"Берегиня: Жінки Києва". Як функціонує лайфстайл-медіа в умовах війни.

У Києві відбулася прем'єра документальної стрічки європейських режисерів, що розкриває діяльність видання Elle Ukraine та підкреслює важливість жінок у контексті війни в країні.

Прем'єра фільму "Берегиня. Жінки Києва" відбулася 14 лютого в рамках першого дня Ukrainian Fashion Week, а вже наступного дня стрічка стала доступною для перегляду на платформі Megogo, де її можна дивитися безкоштовно з українським дубляжем. Протягом дев'яти днів журналісти Віто Роббіані та Андреа Орені документували роботу редакції, волонтерську діяльність та особисті переживання редакторок Elle під час їхньої поїздки в Україну. Фільм висвітлює не лише життя співробітниць видання, а й історії героїв, про яких вони пишуть.

Першою, хто вийшов на подіум, стала одна з ключових персонажів фільму — Соня Забуга, головна редакторка українського Elle. Вона поділилася інформацією про Андреа Орені та Віто Роббіані, швейцарсько-італійських документалістів, які представляють компанії MediaTree та Wild Production.

"Вони написали запит, аби приїхати в Україну та відзняти процес роботи лайфстайл-медіа. Власне, це була їхня головна мета, тому що для людей, які живуть не в Україні, було незвичним, що лайфстайл-медіа продовжують свою роботу в Україні. Це була проста мета фільму, проте все сталося дещо не так. Кожного разу, коли йдеться про комунікацію з іноземними медіа, я ніколи не відмовляю, бо розумію, що мій обов'язок як журналіста -- доносити до людей меседжі, які важливі для нас, українців. І цей фільм насправді стався саме таким. Він не зовсім про редакцію, він не стільки про редакцію, скільки про те, як виглядають нові реалії, в яких ми з вами сьогодні опинилися", -- сказала Соня Забуга.

Соня Забуга розповіла "Детектору медіа", що журнал Elle Ukraine і раніше співпрацював із компанією Wild Productions, і ця співпраця триває досі. Коли почалася повномасштабна війна, редакція звернулася до компанії з запитом, щоб отримати пільгові умови співпраці на період війни. Це прохання здивувало іноземців, адже вони взагалі не очікували, що під час війни медіа можуть продовжувати працювати у сфері лайфстайлу та моди. Але вони відповіли позитивно й надали Elle можливість безплатної співпраці, зокрема дозволивши користуватися платформою для комунікацій.

Невдовзі компанія Wild Productions висловила бажання зняти документальний фільм, присвячений виданню. Витрати на виробництво взяла на себе компанія, тоді як самі документалісти організували поїздки до Києва та покрили витрати на подорожі та зйомки.

Фільм зосереджується на особистостях, яким нині присвячує свої матеріали журнал Elle. Однією з героїнь одного з випусків у 2023 році стала парамедикиня Ірина Цибух, відома під позивним "Чека". Під час зйомок фільму влітку 2024 року стало відомо про трагічну загибель цієї військової.

Для редакції, яка мала честь знати Ірину особисто, ця втрата стала надзвичайно болісною. Історія, яку ми планували представити в журналі як оповідь про дівчину-військову, набула абсолютно нового звучання після того, як ми отримали цю трагічну звістку. Наша команда разом із знімальною групою, так само як і багато інших, хто мав змогу особисто познайомитися з Іриною, взяла участь у похоронній церемонії. Історія Ірини справила глибоке враження на журналістів, які створювали фільм, і вони присвятили один з ключових сюжетів цього проекту її пам'яті, -- поділилася головна редакторка Elle.

За словами Соні Забуги, у той день знімальна команда планувала вирушити до села Ягідного, що на Чернігівщині, проте їхній план зазнав змін, і вони залишилися в Києві. Соня поділилася з журналістами історією Ірини, що викликало їхню зацікавленість у документуванні всієї церемонії, яка проходила протягом кількох годин спочатку в Михайлівському соборі, а потім на Майдані. Історія Ірини Цибух справила на журналістів глибоке враження, внаслідок чого її включили до фільму.

На показі фільму також була присутня мама Ірини, Оксана Цибух.

"Голос України у міжнародному контексті має величезне значення, зокрема, коли йдеться про персоналізовану війну, -- зазначила Оксана Цибух. -- Персоналізована війна для мене – це моя Іринка, це герої фільму, це конкретні люди, які мають свої матерів, родини і дітей. Мені надзвичайно важливо, щоб глядачі цього фільму не сприймали нас лише як жертв, а бачили націю, яка бореться за свої цінності, навіть ціною власного життя."

Вона висловила свої думки щодо сцени у фільмі, що стосується розставання з її донькою: "Іра навчила нас, як правильно це пережити. Чесно кажучи, у мене немає тяжких спогадів про прощання, адже були присутні люди в традиційних вишиванках та інші, хто носив піксельну форму. Це став справжнім моментом єдності для України, військових і цивільного населення".

Соня Забуга та Оксана Цибух

В її руках знаходився випуск журналу Elle з фотографіями Ірини, підписаними командою редакції. Оксана розповіла, що її донька вагалася йти на зйомки, оскільки не відчувала впевненості у своїй зовнішності та фізичному стані. Проте після зйомок вона була вельми задоволена результатом: "Я вам вдячна за те, що влітку 2023 року ви подарували їй частинку своєї любові. Найбільше зараз мені б хотілося бачити свою дитину в залі, але цього ніколи не станеться. Завершу свій виступ словами з її старого допису, який вона написала два роки тому, у таку ж пору, в лютому: "Любов — ось чому ми досі маємо сили боротися. Любіть, боріться, стійте непохитно, чиніть опір. Знищуйте підле зло і цінуйте своїх. Адже одного дня ваші спільні дні залишаться лише спогадом".

Після вшанування пам'яті Ірини та всіх, хто загинув у війні, розпочався показ фільму.

У фільмі своїм голосом виступили чотири редакторки української команди журналу Elle: головна редакторка Соня Забуга, редакторка соціальної рубрики Мирослава Макаревич, редакторка сайту Світлана Кравченко та б'юті-редакторка Маріанна Партевян. Ці жінки, які мешкають у Києві, займаються створенням видання, що присвячене моді, мистецтву та стилю, водночас активно беручи участь у волонтерських ініціативах, відвідуючи мітинги за звільнення військових полонених і допомагаючи у відновленні селищ на деокупованих територіях.

Основні персонажі фільму: Мирослава Макаревич, Світлана Кравченко, Маріанна Партевян разом зі своєю донькою, Соня Забуга та Наталія Дунайська, яка є видавцем журналу Elle в Україні.

Стрічка розпочинається з роздумів про роль жінок у контексті війни. Закадровий голос проголошує: "Берегиня — це жінка, яка стає опорою для всього народу". У титрах зазначається, що з 24 лютого 2022 року існує дві України: одна — на передовій, а інша, в якій переважають жінки, займається забезпеченням тилу. Можливо, автори мали на увазі не лише управлінські функції, а й величезну відповідальність та обсяги роботи, які виконують жінки, поки чоловіки ведуть бойові дії. Основна ідея фільму звучить так: "Якщо не на фронті, то для фронту".

Соня Забуга зазначає, що, незважаючи на російське вторгнення, редакція продовжувала свою діяльність без перерви. Від самого початку великої війни команда змінила формат публікацій та редакційну стратегію, зосередившись на історіях героїв та героїнь "нової реальності" і важливих аспектах життя українців. Цю нову реальність намагалися відобразити й автори фільму, зйомки якого проходили в умовах частих відключень електроенергії та регулярних ракетних і дронових атак. В кадрі неодноразово з’являються київські багатоповерхівки, які понесли шкоду внаслідок російських обстрілів.

Наслідки російських обстрілів. Кадр із фільму

Героїні фільму разом із журналістами відвідують різноманітні локації. Соня Забуга знайомиться з благодійним проектом "Птахи", під керівництвом волонтерки та рестораторки Тати Кеплер, а також відвідує центр "Незламна", який надає підтримку жінкам, що постраждали від війни. Інша редакторка, Мирослава Макаревич, вирушає до студії відомого дизайнера Федора Возянова, де проводить інтерв'ю про його колекцію "Національний мінімалізм", створену під час війни і натхнену роботами Казимира Малевича та Олександри Екстер. У іншій сцені фільму вона знайомить глядачів із волонтерським хабом, де виготовляють маскувальні сітки. Головна редакторка сайту Світлана Кравченко приміряє капелюхи Руслана Багінського, який створив унікальну колекцію з "українського золота" — обпаленої соломи, що символізує опір українського народу перед загрозою знищення. Або ж вона обговорює з дизайнером Іваном Фроловим, як війна вплинула на їхню творчість.

"Автори проєкту мали певну ідею для фільму і звернулися до нас з проханням запропонувати кілька редакторів різного віку, які мають різноманітні інтереси та стилі роботи, -- поділилася з "Детектором медіа" Соня Забуга. -- Вони хотіли побачити, чим живе наша редакція, які теми нас захоплюють, кого ми знімаємо та про що пишемо. Ми, у свою чергу, прагнули продемонструвати різноманітність наших тематик. Як видання, що спеціалізується на лайфстайлі та моді, ми, звичайно, хотіли представити українську індустрію дизайну, тому запросили їх до майстерень дизайнерів."

Ми також хотіли продемонструвати нашу культуру, тому виникла ідея організувати візит до театру опери, де відбулася репетиція дитячих вистав. У цей час вони мали нагоду поспілкуватися з примою-балериною Настею Шевченко.

Крім того, ми хотіли звернути увагу на жіночі фонди, тому ми відвели їх до Маші Єфросиніної, яка займається проблемами ментального здоров'я за допомогою свого фонду. Ми хотіли показати через ці історії сучасні проблеми та виклики, з якими стикається Україна.

Формально вони знімали "день редактора", але під час монтажу фільму цей процес переріс у щось більше, ніж просто підбір тем і матеріалів. У результаті ми презентували дуже змістовну програму, яка відображає реалії сучасної України".

Упаковка аптечок в рамках благодійної ініціативи "Птахи". Сцена з фільму.

Кожен шлях героїнь і їхні знайомства з різними особами супроводжуються роздумами про актуальність мистецтва, значення представлення культури та особистих історій українців за межами країни. Вони обмірковують, які ідеї українська мода може передати іноземній аудиторії та яку особисту роль вони можуть відіграти у сприянні миру.

"На початку великої війни я запитала себе, чи моя робота буде корисною для суспільства, для українців. І якщо чесно, я не знала, -- каже Світлана Кравченко. -- Цікаво, що перший журнал Elle був виданий у Франції після Другої світової війни. І, звісно, перші статті були про повоєнну дійсність. Ми мали продовжувати працювати й писати, поки могли це робити".

Глядацька зала під час перегляду фільму

Унікальна і більш особиста сюжетна лінія належить б'юті-редакторці Маріанні Партевян, яка під час зйомок очікувала на народження дитини. Незважаючи на значний термін вагітності, вона активно брала участь у акціях на підтримку полонених воїнів "Азова" та їхніх родин. Крім того, Маріанна подорожувала з журналістами до деокупованих сіл Чернігівщини, щоб продемонструвати процес відновлення знищених російською агресією будинків. Саме в рамках однієї з таких волонтерських ініціатив вона зустріла свого обранця, який став майбутнім батьком її дитини.

"Я вирушила до волонтерського табору, частково відчуваючи провину, а частково від бажання долучитися до волонтерства, щоб щось віддати суспільству. Якщо ви не замислюєтеся про те, щоб витрачати свій час на допомогу іншим, а просто живете своїм життям у Києві, насолоджуючись 'нормальними' буднями, рано чи пізно ви зрозумієте, що це не може тривати вічно. Адже війна продовжується, і ви повинні взяти на себе відповідальність — робити те, що в ваших силах," — зазначила Маріанна Партевян.

Її сім'я має вірменське походження, і батьки привезли її до Києва на початку війни з Азербайджаном. "Я вже переживала досвід біженства, хоча тоді не усвідомлювала, що це означає. Тепер, спостерігаючи за повторенням цієї ситуації, я запитую себе: який сенс у безперервному втечі?"

Півтора місяця після завершення зйомок Маріанна Партевян стала матір'ю дочки Єви, яку присвятили цьому документальному фільму Віто Роббіані та Андреа Орені.

Посвята творців фільму донці Маріанни Партевян.

Хоча творці задумали зафіксувати життя медіа в умовах війни, в самій редакції відбувається лише малесенька частина подій. Вони змогли передати контрасти, з якими стикаються українці поза межами київських офісів. Зруйновані будівлі сусідять із затишними ресторанами, дизайнерський одяг переплітається з виготовленням маскувальної "Кікімори", а прощання з військовими співіснує з очікуванням на нове життя.

Фільм виглядає універсальним, оскільки містить важливі меседжі як для української, так і для міжнародної аудиторії. Для українців, яких вже не вражають QR-коди на військові заходи в кав'ярнях чи постійний звук сирен на вулицях, ця стрічка може стати своєрідним нагадуванням про необхідність підтримки Збройних Сил та тих цінностей, які вони оберігають.

Для іноземців, які не мають досвіду з жорстким контентом, це можливість ознайомитися з реаліями воєнного часу без відчуття жорстокості та кривавих сцен. Усі персонажі спілкуються англійською, а також залучені знамениті дизайнери, чиї творіння носять такі зірки, як Бейонсе та Дженніфер Лопес. Сам журнал Elle має міжнародний статус, що підкреслює приналежність України до світової культурної спільноти. Завдяки відомим іменам, закордонні глядачі легше сприймуть український контент як щось близьке та зрозуміле.

Також з великою обережністю підіймається питання окупації та військових злочинів, скоєних Росією. Спільно з Маріанною Партевян, автори фільму відвідали село Ягідне на Чернігівщині, де натрапили на підвал, в якому російські війська утримували понад 300 людей, з яких десятеро загинули від задухи. Цей підвал став водночас музеєм і пам’ятником тих жахливих подій.

Отже, коли слухачі втрачають інтерес до новин з фронту чи до постійних політичних висловлювань, цивільні жінки можуть висловлювати свої думки про війну — і робити це не менш ефективно.

Після завершення показу Соня Забуга поділилася з "Детектором медіа" інформацією про те, що організатори запросили самих авторів на захід, проте через їх поточні проєкти вони не змогли прибути до Києва.

За її словами, команда журналістів старанно працювала над створенням фільму, а процес монтажу тривав усе літо. "Вони ретельно переглядали всі матеріали, оскільки загальна тривалість знятих сцен сягала приблизно сорока годин. Все, що ми їм пропонували, вони одразу визнавали доцільним, адже ми, як мешканці України, добре усвідомлюємо, які теми та персонажі є актуальними для нашої аудиторії. Вони прийняли наші ідеї і повністю підтримали наш творчий підхід."

Слід підкреслити, що вони не втручалися в нашу роботу і не вносили корективи в процес. Вони не висловлювали думок на кшталт: "Це занадто болісно для зйомки", "Це занадто соціально актуально", "Це недостатньо стильне". Ні, вони були з нами на кожному кроці. Коли виникала потреба відправитися до волонтерського центру, вони долучалися. Якщо потрібно було спуститися в підвал, щоб зафіксувати події в Ягідному та поспілкуватися з людьми, які пережили російську окупацію, вони робили це без жодних сумнівів. Більше того, ці історії їх справді захоплювали, можливо, навіть більше, ніж блискучі зйомки чи покази модних колекцій.

Стрічка привернула увагу міжнародної спільноти: у жовтні 2024 року вона була представлена на Фестивалі прав людини в Лугано, а в січні 2025 року – на швейцарському кінофестивалі Journées de Soleure. Фільм також був показаний на італійському телеканалі Швейцарії та німецькому SRF1. Крім того, команда фільму уклала угоду з міжнародним дистриб'ютором документалістики Andana Films, що відкриває можливості для презентації стрічки на інших фестивалях.