Олена Дмитренко: «Війна повинна нас ще більше згуртувати. У цьому теж запорука перемоги»

Ми досі в стані війни. Але Чернігівщина вже починає налагоджувати життя. Обласна рада на чолі з її головою Оленою Дмитренко сьогодні теж на бойовому й громадянському посту.

Наразі розмовляємо з пані Оленою про війну й облогу Чернігова, про область, про наших захисників, про роботу ради, про втрати й розруху, про життя, свободу, честь нації та нашу історію...

– На Великдень ми поїхали до мами в село. І говорили, що вперше не відчуваємо справжню велич Великодня. Бо не вийшли зі стресового стану. Точилися розмови про війну, що буде далі, як житимемо, взагалі що буде з країною... Ми всі відчули: страшнішого від війни немає нічого. Бо вона несе з собою смерть. А гіршого бути не може. Бо сиротами залишаються не тільки діти, а й батьки, дружини й чоловіки... Скільки горя, скільки втрат. Скільки дітей не народиться... А як постраждав Чернігів. Нині наш невимовний біль – Маріуполь...

Війна показала, хто чого вартий. У мене, як і в багатьох, змінився список контактів. Є нові люди. І зникли деякі, що були раніше. Бо розумієш, що з ними ти не на одній хвилі. Натомість з’явилися ті, з ким пліч-о-пліч ітимеш далі.

– Пані Олено, ви від початку війни займалися гуманітарною допомогою. І це тисячі тонн вантажів, потрібних населенню, різним службам та організаціям.

– Так. Ми практично протягом двох місяців не покидали складів під Козельцем, куди надходила гуманітарна допомога для області. Ці приміщення, які були призначенні для зберігання агрохімії, надало ТОВ "Агро-Регіон" (Козелець), за що ми дуже вдячні. Робили все без зайвого піару. Лише тричі виставляли відео, коли про це просили люди, що привозили, наприклад, генератори, бо потрібен був відеозвіт.

Воювати я не вмію, тому робила те, що вмію і можу. Спочатку ми залишалися в Чернігові. Моя донька Каріна нікуди не виїхала. Вона не могла мене покинути. І онук Демид був із нами. Бо ми сім’я. А коли визначилося зі складами, ми виїжджали вночі, під вибухами. Я поїхала в спортивному костюмі й кросівках та теплій куртці. У них і працювала на складах. Увечері прала той костюм. А до ранку він майже висихав. У Козельці волонтерив молодий хлопець. Він щодня їздив анисівською дорогою, привозив продукти, а вивозив людей, яких ніхто не хотів брати – інвалідів, стареньких... То лише через три тижні я попрохала зайти в наш дім у Чернігові й привезти трохи речей... Загалом, якщо навколо тихо і твої рідні поруч, а ще море роботи, то про одяг і як ти виглядаєш абсолютно не думаєш.

А почалося з того, що до нас приїхали з Чернівців двома бусиками представники релігійної громади. До Чернігова вони добратися не змогли, тому просили передати в місто продукти. А ми попередньо говорили з головою обласної військової адміністрації В’ячеславом Анатолійовичем Чаусом. І він сказав, що я займатимуся гуманітарною допомогою та контактуватиму з громадами в цьому плані. Першою відукнулася Львівщина. Я написала листа голові обласної ради. І від них прийшла перша фура. Потім доєдналася Хмельницька облрада. Дуже допомагала Київська міська держадміністрація. Щодня від них прибували фури. Тоді ще був міст. І 5 фур на Чернігів прямувало щодня. Згодом тентовані фури залишалися в Козельці, а ті, що в металі, їхали далі. Коли мосту через Десну не стало, ми маленькими машинами відправляли вантажі через Куликівку. Громади, які могли доїхати до складу й отримати потрібне, роздавали гуманітарку населенню на своїх територіях. З вантажами впорувалися швидко. Люди збиралися за 10 хвилин і швидко розвантажували 20 тонн.

Коли почали надходити генератори, розподіляли їх по черзі, кому найпотрібніше. Найпотужніший віддали "Водоканалу" в Чернігові. Волонтерів було дуже багато. І всі вони відчайдушно й чітко працювали. Наприклад, чернігівські волонтери Олександр Петренко та Володимир Коломієць самі привозили потрібні речі з-за кордону. Це дуже допомагало.

– Депутатський корпус спрацював чітко?

– Більшість депутатів обласної ради активно допомагали, також і ті, що перебували не на території Чернігівщини. Хочу, зокрема відзначити Сергія Пащенка. Після початку бойових дій пан Сергій швидко вийшов за зв’язок і почав допомагати області. Спочатку це були ліки для діабетиків, яких ні в аптеках, ні в лікарнях не можна було знайти. І я його про ці препарати дуже просила. Далі надходили фури з іншими, дуже потрібними речами... Та й багато людей, котрі не були депутатами, старалися допомогти, чим тільки можна. Ось так під час неймовірної біди найкращі риси виринали назовні й рятували громадян. Коли їдеш зараз Черніговом, то все квітне, місто прибране, люди допомагають розгрібати завали... Чернігів починає жити на повний подих... Але околиці – це наш невимовний біль... Новоселівка, Киїнка, Павлівка... Далі найближчі села – Количівка, Іванівка, Ягідне, Рівнопілля... Новий Биків на Бобровиччині... Таких населених пунктів в області багато. Жах дивитися. І тільки можна уявити, що пережили мешканці... Нині на цих територіях величезні обсяги робіт. І для тих же військових, і для громад...

Хочу сказати про наші ЗСУ, особливо про гончарівських танкістів, про Героя України військового командувача Віктора Ніколюка. Він мужня і сильна людина, як і його воїни. Чернігівцям пощастило, що вони були з нами.

– Війна не закінчилася. Попри тишу на Чернігівщині. І сьогодні нам ще рано розслаблятися...

– Так. Тому треба з розумінням ставитися до нинішніх важливих моментів життя. Наприклад, є заборона на алкоголь. І стільки незадоволених... Але це ж не хліб і не вода. Це правильна заборона. Адже багато зброї на руках. Та й захоплюватися спиртним під час війни в тилу – дивна історія. Треба змінювати себе.

А ще мене дуже насторожує сьогодні, що ми почали ділити людей, приміром, на тих, хто виїхав, хто залишився вдома під обстрілами, хто волонтерив і хто просто перебував у місті. Загалом, є люди, котрі не можуть залишати свої робочі місця, бо на них покладені певні обов’язки, без яких функціонування міста чи області неможливе. А були родини з маленькими, грудними дітьми. І їм треба було шукати притулок поза зоною бойових дій... Точно знаю, що війна не повинна нас роз’єднувати. На це сподіваються наші вороги. Ми навпаки – маємо згуртувуватися.

Загалом, нелегко повернутися до нормального житті. Тим більше, що країна воює. Хочеться миру. Бо немає на світі нічого важливішого. Тепер чітко розумієш, що, попри все, ми гарно й красиво жили. Тому під час війни проблеми мирного часу дрібніли. Якщо згадати ту ж першу сесію, коли депутати не могли порозумітися... Але потім усе налагодилося. Були спільні плани, і вони втілювалися.

– Як ваша родина пережила військові дії?

– Звісно, для онука це був стрес. Досі спить зі світлом і здригається від кожного гуркоту. Він у розпачі, що Епіцентру в Чернігові немає... Раніше ми туди ходили за іграшками. І Демид хотів займатися екзотичними тваринами. А тепер він змінив свою мрію. І хоче стати будівельником. Аби спорудити зруйнований Епіцентр та зводити понищені будинки...

Нині в Чернігові мало дітей, і серце стискається... Але правильно, що люди залишаються на інших територіях поки що. Хоча, вірогідно, повернуться не всі. Онук проситься до садочка. Восени має йти до першого класу, але йому хочеться побачити друзів. Ми кажемо йому, що навряд чи група зібралася би в повному складі...

Моя мама теж витримала війну. Хоча було їй важко. Війна робить свої чорні справи. Але життя не завмирає. Воно повинно рухатися вперед. Мине час. Будь-яка війна закінчується все одно. Ми змінимося й більше цінуватимемо все, що маємо.

– Обласна рада почала працювати. Які наразі найголовніші напрями роботи?

– Основних – кілька. Дуже активно працює управління комунального майна. Ми рахуємо збитки, все документуємо, за потреби повідомляємо поліцію. Запустили роботу готелю "Придеснянський". Бо багато приїздить журналістів, офіційних осіб. Працює й "Агроліс", де це можливо, де не було бойових дій. Він активно допомагає армії. Інші комунальні підприємтва теж починають роботу. Медичні заклади, які серйозно пошкоджені, як-то кардіоцентр, протитуберкульознийдиспансер, перевіряються експертами, адже треба знати, що і яким чином підлягатиме відновленню.

Я член штабу з відновлення Чернігівської області. Періодично ми збираємося на наради, визначаємо першочергову роботу, вже є перший транш коштів від держави, гроші насамперед витрачатимуться на ремонти в тих же лікарнях. Колектив облради працює переважно дистанційно, хоча наших працівників із Чернігова виїхало дуже мало. Охорона працювала й під час обстрілів постійно, не покидаючи приміщення. Воно практично не пошкоджене. Тільки повилітали вікна в сесійній залі. Ми тримаємося. Найбільше прагнеться миру. Дуже хочеться, аби всі були живими. Я до останнього дня не вірила, що розпочнуться військові дії... Але нам потрібно закінчити війну, відновити країну й зробити все для того, аби українці повернулися додому, на рідну землю.

В моєму житті було кілька моментів, коли могла виїхати в іншу країну назавжди. Але вважала, що "там де народився, там і пригодився". Бо як же ми без нашого "борщу". Це образно сказано, звісно. Але більшість людей сподівається на швидке закінчення війни. Коли після визволення ми приїзали до Іванівської громади з гуманітаркою, я подивилася на тих людей, що відходили від жахів, і зрозуміла, що ми непереможні. Бо люди навіть жартувати починали та були налаштовані на життя й відродження. Українці загалом показали, що дуже сильні й мужні. Нам допомагає багато країн, але воюємо ми самі. І майбутнє України тільки в наших руках. Ми маємо вибудовувати гарні стосунки з дружніми країнами, але й розуміти, що Україна – незалежна самостійна держава, котра освоює свій шлях у майбутнє. Якщо ми переможемо цю навалу, то точно матимемо право на достойне життя.

Маю сказати, що до своєї історії треба ставити з повагою. Друга світоів війна, яку ми раніше називали Великою Вітчизняною, забрала життя багатьох українців. То була інша сторінка життя, яку не можна забувати, і варто з повагою ставитися до людей, котрі тоді воювали проти фашизму, за рідну землю, за свої родини. Один мій дід загинув на тій війні, інший повернувся пораненим. Опісля люди, жінки зокрема, на своїх плечах витягли розруху... Історія має властивість повторюватися. Хто зна, чи не станеться, що й до нинішньої війни в майбутньому можуть поставитися неналежно? Треба чітко розділяти свою історію і символи країни, з якою сьогодні воюємо. І до кожного прізвища, до кожної людської історії потрібно ставитися індивідуально. Не треба воювати з пам’ятниками. Нам є з ким воювати сьогодні.

Не можна сіяти розбрат в Україні. Бо ми маємо бути як ніколи згуртованими й на одній хвилі. У цьому наша єдність і перемога. Маю ще сказати про ту кількість матів у мережах і в розмовах на вулиці, між собою. Хіба ми не мусимо відрізнятися від тих, хто прийшов до нас із війною? Це точно не наша ментальність. Ми повинні бути вищими. Бо маємо потужну націю, котра вміє мислити, розвиватися, відновлюватися. Вона гуманна і світла.

Розмовляла Людмила ПАРХОМЕНКО