Прикордонник, відомий під псевдонімом Сирник, зізнається: "Три кілометри здавалося безмежними - ми долали їх протягом цілого дня".

Січень, 2026 рік. Харківщина. Позиції 11-го прикордонного загону. Прийшло повідомлення, що дрон доставив посилку. Командир СП наказує Василю з побратимом рушати за БК і провізією.

"До місця призначення залишалося приблизно три кілометри, тому командир не випадково вибрав саме мене, - розповідає Сирник. - Я маю зріст 155 см і вагу 45 кг. Хлопці навіть жартували, що я досить непомітний. Цікаво, що коли я вперше прийшов до ТЦК, мені відмовили саме через мої фізичні дані."

Побратим Сирника також був не надто високим, і це дійсно мало велике значення. У зоні відповідальності їхнього підрозділу перебував ворожий загін, відомий як "судний день". Цей підрозділ складався з дронарів, які мали у своєму розпорядженні безмежну кількість дронів та скидів. Вони здійснювали польоти без перерви, що ускладнювало будь-які спроби підняти голову.

"Ми вигадали оригінальний план для отримання посилок, - ділиться Сирник. - Між 'карманом' і нашою позицією ми створили більше десяти маленьких укриттів: вибухові воронки, природні ямки, повалені дерева - все це ми накривали сітками і ретельно маскували."

Прикордонники дочекалися паузи, коли російські дрони відволіклися і дісталися до першої схованки.

"Ледве встигли, - сміється Василь. - Зазвичай у нас було до двох хвилин часу, а того разу - не більше хвилини. У першій проміжній норі ми вичікували майже дві години. Навіть пожалкували, що не вийшли пізніше, адже відстань невелика і могли ще посидіти у бліндажі. А так задубіли добряче. Тож коли небо очистилося, помчали як хорти".

Перебігаючи від укриття до укриття, прикордонники врешті-решт дісталися точки. Почало сутеніти. Василь з побратимом завантажилися і рушили назад. По вечірньому сіряку дійшли швидше, але весь вихід затягнувся на цілий день.

Коли ми повернулися, мої товариші жартували, що навіть "судний день" не зможе мене знайти. На той момент у мене вже було два позивні, - усміхається Сирник. - Один з них з'явився після того, як я залишив позиції на Чернігівщині. Я тоді відпустив бороду та вуса, і підполковник на базі відразу ж придумав мені нове прозвище. Відтоді мої побратими то називали мене одним, то іншим позивним.

Виходити за посилками в умовах двадцятиградусного морозу - це небезпечне заняття, яке загрожує не лише дронами та обстрілами. Після чергової подорожі Василь сильно охолов, захворів, і командування прийняло рішення відправити його на лікування.

"Я не мав бажання виходити. Ворог перебував всього в 250 метрах від нас, тому без "судного дня" було й так досить цікаво, а ці істоти постійно літали в небі, - ділиться Василь. - Вони полювали за кожним, хто попадався під їхні дрони. Я просив залишити мене на СП, але ліки не давали результату, і довелося вирушати."

Інтуїція на полі бою – це щось загадкове. Лише ми відійшли від своїх позицій, як розпочався наступ. Ворожі війська безперервно обстрілювали нас з мінометів і артилерії. Небо стало заповнене дронами. Один з них зафіксував Василя і скинув на нього ВОГ. Сирник отримав поранення в ногу. Він упав, але товариш швидко потягнув його до укриття, де вони провели два дні в очікуванні евакуації.

"Я замерз у цьому окопі, - зітхає Василь. - Мінус 17 градусів, все ж не жарко. Сили почали зникати. Але, дяка Богу, небо стало чистим від ворожих літальних апаратів, і мене евакуювали. Після цього я потрапив до лікарні, де мені ампутували ступні, аби врятувати ноги. Можливо, хтось міг би нарікати на це, а я вважаю, що мені дуже пощастило."

Теплий вересневий день 2026 року. Парковою алеєю одного з відомчих санаторіїв Держприкордонслужби йде маленький чоловік на милицях. Маленький чоловік з великим серцем. Він думає про рідну Вінницю... Про родину... І про те, що скаже своїм близьким, коли повернеться додому.