Сотня днів, проведених у затишній норі, на відстані "двох мелодій про ялинку".

Троє українських бійців, опинившись у ворожому оточенні, тримали оборону в тісному підземеллі майже всю зиму і місяць весни

Він ніколи не уявляв себе в армії. Строкову службу проходив у 3-му окремому полку спеціального призначення. Згадує, що все проходило спокійно: звичайні чергування та охорона території. За весь час служби йому дозволили стріляти лише сім разів, а гранати кидали всього двічі. У підсумку, він виконав свій обов'язок перед Батьківщиною, звільнився в 2007 році і продовжив своє життя. Повернутися до армії в нього не було жодного бажання.

Події на Майдані пройшли мимо мене, майже не залишивши сліду. Я була молодою мамою і дружиною, тому не мала ані можливості, ані бажання залишити все і вирушити у вир подій. Однак я уважно стежила за всім, що відбувалося. Особливо вразив мене розстріл на Майдані 20 лютого 2014 року. Після цього почалася окупація Криму та частини сходу України російськими військами. Вже тоді я зрозуміла: якщо мене призвуть до армії, я піду, але ініціативно — навряд чи.

І тут 24 лютого 2022 року сталося повномасштабне вторгнення ворога. Уранці їхав на роботу. Чув, що гвинтокрили літають, але не думав, що все так погано. Виїхав на Київську трасу, а тут автомобілями все забито. Уже на роботі напарник каже: "Війна почалася". Звісно, я не повірив. А неподалік від нас була військова частина, і туди вже летіли ракети, було чутно вибухи, але ж ми думали, що то якісь навчання", -- згадує Юрій Дронь.

Юрій приєднався до Збройних сил України в липні. До цього моменту він продовжував свою роботу, і, як і багато українців, відчував ейфорію та впевненість, що незабаром їхня земля буде звільнена від загарбників. Особливо це відчуття посилилося після того, як у квітні ворога вдалося вигнати з Київської, Чернігівської та Сумської областей. Люди гуртом співали пісні про "Байрактар", підраховували влучання в Чорнобаївці, прикрашали свої автомобілі наліпками з написом про "рускій ваєнний корабль" і відчували себе переможцями. Адже думка про неминучу перемогу була на вустах кожного.

Моє рідне село Лихачів, розташоване на Чернігівщині неподалік від Ніжина, уникло окупації. Це сталося завдяки тому, що мости були підірвані заздалегідь, і ворог не зміг пройти. Таким чином, особистих причин для помсти москалям, здавалося б, не виникло. Проте, незважаючи на те, що вороги не встигли завдати шкоди моїм близьким, вони вторглися на мою землю, і з цим потрібно було щось робити. Тому в липні я звернувся до військкомату і висловив бажання приєднатися до армії.

Та попередньо вирішив з дружиною переговорити. Адже тоді в нас вже було двоє дітей: старша у школі, а меншенька вдома, з мамою. Ми тоді разом погодилися, що треба йти, бо хтось же має захищати свою країну.

Я прибув до частини 6 липня і одразу почав виконувати свої обов'язки, забезпечуючи функціонування Збройних сил. Через два роки, за рішенням командування, мене перевели до бойової бригади, що сталося наприкінці травня 2024 року. У мене вже був деякий досвід участі в бойових діях: в той час формувалися мобільні вогневі групи для знищення "шахедів", і після навчання у Львові я став кулеметником. Спочатку ми використовували ДШК, а згодом отримали "Тайпи". Це, по суті, китайська версія ДШК, яка була вдвічі легшою. Вона виявилася більш надійною, а точність стрільби суттєво перевищувала показники ДШК. У той період "шахеди" літали на низькій висоті, і їх можна було збивати навіть з "калаша", хоча з кулемета це, звичайно, було ефективніше, -- ділиться він.

Після переведення Юрій потрапив у 54 бригаду на сіверський напрямок, де на той час тривали інтенсивні бої. Сусідами, розповідає кулеметник, там були хлопці з 81 бригади, які стояли в Білогорівці, а вони правіше поряд. І відбувалося якось так, що вороги наступали зазвичай на 81, на Білогорівку, або на дві роти 54. А безпосередньо їх оминали. Можливо, й тому, що якраз перед ними була природна перешкода -- глибокий кар'єр. Їх це також рятувало: ворожа техніка заїхати не могла через істотну крутизну схилів кар'єру.

Ми провели там значний час: зайшли 22 грудня і вийшли лише 8 квітня. Опинившись в оточенні, ми провели в кар'єрі рівно 100 днів. У нашій групі були я, Ваня, Василь і Сашко. Васько був справжнім бійцем! На жаль, він загинув 16 січня... Тоді ворог почав активно нас атакувати, і нашого товариша вразила випадкова куля. Він помер, перш ніж ми змогли йому допомогти, оскільки рана виявилася критичною – куля потрапила в артерію. Ми намагалися його врятувати, наклавши турнікет, але всі наші зусилля виявилися марними... Так ми залишилися втрьох і провели там 100 днів: всю зиму та частину весни.

Боєприпасами ми були забезпечені, адже їх підготували ще раніше. Кожного разу, вирушаючи на позицію, я брав із собою десять упаковок набоїв, гранати — все необхідне. Цього всього вистачало. Разом із нами в оточенні залишалися ще п’ятеро бійців з 81 бригади. Тоді москалі вже захопили Білогорівку, і їм також не було куди відступати. Хоча ми вже давно не мали візуального контакту чи радіозв’язку з нашими сусідами, вони активно підтримували нас, коли ворог намагався здійснити штурм. Ці хлопці займали позиції вище нас, на териконі, тому їм було зручно вести вогонь по росіянах, які атакували, залишаючись при цьому недоступними для них, — ділиться спогадами Юрій.

У той час їх налічувалося близько десяти осіб, які самостійно продовжували боронити свої позиції. Згодом, коли ворог змусив захисників України сховатися у підземні укриття, вони перебували у земляних норах, укритих мішками із землею, в чотири ряди. Дронь згадує, як московити проходили повз них, використовуючи кар'єр. Уявіть собі: один із них прямує до своїх позицій і, не вагаючись, кидає гранату в їхній бік, а потім далі йде далі. Повертається назад і знову — ще одна граната. А наші військові не мали змоги відповісти вогнем, адже прицільний вогонь був надзвичайно ускладнений.

"У нас нора була велика. Там ішла бетонна дорога для вантажних автомобілів, а наша позиція була під дорогою. Ми прорили собі метрів із 20 тунелів: нора довга, надійна, з кількома поворотами для захисту від обстрілу. Навіть коли нас москалі намагалися гранатами закидати, не могли дістати. Один хід вони засипали, а ми в інший перейшли. Вороги, мабуть, думали, що тут у нас кілька позицій і нас дуже багато, а ми просто ходами сполучення перебігали з однієї нори в іншу.

Вночі ми вибиралися на поверхню за провіантом. Їжу, воду та павербанки нам доставляв великий дрон під назвою "Баба Яга". Він здатен піднімати до 7 кг вантажу, що дозволяло забезпечувати нас всім необхідним приблизно раз на два-три дні. Командир по радіозв'язку запитував: "Що вам потрібно скинути? Чого найбільше не вистачає?". Найгостріше відчувалася нестача води... Але вона важка: дві півторалітрові пляшки вже важать три кілограми з семи можливих. А в холодну погоду акумулятор дрона швидко розряджається, тож вага вантажу зменшувалася до 3-5 кг. Іноді погана погода зовсім заважала дрону долетіти до нас: "Баба Яга" прилітала з Сіверська, що було досить далеко", -- згадує Дронь.

Коли на землю падав сніг, хлопці збирали його та розтоплювали для напоїв. Вони розповідали, що пропускали цю воду через вологу серветку, вважаючи, що таким чином очищають її. Час, який вони пережили, був непростим, але жоден з них не підхопив жодної хвороби, незважаючи на непогоду, харчування сухими продуктами та пиття води, що подекуди нагадувала калюжі.

"З продуктів нам скидали суху мівіну та каші. Але їх треба запарювати, а як же ти запариш, коли гарячої води немає і нагріти ніде? Маленький газовий пальник у нас був, такий, що працює від балонів. Проте балона надовго не вистачало, а попросити скинути новий -- знову ж вага... Для нас важливішим був зв'язок, тож ми, звісно, обирали павербанк. Мівіну й каші жували насухо, помалу запиваючи невеликими ковтками води. Грілися у спальниках: залазиш з головою, закриваєш застібки, і через якийсь час маєш затишний кокон, в якому тепло. Але ж цілий день так не пролежиш, та й пильнувати треба, що вороги ще вигадають, із чим знову прийдуть по наші душі", -- продовжує він ділитися спогадами.

Вони вибралися з укриття в кар'єрі наприкінці березня. Побратими скинули їм пакунок з картою, за якою вони могли пересуватися, намагаючись обійти ворожі позиції. Вирушили в мряку, сподіваючись, що небо не принесе їм нічого поганого. Але коли отримали наказ рухатися далі, виникла проблема. Хлопці провели в укритті три місяці, і їхні ноги зовсім атрофувалися. Тож бійці ледве пересувалися, а попереду ще два кілометри до ворожих позицій. Крім того, сам кар'єр з його стрімкими схилами, що обсипалися під вагою їхніх кроків, став додатковим викликом. Навіть почало світати, а вони досі не могли вибратися. Командир, зітхаючи в рацію, сказав: "Слухайте, хлопці, або йдете вперед, або повертаєтеся назад. Але не забувайте, що другого шансу може й не бути". І вони вирушили далі...

Вийшли з укриття близько п’ятої години ранку та досягли нашої останньої точки о сьомій. Ми провели тут три тижні, поступово оговтуючись і відновлюючи сили. А першого квітня, коли накрив густий туман, разом з іншими хлопцями стартували другий етап нашого виходу. Трохи заблукали в туманному морі, але зрештою знайшли правильний шлях.

Крізь густий туман "пташки" не здіймалися в повітря. Перші звуки ми почули, коли вже значно відійшли від тієї точки, з якої вирушили. Тут, куди ми дісталися, позиція була надзвичайно добре укріплена. І так склалися обставини, немов з спектаклю на сцену, адже приблизно через півгодини вороги почали атакувати цю позицію та нас. Наш своєчасний прихід суттєво зміцнив оборону і дав нам змогу відбити атаку. Адже восьмеро озброєних бійців – це вже цілком боєздатний взвод, — зазначає Юрій.

"Що стало для мене джерелом підтримки протягом цих ста днів? Мабуть, це була обіцянка, яку я дав своїй дружині. Я запевнив її, що повернуся, і був зобов'язаний виконати це. Поки ми перебували в оточенні, наші дружини наполягли на тому, щоб командир записував наші голосові повідомлення через рацію і надсилав їм. Це було зроблено, щоб вони могли впевнитися в нашій безпеці. У свою чергу, дружини також надсилали нам свої голосові повідомлення. Зв'язок через радіостанцію часто був поганим, тож ми попросили командира передати нам якийсь простий телефон з їхніми записами. Коли ми отримали цей телефон, відчуття радості було неймовірним! Ми слухали ці голоси без кінця, повторюючи їх по сто разів на день, вже знали напам'ять кожне слово, кожну паузу, кожен важкий вдих. Адже в умовах темряви та постійного страху багато що сприймається по-іншому. Голоси наших дружин були для нас найціннішим скарбом на світі", - ділиться своїми переживаннями співрозмовник.

Коли бранці підземелля вже остаточно вибралися з халепи і дісталися до своїх, їх відправили в медичну частину у Слов'янську. Прокапали крапельницями, трошки підлікували. Юрій зауважує, що помітно схуд -- до 65 кг. Вони спершу пролікувалися сім днів, і їх на два тижні відпустили додому, а потім вже відправили на ВЛК.

"У мене знайшли значні проблеми зі спиною: сирість, холод, бронежилет 24/7 дуже погано впливають на хребет та суглоби. Записали обмежено придатним і повернули в Лубни. А Ваня повернувся на службу у свою бригаду. На жаль, 14 вересня 2025 року він загинув...

Я прибув на свою ділянку 29 червня. Тепер я виконую обов'язки командира відділення зенітно-кулеметного взводу. Досвід, отриманий під час служби в бойовій бригаді, значно полегшує виконання завдань: безпілотники тепер активно працюють скрізь, і поняття тилу стало практично відсутнім. Ти просто займаєшся своєю справою, думки обертаються навколо дружини, дітей, матері й тих незнайомих людей у Києві чи Львові, яких зараз захищаєш. Найголовніше — не дозволити ворожій цілі дістатися до місця призначення. Нехай краще вона впаде в полі, ніж влучить у житловий район.

Що можу побажати? Стійкості. І головне -- берегти себе. Бо якщо ти сам себе не вбережеш, ніхто тебе не вбереже. І ще: слухайте командирів, бо якби ми не слухали наших командирів, то ніколи б не вийшли із того кар'єру. Довіра дуже важлива, і від командира надзвичайно багато залежить.

Чи траплялися ситуації, коли хотілося все кинути? Ні, про це навіть не йшлося. По-перше, кожен усвідомлював, що потрапляння в полон означає страждання і, можливо, загибель. Знущання в полоні були б значно страшніші, ніж перебування ще трохи в нашій відносно безпечній укритті. По-друге, наш підрозділ завжди був готовий прийти на допомогу: ми залишалися на зв'язку і могли отримати все необхідне, виходячи з можливостей нашого безпілотника.

Ми точно знали, що нас тут не залишать, обов'язково заберуть: два з половиною кілометри до наших позицій -- не така вже й велика відстань. А що таке два з половиною кілометри? Це ж навіть голосом докричатися можна. Як казав один мій друг, "дві пісні про смереку", тобто зовсім поруч. Отож ми постійно відчували підтримку і надійне плече побратимів.