в 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО, де планувалося обговорення номінації "Програма охорони кобзарсько-лірницької традиції", на Чернігівщині 28-річний киянин третього покоління, військовослужбовець ЗСУ та бандурист Василь Жованик, виконував псалом на прощанні зі своєю бабусею. Десять років тому, його бандура супроводжувала прощання з дідусем…

У часи сучасної війни між Росією та Україною наші традиції кобзарства і лірництва залишаються живими, хоча й зазнали втрат. Однією з таких втрат став Сергій Павліченко, майстер з Черкащини, знаних у виготовленні музичних інструментів, таких як бандура, кобза, ліра та гуслі. Він також був братчиком Київського кобзарського цеху та активним учасником Помаранчевої революції та Революції гідності. 55-річний доброволець, який отримав нове козацьке ім'я Грицько Папуга, загинув 5 вересня 2024 року під час бою біля села Журавка на Донеччині, неподалік від Покровська.

Голоси інструментів, створених ним, все ще лунають: ліра - у художньому фільмі "Довбуш"; а бандури та кобзи звучать у виконанні артистів з України, Канади, США, Великобританії та Франції. Сергій Павліченко отримав зацікавленість до історії України та її відновлення від свого діда, який у дитинстві працював поводирем для сліпого лірника.

Кінорежисер Олесь Санін - 52-річний братчик Київського кобзарського цеху розповідає, що кобзарство почав досліджувати школярем на Волині. Коли дізнався, де живе лірник Іван Власюк - поїхав до нього з магнітофоном, щоб записати виконання пісень. Уже в Києві, де Олесь Санін став студентом театрального інституту, він познайомився з Михайлом Йосиповичем Хаєм (1946-2022), доктором мистецтвознавства.

"Я йду по вулиці в Києві - а на площі грає лірник. Це було якесь чудо, як побачити інопланетянина, - згадує Олесь Санін. На тепер у кобзарській спільноті Санін уже кілька десятків років. Він добре пам'ятає, як вперше у Києві прийшов до малесенької хатки - майстерні Миколи Будника в ботанічному саду, де люди грали на старосвітських інструментах, зроблених їхніми руками. Для Олеся це не була зовсім нова справа, бо майстрував його дід. Але те, що ще в грубому шматку дерева ти мусиш вже відчути душу, - почув уперше. Як і те, що для кожного кобзаря інструмент робиться відповідно розмірам тіла, рук, силі голосу. Там Олесь Санін змайстрував свою першу колісну ліру і торбан.

У майстерні Миколи Будника попросили куліш зварити. І запитали: а чим будеш їсти? "Кожен учень має зробити ложку - маленьку, потім велику, а потім уже інструмент. Поки куліш мій не захолов, я вирізав собі ножем ложку. Так крок за кроком вчать традицій", - розповідає Олесь Санін, режисер фільмів "Мамай", "Поводир" і "Довбуш".

Він зазначає: "Наші традиції кобзарства та лірництва в Україні є неповторними. Незважаючи на всі випробування минулого - заборони на мову, музику, наші національні інструменти, релігійні обряди та інші культурні елементи - українська спадщина залишається живою. Важливо зберігати цю традицію".

БРАТИ З КОБЗАРСЬКИХ МАЙСТЕРЕНЬ ЗАРОБЛЯЛИ НА ЖИТТЯ, ПЕРЕДАЮЧИ СВОЮ МУДРІСТЬ.

Тексти українських кобзарів, виконувані під акомпанемент традиційних музичних інструментів, є яскравим підтвердженням унікальності нації, що зазнавала гноблення протягом багатьох століть. Кобза і бандура, яку сьогодні називають старосвітською, мають свої корені принаймні з XVI століття. До зникнення Гетьманщини деякі кобзарі були тісно пов'язані з козацькими традиціями, співаючи про військові звитяги та народних героїв.

"Брати Кобзарських цехів заробляють на життя, збираючи кошти співом 'на шапку', - роз'яснює Олесь Санін. - У ті часи це явище називалося старцюванням."

"Необхідно навчити людей, що кобзарі – це не просто жебраки, а справжні носії культурних традицій," – говорить Лайош Молнар, який отримав навчання у львівського бандуриста Юрія Даниліва та згодом опанував традиційну старосвітську бандуру і ліру. Цей 70-річний майстер з Львівського кобзарського цеху втратив зір ще в дитинстві. Він здобув освіту в спеціалізованій школі-інтернаті для сліпих у Мукачевому, а після цього продовжив навчання в Олександрійському культурно-освітньому училищі.

Кобзарі, які стояли поза храмом, здавалося, спілкувалися з Всевишнім, виконуючи псалми. Вони стали втішниками для страждаючих. Їхні голоси супроводжували прощання з тими, хто загинув або пішов у вічність...

У 1839 році 25-річний Тарас Шевченко написав: "Перебендя старий, сліпий - // Хто його не знає? // Він всюди блукає // Та на кобзі грає". А в кінці він додає: "тяжко, важко заспіває, // Як Січ руйнували". Пісні та думи кобзарів, разом із переказами від старожилів, були чи не єдиним джерелом правди, яке доносили співці в селах під час дії Валуєвського та Емського циркулярів.

Хоча повного запису українського кобзарства не збереглося, існує чимало свідчень про найзначніших його діячів. Зокрема, ще до подій Коліївщини 1768-1769 років, прославляв своє мистецтво легендарний сліпий бандурист і лірник Мусій Вернигора.

Терентій Пархоменко (1872 - 1910), родом з Сіверщини, втратив зір у дев'ятирічному віці. У тринадцять років він оволодів грою на бандурі. У тридцятирічному віці став учителем кобзарського мистецтва. Відомо, що одного разу в Києві його помітив Микола Лисенко, який запросив його до свого дому. Як згадувала дочка кобзаря Явдоха, яка виконувала роль його провідника, понад три місяці Пархоменко жив у композитора, одного з піонерів української музики. Саме там він почав виконувати історичні думи, такі як "Козак Максим Залізняк" та "Про Морозенка".

Знав багато пісень про українських героїв кобзар Степан Пасюга (1862-1933) зі Слобожанщини. У 1910-му художник-графік, архітектор Опанас Сластіон зробив портретну зарисовку кобзаря.

Андрій Перебендя - кобзар, який став в'язнем Соловецьких концентраційних таборів. Він написав "Думу Соловецьку", присвячену цій величезній в'язниці народів.

Василь Потапенко з Полтавщини (1886 - ймовірно 1938) був на XII археологічному з'їзді в Харкові - збереглося фото. Вже досвідченим бандуристом спілкувався з мистецтвознавцем-етнографом, теж бандуристом Гнатом Хоткевичем (розстріляний у 1938 р.)

Георгія Ткаченка (1898 - 1993) братчики Київського кобзарського цеху називають єдиним носієм кобзарсько-лірницької практики, який продовжував грати на старосвітській бандурі, коли репресивна радянська машина придушила кобзарювання всіх інших. Одним з його учнів став Микола Будник (1953-2001).

Микола Будник вивчив увесь репертуар свого наставника і заснував у Ірпіні, неподалік Києва, школу-майстерню, яка займається відновленням старовинних кобзарських інструментів. Серед його учнів, таких як Олесь Санін і Тарас Компаніченко, він навчав на відновленій народній бандурі, що належить до Вересаївського типу.

ХАРКІВСЬКА БАНДУРА ХОТКЕВИЧА І ЙОГО ПОСЛІДОВНИКИ В АРГЕНТИНІ, США, БРАЗИЛІЇ, КАНАДІ

Нещодавно було запущено два нових інтернет-портали, які присвячені як сучасним, так і історичним аспектам кобзарсько-лірницької традиції. Центр вивчення усної історії та культури презентує матеріали з онлайн-архіву "Великі трансформації", створеного знаменитим американським дослідником Вільямом Ноллом.

На вебпорталі "Дума", що є частиною проєкту "Кобзарство. Епічна традиція", - представляють сьогоднішніх виконавців та більш як 100 аудіозаписів, документальні фільми, лекції. Реалізовується Асоціацією "Дивись українське!" у співпраці з Київським, Харківським та Львівським кобзарськими цехами за підтримки Українського культурного фонду та за сприяння Культурної інституції "Міжвухами" і Національної академії мистецтв України.

"Наповнення "Думи" - це фіксація сучасного виконавства", - каже Олександр Савчук, бандурист, видавець, кандидат філософських наук, співробітник Харківського національного університету імені Василя Каразіна. І уточнює, що попередню робили у 1998 році. Грали на академічних, харківській і традиційній бандурах.

Видавництво Олександра Савчука за майже два десятиліття видало понад десяток книг, присвячених кобзарству. Серед них - "Портрети українських кобзарів" авторства Опанаса Сластьона, "Харківська бандура", написана Віктором Мішаловим, "Пісні Слобідської України", "Музичні інструменти українського народу" Гната Хоткевича, а також "Традиційне співоцтво". У книзі "Українські співці-музиканти в контексті світової культури" Костя Черемського, "Українські записи" Порфирія Мартиновича та "Ліра і її мотиви" Порфирія Демуцького також досліджуються важливі аспекти української музичної спадщини.

У цій роботі переосмислено підручник Гната Хоткевича, виданий у 1928 році, що містить методичні підходи, за якими він навчав грі в Харківській консерваторії. Передмови до видання створили Віктор Мішалов з Канади, Юліян Китастий зі США - племінник відомого Григорія Китастого, Олесь Береговий з Аргентини та Володимир Войт з Києва.

"Кобзарство як первинне явище, субкультура закінчилося у 1920-1930 роки, - каже Олександр Савчук. - Ми відтворюємо традицію. В еміграцію виїхали послідовники Гната Хоткевича, який запропонував харківську бандуру. Хоткевич трішки розширив діапазон інструменту, трохи збільшив корпус, манеру, техніку гри - поглибив".

Учні Гната Хоткевича вивезли харківську бандуру до Німеччини, Австралії, США, Канади, Бразилії та Аргентини. "Ці осередки стали справжніми хранителями харківської бандури до 1991 року. А потім вона повернулася до нас. Це окрема історія, яку варто розповісти українцям та всьому світу: як за межами України харківська бандура допомагала зберігати українську ідентичність," - зазначає Олександр Савчук.

Але ж досі харківська бандура - як біла ворона. В Україні є буквально кілька виконавців, які можуть грати на харківській бандурі: зокрема, Тарас Лазуркевич, Олег Созанський, Володимир Войт, Дмитро Губ'як.

"Якщо виконувати твори, наприклад, Бетховена на бандурі, інструмент втрачає свій унікальний звук. Автентичність зникає. Грають так, як на фортепіано: ліва рука відповідає за баси, а права - за мелодію. Академічний підхід передбачає, що інструмент розташовується практично під прямим кутом до виконавця, який зосереджений на струнах. Це змінює не лише візуальне сприйняття, але й впливає на всю естетику та технічні можливості музики", - зазначає Олександр Савчук.

Існує безліч варіантів бандури, їхня еволюція призвела до значних змін у звучанні інструменту: він став більш гучним і резонируючим. "Для підтримки натягу 48 струн необхідно використовувати металеву конструкцію всередині, інакше бандура може зламатися. А традиційна бандура, виготовлена повністю з дерева, має 21 струну", - ділиться своїми знаннями пан Олександр.

Ще одна з найсуттєвіших змін - репертуарна. Академічні бандуристи не виконують псалми, думи, не торкаються історії, яку в радянські часи заборонили, замінивши обробками Гайдна і Вівальді. "Це все прекрасно, але це не про бандуру як національний інструмент, - переконує Олександр Савчук. - Донині не всі ще у нас здатні почути власний голос. Дехто все ще його боїться, бо не впевнені: ми це чи ні. І це стосується не лише бандури".

Валентина Самченко, місто Київ