Михайло Гераскевич висловив думку: "Військова статистика більше не викликає емоцій. Нам потрібна справжність."

Чоловік, якого без перебільшення можна вважати засновником українського скелетону, дав відверте інтерв'ю виданню Sport.ua.

Зимовий спортивний сезон у розпалі й інтерв'ю з Михайлом Гераскевичем напрошувалося давно. В усіх розуміннях - і з огляду на скелетонні перспективи за рік до Олімпійських ігор, і в контексті активної громадської позиції батька й сина Гераскевичів, які послідовно відстоюють інтереси України як спортивні дипломати за кордоном і залишаються на сторожі українського спорту вдома. Дуже повчальною є саме позиція наших скелетоністів в контексті гімнаста Ковтуна і схожих до нього манкуртів. Гераскевичі примудряються бути в опозиції до колишнього очільника Мінмолодьспорту, а нині керівника НОКу, але жодного разу не обмовилися про зміну громадянства.

Ця бесіда відбулася за день до початку змагань скелетоністів на юніорському чемпіонаті світу, що проходив у швейцарському Санкт-Морісі, і тоді ще не було відомо, якими будуть результати цих змагань. Михайло Гераскевич запевняв, що його підопічні вразять усіх, але ніхто не очікував, що це станеться в такій мірі: 17-річний Ярослав Лавренюк став першим в історії українського скелетону чемпіоном світу. Враховуючи це, перше питання, поставлене Sport.ua ще напередодні, виглядає особливо актуальним.

- Пане Михайле, з того часу як ви разом з сином фактично удвох стали зачинателями українського скелетону, минуло 11 років. Станом на зараз ви вже можете похизуватися повноцінною командою. Чи можна сказати, що наш скелетон переживає розквіт?

Я б охарактеризував це не як розквіт, а як перші кроки на шляху до нього. У Владислава вже є непогані результати. Наразі його син займає шосту позицію у загальному заліку Кубка світу, а деякий час навіть був п’ятим. Попереду ще один етап, а також чемпіонати Європи та світу, тому сподіваємося покращити свої позиції. Як казав видатний воїн Павло Петриченко, "усі красиві зберігають оптимізм".

Ми планували, що результати будуть ще кращі, але суперники теж не стоять на місці, активно готуючись до Олімпійських ігор, сильно підтягують техніку - скелетони, ковзани, екіпірування. Крім того, завдяки сучасним засобам відеофіксації проводиться детальна зйомка. Також великі команди створюють спеціальні програми, які допомагають бачити тренерам, на яких ділянках їх підопічні відстають і чому треба приділити особливу увагу. Різниця між тим, що було шість-вісім років тому з нинішнім часом величезна. Чимало скелетоністів почали дуже швидко бігти на стартовому розгоні, дуже вирівнялася техніка пілотування.

Зараз конкурувати надзвичайно важко. У нас є амбіційні цілі щодо досягнення подіумів, але наші суперники також мають подібні плани. В умовах обмеженого бюджету нам важко змагатися з великими командами. Наприклад, у загальному заліку Кубка світу Владислав займає позицію вище за будь-якого спортсмена з Китаю, хоча річний бюджет їхньої Федерації становить 5 мільйонів доларів. Бюджет британської команди також обчислюється мільйонами фунтів. Натомість бюджет Федерації бобслею та скелетону України складає лише трохи більше 14 мільйонів гривень. Це унікальні цифри для нас, адже ще півтора-два роки тому ми працювали з сумами в межах 2,5 - 3 мільйонів гривень.

Цього року ми отримали значно більше фінансування завдяки міжнародній програмі, яка надала Україні кошти для соціальних проектів з умовою, що ці кошти не будуть використані для військових цілей. Завдяки цьому бюджету ми змогли суттєво зміцнити нашу юніорську команду та організувати якісний, тривалий збір у латвійській Сіґулді. Крім того, ми придбали необхідне обладнання. Вперше ми провели повноцінний чемпіонат України, в якому взяли участь шість хлопців та дві дівчини. На міжнародній арені наразі представляють Україну чотири юніори — три хлопці і одна дівчина, з якими працюють чотири тренери. Серед них не тільки Владислав Гераскевич, який донедавна виступав самостійно. Саме тому я вважаю, що ми зробили перший крок до подальших досягнень.

Завдяки активному медійному висвітленню, яке ми реалізуємо з початку нашої діяльності, у нас вже сформувалася черга охочих приєднатися до команди. Наразі ми шукаємо додаткові джерела фінансування для тих, хто прагне займатися нашим спортом. Справа в тому, що бюджет має свої обмеження, а новачків не можуть фінансувати з державних коштів. Відповідно до нормативних вимог, для отримання такого фінансування спортсмен має взяти участь у чемпіонаті України. А для цього потрібно спочатку підготувати трек, набути певного досвіду та придбати необхідне обладнання: санчата, комбінезони, шиповки, шоломи тощо. Крім того, щоб отримати підтримку з державного бюджету, необхідно також брати участь у міжнародних змаганнях. Тому ми змушені обмежувати кількість нових учасників, адже іноді просто не маємо можливості забезпечити їх всім необхідним спорядженням та оплатити спуски. Але ми продовжуємо шукати шляхи вирішення цих проблем.

Минулого року нам дуже допомогли наші друзі з організації "Інсбрук Олімпія", Федерація бобслею і скелетону Кореї, а також Фонд олімпійської солідарності "Пхьончхан". Німецька Федерація надала можливість для тренувань. Латвійські партнери традиційно підтримують нас, хоча вони не можуть надати фінансову допомогу, проте завжди готові допомогти з навчанням та обладнанням. Особливо хочу відзначити німецький благодійний фонд Athletes for Ukraine, який об’єднав олімпійських чемпіонів та просто небайдужих людей, які прагнуть підтримати Україну. Їхня допомога не обмежується лише спортом; вони активно надають допомогу в інших сферах, зокрема, багато ресурсів направляють на Схід, до Харківської та Донецької областей.

- Зізнайтеся, коли разом із сином починали займатися скелетоном, мали плани, що в майбутньому створите цілу команду з дитячо-юнацькою школою і перспективами на роки вперед?

- Про це було важко думати. Бо в перші роки ми займалися виключно за рахунок сімейного бюджету. Який швидко закінчився. Ми залізли в серйозні борги, адже допомоги від держави не було. Це й зрозуміло, адже в Україні такого виду спорту не існувало, про нього ніхто не чув. Але навіть за таких умов ми спробували розширити команду, запросивши хлопчика і дівчинку, одну з найкращих спринтерш України того часу. Залізли в іще більші борги. В підсумку дівчинці скелетон не пішов. Вона сказала, що нічого не може вдіяти зі своїм страхом. Вона непогано бігла, але на швидкості 70-80 км/год абсолютно втрачала контроль над собою. До фінішу виходили не доїзди, а дольоти. "Я нічого не можу з собою вдіяти", - сказала вона і визнала, що не підходить для цього виду спорту. Але гроші були витрачені. Після того, маючи ще більші борги, говорити про розширення команди стало ще складніше.

Ситуація покращилася лише тоді, коли Міністерство молоді і спорту, усвідомивши потенціал Владислава Гераскевича, повернулося до нас обличчям. Хоча Влад не мав жодного досвіду, він почав виявляти свої здібності на спортивній арені, прагнучи отримати олімпійську ліцензію з перших змагань. Після його дебюту на Олімпійських іграх у Пхьончхані стало очевидно, що він накопичив певний досвід, і було б прикро, якби ми не використали його. З'явилася ідея передати наші знання та навички наступним поколінням, а також розвинути команду. Проте, звісно, ми усвідомлювали, що для цього потрібні значні фінансові ресурси, яких не вистачало.

У цих умовах доречним буде таке складне речення: на жаль, повномасштабна війна, на щастя, внесла позитивні корективи у розвиток нашої команди. У перші місяці після вторгнення ми почали проводити тренування на деокупованих територіях. Одне з перших відбувалося в Бородянці на Київщині, поруч з уже знаменитим пам'ятником Шевченка. Там проводився мультиспортивний захід з обладнаними зонами для футзалу, воркауту, стрибків на батуті. Участь у тому заході взяло багато відомих спортовців, зокрема олімпійський чемпіон Сашко Абраменко. Створивши свій куточок, ми, звісно, не їхали і не бігли, але встановили на масажному столі справжній скелетон, на який можна було лягти і вдягнувши окуляри з треком, "проїхати", отримавши відчуття, немов під час змагань. Діти були в дикому захваті. До нас вишикувалася ціла черга. Ось тоді ми впевнилися, що цей вид спорту в Україні здатен дійсно зацікавити. Тим паче, що на той час протягом двох сезонів етапи Кубка світу вже транслювалися на "Суспільному", люди бодай наближено вже мали уяву, що таке скелетон.

Нас запитували, де можна потренуватися. Серед інших підійшов хлопчина, теж на ймення Влад. Каже: "Хочу у вас займатися". Переконався, що наміри серйозні, обмінялися телефонними номерами, запросили на тренування. Так Влад почав їздити з Бородянки до Києва по півтори години в один бік у манеж на Березняках, не пропускаючи жодного тренування. Минуло два роки і торік Владислав Клименко у віці 15 років і один день став наймолодшим учасником етапу Кубка світу. Також Влад виступав на юнацьких Олімпійських іграх у Сіґулді. Так, його їзда ще сирувата, він ще легкий сам по собі, недосвідчений, трохи нервує, але показав доволі серйозний старт. Видно, що дитина перспективна.

Пізніше ми організували тренування на чернігівському стадіоні, де москалі скинули шість авіабомб. Ми знайшли невелику частину неушкодженої бігової доріжки, а також скелетонне обладнання. Разом із Владом Гераскевичем купили солодощі, черешні та соки, а також підготували сувенірні футболки, які діти мали змогу розмалювати. Ці футболки потім були виставлені на аукціон, а отримані кошти пішли на підтримку наших друзів-спортсменів, які нині захищають Україну. Таким чином, ми провели благодійне тренування, пригощаючи маленьких чернігівців. Станом на сьогодні, з цього міста у нас є четверо юних скелетоністів.

Веду до того, що виставкові заходи мали неочікувано гарний ефект. То за умови, що плануючи ці заходи, ми не ставили собі за мету знайти юних скелетоністів, а просто хотіли підтримати дітей, які пізнали жахіття війни. Мушу сказати, що опинившись у спорті, ці дітки демонструють величезну мотивацію і є не за роками відповідальними. На жаль, ці хлопчики й дівчатка, які бачили кров і смерті, швидко подорослішали. Ми, надаючи їм ментальну допомогу, ще й отримали гарних, перспективних спортовців.

Напевно, першим серед цих дітей варто згадати наймолодшого члена команди Павла Ткаченка.

О, Паша – наш невичерпний джерело енергії! Ця надзвичайно позитивна дитина навчається у спеціалізованій математичній школі в Чернігові і має дуже добрі успіхи в навчанні. Він, як і його тато, великий фанат рок-музики і активно займається грою на ударних інструментах, вже демонструючи вражаюче відчуття ритму. Під час міжсезоння, коли немає тренувань зі скелетону, Павло відвідує секції кікбоксингу та інші спортивні гуртки. Я вражаюсь, звідки у цієї дитини стільки бадьорості! Це справжній оптиміст, який ніколи не скаже, що втомився. Його постійна усмішка просто розчулює. У скелетоні 11-річний Павло Ткаченко вже встиг спробувати себе на топ-старті треку в Сіґулді, ставши наймолодшим скелетоністом, який коли-небудь тут з’їжджав. У нього вже є свій невеличкий скелетон, виготовлений під його зріст. Коли Павлу виповниться 13, ми обов'язково придбаємо йому дорослі санки – це просто необхідно!

До речі, батьком Павла є Дмитро Ткаченко, майстер спорту з важкої атлетики, який пізніше став розганяючим у бобслеї та тепер є тренером нашої юніорської команди. Важливо відзначити, що Дмитро має педагогічну освіту. Я просто в захваті від його вміння взаємодіяти з дітьми. Наприклад, чи часто ви бачили, щоб діти із задоволенням декламували вірші або співали пісні перед усім класом? Зазвичай вони соромляться. Проте Дмитро зміг виховати у своїх вихованцях цю впевненість, а також налагодив співпрацю з вчителями загальноосвітніх шкіл. Він самостійно контролює їхнє навчання, перевіряє виконання домашніх завдань і активно спілкується з батьками.

- Пане Михайле, на початку нашої розмови ви відзначили, що скелетон стрімко розвивається в науково-технічному аспекті. Ми за цими тенденціями встигаємо?

Продовжувати наш шлях виявилося нелегко. Ми прагнули в Україні реалізувати повний виробничий цикл, створюючи все з нуля "під ключ". Ми інвестували значні кошти в обладнання та зібрали команду фахівців, серед яких був головний механік заводу "Антонов". Проект почав розвиватися, але потім спалахнула повномасштабна війна. Наша команда оголосила про паузу в співпраці, оскільки їм потрібно було зосередитися на забезпеченні обороноздатності країни. Це абсолютно зрозуміло, адже в нинішніх умовах це має пріоритетне значення.

Ми ж за цих умов вишукуємо варіанти покращувати техніку за кордоном. Але, звісно, за цих реалій конкурувати з провідними країнами складно. Скажімо, збірна Великої Британії за контрактом має змогу користуватися інженерними ідеями, виробництвом та іншими можливостями команди Формули-1 "Макларен". Чи можемо ми щось протиставити? Китайці з їх бюджетом можуть собі дозволити взяти на контракт як виробника скелетонів і ковзанів колишнього тренера збірної Німеччини Дірка Марчінса. Італійці уклали контракт з найбільшим виробником обладнання Шнайдером, який, співпрацюючи з командами Канади і рф, допомагав їм вигравати олімпійське золото. Збірна Німеччини співпрацює з державним науково-виробничим комплексом Fes, в штаті якого близько 800 співробітників і який виготовляє спортивне обладнання для різних національних команд цієї країни. Американці долучають до процесу вдосконалення технічні можливості Боїнґа.

Цей перелік можна продовжувати, але важливо відзначити, що ми займаємо п'яте-шосте місця в заліку Кубка світу. Мабуть, ми навчилися компенсувати наші недоліки іншими аспектами. З огляду на наш бюджет, це досить складно, оскільки чинне законодавство обмежує можливість фінансування багатьох статей витрат за рахунок державних коштів. Тому ми активно шукаємо альтернативні джерела фінансування. Нещодавно ми почали співпрацювати з серйозними партнерами, які вже надають суттєву допомогу фронту. Вони консультують нас, проте для ефективної роботи їм також потрібне спеціалізоване обладнання, яке дозволить краще досліджувати проблеми скелетону. Наприклад, це може бути мікроскоп, призначений для роботи з полірованими металами. Наразі ми активно займаємося пошуками позабюджетних коштів, оскільки необхідні суми досить значні, а часу залишилося обмаль — адже Олімпіада відбудеться вже через рік, а поточний сезон скоро завершиться.

- Чи доречно в час війни говорити бодай про поверхневий розвиток санно-бобслейно-скелетонної інфраструктури в Україні? Бо поки ваш вид спорту, можна сказати, перебуває в екзилі.

З етичної перспективи, коли всі ресурси повинні спрямовуватися на фронт, ми не маємо права щось вимагати. Проте, якщо врахувати, що в багатьох містах триває укладання бруківки, а стадіон у Яворові, який не постраждав від війни, відновлюється за сотні мільйонів гривень, це викликає певні роздуми. Особливо, якщо йдеться про стартові естакади, які є необхідними як для нас, так і для санного спорту. Подібні споруди існують практично в усіх країнах, де популярний скелетон, тоді як у нас немає жодного натяку на їхню наявність, попри наявність кількох проектів та численні обіцянки від чиновників і бізнесменів. Варто зазначити, що згідно з нашими кресленнями, така естакада могла б також використовуватися атлетами-спринтерами та стрибунами у довжину, що робить її справжнім мультиспортивним об'єктом. Я вважаю, що міжнародні фонди, які виділяють кошти Україні на соціальні проекти, культурний розвиток і спорт, могли б інвестувати в цей проект. Наразі ми активно шукаємо інвесторів для реалізації цієї ідеї за межами України.

Звісно, в ідеалі ми б хотіли мати в Україні льодовий трек. Особливо в аспекті оновлення кадрового потенціалу, адже вид спорту в нас надзвичайно травматичний. Але судіть самі. З урахуванням, що клімат теплішає і підтримувати льодові треки складно, зусилля доведеться прикласти, щоб запустити його бодай з початку жовтня і протягнути час експлуатації хоча б до кінця березня. При цьому тренуватися на такому треку зможуть в основному початківці й лише інколи дорослі. В ході сезону зациклюватися лише на одному своєму трекові не можемо, бо треба вивчати інші, адже вони відрізняються не лише конфігурацією, а й хімічним складом води, з якої робиться лід. Цей фактор впливає на коефіцієнт тертя полозів. Чи потрібен нам за таких умов свій трек? Давайте підрахуємо. Щоб його побудувати, потрібно 120-150 мільйонів євро. Щорічне утримання вартує мінімум два мільйони євро. І це за умови, що ми знайдемо команду, яка навчиться швидко робити лід і потім на ньому працювати. Якщо ці 2 млн євро лише на утримання щорічно виділяти на потреби скелетоністів і санкарів, то через п'ять років ми ґарантовано будемо в топ-5 країн з наших видів.

Доречним є запитання: краще будувати трек чи витрачати ці кошти на підготовку за кордоном? Звісно, додатково завантажити трек могли б бобслеїсти. Але поки цей вид у нас відсутній у силу того, що є нереально дорогим. Держава коштів на бобслей не виділяє, а самотужки ми Федерацією його потягнути зараз не здатні. Тож треком могли б користатися лише представники санного спорту і скелетоністи. Як на мене, в наших реаліях доцільніше перейняти приклад німецького Цвікау, в якому збудували трек на сім віражів зі скловолокна. Він значно дешевший, не потребує великих коштів на утримання, але на ньому можуть здобувати ази діти-початківці. Причому на цій поверхні можна стартувати як влітку, на спеціальних коліщатах, так і взимку, на льоду. Як нам, так і санкарям.

Сьогодні ми можемо спостерігати значний прогрес у санному спорті, завдяки невтомній праці президента профільної Федерації та головного тренера національної збірної Тараса Гарцула. Його ефективність вражає. Ми підтримуємо постійний зв'язок з моменту, коли на минулорічному щорічному конгресі в Лейк-Плесіді спільно відстояли позицію щодо недопущення російських спортсменів до міжнародних змагань. Під час обговорення цього питання пан Гарцула запросив мене і Влада до зали. Коли представник РФ виступив з емоційною заявою про те, що їхні спортсмени страждають від браку спілкування з іноземними друзями, син взяв слово й за лічені хвилини спростував усі їхні недоречні аргументи. Делегати практично одноголосно підтримали рішення про продовження відсторонення.

- З іншими видами спорту в цьому питанні співпраця в якійсь формі налагоджена?

- На жаль, ні, хоча в час війни вона має в нашій державі бути особливо тісною. В спортивних аспектах теж, але надто в галузі спортивної дипломатії. Якщо в когось щось виходить краще, то не треба соромитися і звертатися за допомогою. Ми робимо одну справу і пропонували допомогу в питаннях відсторонення русні і Мінмолодьспорту, і Національному олімпійському комітету. На жаль, з того часу за консультаціями до нас звернулися лише кілька Федерацій. Та й то дуже мляво. Іншим, мабуть, не пасує звертатися за допомогою до якогось скелетону. Може, це вплив президента НОК пана Гутцайта, який чомусь вважає нас своїми ворогами? Але ми йому нічого не зробили, лише обґрунтовано критикували. Якщо ми неправі, то це ж можна також аргументовано довести.

Бог – їхній суддя. Наслідки цієї гордині вже стають очевидними. Ми спостерігаємо за ситуацією в плаванні, де руські спортсмени змагаються, але чомусь не чуємо жодних протестів від видатних українських плавців у соціальних мережах. Чому вони залишаються тихими? Можливо, це результат політики Федерації? Яскравим прикладом є дзюдо: одного дня спортсмени почали висловлювати свої думки, але згодом їхні голоси були пригнічені, і до ранку всі пости зникли.

- Дзюдо, фехтування, вільна і греко-римська боротьба - десь більше, десь менше, але москальня поступово повертається. Цьому можна якось зарадити?

- На прикладі Олімпіади в Парижі ми побачили, що дуже багато значить голос журналіста, що дослухаються до висловлювань атлетів. Якими б корумпованими Міжнародний олімпійський комітет і федерації з видів спорту не були, але дослухаються, бо не можуть ігнорувати слів тих, кого чує величезна аудиторія. Міжнародні федерації допустили до участі в Іграх близько сотні росіян, а в підсумку виступило їх лише 15. І найбільша заслуга в цьому українських журналістів, а надто - Артема Худолєєва з Base of Ukrainian sports і команди "Трибуни". Свою роль відіграли і найвідоміші українські атлети. Владислав Гераскевич теж долучився. Його висловлювання часто отримували широкий резонанс у міжнародних ЗМІ. Спільними зусиллями кількість росіян на Іграх вдалося скоротити до зовсім незначної. Це ще раз свідчить, що не треба замовкати. "Спочатку було слово", - як сказано в Біблії.

Наразі Міністерство молоді і спорту висловило ініціативу щодо надання юридичної та фінансової підтримки федераціям, які звернуться до CAS з позовом проти допуску російських спортсменів. Цю ініціативу схвалив уряд, і держава готова компенсувати витрати. Тепер все залежить від готовності національних федерацій. Проте виникає питання: чи є у них бажання діяти? Якщо його бракує, можна зробити два припущення: або деякі представники федерацій все ще підтримують зв'язки з російськими, або ж вони стали занадто байдужими. Необхідно ретельно розглядати кожен випадок і вжити заходів щодо таких організацій, формуючи громадський тиск, адже держава не має права втручатися у діяльність громадських об’єднань.

У світлі того, що наші спортсмени не повинні залишатися в тіні за кордоном, виникає важливе питання: чи не складається враження, що західна аудиторія, зокрема медіа, вже адаптувалися до нашої війни і не виявляють великого бажання слухати про нас?

Я не вважаю, що світ настільки втомився, що перестав нас чути. Потрібно лише докладати зусиль і не лінуватися висловлюватися. Спортсмени повинні усвідомлювати, що вони представляють Україну не тільки на спортивних майданчиках. Саме українців першими помічають іноземці. Ми маємо усміхатися і залишатися позитивними, незважаючи на всі труднощі, з якими стикаємося. Не варто нав'язувати іноземцям тему війни, проте нашим священним обов'язком є розповідати про неї та про той геноцид, який вчиняє росія. Важливо говорити про те, як вона руйнує лікарні, дитячі садочки та всі можливості для нормального життя.

Необхідно обговорювати питання вбивств. І не лише через сухі цифри статистики, які, на жаль, вже не викликають емоцій, а через реальні людські історії. Наприклад, Влад поділився постом про те, як російська ракета вбила дівчину, яка навчалася з ним в одному класі. Вона загинула в клініці на Лівобережній, чекаючи на прийом до гінеколога. Ця трагедія привернула увагу західних медіа. Вона торкнулася багатьох людей. Важливо акцентувати, що втрачають життя і страждають саме цивільні особи. Так, нам шкода кожного загиблого військового, адже ми усвідомлюємо, що це такі ж люди, як і ми. Але для тих, хто ніколи не стикався з війною, військові сприймаються як професіонали, навчений для бою. Щоб зрозуміти справжні жахи війни на фронті, людині потрібно на власні очі побачити це все.

Також треба пояснювати людям, скажімо, що місце, де я колись тренувався, зруйноване, що в нас немає рівних можливостей для занять спортом, що ми змушені витрачати кошти, щоб їхати і готуватися за кордон. Наводити реальні приклади. А на рахунок втоми, то під час тренування в Санкт-Моріці повз нас проходила група італійських туристів. Осіб 50. Приблизно третина підійшла, тисла руки, обіймала зі словами: "Україно, ми з вами", "Ми пишаємося вами". Це вразило до сліз.

Статистика свідчить, що західні медіа рідше висвітлюють нашу війну. Можливо, причина цього в тому, що ми самі не приділяємо достатньо уваги своїм проблемам і не акцентуємо на них. Я впевнений, що людство ніколи не залишиться байдужим до страждань інших. Нам потрібно бути більш емоційними і відвертими, розповідаючи про те, що відбувається в нашій країні, і не нехтувати цим обов'язком. Спортсмени часто уникають спілкування з пресою через втому або невдалий виступ, і це зрозуміло. Але в часи, коли в твоїй країні триває війна, така позиція є неприпустимою.

Пане Михайле, чи вдається вам налагодити контакт із теперішнім міністром молоді та спорту Матвієм Бідним?

- На щастя, існує чітке розуміння один одного. Міністр нас уважно вислуховує, аргументовано доносить своє бачення розвитку спорту. Багато ідей нам подобається. Важливо, що пан Бідний вміє чути людей, які навколо нього і які щось роблять. У нього не стоїть особисте "я" на першому місці, а існує увага і повага до людей. Звісно, є чимало робочих моментів, які хотілося б вирішити настільки швидко, наскільки швидко їздить Владислав по треку, але не завжди в Міністерства існує навіть технічна можливість відповідати нашим запитам. Але загалом діалогом з Мінмолодьспортом ми задоволені.

- За моєю інформацією, найближчим часом профільне Міністерство планує зосередити більшу увагу на масовому, а не на професійному спорті...

- Ми спілкувалися на цю тему і з паном Бідним, і з іншими представниками Мінмолодьспорту. На мою думку, масовий спорт неможливий без спорту вищих досягнень. Професійний спорт є однією з найбільших мотивацій для спорту масового. Відповідно й спорт вищих досягнень не можливий без масового спорту, бо не можна взяти випадкову людину з вулиці і зробити з неї чемпіона. Потрібен відбір, природна селекція, щоб з тисячі була змога обрати найталановитішого і працездатнішого. Робити чемпіонів одночасно зі всіх теж сенсу немає, бо не вистачить ні сил, ні ресурсів. Тому я переконаний, що кидатися в крайнощі і відділяти масовий спорт від професійного не треба. Варто шукати золоту середину.

Здається, що з президентом НОК Вадимом Гутцайтом, виходячи з ваших попередніх слів, ви так і не змогли досягти жодного взаєморозуміння.

- Так. І однією з основних причин є нефаховість Вадима Марковича. Те, що він олімпійський чемпіон і що обіймав найвищі державні посади в галузі спорту не робить з нього професіонала. В нього немає експертної думки і можливості глобально мислити. Він ставить особисте "я" поперед всього. Виглядає, що пан Гутцайт вважає себе ідеальним і це йому сильно заважає. Наведу приклад, який красномовно свідчить про фаховість Вадима Марковича. В одному з інтерв'ю його запитали, якою є частина державних коштів у бюджеті НОКу. Підкреслю, що це був не прямий ефір і відповідно була нагода отримати підказку. Натомість пан Гутцайт відповів: "10, 15 чи 20 відсотків". Суттєва похибка виходить, враховуючи, що бюджет НОКу складає десятки мільйонів гривень. Це свідчить про те, що президент НОК не володіє ситуацією абсолютно.

Або ще таке спостереження. Зимовий сезон триває з жовтня. За цей час на сторінках НОК у соцмережах постійно траплялися анонси біатлонних подій, санного спорту, фоторепортажі з нагороджень, публікації про те, що якась спортсменка приміряла новий купальник на пляжах якихось островів, але про скелетон згадок немає. Ні, ми не прагнемо цих згадок. 17-19 лайків, які збирають їх публікації, нам неважливі. Проте це демонструє, що особисті образи керівника НОКу впливають на роботу прес-служби, на об'єктивність людей, від яких такими вимагає бути професія. Це свідчення, що керівник хворий і зібрав навколо себе відповідну команду, яка підкорюється всім наказам, у яких немає натяку на професійність і почуття самоповаги.

На мою думку, така особа не повинна займати пост голови Національного олімпійського комітету. Проте, його обрали, і в 2017 році він отримав 90% підтримки. Таким чином, виходить, що більшість української спортивної спільноти вважає його прийнятним лідером. Це викликає певну сумність. Схоже, що не Гутцайт просуває український спорт, а український спорт сам обрав його як керівника і задовольняється його керівництвом.