Богдан Гадзевич: "Коли я зрозумів, що втратив руки та ногу, у мене виникло бажання відмовитися від життя."

Військовослужбовець звертався до своїх товаришів із проханням про те, щоб його вбили, але тепер він бажає ділитися своїм досвідом із іншими ветеранами.

Богдан Гадзевич з Житомира втратив обидві руки та одну ногу внаслідок обстрілу на Авдіївському фронті.

- Це був приліт прямо у бліндаж, у якому я перебував, - згадує він про той день. - Я не зрозумів, що сталося. Пам'ятаю, що був спалах - і я швиденько закрив обличчя. Подивився на свої руки й не зрозумів, чому вони чорні. Коли дим розсіявся, побачив кістки рук, які висіли на м'язах. Вирішив іти й думаю: "Добре, що хоч ноги залишили", але впав. Зі мною були ще двоє молодших хлопців, один з них зазнав контузії, а другий - осколкового поранення руки. Вони, як прийшли до тями, підбігли до мене, підсвітили телефонами - і я побачив, що збоку лежала моя нога. Тоді я зрозумів, що втратив ще й ногу. Болю в той момент взагалі не відчував.

Він зізнається: коли усвідомив, що з ним трапилося, не хотів жити. У той складний момент його підтримали слова побратима, який, на жаль, згодом загинув на війні.

Зараз ветеран пересувається на протезі та сподівається, що незабаром отримає біонічні протези для рук.

Досліджуйте на Укрінформі вражаючу історію про те, як особа, яка опинилася на межі між життям і смертю, змогла подолати відчай, безсилля та депресію, і знайти шлях до виживання.

Вісім років на перетині військового служіння та цивільного існування.

Ми зустрічаємо 44-річного Богдана Гадзевича в стінах міської ради. Його супроводжують сестра Жанна та військовий капелан Андрій Ковальов.

Запрошуємо Богдана на каву. Він з радістю приймає пропозицію, і ми вирушаємо до виходу з міської ради. Я вказую на пандус, щоб він міг зручно спуститися. Ветеран усміхається і запитує: "Ви думаєте, що я не можу самостійно користуватися сходами? Я не піду пандусом. Дивіться!". І, спираючись на свої милиці, впевнено спускається кілька сходинок.

Богдан розповідає, що регулярно прогулюється, оскільки це позитивно впливає на його здоров'я. Мене зацікавило, чи давали йому такі рекомендації спеціалісти з реабілітації, на що він знову усміхається: "Я сам собі реабілітолог".

Далі ветеран підіймається кількома східцями в кав'ярню, присідає за столиком і дістає мобільний телефон.

- Я так навчився ходити в Києві, що просто вражає, - розповідає Богдан. - Із готелю до протезного центру я проходив стільки разів через підземні переходи. У мене електронне коліно, а на телефоні є програма, яка фіксує кількість кроків. Сьогодні я її відкрив і побачив, що з серпня, відколи в мене протез, я пройшов всього 58706 кроків. До поранення я дуже любив гуляти пішки і обійшов весь Житомир.

Ветеран ділиться, що свого часу відбував строкову службу. У 2014 році, коли розпочалася війна на Сході України, його мобілізували.

Ветеран говорить, що під час строкової служби складав присягу на вірність Батьківщині, тож коли прийшла пора стати на її захист, не ховався і виконав свій обов'язок перед Україною.

Перед цим він був зайнятий на підприємстві, що виготовляло вікна та двері. Оскільки мав спеціалізацію водія в армії, його направили до ремонтного батальйону. Після демобілізації Богдан намагався знайти роботу, але це виявилося досить важким завданням.

- Коли приходиш на роботу і заповнюєш анкету, перше, що тебе питають, це чи брав участь у війні, - ділиться своїм досвідом ветеран. - Після цього чуєш, що ти їм потрібен, обіцяють зателефонувати. Але ці слова виявлялися лише обіцянками, і це стосувалося не тільки мене. Тоді до учасників АТО ставилися з упередженням, вважаючи їх психічно неврівноваженими. Я не мав іншого вибору, тому підробляв, а також їздив на збори резервістів.

Пізніше Богдан ще двічі повертався до лав ЗСУ, уклавши угоду з 72-ю окремою механізованою бригадою імені Чорних Запорожців. Однак згодом він вирішив припинити контракт і знайшов роботу водієм в Укрпошті.

Ветеран згадує, що 20 лютого 2022 року поставив на ремонт свій службовий автомобіль і пішов у лікарняну відпустку. Першого дня повномасштабної війни Богдан сам прийшов у ТЦК.

Рятівні слова брата по духу.

Спочатку військовослужбовець обіймав посаду в роті охорони обласного ТЦК, потім працював водієм у міському ТЦК. Згодом він приєднався до 60 стрілецького батальйону, з яким вирушив на кордон Чернігівщини. Протягом трьох місяців він разом із побратимами підтримував 72 бригаду на Вугледарському напрямку, а також брав участь у бойових діях у 110 окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Після цього його служба привела на Авдіївський напрямок, який він жартома називає своїм "улюбленим", адже там він вже бував з 2014 року. 20 липня 2023 року він зайняв позиції, а 24 липня отримав поранення.

За його словами, обстріл стався о 18:00, а евакуація відбулася о 21:00. Увесь той час над головою Богдана та його побратимів не припинялися обстріли.

- Я пив багато води, поки чекав на евакуацію, - ділиться ветеран. - Свідомості не втрачав, та коли усвідомив, що в мене немає рук та ноги, і я просто відпрацьований матеріал, обуза, просив хлопців, щоб мене пристрелили. Але один мій побратим із Житомира тоді сказав: "Нічого, Бодю, будемо жити і ще на Польовій (мікрорайон Житомира, - ред.) пива поп'ємо". Мене стабілізували в Покровську, а далі були Дніпро, Київ, Тернопіль, Львів.

ХОДИТИ СХОДАМИ НАВЧИВСЯ САМ

Богдан стверджує, що в усіх медичних закладах, де він лікувався, йому проводили операції. Під час процедури переливання крові він заразився гепатитом С, який потім лікував, а також у нього виявили підвищений рівень цукру в крові.

Коли постало питання про протезування, ветеран усвідомлював, що зібрати необхідну суму йому буде важко. Фінансову допомогу надав генеральний директор Укрпошти Ігор Смілянський. На цьому шляху він також отримав підтримку від волонтерів, а один з його побратимів організував збір коштів для Богдана під час його лікування та реабілітації.

У Богдана виконано високу ампутацію ноги, тому процес підбору комфортного протезу зайняв певний час, але ветеран швидко навчився ним користуватися.

"Хто тільки не намагався навчити мене ходити," - з посмішкою згадує Богдан. - "Я не применшую значення роботи фізіотерапевтів, але неможливо, щоб людина з усіма кінцівками розповідала мені, як рухатися. Перші два дні я користувався вертикалізатором, після цього фізіотерапевт тримав мене за руку, але я відчув, що готовий: 'Відпустіть, я можу й сам', - сказав я. Сходами я навчився підніматися самостійно, і всі були вражені цим."

У січні ветеран отримує свої біонічні протези рук. Він зазначає, що ці пристрої здатні виконувати понад 20 різних функцій. Богдан з нетерпінням чекає на їхнє прибуття та вже встановив на свій телефон спеціальний додаток, який дозволить йому керувати протезами. Варто зазначити, що всі три протези були підібрані американським експертом, який приїжджає в Україну.

Питаю в ветерана, що надихає його та надає йому енергію.

Я не можу зрозуміти, що саме мене підтримує. Щось є, що не відпускає. Знаєте, ввечері іноді навідує "друг-депресія", але вранці я прокидаюся, і все повертається на свої місця!

ГОТОВИЙ ПІДТРИМУВАТИ ТАКИХ, ЯК САМ

Богдан поступово розробляє плани на своє майбутнє. Він зазначає, що потрібно знайти рішення щодо житла, оскільки наразі живе на восьмому поверсі і регулярно користується ліфтом. У випадку відключення електрики, йому буде складно покинути свою квартиру. Крім цього, він відчуває необхідність у транспортному засобі. Ветеран впевнений, що здатен впоратися з водінням у своїй поточній фізичній формі.

Тим часом захисник готовий ділитися своїм досвідом із іншими ветеранами.

- Я б поспілкувався з хлопцями, адже є такі, хто впадає в депресію і думає, що це кінець світу, - розповідає Богдан. - У шпиталі в мене стався цікавий випадок: я виїхав на електричному кріслі, щоб покурити. Там я зустрів юнака без рук, а потім до нас підійшов ще один хлопець, у якого нога була на апараті Ілізарова, і він каже: "Ой, у мене дуже складна ситуація". І тут мене так і понесло, я почав розповідати йому, що насправді його ситуація не така вже й важка. Знаєте, після тієї розмови він почав ходити з милицями.

Тепер Богдан активно займається просвітницькою діяльністю. Він звернувся до майстрині з проханням укоротити одну зі штанин, щоб вона краще пасувала до його протезу. Таким чином, ветеран намагається привернути увагу водіїв громадського транспорту та суспільства в цілому до проблем людей з ампутаціями.

Ми виходимо з кав'ярні, Богдан знову долає її сходинки й опиняється на пішохідній вулиці Михайлівській. До нього підходить сивочолий чоловік, прикладає руку до серця і дякує за службу та захист.