Вшанування пам'яті гранатометника 134-го окремого батальйону оперативного командування "Північ" Олександра Агапченка.

Незважаючи на те, що мав бронювання та трьох дітей, він вирушив на фронт, щоб захистити їхнє майбутнє.

У Менській виправній колонії №91, розташованій у Макошине на Чернігівщині, відкрили пам'ятну дошку на честь загиблих колег, які віддали свої життя на війні. На цій дошці, серед зображень двох Героїв, присутній Олександр Агапченко, молодший інспектор охоронного відділу даної установи.

У січні 2023 року він приєднався до лав Збройних Сил як рядовий гранатометник у складі 134-го окремого батальйону охорони та обслуговування ОК "Північ", виконуючи завдання в прикордонній зоні. За рік його направили на схід України, де він став частиною 58-ої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. На жаль, 24 липня 2024 року він загинув на полі бою поблизу населених пунктів Старомлинівка та Урожайне в Волноваському районі Донецької області.

Олександр з'явився на світ у Макошині в сім'ї з багатьма дітьми, де він був старшим серед трьох братів та сестри. Невдовзі їхня родина вирушила до Сновська (раніше відомого як Щорс), де Сашко здобував середню освіту та закінчив Вищий професійний ліцей лісового господарства. Пізніше Агапченки повернулися на свою малу батьківщину, у рідне Макошине.

У шкільні роки він захоплювався садівництвом, що спонукало його обрати професію лісівника. Коли став дорослим і одружився, на своїй ділянці він почав висаджувати безліч квітів, кущів і дерев. Щороку його сад поповнювався новими рослинами. Навесні у нього був особливий ритуал: щоранку він прокидався раніше і запрошував дружину насолодитися красою розквітаючого саду...

Іншим важливим прагненням, яке з часом стало для нього головним, було бажання стати військовим. І так сталося: з юних років він одягав форму, спершу служачи в армії на строковій службі в Криму в ППО, потім у пенітенціарній системі, а згодом знову повернувся до військової служби на фронті. Протягом усього життя він не розлучався зі своєю формою.

У листопаді 2011 року, всього через тиждень після завершення строкової служби, Олександр вирішив знайти роботу і влаштувався в виправний заклад.

"Ми познайомилися у 2014-му доволі спонтанно. Тоді я навчалася в Конотопі на залізничника і приїхала додому. Просто розговорилися на вулиці, обмінялися номерами телефонів, списалися. Зустрілися знову, і знову... Якось колеги з установи запросили нас у гості. І коли Саша відрекомендовував мене у товаристві, вимовив: це - Наталя, майбутня дружина! Сказати, що я була ошелешена, ще мало сказати. Я знітилася, віднікувалася, сприйняла це як жарт. А за кілька років, коли ми одружилися, цей епізод у нашій компанії не раз згадували. Насправді, ми достатньо різні за характером і темпераментом: я - емоційна й бойова, а Олександр був спокійніший. Ніколи не сварився, коли щось і виникало - просто виходив надвір і там знаходив якесь заспокоєння. За 9 років спільної дороги виникали нюанси, гладенько зовсім не було. Але сім'я у нього завжди перебувала на першому плані. Коханий більше про нас думав, а на собі економив. Такі от мав пріоритети...", - розповідає про нашого героя його дружина Наталія Юріївна.

Наталія і Олександр одружилися 2015-го. Відшуміло велике весілля - ще за колишніми звичаями: у наметі, кількаденне, з понад сотнею гостей. Вони удвох на річницю традиційно переглядали відео того, як створювалася їхня сім'я. Щораз з'являлися нові спогади і емоції. Відтоді, як Сашко загинув, Наталія ніколи цей фільм не дивилася. Каже, що не може й не знає, чи знайде сили його передивитися коли небудь знов...

Примітно, що незабаром після одруження Наталія стала колегою чоловіка, працюючи в колонії молодшим інспектором відділу охорони.

"На роботі ми були лише колегами, а вже вдома - подружжям. Чесно кажучи, він був проти такого працевлаштування. З часом чоловік змирився з тим. Більш того, став наставником і мотиватором, повсякчас повторюючи, що в мене все вийде добре", - веде далі пані Наталія.

Олександру завше подобалося, як у хаті гомонить багато дітлашні, - чоловіка тоді огортав спокій. Найдужче полюбляв вудити рибу на Десні. В тому його підтримував середній син Сашко. Також голова сімейства обожнював збір грибів - їх здебільшого консервували на зиму.

"24 лютого 2022 року я була у декретній відпустці. Ми чули вибухи, а мій чоловік в цей час був на чергуванні. Незабаром він зателефонував і сказав: 'Війна почалася, але все буде добре!'. Сашко розповів, що залишаться на службі в колонії. Свій день народження 27 лютого він зустрів на службі. Через кілька днів він приїхав, ховаючись серед кущів, щоб забрати їжу, адже запаси закінчилися. Я зібрала для нього кілька банок, картоплі і круп," - ділиться спогадами про початок великої війни дружина героя.

Співробітники установи десь тиждень перебували на казарменому становищі, а кілька колег пішли одразу воювати з окупантом - дехто взагалі у форматі партизанщини. Олександр теж хотів "партизанити", але Наталія відмовила, порадивши не поспішати, а виконувати службові обов'язки.

"Наш кум Сергій Бондарець служить з часів АТО в ЗСУ і теж воював. Сашко ще до повномасштабки хотів піти до нього у підрозділ на контракт. Я категорично заперечила. І в лютому 2022-го так само сказала "ні", - вагомим аргументом була вагітність сином. Сподівалася, поки Єгор народиться у червні й хоч трішки окріпне, війна матиме якесь завершення. Так і пояснила чоловікові. Але бойові дії не припинялися, а Саша дедалі частіше вів розмови про фронт... Він був справжнім патріотом. Якось приїхав Бондарець. Олександр серйозно з ним поговорив і твердо вирішив: прийшов і його час. "Йду на передову заради своїх дітей! І як можна сидіти вдома тепер?" - таким був головний його аргумент", - у пам'яті Наталії Агапченко спливли тодішні непрості розмові й рішення, що ухвалювали на сімейній раді.

Сердар Кличлієв, колега Агапченка і молодший інспектор-кінолог в колонії, провів разом з ним 7 років. Він зазначає, що Олександр був ідеальною особою для роботи у виправній системі завдяки своєму характеру. Олександр мав велику любов до дітей і дружини, а також відзначався як дбайливий господар.

"Незважаючи на наявність подвійної броні, він не зміг уникнути мобілізації і вирішив приєднатися до армії. Коли російські війська оточували нас, деякі з його колег стали частиною тероборони, адже обстановка в регіоні була надзвичайно небезпечною. Окупанти пересувалися вулицями на військовій техніці, проте захопити колонію їм не вистачило сміливості. Сашко також мав намір вступити в бій, але спершу залишався в установі, адже тут було чимало справ. Та в зимку 2023 року він все ж одягнув військовий камуфляж. Він завжди ретельно обмірковує свої рішення, зважує всі за і проти та приймає обдумані рішення щодо подальших дій," - ділиться пан Сердар.

Олександр Агапченко разом зі своїм 134-м окремим батальйоном здебільшого виконував бойові завдання поблизу кордону з Росією. Якось там, серед бойових дій, з'явилася маленька "бойова" собачка, яка привела на світ цуценят. І ось Олександр телефонує своїй коханій: "Я їду додому і привезу песика!" Запевняє її, що той буде зовсім маленьким. Діти назвали собаку "Патроном". Тепер це вже великий собака, що став невід'ємною частиною їхньої родини.

"Певний час удвох ми перебували в роті охорони. Там була своя єгерська група й із кумом виїздили на завдання до кордону. Він швидко вникнув у специфіку, навчався та адаптувався, - сприяло те, що колектив був надзвичайно побратимський. Згодом я перевівся в іншу бригаду, ми значно менше спілкувалися. Я воював декілька місяців на Куп'янському напрямку, а він - на Донеччині. Часто Сашка ставлю у приклад, коли розмова заходить, яким має бути справжній воїн та чоловік. Бронею на роботі і трьома дітьми не прикривався, а воював до останнього за них", - розказує побратим героя Сергій Бондарець.

Цікаво, що позивний "Агапич" в Олександра з'явився ще у виправній колонії й закріпився за ним і в армії.

Дружина завжди турбувалася про нього. Одного разу, після року служби, вона звернулася до нього: "Саше, ти вже добре знаєш, як це — війна... Можливо, варто повернутися додому? У нас троє дітей, і я..." Але він відповів: "Ні, я став частиною цієї війни і залишуся до самого її закінчення!"

"Останній раз ми зустрічалися в травні 2024 року, коли Саша отримав 10 днів відпустки. Діти його дуже любили, щиро обіймали і цілували... Пізніше його направили на Донеччину для підсилення 58-ї бригади. Він завжди запевняв, що в нього все в порядку і мало що розповідав, але моє серце відчувало, коли йому було важко," - згадує про останнє бойове відрядження чоловіка пані Наталія.

Родичі та місцеві волонтери докладали всіх зусиль, щоб підтримати захисника. У червні 2024 року внаслідок обстрілу у Агапченка згоріло все його обладнання, і виникла нагальна потреба в новому. Тоді завдяки спільним зусиллям громади вдалося зібрати кошти для придбання та відправлення на фронт бронежилета, шолома, ремінно-плечової системи та іншого спорядження. Проте, на жаль, через місяць, 24 липня, Олександр Сергійович загинув на полі бою у Волноваському районі Донеччини.

У 33-річного чоловіка є дружина Наталія та троє малюків: дев’ятирічна Софія, шестирічний Сашко і трирічний Єгор.

Батьки Олександра відійшли у вічність два роки тому: батька забрала трагедія, а мати не витримала горя від втрати.

1 серпня 2024 року рідні, друзі, побратими, а також представники влади та місцевого самоврядування Менської громади зібралися, щоб вшанувати пам'ять загиблого Воїна, віддавши йому останню шану.