Мирослав Маринович: Я переживав, що мені призначать занадто короткий термін. Тому був радий, коли оголосили рішення.

Мене запитували, чи готовий я до затримання. І я, юний оптиміст, відповідав: готовий!

Шановний Мирославе, ваша юність співпала з 1960-ми роками. Коли саме і які ознаки вказували на те, що епоха хрущовської відлиги завершилася?

Це стало очевидно вже в перші дні правління Брежнєва. Він посилав ясні меседжі про те, що критикувати Сталіна більше не прийнятно, а Хрущов вчинив чимало помилок. Найяскравішим свідченням цього, безумовно, стали арешти 1965 року, коли були затримані більше двадцяти діячів українського шістдесятництва.

4 вересня 1965 року Іван Дзюба виступив перед прем'єрою фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна", розповів глядачам про арешти української інтелігенції й зачитав імена заарештованих. А В'ячеслав Чорновіл і Василь Стус запропонували підвестися всім, хто не згоден з цими арештами. Підвелися приблизно шістдесят людей з двох сотень.

За свідченням очевидців, кадебісти, які також були в залі, закричали, що це провокації. Вони намагалися перешкодити, вимикали звук. Та в кожному разі всі ці події свідчили, що суспільство шоковане арештами. Арешти 1972-1973 років тільки підтвердили, що відлига завершилася.

Ознайомтесь також: "Я дивлюсь на вас і відчуваю радість", -- Ліна Костенко про спектакль "Маруся Чурай".

У 1972 році спостерігалися події, що нагадували атмосферу 1937-го, хоча і без масових розстрілів. У цей період КДБ розпочав операцію "Блок", а перші арешти стартували вже 12 січня. За два тижні до цього, у ніч з 31 грудня 1971 на 1 січня 1972 року, у Львові відбувся відомий вертеп, організований дисидентами, який згодом отримав назву Заарештованої коляди. Як ви вважаєте, чи міг цей вертеп статиCatalystом для сплеску репресій?

Вважаю, що рішення про репресії було ухвалене ще раніше. А вертеп лише підтвердив впевненість КДБ у тому, що настав час діяти. Під час допитів слідчі нам говорили — не лише мені, а й Зиновію Антонюку, — що "ми вирвемо вашу бандерівську поросль і зможемо спокійно жити в найближчі роки". Було таке уявлення, що Україна — це газон, з якого періодично потрібно виривати бур'яни. Якщо не проводити цю "обробку", то "бандерівське будяччя" продовжить рости і завдаватиме Москві неприємностей.

Учасники львівського вертепу 1972 року представлені наступним чином. Стоять зліва направо: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія та Ганна Садовські, а також Михайло Горинь. Сидять: Стефанія Шабатура ("циган"), Мар'ян Гатало та Олександр Кузьменко.

У 1976 році відбулася заснування Української Гельсінської групи, організації, що виникла з метою захисту прав людини. З десяти її засновників на сьогодні залишилися лише ви та Микола Матусевич. Чи не могли б ви поділитися, як усе починалося? Хто виступив з ініціативою, і як була реалізована ця ідея?

Почалося все з того, що 1 серпня 1975 року СРСР приєднався до Гельсінських угод -- угод про непорушність повоєнних кордонів, економічну співпрацю та зобов'язання дотримуватися прав людини. Брежнєв спокійно ці угоди підписав, бо після масових арештів початку 1970-х був переконаний, що територія зачищена. Але московські дисиденти зрозуміли, що пора ловити шулера за руку. Бо Брежнєв підписав угоди? Підписав. Отже, треба їх дотримуватися. Так і з'явилась ідея моніторингу виконання Гельсінських угод Радянським Союзом.

Серед членів московської групи виділявся українець – генерал Петро Григоренко, герой Другої світової війни. Якось він зустрів Миколу Даниловича Руденка, котрий тільки-но прибув до Москви. Микола Данилович сам мав героїчний шлях, був нагороджений численними медалями. Як письменник, у 1949 році він виступав на захист репресованої Зінаїди Тулуб, а також підтримував єврейських авторів. У 1970-х роках він став на захист Андрія Сахарова.

У бесіді з Руденком Григоренко висловив ідею створення Української Гельсінської групи. Руденко знайшов цю пропозицію привабливою, повернувся до України та почав шукати людей, з якими можна було б обговорити цю ініціативу. Адже за такими планами, ймовірно, могло слідувати затримання. Він міг звернутися до тих, хто вже пережив тюремні умови і здолав свої страхи, тобто, перш за все, до колишніх політв'язнів. Зокрема, до Левка Лук'яненка, Олекси Тихого, Оксани Мешко, Олеся Бердника та інших.

Ось альтернативна версія вашого тексту: "Не пропустіть також: Йосиф Зісельс заявив: 'Російські 'меморіалізатори' Бабиного Яру все ще перебувають у Києві, очікуючи на результати війни'."

Руденко розпочав формування команди, і саме тоді Оксана Яківна Мешко зустрілася з нами, тобто з Миколою Матусевичем та мною. Вона повідомила, що існує ідея створення правозахисної групи, але їм потрібна наша підтримка, оскільки ми вже не молоді. Якщо ви готові долучитися, то наступного дня вирушайте до Миколи Руденка для обговорення.

Ми з Миколою порадилися і зрозуміли, що відмовитися означає визнати, що схилилися перед владою. Тому й вирішили: будемо в групі. Приїхали до Руденка, підписали декларацію, він переговорив з нами, і так ми увійшли до десятки членів-засновників.

Мирослав Маринович (зправа) разом із Миколою Матусевичем, 1970 рік.

Вам було 27 років. Попереду відкривалося ціле життя. Чи усвідомлювали ви, які можуть бути наслідки?

Отже, ми все зрозуміли. Якби кожен з нас був наодинці, можливо, і виникли б сумніви. Але нас було двоє, а, як кажуть, разом і з ворогом легше впоратися (усміхається). Тож ми ухвалили рішення: вперед!

Питання про наслідки виникло ще тоді. Через місяць або півтора після нашого вступу до групи я відправився до Левка Лук'яненка з одним із наших документів. Він проживав у Чернігові і не міг покинути місто, оскільки перебував під наглядом. У ході розмови Левко Григорович уважно подивився на мене і запитав: "Ви усвідомлюєте, що вас можуть заарештувати? Ви готові до цього?". А я, молодий і рішучий, із гордістю відповів: "Я готовий!".

Коли мене вже затримали, і я переживав складні дні та психологічні випробування, я часто згадував це питання і свою відповідь. Ти ж сказав, що готовий, то будь готовим! Після арешту Руденка та Тихого нас усіх офіційно попередив КДБ. Я пам'ятаю, як підписував документ, що підтверджує, що я був попереджений про можливість арешту, якщо не зупиню свою громадянську активність. Я не зупинився, і врешті-решт, саме це призвело до мого затримання.

Ознайомтеся також з Радянсько-українським словником, або яку націю, дякувати Богу, втратили.

"Руденко запідозрив, що я агент КДБ. У таборі ми зустрілися, обійнялися і дружили все життя"

Як ви тоді залишалися на зв’язку з іншими учасниками УГГ? Левко Григорович у Чернігові, ви в Києві, а можливо, хтось ще у Львові чи в іншому місці. З доступних способів комунікації були лише телефон і листи. Але телефон могли прослуховувати, а листи підлягали перевірці. Життя під наглядом КДБ...

Зібратися було неможливо, адже такі засідання не могли відбутися. Половина учасників була прив'язана до своїх міст і не могла виїхати. Зустрічалися лише ті, хто знаходився в Києві, зокрема я, Олесь Бердник, Оксана Мешко та Микола Руденко. Вся комунікація проходила через Миколу Даниловича. Не знаю, як йому вдавалося, але він знаходив спосіб погоджувати документи, які затверджувала група, з усіма її учасниками.

Пригадаю, як ми завітали до Руденка, і він продемонстрував нам проект одного документа. Тоді ми були ще молодими і не мали досвіду, щоб вносити якісь корективи в текст. Просто читали, розмірковували, а потім ставили підписи. Зокрема, так ми затвердили перший меморандум нашої групи, який запропонував Микола Данилович. Відтоді минуло 50 років, а я досі в захопленні від цього документа.

Однак суть полягала не в тому, щоб ви узгоджували його текст. Все, що створювала група, очевидно, відправлялося на Захід, щоб там також отримували інформацію про стан прав людини в СРСР?

Так, я в курсі, що Микола Данилович відправився до Москви з нашими документами. Там, у помешканні одного російського дисидента, проходили зустрічі із західними журналістами та дипломатами. Після цього ці документи потрапляли на Захід, де їх публікували.

Тоді розпочала свою діяльність Комісія Гельсінських гарантій для України, яка сприяла передачі наших документів до тих країн, організацій та учасників правозахисного руху, для яких призначався наш моніторинг. Очолював цю комісію Осип Степанович Зінкевич, українець з діаспори, а члени діаспори займалися перекладом наших матеріалів англійською мовою, їх тиражуванням на ксероксі та розповсюдженням.

Завдяки цьому методу передачі документів до Москви я став свідком одного неприємного інциденту, який трохи ускладнив мої стосунки з Руденком. Напередодні його арешту я відчув тривогу і звернувся до нього зі словами: "Ви ж голова групи. Якщо вас затримають, а ми залишимося на волі і будемо продовжувати підготовку наших документів, до кого нам звертатися для їх передачі?".

Для мене це здавалося цілком логічним питанням, проте у Миколи Даниловича спрацював інстинкт обережності. "А, ви хочете отримати всі адреси та прізвища з Москви?" — запитав він. "Починаю вважати, що ви, можливо, агент КДБ. І я розповім усім, до кого ви плануєте звертатися".

Микола Руденко, головний ідеолог Української Гельсінської групи. Київ, 1990-ті роки.

Уявляю, як сильно це вас вразило...

І боляче, і страшно, і прикро. Далі вже Олесь Бердник став неформальним головою УГГ, і він сам якось налагоджував усі контакти -- я в це не був утаємничений. Що ж до Миколи Даниловича, то згодом ми зустрілися в таборі, обійнялися й дружили до самої його смерті у 2004 році. Ані я, ані він не згадували того епізоду, який засвідчує лише те, що група працювала у складних психологічних умовах.

Московські дисиденти були незадоволені тим, що українці піднімали питання про порушення національних прав.

Московські дисиденти, про яких ви згадали, не мали зверхнього ставлення до українців? Російський шовінізм існував у різні епохи, і в період застою це було особливо помітно...

Як би це сформулювати... Вони не сприймали нас як представників другого сорту, а навпаки. Коли розпочалися масові арешти, і до нашої групи почали приєднуватися люди, які пережили табори та заслання, московська дисидентка Людмила Алєксєєва відзначила, що українці – це справжні камікадзе, адже вони вступають у боротьбу, прекрасно усвідомлюючи, що це може призвести до серйозних наслідків і покарання.

Отже, з одного боку, українців поважали, але з іншого – виникали непорозуміння та труднощі. Про це згадувала Оксана Яківна Мешко, яка відвідувала Москву з документами, а також висловлювався Йосиф Зісельс. Російські дисиденти активно відстоювали громадянські права і прагнули, щоб інші національні гельсінські групи – а їх тоді було чотири: українська, литовська, грузинська та вірменська – діяли подібно. Вони закликали зосередитися на питаннях свободи слова, свободи зібрань та інших важливих аспектах.

Ознайомтеся також з історією політв'язня Миколи Горбаля: "Бог наділив нас місією знищення цього глобального зла".

Проте ці групи, особливо українська, постійно піднімали питання національних прав, а також проблеми, пов’язані з приниженням української мови та культури. Це викликало занепокоєння серед росіян, які закликали не розпорошувати увагу і діяти в єдиному напрямку. Саме тут, як зазначав Йосиф Зісельс, виявлялися їхні імперські інстинкти. Для російських дисидентів Радянський Союз сприймався лише як тоталітарна держава, але не як імперія. Водночас для інших народів він був і тоталітарною державою, і імперською структурою.

Проте московські дисиденти не перешкоджали українцям у спілкуванні з західними кореспондентами. Навпаки, вони активно підтримували ці контакти, надаючи свої квартири для проведення зустрічей і запевняючи західних журналістів, що це не є провокацією з боку КДБ, а справжніми представниками української спільноти.

Перший меморандум УГГ був присвячений Голодомору в Україні і втратам, яких зазнали українці. Звідки в ті часи черпали інформацію про Голодомор?

Не лише про Голодомор йдеться: також порушувалися питання релігійних репресій. Перший меморандум надавав досить детальний аналіз ситуації в Україні. Щодо Голодомору, важливо зазначити, що Микола Руденко особисто був свідком цих жахливих подій. Він спостерігав за всім на власні очі, а згодом ознайомлювався з матеріалами, які були доступні в той період.

У 1977 році влада СРСР надала дозвіл на виїзд до США Петру Григоренку, який був членом Української Гельсінської групи, для отримання медичного лікування. Цей виїзд супроводжувався позбавленням його радянського громадянства. Аналогічно, іншим членам групи, зокрема Ніні Строкатій, також було дозволено залишити країну. Чому ж у деяких випадках радянська влада вдавалася до репресій та арештів, тоді як в інших випадках давала можливість виїзду за кордон? Який сенс це мало для режиму?

Як ми жартували, "КДБ має свій індивідуальний стиль". Вони справді ухвалювали специфічні рішення в кожному конкретному випадку, беручи до уваги безліч аспектів. Наприклад, Петро Григоренко, відомий бойовий генерал, мав значну популярність на Заході. Його двічі піддавали жорстоким репресіям, оголошуючи психічно ненормальним і поміщаючи в психіатричну лікарню.

Петру Григоренку було заборонено повертатися до СРСР, тому він оселився в США. На фотографії зображений разом із дружиною Зінаїдою та сином Андрієм, зробленій у 1950 році.

Незалежну експертизу стану Григоренка провів Семен Глузман, і його висновки, що Григоренко здоровий, опублікували на Заході. Тобто в тих колах, які знали Григоренка, всі розуміли, що йдеться про фальсифікацію та свідомі переслідування. Коли Григоренко подався на лікування до Америки, у СРСР вирішили, що це зручний момент. Бо, з одного боку, виходило, що йому дозволили виїхати на лікування, але з іншого -- позбувались незручного дисидента, оскільки позбавили громадянства і заборонили в'їзд. До речі, Григоренко хотів повернутися, він добивався цього, але йому відмовили.

Щодо Ніни Строкатої, то їй було дозволено виїхати разом із чоловіком Святославом Караванським. Мені важко зрозуміти, яка тут могла бути логіка. Караванський провів у радянських таборах 30 років, тоді як Ніна лише завершила свій перший термін. Можливо, влада усвідомила, що з такими людьми вже нічого не вдіє, тож краще їх відпустити.

Подібна ситуація трапилася і з Надією Світличною. Вона з'явилася на моєму судовому процесі в ролі свідка. Надія вела себе настільки рішуче, що суддя зауважив: "Схоже, вам слід сидіти поруч із Мариновичем, адже ваша поведінка нагадує дії противника". Вона подавала запит на позбавлення радянського громадянства. Врешті-решт, їй надали можливість виїхати.

Ось альтернативна версія вашого тексту: "Також варто звернути увагу на думку Мирослава Мариновича: 'Сучасний протест, що нагадує картон, не зміг оперативно завершитися, на відміну від минулорічного руху.'"

Зворушливим було те, що до УГГ приєднувалися навіть в'язні, які вже відбували покарання в таборах.

Після того, як Петро Григоренко, Ніна Строката, Леонід Плющ і Надія Світлична виїхали за межі України, Українська Гельсінська група заснувала своє представництво за кордоном. Які зміни це принесло вам, членам УГГ, які залишилися в Україні і перебували в таборах?

У той період засновники організації вже перебували під вартою, тож не мали можливості спілкуватися з іноземними делегаціями. Проте вони активно піднімали питання, говорили про утиски, виступали перед різними групами людей і нагадували про політичних в’язнів.

На скільки мені відомо, затримання засновників не призвело до зупинки діяльності групи, і її склад продовжував активно зростати новими учасниками. Чи це так?

Так, це була справжня героїчна вчинок, який глибоко вразив усіх у таборі. Бажання людей — це були справжні камікадзе — йти до кінця, навіть усвідомлюючи неминучість арешту, надзвичайно зміцнювало дух. Це було неймовірно. Особливо зворушливо було спостерігати, як до групи долучались не лише ті, хто був на волі, але й ті, хто вже відбував покарання в таборах. Вони відкрито висловлювали свої думки, прекрасно розуміючи, які наслідки це може мати.

На певний час Оксана Яківна Мешко, яка після арешту Бердника стала неформальною головою групи, запровадила статус неоголошеного члена групи. Вона просто боялась наразити людей на неминучі арешти. І кілька членів групи перебували саме в такому -- неоголошеному -- статусі.

Але коли після чергового покарання повернувся Зеновій Красівський -- останній крайовий провідник бандерівського крила ОУН, він зумів переконати Оксану Яківну, що це неправильний підхід. Бо КДБ прекрасно знає, хто є членом групи: це було важко приховати. Натомість якщо люди мали статус неоголошеного члена групи, вони ставали невидимими для діаспори й уже не отримували від неї захисту. Тому таку практику припинили. І коли сам Зеновій Красівський увійшов до складу групи, про це оголосили.

Ніна Строката-Караванська разом із чоловіком Святославом Караванським. Рік 1980.

Очевидно, що взаємодія ув'язнених з іншими учасниками УГГ була вкрай ускладнена або навіть зовсім неможливою. Проте, вони надавали свідчення про порушення прав людини в таборах, що свідчило про їхній неймовірний героїзм.

До складу УГГ також приєдналися двоє осіб, які не були українцями. Серед них литовець Вікторас Пяткус, який відбував строк покарання ще в 1940-х роках і вийшов на волю після смерті Сталіна, а також естонець Март Ніклус, заарештований КДБ у 1980-х. Цікаво, що Ніклус провів час у таборі в Кучині, розташованому в Пермській області Росії, разом із Василем Стусом і Левком Лук'яненком. Саме тоді він прийняв рішення приєднатися до Української Гельсінської групи.

Звикло, що опозиційний рух зосереджувався в Галичині, проте шістдесятники активізували також і східні регіони.

Якою була географія УГГ? Чи з усіх регіонів України походили її представники?

Так, без сумніву. Члени групи представляли і схід України: Тихий і Стус були з Донбасу, Руденко і Світличні -- Іван і Надія -- з Луганщини. Я навіть сказав би, що в якийсь момент кількість тих, хто народився на сході, переважала. І хоча традиційно опозиційний рух концентрувався на Галичині, завдяки шістдесятництву український схід сильно активізувався.

Вас засудили до семи років ув’язнення в таборах суворого режиму, а також до п’яти років заслання. Це найсуворіша міра покарання за статтею, що стосується антирадянської агітації та пропаганди. Але чому вирок виявився таким жорстоким? Чи була вам запропонована можливість співпраці з владою, від якої ви відмовилися?

Мені першого ж дня повідомили, що я маю шанс уникнути засудження, якщо напишу покаянну заяву й обіцянку не займатися правозахистом. Я знав, що це дієвий спосіб вийти на волю і що така пропозиція не є обманом, бо саме так зробив Іван Дзюба -- і його звільнили. У розмові зі мною саме на цьому й акцентували. Мій слідчий сказав: "Дивіться, якщо вже на такий крок пішов Іван Дзюба, то чому ви, простий хлопець, відмовляєтесь?". На що я гордо відповів: "Бо я не Іван Дзюба".

Оскільки я не погодився на ці пропозиції, мені дали зрозуміти, що, ймовірно, отримаю найсуворіший вирок. Я, зізнаюся, хвилювався про те, щоб вирок дійсно був максимальним, а не нижчим, ніж у інших обвинувачених. Першим вирок оголосили Миколі Матусевичу. Він демонстрував бунтівний настрій, відмовлявся співпрацювати зі слідством і під час судового процесу дозволяв собі образи на адресу судді, за що його вигнали з залу. Тож коли йому винесли "7 + 5", тобто сім років ув’язнення і п'ять років заслання, я відчув занепокоєння.

Я обрав інший підхід у своїй поведінці, про який ми домовилися з Миколою Руденком. Я висловлювався лише про себе. Наприклад, стверджував, що я є автором певного документа. Слідчі сміялися з мене, запевняючи: "Ми ж усі знаємо, що це написав Руденко". Проте я непохитно наполягав на своєму: ні, це моя робота.

Тож я стою на суді й очікую вироку. І думаю: "Не приведи Господь, мені дадуть менший термін. Микола може подумати, що я поводився м'якше й поступливіше, ніж він сам і, відповідно, заробив менший термін". Але тут оголошують, що й мені 7 + 5. Боже, я такий радісний став. Заусміхався. Але тут-таки зустрівся поглядом з матір'ю і сестрою. А вони з таким жахом на мене дивляться: ще б пак, дванадцять років не бачити сина і брата! Моя щаслива усмішка з обличчя сповзла, і я подумав, що для них, моїх бідних, це справжня катастрофа.

Родина Світличних: Іван, його дружина Леоніда та сестра Надія (зліва), 1957 рік.

Чи засуджували ви разом із друзями Дзюбу?

Так, це дійсно стало причиною для засудження, і варто це визнати. Подібні події сприймалися нами з великим болем. Коли Іван написав своє покаяння, ми з Миколою Руденком ще мали можливість бути на свободі. Прогулюючись Києвом, ми вели міркування: виникало відчуття, ніби на полі бою вбили носія прапора, і сам прапор упав. Адже Дзюба був важливою фігурою у дисидентському русі.

Так само мене згодом вдарило і те, що Олесь Бердник -- єдиний у Гельсінській групі -- написав покаянну заяву. І з цією його заявою згодом бігав "мій" кадебіст і показував її текст: "Ось, дивіться, дивіться, що написав Бердник. Він пообіцяв більше всім цим не займатися -- і його випустили. І вас випустять, якщо теж таке напишете".

Ознайомтеся також із думкою Мирослава Мариновича: "У період Другої світової війни звільнення народів від нацистського режиму нерідко призводило до нових форм їх підкорення."

"Злодії в законі сказали, що радянську владу слід бити не словом, а динамітом"

У вас, політичних в'язнів, був окремий табір чи тримали разом з кримінальниками?

Табір, в якому ми перебували, відрізнявся від інших; ми називали його політичним, але нас постійно виправляли: "У СРСР немає політичних в’язнів, ви всього лише звичайні злочинці. Ваш табір відокремлено, оскільки ви є особливо небезпечними злочинцями".

В ті часи існувало три основні політичні фракції, а також окремий жіночий політичний рух. Нас утримували в ізоляції, але під час перевезень, незважаючи на заборону, нас поміщали в камери, де вже перебували кримінальні злочинці. Це мало на меті не лише психологічний тиск, але й просте пограбування.

У моєму випадку сталося приблизно так: мене оточила компанія злочинців і вимагала: "Віддавай речі". Я намагався вирватися, але швидко збагнув, що в противному разі можу не залишитися в живих. Адже не раз доводилося чути, як кримінальні елементи розправлялися з політичними опонентами.

В мене стався ще один курйозний випадок, який неабияк підняв настрій. Коли мене привели до камери, оголосили статтю, і всі присутні підняли погляди на мене. В центрі приміщення було окреме коло, де сиділи злодії в законі, насолоджуючись чефіром. "А, політик, — кажуть, — ну що, розповідай, за що ти тут?" Вони прийняли мене у своє товариство, піднесли кружку з чефіром, і я вже знав, що потрібно зробити два ковтки та передати далі — такі в них звичаї.

Сідаю я, починаю щось розповідати -- про групу, про все -- а один не витримує і каже: "Так ти словом протів ніх пашол? Да дінамітом іх нада, дінамітом!". Тож, як бачите, якщо КДБ хотів нас "перевиховати" кримінальниками, то вийшло якраз навпаки: це ми їх перевиховували. Бо допомагали і їм усвідомити себе ворогами влади.

А як ставилася до вас охорона? Були випадки насильства?

Були ситуації, коли траплялося побиття. Пригадаю один випадок: під час слідства я сидів у камері, коли раптом почув голос Миколи Матусевича: "Мирославе, б'ють!". Я миттєво постукав у залізні двері та оголосив голодування. Через деякий час – здається, вже наступного дня – до мене завітав прокурор і почав розпитувати про те, що сталося. Потім він спитав, на скільки днів я вирішив оголосити голодування. Я відповів, що на три дні. На що він зауважив: "Неначе ми всі домовилися". І в цей момент я зрозумів, що Микола теж прийняв таке рішення.

Табір для політичних у Кучині (Росія), де утримували Стуса та Лук'яненка

"У них була могутність — у нас була справедливість."

Що вас тоді мотивувало? Якими способами ви підтримували свій дух?

Я відчував, що стою на вірному боці історії. Так, у них була влада, але ми мали правду на своїй стороні. Дозвольте поділитися цікавим моментом. Одного разу я відвідав Москву і зустрівся з генералом Григоренком. Але перед цією зустріччю я вирішив завітати на Красну площу, щоб на власні очі побачити Кремль. Це ж було необхідно!

А стояла зима, і Кремль був такий засніжений, крижаний, непорушний. Здавалося, що стоятиме він вічно. А я дивлюся на нього і думаю собі: "І ти, невеличка комахо, хочеш оцю силу підважити?". То був не страх, не бажання відмовитися... Ні, це просто була іронія над собою. Така потужна машина, а ти зі своїми маленькими силами проти неї...

Потім я вирушив до помешкання генерала Григоренка. І зустрів мене там не штабний генерал, а звичайний приязний чоловік. І говорив він так правдиво, світло, гарно... Там була ще й кримська татарка Айше Сеїтмуратова, яку пізніше намагалися запроторити до психлікарні, й вона емігрувала.

І от ми розмовляємо своїм колом, а я згадую оцей момент перед Кремлем і думаю, що духовна сила таких людей, як ті, що переді мною, є набагато потужнішою. Я тоді ще не знав вислову Вацлава Гавела "сила безсилих", але він дуже точний. Це було про нас тодішніх.

Мирослав Маринович: "Я не займаюся політикою. Це не для мене."

У 1988 році представники Української Гельсінської групи створили Українську Гельсінську спілку, з якої згодом виникла Українська республіканська партія. Чи відчували ви ностальгію чи смуток за тим братерством, що зникло разом з УГГ?

Я пам'ятаю ті моменти, коли В'ячеслав Чорновіл звернувся до мене з пропозицією приєднатися до нової спілки. Він розповів, що члени Української Гельсінської Групи вирішили стати частиною цієї організації. Я відмовився, адже для мене важливим був правозахисний аспект діяльності групи, і я усвідомлював, що нова спілка стане, так би мовити, основою для політичної партії. Я зрозумів, що згодом вона перетвориться на партію, а я не бажав залучатися до політичного процесу. До сьогоднішнього дня я не є членом жодної політичної партії і не займаюся політичною діяльністю. Це не те, чого я прагну, я не відчуваю себе на своєму місці в цій сфері.

Ознайомтеся також з матеріалом про Українську Гельсінську спілку: досягнення в історії та нездійснені амбіції.

Хоча я сам не став членом нової організації, я надзвичайно ціную зусилля людей, які там працювали. Вони виконали величезну роботу. З маленької іскри нашої групи спалахнула нова зірка в українській політичній системі, виникла Українська республіканська партія, за якою пішли й інші політичні сили. Було створено те, чого раніше не було в Україні: демократію, свободу слова та політичне різноманіття. Це те, за що ми колись боролися.