Єлизавета Скоропадська: українські народні пісні та традиційні костюми стали для дочки гетьмана України опорою у боротьбі з ностальгією.

Дочка гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета змушена була залишити батьківщину, коли їй не виповнилося ще й 20 років. Але все її життя було нерозривно пов'язане з Україною. Незважаючи на еміграцію, вона багато зробила для гетьманського руху та Спілки гетьманців-державників, продовжуючи справу свого батька - гетьмана всієї України Павла Скоропадського.

Робота, спогади, українські мелодії та національний одяг стали для неї опорою в боротьбі з ностальгією за рідною землею. У 2024 році український бренд етнічного одягу Etnodim відтворив вишиванку Єлизавети Скоропадської, яка була зображена на портреті, що вважався втраченим. Поки триває війна Росії проти України, цей артефакт залишиться у Німеччині, де його було знайдено, а після перемоги повернеться на батьківщину.

Дитинство в Україні

Єлизавета Скоропадська, відома в родині як Лілі, з'явилася на світ 27 листопада 1899 року в Санкт-Петербурзі в козацькій родині Павла та Олександри Скоропадських. Її ім'я було дано на честь тітки батька, Єлизавети Милорадович. Скоропадські мали великі земельні володіння в Україні, зокрема на Полтавщині та Чернігівщині, де пройшли її дитячі роки. Лілі отримала якісну домашню освіту, а згодом навчалася в класичній жіночій гімназії, де показувала відмінні результати з усіх предметів. У вільний час дівчина захоплювалася ліпленням з глини, натхненно виконуючи свої роботи під звуки українських народних пісень, створюючи коней і свистунці. На щастя, неподалік від батьківського маєтку в Глухівському районі розташовувалося родовище коалінової глини, що сприяло її творчим поривам. З роками її твори ставали дедалі складнішими, і після закінчення гімназії, вже в еміграції — куди сім'я була змушена виїхати у 1918 році, Єлизавета вирішила продовжити навчання в Академії мистецтв у Берліні. Батько, Павло Петрович, підтримував захоплення доньки, вважаючи, що кожна людина, незалежно від походження, повинна мати професію — для когось це спосіб заробити на життя, а для когось — можливість не залишатися без діла.

Славетний скульптор Європи

Після отримання професії скульптора, Єлизавета почала виконувати індивідуальні замовлення. Завершивши ці проекти, вона зосередилася на створенні скульптур для власного натхнення, зокрема портретів своїх рідних – батька і сестри. Наразі ці витвори мистецтва зберігаються в Швейцарії. Її роботи не залишилися непоміченими; про них писали німецькі, голландські та фінські видання. Журналісти захоплювалися її вмінням та талантом: спочатку формуючи скульптури з гіпсу, а потім перетворюючи їх на бронзові твори, вона зуміла не лише передати портретну схожість, а й вловити характер своїх моделей. На жаль, багато робіт Скоропадської залишилися невідомими для сучасних мистецтвознавців — значна частина зникла під час Другої світової війни, а решта перебуває у приватних колекціях по всій Європі.

Секретар батька та керівник гетьманських організацій

У 30-ті роки Єлизавета Павлівна, окрім занять скульптурою, виконувала обов'язки секретаря свого батька, українського Гетьмана Скоропадського, разом із Сергієм Шеметом. Під час Голодомору вона активно працювала в комітеті, що займався організацією гуманітарної допомоги голодуючим українцям, під керівництвом її матері Олександри Скоропадської. Єлизавета Павлівна не лише збирала кошти та закуповувала продукти для доставки в Україну, але й виступала з доповідями та лекціями, щоб привернути увагу до цих трагічних подій як європейських політиків, так і широкої громадськості. Наприкінці 30-х років вона очолила гетьманські організації, що діяли в країнах Європи, окупованих нацистами. Під час Другої світової війни Скоропадська відвідувала табори, де перебували українці, яких примусово вивезли на роботи до Німеччини. Вона рятувала багатьох із них від голодної смерті, допомагала оформлювати документи та домагалася поліпшення умов їхнього життя і зменшення важкості праці.

Зелена гілка для гетьмана Скоропадського

Навесні 1945 року сталася трагедія, яка назавжди залишила свій слід у серці Єлизавети Павлівни. З наближенням радянських військ до Берліна ситуація для її батька ставала дедалі небезпечнішою: радянська влада сприймала гетьмана Скоропадського як свого ворога і не мала наміру проявляти до нього жалості. Вирішено було покинути місто та вирушити на території, контрольовані союзниками. Єлизавета Павлівна супроводжувала батька в цьому небезпечному подорожі. Однак на залізничній станції їх спіткало бомбардування, в результаті якого сама вона залишилася майже неушкодженою, тоді як її батько отримав важкі поранення. Через опіки у нього розвинулося серйозне запалення, яке призвело до його смерті. В умовах наступу радянських військ, коли навколо все вибухало і палало, стало справжнім випробуванням організувати похорон. Єлизавета Павлівна з великими труднощами змогла дістати труну - їй навіть пропонували поховати гетьмана в простій савані. Поховання проводив не православний, а греко-католицький священник, який погодився на цю роль лише після тривалих умовлянь. Єлизавета Павлівна не змогла знайти для батька квіти, і замість цього поклала в труну лише зламану зелений гілочку. Втрата батька глибоко вразила її - адже Скоропадський був для неї не тільки батьком, а й символом гетьманської влади, якою пишалися всі українці, де б вони не жили. "Він уособлював для мене Велику Ідею, - писала вона згодом, - і все своє життя він підпорядкував їй, живучи заради неї".

Наступник Скоропадського в його справах

Після втрати батька, Єлизавета Павлівна разом з матір'ю, сестрою Марією та братом Петром оселилася в Німеччині, в баварському містечку Оберстдорф. Вона взяла на себе справу батька, працюючи у Спілці гетьманців-державників, де у 1949 році вийшла заміж за одного з її керівників, українського дипломата Василя Кужима. Після смерті старшої сестри Марії, Єлизавета, відповідно до батьківського заповіту, стала на чолі гетьманського руху. У 1963 році за її ініціативи був заснований Східно-європейський дослідницький інститут імені В'ячеслава Липинського, що займається дослідженням гетьманського руху та української державницької думки. Єлизавета Павлівна також зробила значний внесок у розвиток своєї рідної Полтавщини, заснувавши товариства "Українська громада". Вона активно збирала кошти на відкриття українських шкіл в Європі, видання книг українською мовою та формування національної бібліотеки. Багато часу вона присвятила написанню спогадів про останні дні життя батька, гетьмана Скоропадського, які були опубліковані в журналі "Державна думка" у 1952 році. Єлизавета Павлівна відійшла у вічність 16 лютого 1976 року в Оберстдорфі, у віці 76 років.