Ніна Лемеш: «Найщасливіший для мене час був на п’єдесталі…»

Наш проєкт «Кава з депутатом» набирає обертів. Наразі – перша кава у новому році – з Ніною Лемеш, політиком, першим заступником голови Чернігівської обласної ради, а ще – відомою у всьому світі біатлоністкою. Пані Ніна і в спорті, і у виконавчій владі, і нині в місцевому самоврядуванні – завжди цілеспрямована і налаштована на результат. Бо звикла перемагати й долати нові рубежі.

Вона дивовижна жінка, дружина й мама, у неї сміливі та зважені погляди на життя. Отож давайте відкриємо для себе нову Ніну Лемеш, – сказала, розпочинаючи зустріч, директорка ТОВ «Чернігівська Деснянська правда» Христина Лаврищева.

Ніна Лемеш у відповідь підкреслила, що вона хоче, аби цей вечір був приємним для всіх, інформаційно насиченим, а ще креативним і навіть інтригуючим, загалом – вечором відкриттів. Власне, так воно і було.

Людмила Пархоменко, редактор обласної газети «Деснянська правда»:

– Пані Ніно, сьогодні ви відомий багатьом політик, працювали в ОДА, були заступником міністра в Кабміні, нині – перший заступник голови обласної ради. Але починалося все – зі спорту. А він, зрозуміло, немислимий без конкуренції. Звичайно, без амбіцій біатлоністкою світового рівня стати важко. Але між тим у вас багато щирих друзів у спорті. І навіть зірка українського біатлону Валентина Цербе на олімпійську трасу виїхала на ваших лижах. Тож чого більше в спорті – конкуренції чи дружби?

– Так, я справді тимчасово дала Валі свої лижі на Олімпіаду, тоді я на неї не поїхала, бо не пройшла відбір. Хоча дуже вдало виступала в першій частині відбору. Ми часто згадуємо ті часи... Спорт – це, звичайно, конкуренція. Але я працювала у виконавчій владі, нині – в самоврядуванні. І хто може сказати, що життя – це не конкуренція? Проте ключовою в конкуренції має бути здорова конкуренція. І це мотиватор, який рухає спорт, спортивні результати. А в житті здорова конкуренція рухає суспільство, країни, світ. Справжні друзі теж є. Я дякую долі, що Валентина Цербе – моя подруга. Коли їду до мами у Гребінку, то обов’язково зупиняюся в Прилуках і кажу: «Валю, на пів годинки». Але так мало не виходить... У мене ще є гарні подруги. І вони теж зі спорту. 

Також мені цікаво спілкуватися із сьогоднішнім поколінням біатлоністів. Це сестри Семеренки. Валентина буде учасницею вже п’ятих Олімпійських ігор. Бажаю їй виконати ті завдання, які вона перед собою поставила. Наша Ірина Петренко (Варвинець) – учасниця нинішніх Олімпійських ігор від Чернігівщини. Отож нехай здорова конкуренція буде.

Анатолій Настоящий, тренер, керівник ДЮСШ «Авангард»:

– Як так вийшло, що Ніна Лемеш обрала біатлон? І як ви досягли таких результатів?

– У 8-му класі в 14 років я точно не знала, що таке біатлон і точно не мріяла брати участь в Олімпійських іграх, та й спорт від мене був далеким. Але коли то твоя доля, то так воно й буде. Я закінчила 8-й клас у маленькому селі, де не було спортивної зали. Щоправда, від школи я їздила на районні спортивні змагання, взагалі гарно вчилася і була дуже активною. А після 8-го класу вступила до Прилуцького педагогічного училища, яке тоді вже славилося такими іменами, як Микола Зоц, Олександр Ворчак, Микола Ворчак, Олександр Сич. Це та когорта хлопців, які закінчили педучилище і стартували в спорті під керівництвом Григорія Миколайовича Павленка. Вони займалися біатлоном. Я ж вступила на спеціальність «Учитель початкових класів», а не на якусь спортивну. А в Прилуках завжди запеклими, тобто яскравими, були спортивні змагання між педучилищем, медучилищем та гідротехнікумом. Мене помітив Григорій Миколайович. І попросив Миколу Зоца позайматися зі мною біатлоном. А я на лижах у школі хіба що стояла. Мені було незручно, бо дівчата в спортивній групі вже до того займалися лижами. Тому я вирішила не ходити на тренування. Але зненацька Григорій Миколайович мені повідомляє, що 9 березня прямуємо в Карпати, у Ворохту. Їхала туди я теж цікаво. Вдягла пальто, шапку, чоботи. А тут збори, лижі. Там я вперше взяла в руки гвинтівку. І успішно впала на стрільбищі, бо тоді килимків не передбачалося. Проте там я пройшла школу молодого бійця. І зробила це успішно. А на змаганнях після зборів на одній гонці зайняла 3-тє місце. Це було несподіванкою для всіх. А в мене був величезний міх вражень. Назад їхала в куртці, яку купила в Карпатах. І з того часу я не спізнювалася на жодне тренування. Бо в свої 15 років почувалася досить дорослою й серйозною.

Юлія Дарницька, депутат Чернігівської міської ради, директор Чернігівської обласної агенції регіонального розвитку:

– Хочу дізнатися про ваші перші кроки в політиці...

– Мені важко згадати той перший крок. Роботу у виконавчий владі не можна вважати політикою. Але це та база, яка дала мені можливість і бажання йти в політику. Але ще 2010 року мені запропонували піти на місцеві вибори. Я довго спілкувалася з групою людей, які мені рекомендували це зробити і яким я довіряла. Тому вирішила спробувати. Ми всі, до речі, тоді не пройшли. Бо партія була не дуже відомою. Але досвід потім зіграв свою роль. Я тоді була переконана, що коли на окрузі познайомлюся з людьми, обійду кожен двір, кожну квартиру, поспілкуюся з усіма, то це дасть результат. Все робилося на голому ентузіазмі! І було розчарування, коли люди мені говорили: «Ми голосуємо за іншу партію. Чому? Бо голосуємо. І не ходи нашими вулицями. Ти молода і розумна. Але тут буде так».

На виборах 2020 року ми працювали потужною командою, і мене вже добре знали. Для мене то був великий досвід виборчої роботи. Я, до речі, зрозуміла, що таке чорий піар, хоча думала – мені опонентам просто немає чого закинути... Нашій команді все вдалося. І це новий досвід, він цікавий, і хочеться, як у спорті, давати результат.

Артем Носуля, керівник Чернігівської філії «Міжнародної Антинаркотичної Асоціації», радник голови Чернігівської ОДА:

– Як, на вашу думку, розвивається спорт на Чернігівщині чи ні, який напрямок можна виділити?

– Спортом я займалася довгий час на посаді директора Департаменту сім’ї, молоді та спорту в ОДА. І в мене була своя мета і свої цілі. Але в Департаменті фінансів казали: покажіть підстави і робіть. А місцевим органом влади не було рекомендовано на місцях робити те, що дозволялося на державному рівні. Якщо говорити про спорт осіб із інвалідністю, то цей напрямок є і він працює. Хоча недостатньо. І це можна сказати про спорт у цілому в області. Як і про фізичну культуру. Але ми рухаємося. Хоча й не так швидко, як хотілося би. У школах, громадах побудувалося багато спортивних майданчиків, нові стадіони теж є. А нині ми вже готуємося споруджувати Палац спорту в Чернігові. У нас є Чернігівський регіональний центр з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт», є дитячо-юнацька спортивна школа для осіб з інвалідністю. Проводиться спортивна робота в навчально-реабілітаційних центрах. На жаль, департамент ОДА не може провести все фінансово, наприклад, ті ж змагання, коли цього не має в положенні. І тут ми вдячні безмежно громадським організаціям. Вони починають рухатися. А ми допомагаємо у межах своїх повноважень..

Олена Пономаренко, керівник Центру розвитку підлітків «Teenager Start»:

– Замінування шкіл у Чернігові створило стресову ситуацію. Хотілося би знати: якщо буде раптом надзвичайний стан – куди йти, що робити, як надати медичну допомогу? Як старшій будинку мені також дали доручення подивитися, які укриття навколо. Скажу вам, що вони в поганому стані. То чи є з цього приводу програма навчання населення?

– Я теж мама. І головна проблема тут, вважаю, – недостатнє інформування. Є закон про територіальну оборону. Є обласна програма. На нещодавній сесії облради для тероборони було виділено приміщення. І це база, де відбуватимуться збори й навчання. В ОДА днями на двох зібраннях говорили про тероборону області. Працює і Департамент цивільного захисту. Він координує цю роботу. Є обласний штаб оборони. Є районні штаби. Хоча, як і інформування, матеріальна складова – теж не на 100%. Ситуація ж насправді більше розігнана та провокативна. Три дні поспіль мінують школи. Це і стрес, і страх. У закладах освіти ж одне завдання: у разі чого сповістити батьків і віддати їм дітей.

Ольга Чернякова, відповідальний секретар Чернігівської обласної організації НСЖУ:

– Ніна Лемеш – людина дуже відома в багатьох сферах. Але – чого ми ще не знаємо про Ніну Лемеш як особистість? Чого в житті ви ще не досягли, а вам би дуже хотілося? І що вам допомагає переживати непрості моменти?

– Спортсмени забобонні й не говорять зазвичай про плани. Але я вже не спортсменка. Тому – плани є. І я вдячна долі, що маю свій життєвий шлях, і що він – різноманітний. У спорті, якщо ти не отримав результат, то можеш уже й не бути в команді. І це відчуття, а ще відповідальність – загартовують, мобілізують. І стають у пригоді, коли сфера діяльності змінюється, а життєві принципи залишаються. Я працювала у виконавчій владі, потім очолила Департамент сім’ї, молоді та спорту ОДА. І неспортивні питання були для мене новиною. Але це змушувало швидко навчатися. 

Стосовно мрій. Мрії і плани – для мене це різне. Мрії – ніби так далеко, щось захмарне. І чи здійсняться... А плани – як щоденник. Є навіть дати. Загалом же, я мрію. І планую. Сподіваюся, що мрії переростуть у плани. Допомагає мені життєвий і спортивний досвід. Маю велику підтримку – від найрідніших і близьких людей. Як каже мені мій чоловік: я ніколи в тобі не сумнівався. І це правда. І такі слова дуже важливі. Від мами теж велика підтримка. Ще – від друзів. І неважливо, що ти не бачиш їх щоденно. Вони – є!

Наталія Левочко, генеральний директор КП «ТРА «Новий Чернігів»:

– 4 лютого стартують Зимові Олімпійські ігри в Пекині. Ви – перший заступник голови відділення НОК України в Чернігівській області. Розкажіть про спортсменів Чернігівщини, які представлятимуть Україну на Олімпіаді в Китаї. Чи спілкувалися з ними? І які ваші прогнози?

– Зимові Олімпійські ігри цього року будуть непростими. Насамперед, дуже жорсткі заходи з безпеки від коронавірусу. За 2 тижні кожен учасник делегації три рази на день повідомляє про стан здоров’я, температуру, зрозуміло, що тести, щеплення – все має бути. Співчуваю спортсменам, бо, крім фізичного й емоційного навантаження, котре є зазвичай, епідеміологічна ситуація додає стресу. Також на Олімпіаді буде дуже обмежене спілкування. У їдальні – одноразове пакування їжі, спортсмени сидять окремо, за перегородженими ширмами чи стійками.

Чернігівщину представляють троє спортсменів-біатлоністів. Артем Прима. Це його треті Олімпійські ігри. Він у гарній спортивній формі, у нього хороші швидкості й старти на недавніх Кубках світу. Також – Артем Тищенко. Це його перші Олімпійські ігри. Він досить сильний стрілок. Артема відібрали після останніх гонок. Вони на одному з етапів Кубку світу разом із Дар’єю Блашко у змішаній естафеті завоювали призове місце. Серед жінок – Ірина Петренко (Варвинець). Це її другі Олімпійські ігри. Ірина дуже хотіла на них потрапити. У неї непростий олімпійський цикл – була реабілітація після травм, народження дитини. Але Ірина дуже вмотивована, вона встигла добре підготуватися й потрапила в олімпійську збірну. Тому ми бажаємо і чернігівцям, і збірній найкращих результатів. Прогнози? Як каже один відомий тренер – якщо всі зірки зійдуться... Ми вболіватимемо!

Ірина Дорожкіна, почесна голова ГО «Спілка жінок Чернігівщини:

– Хочу привітати і порадіти за вас. Бо ви у своїй діяльності і як державний службовець, і як політик – є гарантом нашого жіночого руху. Ми й надалі сподіваємося відчувати підт-римку обласної ради. Останні опитуваннія в політиці Чернігівщини показали, що гендерні питання в нормі. Бо 48% депутатського корпусу області – жінки. Ми цим пишаємося. А ви, пані Ніно, особисто відчували дискримінацію від чоловіків? В житті й на посадах?

– Хочу подякувати і вам, Ірино Василівно, і Спілці жінок Чернігівщини – ви були тими людьми, які допомагали мені зрозуміти й координувати та реалізовувати державну сімейну політику. Домашнє сімейне насилля в цьому контексті – проблема. І в країні, і в громадах. На жаль. Щодо дискримінації, то в моєму житті вона була не за статтю. А загалом до відповідного навчання, у тому числі й гендерного, ми залучаємо молодих депутаток, працівниць самоврядування.

Олександр Красногор, приватний нотаріус, голова Чернігівського відділення Асоціації правників України:

– Нині ми прямуємо до діджиталізації. То як, загалом, в області справа з електронною документацією? Чи зменшується кількість паперових документів? І друге запитання. Для вас спорт – це стиль життя, право чи обов’язок?

– Спорт для мене це, в принципі, життя. Бо це спорт вищих досягнень. І все життя йому підпорядковується – і народження дитини, й відпустки і все інше. У мене було 12 років життя, відда-ного спорту. А ширше – то й 20 років.
Тепер про документообіг. Діджиталізація – круте слово. Особливо... в сільських громадах... Де навіть із Інтернетом бувають проблеми. Діджиталізація реєстрів, порушень, штрафів тощо – то великий плюс. Електронний документооблік – світ у цьому живе. І наша країна не може бути відокремленою. Якщо ми хочемо рухатися в світовій системі, то повинні бути в цій темі. Працювавши в Міністерстві молоді і спорту, я щоденно підписувала до 500 документів. Ми до 150 наказів видавали. І це лише з мого напрямку. Зрозуміло, який це обсяг паперів. І матеріальна складова. Паперові архіви? Є певний період їхнього зберігання. Думаю, в кількісному масштабі це має зменшуватися. Але державою мають бути створені всі умови до діджиталізації. Скажу, що коли ми прийшли в облраду і побачили, що там немає електронного документообігу, то це було перше рішення, яке ми обговорили з головою Оленою Борисівною Дмитренко. І його запровадили.

Владислав Савенок, журналіст:

– Коли вам було у житті найкомфортніше, на якій посаді? І чим би ви хотіли займатися в житті?

– Комфорт у кожного свій. Найщасливіший час у мене був на п’єдесталах. (оплески). Були моменти, коли я стояла й на найвищому п’єдесталі.

Хочу згадати перший рік у збірній команді на чемпіонаті Європи. Ніхто на мене не розраховував, а я завоювала медаль. Пам’ятаю площу французького містечка Ле-Гран-Борнан, ущент заповнену людьми. Я завоювала срібло, білоруска – золото, а француженка бронзу. Нам трьом так аплодували, це були неймовірні емоції. Коли була замміністра, таких емоцій точно не отримала. Чого хочу? Нових звершень. Для мами моя нинішня посада – захмарна. Так, це моє досягнення і зобов’язання. Я ставлюся до посад спокійно. Адже вони змінюються. Інколи – по-різному. А чого мені хочеться? Щасливу родину... Посидіти із власною книжкою біля каміну. Хоча ми вже випускали книги до ювілеїв НОК, про олімпійський спорт. Бо розуміли, що треба залишити це не в звичайних спогадах людей, а щоби то було написано в книгах, а згодом – у електронних їхніх версіях. На цьому мають вчитися покоління.

Лілія Ібрагімова, член правління обласної організації НСХУ, керівник «Арт-студії Колібрі»:

– Пам’ятаю, пані Ніна малювала у мене в студії зі своїми дітьми. Я вами пишаюся і вважаю, що ви прикрашаєте наш політичний олімп. А чим ви пишаєтеся в житті?

– Пані Ліліє, з вами малювати – величезне задоволення...Чим я пишаюся? Своєю родиною. У нас багато спортсменів, котрі не встигли створити сім’ю, народити дітей. Спорт вимагає повної віддачі... Але жінка має реалізуватися і як дружина, як мама. У моєму житті це є. І тим, що на це наважилася своєчасно, завдячую також тренерові Миколі Зоцу. Коли після Олімпійських ігор 2002 року (ми їхали туди фаворитами, а назад поверталися без медалей) з нами не підписали контракти, Микола Миколайович сказав: «Дівчата, народжуйте дітей!» Це дуже цінно, бо тренер розуміє, що для жінки то важливо. Тому сім’я, діти – це моя гордість. Я задоволена собою, що якось умудряюся залишатися зі своїми принципами. Інколи це важко. Але сподіваюся, що це й далі буде вдаватися. Звісно, можна знайти тисячі причин і говорити, що це не я чогось досягла, просто життя так склалося. Але перед собою, сам на сам, розумієш усе і думаєш: так, я молодець. І це не про глобальні рішення. А про життя.

Олена Швидка, голова Іванівської територіальної громади:

– Про що хочеться Ніні Лемеш прозвітувати разом зі своїми колегами наприкінці своєї каденції перед людьми?

– Хотілося би, щоб децентралізація завершилася. І з такими результатами, які декларувалися 2015 року. Це дуже важливо. Я розумію як депутат і перший заступник голови облради, що саме громади є тією основою і фундаментом для діяльності держави. Але сьогодні місцеве самоврядування поставлене тією ж державою в такі умови, що воно не знає, як вижити. Повноважень усе більше, а фінансова складова постійно зменшується. Звісно, добре, що приймаються державні програми й реалізовуються якось на місцях, починаючи з будівництва... Але давайте те, що декларувалося 2015 року, залишимо громадам: і ті повноваження, і фінансову складову. І хай на місцях виборці йдуть до голови й говорять: ми хочемо ось так... Коли будуть красиві й заможні маленькі села й міста, обласні центри, тоді й вималюється красива картина в розвиненій державі. Цього мені дуже би хотілося. Так само хотілося б, аби бюджет обласний збільшився. Тоді би додалося більше можливостей для розвитку. Ми сьогодні вишуковуємо кошти на співфінансування програм та проєктів, які реалізовуються з державного бюджету. Та маємо дефіцит коштів на виплату, наприклад, заробітних плат працівникам, які працюють у закладах освіти, але на них немає фінансування з держбюджету. Нам дуже потрібний бюджет розвитку... Бо багато проблем. І є плани. Депутати в нашій облраді, загалом, молоді й нестандартні. І вони хочуть, аби область мала можливості. І шукають їх.

Ольга Чернякова:

– На закінчення цієї зустрічі хочу сказати, що Ніна Лемеш – національна гордість України! Вона знана у всьому світі!

Після бурхливих оплесків пані Ніна, усміхнувшись, сказала що вона почувалася у цей момент, як на п’єдесталі.

Людмила ПАРХОМЕНКО

Фото Віктора КОШМАЛА