"Ні серце, ні тиск не викликають у мене занепокоєння", - стверджує Олена Іосько з Чернігівщини, якій нещодавно виповнилося 103 роки! - Історії життя

Олена Іосько з'явилася на світ у селі Дробишів і провела тут всі свої роки. Зараз про її добробут піклується племінниця та похресниця Галина Богданович. Галина живе неподалік і щодня навідує свою хрещену матір.

"У родині було п'ятеро дітей. Тітка була другою, -- розповідає 76-річна Галина Богданович. -- Моя бабуся, її мама, була родом із Латвії. Казали, що дідусь служив там і привіз її на Чернігівщину. Там її звали Франя, а в нас уже -- Проня. Батько помер, коли тітка була ще зовсім маленькою. Спершу вона навіть не розуміла, що сталося. А коли усвідомила, що тата більше немає, вибігла з дому, сховалася у кукурудзі, плакала й навіть заночувала там. Насилу знайшли".

Після того, як її чоловік пішов з життя, матері довелося самотужки виходити п'ятьох дітей. Їхнє життя було сповнене труднощів, тому родина почала працювати з раннього віку. Найстарший брат рано став рибалкою, ловив рибу та продавав її, щоб підтримати матір у забезпеченні сім'ї. З часом родина почала потроху покращувати своє становище. "А тітка швидко стала дорослішою. Вона не відвідувала школу, адже допомагала мамі по господарству, а з тринадцяти років почала підробляти, – розповідає Галина Іванівна. – Літніми місяцями вона працювала в дитячому садку. Разом із вихователькою водила малюків на Десну купатися. Вони гралися, мили ніжки, а потім лягали спати. Діти їй дуже подобалися, тому вона завжди знаходила з ними спільну мову".

Невдовзі після цього розпочалася Друга світова війна. «Тітку намагалися примусово вивезти на роботи до Німеччини, але їй вдалося втекти через річку до родичів у Сумській області, – розповідає співрозмовниця. – Після деякого часу вона повернулася додому, але мами вже не було. Поліцаї прийшли, щоб забрати дівчину, та не знайшовши її, взяли з собою матір. Її відправили копати окопи. Найстарший брат був на фронті, а вдома залишилися молодші діти, зокрема найменшому тоді виповнилося лише десять років. І лише через деякий час їхня мама змогла повернутися додому».

Після закінчення війни Олена Іллівна почала займатися різними видами діяльності. Спочатку вона вирощувала курчат на птахофермі, потім піклувалася про свиней і телят, а згодом багато років працювала кухарем у колгоспній їдальні. Лише після сорока років їй пощастило знайти справжнє кохання - Костянтина. Разом вони провели 17 років, хоча офіційно свого шлюбу не оформили.

"Чоловік мав епілепсію. Одного разу повертався з роботи, дорогою стався напад. Він упав із кручі. Довго ніхто не проходив тією дорогою, тож урятувати його не вдалося. Дуже тяжко тітка це пережила, -- зітхає пані Галина. -- А потім ще й її мама захворіла, перестала ходити. Тітка опікувалася нею. Та й загалом самій жінці в селі було нелегко. Треба було і сіна для корови десь дістати, і господарство тримати".

За словами пані Галини, власних дітей у них не було. "Тітка тепер інколи каже: "Я ж не думала, що проживу стільки років. Уже б і діти, й онуки повиростали, навіть якби я народила у сорок", -- згадує слова тітки.

Попри всі випробування, Олена Іллівна не втратила любові до життя. "Вона ніколи не скаржилася на свою долю. Дуже весела й позитивна. Досі таких жартів і приповідок знає, що тільки встигай слухати", -- усміхається племінниця.

У рідному Дробишеві Олена Іллівна давно здобула репутацію "живої енциклопедії". Кажуть, вона знала історію практично кожної родини. "Протягом усього життя тітка збирала календарі з відривними аркушами. Жоден з них не потрапив до смітника. На кожному листку фіксувала найважливіші події громади та свого життя: хто народився, хто помер, хто одружився, хто завітав у гості, коли садили картоплю чи сіяли моркву", -- розповідає Галина Богданович. -- "Ми з чоловіком приїжджали до неї, коли ще жили на Сумщині, і вона це теж записувала. Якось читаю: "Галя з Васею завітали такого-то числа". Так вона й підтримувала свою пам'ять."

Навіть тепер Олена Іллівна легко згадує людей і події багаторічної давності. Секретів довголіття, каже племінниця, у тітки декілька. "Жартує, що її лікує біленька пухнаста кішка Даша. Сплять удвох. Для тітки вона, як дитина, -- ділиться пані Галина. -- Хрещена дуже любить гарбузову кашу. Як починається сезон гарбузів, їсть її мало не всю зиму. Не менше смакує їй і борщ. А ще щодня п'є домашнє кип'ячене коров'яче молоко. Хрещена щодня робить руханку. Якось вранці питаю: "Зарядка була?" А вона сміється: "Аякже".

Уявіть собі, що моя тітка досі спить не в комфортному ліжку, а на жорсткій лежанці поруч із печею. Щоб дістатися туди, вона спочатку піднімається на маленький стілець, а потім на більший. Я спостерігаю за цим і думаю: мені було б важко зробити таке, а їй уже 103 роки. Не повірите, але ще кілька років тому вона сама пиляла дрова звичайною ручною пилкою.

Олена Іллівна не залишилася байдужою до світу книг. "Вона знає чимало віршів, і кожного разу, коли я завітаю, обов'язково ділиться зі мною новими", -- розповідає її племінниця. "А ще тітка захоплюється читанням газет і журналів. Хоча їй вже потрібна лупа, бо зір дещо підводить".

Хоча Олена Іллівна не виховала власних дітей, їй ніколи не бракувало компанії. "У мене є дві доньки та четверо онуків, а також племінниця зі своєю родиною. Я завжди дуже любила дітей, і вони мене також. Жодного року не минало без святкування мого дня народження разом, -- згадує пані Галина. -- Ми завжди збиралися усією родиною. І цього року до нас приїжджали рідні та друзі з громади. Вони дарували рушники, квіти та солодощі. Я ділилася новинами: хто телефонував, хто передавав привітання. А тітка лише сміялася: "Я ще до двохсот років доживу. Всіх пам'ятають". До речі, на святі я трохи випила горілки за здоров'я".

Мене цікавить, як почувається сама довгожителька. "Все чудово! Ні серце, ні тиск мене не турбують," - з упевненістю відповідає Олена Іллівна. Її голос дійсно звучить енергійно. "Якщо щось і починає боліти, я просто випиваю пів таблетки – і відразу стає краще. Дякувати Богу, здоров'я в мене чудове. Іноді навіть не віриться, що мені вже 103 роки."

Єдине, про що сьогодні найбільше переживає Олена Іллівна, -- це війна. Вже друга на її віку. Від рідного Дробишева до російського кордону -- приблизно 30 кілометрів. "Села, що за десять кіломет­рів від кордону, вже відселяють. Люди не хочуть виїжджати -- шкода все нажите кидати. Але змушують, бо там дуже страшно, -- зітхає Галина Іванівна. -- У нас теж постійно летять "шахеди". Нещодавно, може, двадцять їх було, а може, й більше. Серце аж вискакує від страху. Тітка часто каже: "Колись війна була, але не така. Ця страшніша".

"Про що я мрію?" – запитує стара жінка. "Щоб Господь подарував мені можливість дожити до мирного часу в Україні."