Воєнний кореспондент Мар'ян Кушнір зазначив: "Полонений не зміг стримати сліз, коли наш солдат подарував йому свою банку 'Red Bull' і почав запитувати про його родину".

Сьогодні, 10 лютого, у столичному кінотеатрі "Жовтень" відбудеться показ документального фільму "Поверніть мені ім'я", створеного воєнним кореспондентом "Радіо Свобода" Мар'яном Кушніром. Ця стрічка присвячена темі зниклих безвісти, процесу повернення тіл загиблих, їх ідентифікації та відновлення імен. Фільм розповідає історії родин, які роками живуть у стані невизначеності, чекаючи на відповіді, коливаючись між надією та тривогою.

Мар'ян працює на фронті з 2015 року - документує бої, штурми, втрати й життя між обстрілами. Але він відомий не лише завдяки своїй роботі, а й нещодавній трагічно-героїчній історії. У ніч з 27 на 28 січня російський "Шахед" влучив у його будинок. Палаюча квартира сусідів, дитина серед диму, секундні рішення - і трагічне зіткнення з війною стало не репортажем, а черговим досвідом. Внаслідок удару загинули молода жінка та її цивільний чоловік, але Мар'ян врятував їхню чотирирічну доньку. За цей вчинок він отримав орден "За мужність" III ступеня.

- Пригадайте, будь ласка, в деталях, якою була та ніч.

Ми з дівчиною насолоджувалися вечором, переглядаючи серіал "Менталіст". Раптом я помітив спалах за вікном і почув гучний вибух. У той момент мені було важко зрозуміти, що саме сталося. Зазвичай я добре чую дрони і завжди готовий реагувати, адже часто виїжджаю на нічні виклики під час атак на столицю. Я зазвичай намагаюся стежити за безпекою, але цього разу не було жодних звуків. Телевізор не заглушав шум, адже ми дійсно нічого не почули. Як виявилося, сусіди пережили таку ж ситуацію. Можливо, це сталося через погодні умови або якісь інші фактори.

Після вибуху, пам'ятаю, дівчина побігла до коридору й питає, що робити. Кажу: "Знайди кота". А сам побіг до вікна подивитися, де і куди влучило. Здогадувався, що це наш будинок, але вирішив упевнитися. Виглянув - побачив пожежу на шостому поверсі. Без роздумів взувся, взяв тактичний медичний рюкзак, який у мене завжди напоготові при вході, і побіг прямісінько на шостий поверх. Сусіди тільки-но починали відчиняти двері - ті, в кого також були сильні пошкодження, у кого квартири погоріли. Вони були в такому "замороженому" стані. Я до них говорю - не реагують, але я розумію, що з ними все більш-менш ок. До квартири, яка найбільше постраждала, були привідчинені двері. Як я потім здогадався, вибуховою хвилею виламало замок. Я їх відкрив і чую, що тріщить вогонь, та бачу спалахи на вході до другого поверху квартири. А тут на дивані - дівчинка, яка кричить: "Мама! Де мама?!" Вона в піжамі. Не розуміє, що відбувається. Я швидко беру її на руки й виношу з квартири - там уже все було в диму. В коридорі сусіди бігають у повному хаосі. Я розумію: якщо є дитина, значить, були й батьки - це ж ніч. А вони на другому поверсі, де усе горить. Можливо, ще є шанс їх врятувати.

Підійшли сусіди з першого поверху. Я передав їм дитину, яку вони спустили донизу. Побіг назад. Кликав, чи є хтось живий? Намагався піднятися сходами на другий поверх, але все уже було повністю у вогні. Я знав, що там дерев'яне перекриття, і коли воно горить, є ризик обвалу. Прибігли інші сусіди, хтось приніс вогнегасники. Ми намагалися щось гасити, але, очевидно, це було безрезультатно. Однак не пробувати врятувати людей - не варіант. Сусіди рвалися лізти туди, у вогонь. Якось вдалося їх стримати, бо якби вони туди піднялися, довелося б витягувати вже їх: або задихнулися б димом, або їх би завалило. Ми побігли в сусідню квартиру, де теж була пожежа. Щоб ви розуміли: в одній кімнаті-спальні загинула пара, а в іншій - через стінку в сусідній квартирі, спала жінка з дитиною. У них теж усе повалило, але люди вціліли і вибігли. Це було диво! Так от власник цієї квартири намагався гасити пожежу. Був у протигазі. Певне, на автоматі одягнув, адже його професія якось пов'язана з хімічним виробництвом. Ми намагалися допомагати. В один момент я просто піднімаю голову - а там уже язики вогню заходять по стелі. Ризик того, що вона повністю впаде, теж був. Довелося і з цієї квартири виганяти людей. Потім я спустився донизу, подивився на свою машину, яка була запаркована прямісінько під вікнами. І згадав, що є якесь добро у світі: цегла і всі уламки впали просто рівно навколо неї. Там якась малесенька тріщина на лобовому, щось там по кузову пройшлося - дрібниці. Завів машину. Довелося просто наосліп виїжджати з паркомісця, бо вікна та дзеркала були заліплені через мороз - жодної можливості подивитися, що збоку. Я сигналив, щоб ні на кого не наїхати. Виїхав, посадив дівчину з котом у машину. Ми там залишилися і вже дивилися, як усе горить, як швидко пожежа переходить у бік моєї квартири, як працюють рятувальники. Думаю: "Я її купував, стільки сил та часу було в неї вкладено. Може, вона не найкраща, але моя. Вона зараз не згорить, але її просто заллють, а морози ж. Зараз до всього ще й станеш безпритульним". Але пощастило, як і з машиною.

Отже, з квартирою зараз усе в порядку?

- Так. Тут треба віддати належне: сусіди дуже швидко оговталися. Після того як пожежники все загасили і пролили, щоб не залишилося навіть найменшої частинки, яка може загорітися, ми з сусідами просто взяли відра, ганчірки й вичерпували воду, яка лилася. Чотири чи п'ять годин ми рятували будинок, щоб нижні поверхи не затопило, і це дало результат. Станом на зараз є газ, вода і світло. Забудовник навіть вже зробив зверху перекриття, підмурував те, що було зруйновано.

У новинах я дізналася, що тоді дівчинку забрав її старший брат. Чи бачили ви його?

Ні, тоді я бачив тільки батька дитини, який приїхав за нею. Сьогодні ж я мав змогу поспілкуватися з ними обома - вони виносили з квартири останні речі, що вціліли. Пам'ятаю, як в ту ніч, коли я забрав машину й поспішив назад, вже були поліцейські та медики, а також прибули рятувальники. Я написав у сусідському чаті: "Друзі, можливо, хтось знає, де дитина, яку я виніс з квартири? Віднесіть її до швидкої, щоб вона могла зігрітися, можливо, її заспокоять". Через деякий час сусіди відгукнулися в чаті та особисто підтвердили, що дівчинка в порядку, її забрав брат. Згодом її батько зателефонував мені і попросив допомогти йому зрозуміти, що сталося. Я розповів йому про стан дитини та що відбувалося. Знаю, що зараз він опікується не лише нею, а й старшим сином. Їм важко психологічно, але вони намагаються триматися, особливо заради цієї дівчинки.

Згадую, як ви розповідали про той момент, коли її забирали. Це було жахливо...

Дійсно, це був жахливий момент! На фронті я став свідком численних смерті та різних ситуацій, зокрема, одного разу евакуювали дванадцятирічну дівчинку з Макіївки. Снаряди падали прямо на будинок, який почав руйнуватися, а з нього виходила дівчинка, яку вночі придавило стіною. Коли я взяв її на руки, вона тряслася, наче від судом — це відчуття важко описати словами. Я розумів, що вона переживає сильний страх і істерію. Проте нічого не міг їй сказати, адже усвідомлював, що її мама, напевно, загинула вгорі. Це було нестерпно. Я не мав детальної інформації про цю родину — ми лише віталися, тому не знав, що в неї немає батька. Мені прийшла в голову думка: а якщо вона залишилася сама? Якщо її батьки не вижили? Що з нею буде далі? Я навіть замислився про усиновлення, але згодом дізнався, що, на щастя, у неї є рідний батько та брат. Тоді в голові крутилося безліч думок — про інших людей, сусідів, рятувальників. Виявилось, що спочатку їх викликали не на ту адресу. Коли у моєї дівчини з’явився зв’язок, вона зателефонувала і надала точні координати. Паніка — це жахлива річ. Цей хаос надзвичайно небезпечний, я знав це з власного досвіду. Мені навіть доводилось кричати на сусідів, адже в таких обставинах їх важко почути: "Відійдіть звідти!", "Не йдіть туди! Це небезпечно!" Адже у когось може бути великий досвід, а хтось взагалі не знає, як діяти, і може потрапити в халепу. Це було б неприпустимо. І так вже забагато втрат.

Як у подібних обставинах залишатися спокійним?

- Я не можу дати якусь універсальну пораду. У мене спрацювали якісь рефлекси. Я опинявся в різних ситуаціях, де чекав на небезпеку. А коли не очікуєш, виявляється, все спрацьовує на якомусь підсвідомому рівні. Ти ніби знаєш, що робити - є чіткий механізм: як, де, кому допомагати, яка послідовність. І якось паніки немає. Ти над цим навіть не замислюєшся.

Ви ж знаєте, колеги часто жартували: звичайні люди біжать у протилежному напрямку, коли щось вибухає, а ось ненормальні, такі як журналісти, навпаки, прямують на звук. Це завжди так: ти заради роботи потрапляєш у саме серце подій. У цьому випадку все спрацювало на автоматі.

- Як думаєте, це влучання "Шахеду" було прицільним? Чи він пролітав повз та натрапив на будинок?

Важко сказати. Це було пряме попадання. Він влучив і стався вибух. Чи була це цілеспрямована атака? Не впевнений. Адже над нами нерідко літають "Шахеди". Але раніше над житловими комплексами їх ніколи не перехоплювали і не глушили, оскільки це вважалося небезпечним — знищували їх вже далеко за межами міста. Тож вони летіли на висоті близько п'яти кілометрів, і всі ми вже звикли до цього явища. Це стало для нас звичним. Цього разу, як я вже зазначав, його навіть не було чутно. Десь далеко гул, а потім — хлоп-бах-бах! Він влетів прямо у дах. У мене є підозра, що через погодні умови у нього могли обледеніти підкрилки або ж якісь параметри могли збитися, внаслідок чого він спустився нижче. Достеменно не знаю. Не думаю, що його заглушили, адже я також не чув роботи системи ППО в той момент. Але ми всі розуміємо, що росіяни спеціально організовують обстріли під час морозів.

Звичайно! На мою думку, не було ніякого "енергетичного перемир'я". Вони просто дочекалися найбільш холодної ночі, щоб знову завдати удару по Києву і знищити наші теплові електростанції. Це сталося в ніч на третє лютого, коли було випущено рекордну кількість балістичних ракет (ми записуємо інтерв'ю четвертого лютого. - О.М.). Що для вас означають такі дії російської сторони?

- Це "холодомор", знущання. Уже навіть ледачому відомо, що ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6 не видають генерації. В принципі, не можуть цього робити. Працюють лише на опалення.

Йде знущання з населення, як зазвичай чинять терористи. Я інакше не можу це охарактеризувати. Вони б'ють у найхолоднішу ніч, щоб знищити теплову інфраструктуру. Люди в Україні ледь виживають у таку холоднечу. Це свідома ненависть до кожного українця на дуже високому рівні.

Чому у росіян виникає неприязнь до нас?

Адже ми по-справжньому найкращі. У нас все виходить. Це ненависть, що триває вже століттями. Нас змушували страждати від голоду, розправлялися з нами в війнах, намагалися стерти з історії, перетворювали на блазнів, щоб завадити формуванню нації. Як може режим терпіти поруч вільну, незалежну та демократичну країну, що є кращою за них? Їм потрібно, щоб нас не стало.

Чи це може бути заздрість? Або ж прагнення до влади?

Я вважаю, що їхня мета — знищити нас. Вони намагаються вже давно, але жодного разу їм це не вдавалося. І цього разу їхні плани також зазнають провалу. Проте мова йде саме про повне знищення. Бахмут, Попасна, Мар'їнка та інші населені пункти Донецької й Луганської областей були буквально стерті з карти. Їхнє бажання — винищити все і всіх, а потім заселити ці місця тими, хто їм підкоряється. Так, на руїнах. Можливо, там знову з’являться вуличні туалети та інші примітивні зручності, але все робитимуть так, щоб людям було погано, а не так комфортно, як у нас. Адже вони ніколи не зможуть підкорити цю землю, поки на ній залишиться бодай один українець.

На щастя, ми витримуємо. Хоча противник складний, війна триває вже дванадцятий рік. Ви займаєтеся військовою журналістикою з 2015 року. Що спонукало вас обрати саме цей шлях?

- Ще в школі я думав, що рано чи пізно потраплю на війну у тій чи іншій формі. Мене захоплювали історії про війни -- В'єтнам, Ірак, Афганістан. Я навіть хотів поїхати до Іраку та Афганістану. Я ж тоді не думав, що війна прийде до рідного дому.

У 2014 році, коли я навчався в університеті, розпочалася Революція Гідності, за якою невдовзі спалахнула війна на Сході України. Коли я вирішив присвятити себе журналістиці, зрозумів, що моїм обов'язком є висвітлювати ці події, адже вони стали найактуальнішою темою для України, а з 2022 року — й для всього світу. Чому я не можу цим займатися? Я маю навички зйомки та написання, тож далі варто діяти. Я прийшов до редакції і запитав: "Вам потрібен хтось на фронті? Головне, щоб не помер з голоду, а зніматиму, скільки буде потрібно". Мене прийняли, підтримали і відправили на передову. Це був свідомий вибір. Звісно, війна 2014-2015 років і сьогоднішня ситуація різняться. Тоді це була лише репетиція для подій 2022 року. Завдяки тому, що я пройшов через ті випробування, мені вдалося вижити на початку повномасштабної агресії. Я переконаний, що жоден медійник не може залишитися осторонь цих подій, ні тоді, ні тепер. При перших поїздках на фронт я зрозумів, що війна змінює світогляд людини. Це схоже на перевернуту шкарпетку: ти починаєш помічати те, що раніше було невидимим — у людях, у собі, у навколишньому середовищі. Цінності набувають нового значення. Повернувшись додому, ти по-іншому дивишся навіть на власний простір. Усе, що колись здавалося важливим, відступає на другий план і виглядає дрібницею без сенсу. Саме в цьому полягає суть документалістики та журналістики: ти починаєш бачити акценти по-іншому — не так, як їх сприймає звичайна людина в повсякденності. Ти вказуєш на деталі, які зазвичай залишаються непоміченими. Тому я й далі займаюся цією справою. Були часи, коли я ходив до парламенту, писав звідти новини. Я проводив два тижні на фронті, а потім стільки ж — на засіданнях Верховної Ради. Я бачив людей, які "в космосі", і тих, хто залишався на Землі. На щастя, я не обрав політичну журналістику. Краще спати в брудному окопі, ніж брати участь у брудних політичних іграх.

Соціальна журналістика завжди викликала в мене неабиякий інтерес. Вона досліджує, як живуть люди, які виклики перед ними постають, і як їхні історії можуть стати джерелом натхнення для інших у вирішенні власних проблем. А ще є екстремальна журналістика – це світ бійок, вибухів і швидких змін: тут і поліція на підході, і склади, що вибухають, і багато іншого. У такій атмосфері я відчуваю себе абсолютно комфортно. Я знаю, як реагувати на різноманітні ситуації. Завжди здавалося, що я в такій обстановці, як риба у воді. Проте все це виявилося лише «квітами» порівняно з подіями, які почалися 24 лютого 2022 року. Справжні «ягідки» з'явилися вже після цього.

Чи пригадуєте, як ви писали свій перший репортаж?

Не можу згадати всіх деталей. Це була досить довга поїздка на фронт. Ми тоді пройшли майже всю лінію, яка вже встигла закріпитися.

Згадую свої перші враження від Щастя у лютому 2015 року, коли я опинився неподалік Дебальцевого. Спочатку панувала тиша та спокій, але раптом все змінилося: з'явилися танки, почала працювати артилерія, і зав'язався бій. Це було для мене справжнім шоком! Такого я ще ніколи не спостерігав. Ці моменти стали одними з найяскравіших у моєму житті.

До того, як я розпочав свою кар'єру в медіа, я мав можливість відвідати фронт разом з волонтерами з Львівщини. Ми доставляли посилки з дому та інші важливі речі. Найчастіше ми працювали в Луганській області. Я поступово звикав до навколишньої ситуації, але саме в Щасті я вперше на власні очі побачив, як усе навколо руйнується і вибухає.

- А як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

- Трохи нестандартно, адже у мене повномасштабна війна почалася 16 лютого, коли я поїхав на фронт. Був у Бахмуті. Наступного дня росіяни обстріляли Станицю Луганську, влучивши у дитячий садочок. Я поїхав до 95-ї бригади - під Торецьк, Горлівку, Зайцеве. Кілька днів до них приїжджав, знімав. Ми вже відчували це загострення - ситуація змінилася. Почала активно працювати артилерія. Записати звук обстрілів було, як "добрий день". І це мене дивувало. Пам'ятаєте, коли в Новолуганському обстріляли нині покійного Дениса Монастирського?

- Звісно!

- Це ж я біг, знімав, як він падав. Я зрозумів, що вже буде дуже не ок. Тієї ж ночі я поїхав до Красногорівки до Макса Левіна. Тоді техніка почала масово переміщуватися. Ми з водієм вночі виїхали біля Пісків. Темно, нічого не видно, фари не допомагають. І просто перед нами на дорогу виїжджає танк. Ми ледь у нього не вписалися! Такі історії регулярно траплялися пізніше і стали нормою. Але на той час це було таким відкриттям: ну як це танки?! Вони ж - бозна-де, а не тут! А це вони вибудовувалися у бойовий порядок, щоб зупиняти можливий прорив. Це буквально за два дні до повномасштабки. Так от ми поїхали до Красногорівки чекати прориву. Його не було. Тож повернулися до Бахмуту. І тут зранку 24 лютого мені телефонує редактор і каже: "Мар'яне, вставай, там війна!". Я: "Так я знаю, що війна - нам тут хвилин 15 до неї їхати. Вставати чого?". Відповідає: "Літаки над Києвом". Тоді я зрозумів, що це все вже дуже серйозно. Потім пролунали вибухи від ракет, що полетіли на Часів Яр. У нас в місті теж були. Я розбудив водія, колегу з "Настоящего времени". Почали думати, що робити. Спочатку поїхали на Костянтинівку, потім я - до Мар'їнки. Хотів познімати російські танки, але вони туди не пішли.

Після цього я зв'язався з Максом і вирушив до Харкова, де на Північній Салтівці ми знімали зруйновану колону. Наші військові розташувалися на землі поблизу окружної дороги, очікуючи на прорив колони. Ми вирішили залишитися там на ніч, щоб задокументувати події. Ми навіть не усвідомлювали всі ризики, які нас оточували. Пізніше ми ще зняли спалені російські "Гради", що заїхали до Харкова. Потім поїхали до Києва, оскільки під містом вже розгорнулися запеклі бої – потрібно було працювати там. Так і мандрували ми з Максом – кожен зі своєю історією.

Мені відомо, що ви з Максом опинилися в Бородянці в той непростий час, коли ситуація була вкрай складною...

- Ми тоді ганялися за російськими колонами. Їздили Житомирською трасою, як у себе вдома - між нашими і росіянами. У Макса був дрон, який він запускав вперед на два кілометри. Ми дивилися, чи є там ворог, чи немає засідки, й тоді вирушали.

Яка ж ситуація була в Бородянці? Макс добре орієнтувався на цій території. Дорога зайняла близько двох діб, оскільки ми об'їжджали всі можливі перешкоди. Коли нарешті прибули, виявилося, що міст уже підірваний. Біля нього чергувала наша військова охорона. Запитали, чи є можливість пройти далі. Він відповів: "Не знаю, що й думати!". Вирішили перевірити. Поки що сутеніло, уздовж дороги не було жодної машини. Кожен з нас уважно стежив за ситуацією: Макс дивився направо, я - наліво. Якщо б з'явився якийсь рух чи автомобіль, нам потрібно було бути готовими швидко відійти. Так ми потрапили до Бородянки, де панувала справжня пожежа. Це сталося приблизно за півгодини після того, як російські літаки вразили місто. Будинки горіли, лунали вибухи, а повз проходили двоє медиків у шоковому стані, не промовивши ані слова. Ми залишилися там на ніч. Вранці вирушили знімати центральну вулицю – всі ці зруйновані споруди, запустили дрон, поспілкувалися з місцевими. Дуже поспішали, оскільки усвідомлювали: якщо тут пройшла колона, це означає, що росіяни можуть бути десь поруч. І, на жаль, це підтвердилося. Коли зайшли до лікарні, побачили поранених цивільних. Одному навіть робили операцію. Вони розповіли, що коли виїжджали за кільце (саме там, де ми проїжджали вночі), їх вразив російський танк. У одного була важка травма голови, в іншого – серйозне поранення. Ми усвідомили, що опинилися в самому тилу ворога. Зробивши все необхідне, ми вирушили назад.

Потім Макс взяв вихідний, поїхав у своїх справах. У мене в той період не залишилося машини. То мене забрали до Києва. Макса тоді вбили росіяни. А я поїхав до своїх друзів із 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади у бік Баришівки, де вони проводили штурмові дії. Зняв це. Вночі прилетів "Іскандер", і мене трошки контузило. Далі було ще багато війни.

Чи часто ви займаєтеся зйомкою штурмових сцен?

Як тільки отримуємо можливість, з великим ентузіазмом долучаємося до штурмових операцій та безпосередніх бойових дій. Ми взяли участь у п’яти чи шести таких заходах.

Який залишився в пам'яті найбільше?

- Штурм під Бахмутом у травні 2023 року. Запам'ятався тим, що коли ми звідти виїхали, зрозуміли, де були, що ходили по дуже "тонкому волоску". Коли виходили, я з напарником допомагав військовим по черзі нести ноші з "двохсотим". Ми вже потім усвідомили, що могли бути на його місці. Бо по нас працювало все! Я зняв, як танк стріляє прямим наведенням, а по ньому прилітає РПГ. Це небезпечно. Падають "Гради" - окей. Не в мене ж. Пішов далі. Все ніби ж контролюєш.

Ми також змогли зафіксувати моменти, коли під час цього штурму російського солдата беруть у полон, а також самі бойові дії. Серед тих, хто брав участь, є хлопці, яких уже немає з нами, і один з них досі вважається зниклим безвісти. До речі, 10 лютого я планую провести презентацію фільму, на початку якої буде розповідь про нього...

Перепрошую, який це фільм?

"Поверніть мені ім'я" — це документальний фільм, що висвітлює трагічну тему зниклих безвісти. Він досліджує процес повернення тіл загиблих на полі бою, їхню ідентифікацію та відновлення імен. Фільм також торкається почуттів родичів загиблих, які часто страждають від невизначеності, оскільки їхні близькі офіційно вважаються зниклими безвісти.

Шлях до цієї екранізації був тривалим. Ідея виникла ще у 2023 році. Мій друг, полковник В'ячеслав Скоряк, був командиром підрозділу цивільно-військового співробітництва армійського корпусу. Він очолював штурми на Оріхівському напрямку під час контрнаступу, і саме він займався евакуацією тіл загиблих. Мені пощастило мати ексклюзивний доступ до цих подій, тож я став свідком всього, що відбувалося. Ми спостерігали, як тіло покладали на стіл, перевіряли наявність куль і взаємодіяли з родичами загиблих. Я отримав повний цикл цієї історії, але тоді не зняв її. Відтоді у мене була мрія створити масштабну розповідь, яка згодом перетворилася на фільм, що ставить питання, на які є відповіді, але й не лише.

Поділіться, будь ласка, іншими деталями про те, що відбувалося під час штурму в районі Бахмута.

Отже, саме тоді ми вперше зустрілися з так званим "Верденським лісом", коли вся посадка була зрізана до нуля. Російські "Піони" та "Гради" активно працювали по нашій позиції, але, на щастя, жоден з нас не постраждав. Це був справжній жах, але не в момент обстрілу, а вже потім, коли все усвідомив.

Чи відчуваєш адреналін у цю мить?

Безсумнівно! Після того я спав цілих два дні, оскільки адреналін вивів з ладу мій організм. Але усвідомлення ситуації все ще залишалося зі мною. Ми чітко розуміли, куди і для чого прямуємо. Напередодні ми обговорили з командиром роти, який координував бойові дії, деталі майбутньої операції. Також відвідали "планьорку". Тож знали, що нас чекає: артилерійська підготовка, під яку ми входили, танкові підрозділи, БМП, авіація та артилерія. Це нагадувало сцену з фільму — всі рухалися, стріляли, все навколо вибухало, але кожен виконував свою роль. Коли я згадую це, мені здається, що хлопці-піхотинці, які сиділи в окопах, нагадують кадри з Другої світової війни, а може, навіть і з Першої, тільки з сучасними касками та кращими автоматами. Атмосфера була такою ж, як на малюнках, які ми бачили в шкільних підручниках. А тут, у реальному житті, я споглядаю на замурзані, неголені обличчя з втомленими очима. Але ці люди все ще прагнуть до перемоги і готові захистити свою землю.

- Це ж був не перший штурм?

Ні, на початку я долучився до тактичної групи без технічної підтримки, лише з мінометом на озброєнні. Ми атакували близько 300 осіб, які укріпилися в селі Лук'янівка (Київська область. - О.М.) і тримали кругову оборону. Ворог почав обстрілювати нас з кулеметів, що розташовувалися в трьох чи чотирьох позиціях, і це "притиснуло" всіх до землі. Я лежав під мостиком і думав: "Ось вже десятий день війни, а ти вже потрапив у таку ситуацію. Молодець!" Було холодно, і ми мусили відступати. Щоб повернутися назад, потрібно було перебігти через бетонний місток або води. Командир, як Ісус, проходив по воді, а я вирішив, що мені буде надто холодно так рухатися. Кулі рикошетили безперервно, і мої товариші почали отримувати поранення в ноги. Я дуже не хотів йти через воду! Тож я врешті-решт встав, пройшов мостом, ще й зняв, як виходжу. Це був мій перший штурм, коли я побачив справжній бойовий контакт. Було ухвалено рішення відступити, оскільки один з наших загинув, а начальник розвідки батальйону отримав серйозне поранення – йому відірвало ногу. Але він був відважний: до останнього стріляв з гранатомета по танку, поки той не відповів вогнем. Його винесли, і ми вирішили, що якщо розвідгрупа вже зазнала втрат, то штурм не вдалося здійснити. Проте згодом те село було повторно атаковано, його захопили, і ми дійшли до Нової Басані (Чернігівська область. - О.М.). Тоді я побачив величезну кількість загиблих російських солдатів. Це стало для мене якоюсь буденністю: день не проходив без того, щоб не побачити труп російського військового. Вони зазнали величезних втрат. Саме тому Київ залишився цілим і неокупованим.

Це були два найвизначніші штурми в моєму житті, за які, до речі, я був удостоєний звання "Честь професії".

У одному з ваших інтерв'ю ви розповідали про штурм поблизу Бахмута, де під час захоплення російського солдата його товариш підірвав себе гранатою. Можете поділитися деталями цієї ситуації?

Ми навіть записали на GoPro момент, коли наш боєць наказує полоненому вийти з укриття, а той, у свою чергу, підриває себе гранатою. Тоді це було досить поширеним явищем. Як зізнався полонений, їм говорили, що їх чекають побиття, катування та знущання, навіть відрізання частин тіла. Проте насправді нічого подібного не відбувалося. Росіянин був абсолютно вражений, коли один із наших бійців запропонував йому свій "Red Bull" і почав запитувати про його сім'ю, доньку. Він не стримав сліз. Його сховали в укриття, щоб уберегти від уламків. Наш військовий навіть зачитав йому його права (бо в мирному житті працював адвокатом). Це все стало для полоненого справжнім шоком, оскільки не відповідало тим страшилкам, які йому розповідали командири. Згодом його передали відповідним органам. Я навіть бачив його на відео у Володимира Золкіна - на його обличчі не було жодного синця! Ніхто не заподіяв йому шкоди. А який у цьому був сенс?! У наших хлопців були свої завдання, і вони просто виконували свою роботу.

Яку історію розповів цей полонений? Чи, можливо, він потрапив у полон під час навчальних вправ і заблукав? Або ж він водій, який не випустив жодного кулі?

Він не шукав притулку за легендами. Розповів, що їх мобілізували в Санкт-Петербурзі. Сам же, здається, родом із Якутії. Відправили на фронт, а на позицію їх привели бійці "Вагнера", сказавши, що потрібно її утримувати, і залишили. Тобто, залишили в цій ямі. У нього було всього кілька цукерок і ковток води на чотири доби. Звичайний солдат, який виконував накази. Саме так було в більшості випадків. Під Бахмутом не так багато було спеціалізованих підрозділів, які йшли в атаку. Такі зазвичай доставляли окремо. А в основному воювали "Вагнер К" - мобілізовані, засуджені, та інші, кого тільки не було. Їм давали команди, і вони їх виконували. Ішли масами. Коли на полі бою залишалися тіла, вони йшли по них. Їм не було куди назад повертатися, адже їх чекав "кувалдінг" (страта кувалдою. - О.М.), або розстріл, або щось подібне. А коли вони проходили певну ділянку, на зміну приходили професіонали - підготовлені "вагнерівці" з бойовим досвідом, або прибували "ахмати". Таким чином, Бахмут був "задавлений" чисельністю. Думаю, багато хто міг втратити розум від побаченої кількості загиблих.

А як зберегти розум у таких умовах?

По-перше, це вимагає детальної психологічної підготовки. Ти заздалегідь плануєш найгірші варіанти розвитку подій. Щодня розмірковуєш над кожною можливою ситуацією, що може виникнути. Я зазвичай у своїй уяві "продумував" різні сценарії, включаючи припущення про те, де могли б сховати тіло: чи відвезти на Львівщину (звідки походить Мар'ян. - О.М.), чи на Київщину, або ж залишити його на Донбасі. Тобто все розглядається до найменших деталей. Це допомагає зберігати внутрішню рівновагу.

По-друге, це звичайний партнер, котрий не затримується перед чорним гумором. Це істотно полегшує ситуацію.

Чорний гумор дійсно стає рятівним колом як для нас, журналістів, так і для військових.

Отже, без гумору обійтися просто не вдасться. Іноді трапляються такі моменти, коли думаєш: "Ну все, на цьому й закінчуємо - "Бажаю здоров'я!"". А твій колега так віджартує, що вже й не хочеться йти з цього світу! Спершу ж потрібно здати матеріал!

Не менш важливо вміти знаходити час для відпочинку - це своєрідний спосіб порятунку себе. Методи можуть варіюватися. Іноді варто вирушити в подорож, іноді достатньо просто посидіти в спокої, а буває, що хочеться прогулятися лісом - головне, щоб не у зарослях. Після цього все знову почне налагоджуватися.

За останній рік я відкрив для себе новий спосіб орієнтуватися у повсякденності – почав регулярно сплачувати комунальні послуги. Щомісяця отримую платіжку, і знову лунають невдоволення: чому сума така велика? Сиджу, вношу цифри, щоб не допустити помилок. Це обов'язково, адже інакше можуть подати до суду, і я ризикуватиму житлом. У такі моменти усвідомлюєш, що є звичайне життя, де люди, не опалені війною, сплачують рахунки, сперечаються через неправильно припарковані авто і так далі. Це допомагає зберігати душевну рівновагу. Як і чорний гумор, про який ми говорили раніше. Не всі його розуміють. Можеш пожартувати: "Зайшов у "ліс чудес", а вийшов без нічого". Але сміху не дочекаєшся. Багато хто вважає, що ті, хто пережив війну, "з'їхали з глузду". Так, певні зміни є, адже війна залишає слід назавжди. Але це не означає, що ми не можемо знайти своє місце в новій реальності. З деякими людьми психологам, безумовно, доведеться працювати довго, а інші, можливо, і не відчують потреби у допомозі. У кожного свій поріг стресостійкості. У мене він доволі високий. Я розумію, що відбувається, і це усвідомлення допомагає мені впоратися з труднощами.

- Я так розумію, ви підтримуєте дружні стосунки із військовими, яких знімаєте?

Звісно! У мене є військові друзі, які запрошували мене на свої весілля та хрестини. Я регулярно спілкуюся з багатьма з них. Контактів у мене було чимало, але, на жаль, тепер все більше з них залишилися лише в телефонній книзі, не даючи жодних відповідей. Я хотів би підтримувати з ними дружні стосунки, але часом ці зв'язки закінчуються лише на кладовищі. Часто постає етичне питання: чи варто дружити з військовими? Але уникати цього неможливо, адже це надзвичайні люди! Серед них є й дуже близькі мені друзі, і я не хочу більше їх втрачати. Багато з моїх героїв вже ніколи не зможуть відповісти. Пригадую одного чудового хлопця, який загинув під час контрнаступальної операції на Запоріжжі. Спочатку він служив у 93-й бригаді, а потім перейшов до ССО. І ось тепер його немає...

У мене був близький друг, який пів року вважався зниклим безвісти в районі Херсона. Ми відвідали його на прощання після визволення Херсонщини, коли визнали його тіло. За день до того, як він пропав, він написав мені: "Приїжджай, ми зможемо зняти щось цікаве". Я відправився до нього. Ми разом брали участь у штурмових операціях. Він був чудовим хлопцем — молодим і обдарованим. Вірю, що зараз він уже міг би стати заступником командира бригади або навіть самим командиром. Але цього ніколи не станеться...

- Я взагалі планувала запитати, що для вас найважче на війні. Але, думаю, ви щойно це описали.

Втрата друзів — це надзвичайно важко. Зараз, коли так багато людей мобілізовано, у кожного є близькі, які беруть участь у війні. На фронті, на жаль, чим більше учасників, тим більше втрат. Це сумна реальність війни — вона приносить знищення і смерть. Кожен з тих, хто загинув, міг би створити щось прекрасне, внести нові ідеї та радість у цей світ. Але тепер вони вже не здатні на це. Гинуть чудові люди, які прагнули жити, але були змушені віддати своє життя, захищаючи свою батьківщину через амбіції тих, хто хоче нас знищити. Це сповнені не виконаних мрій існування. Саме це найжахливіше!

Розумієте, для мене з кожним роком війна видається все більш абсурдною. Чому люди, які нормально жили, займалися своїми справами, будували життя, раптом мають його віддавати? До них додому прийшли й почали їх вбивати. Ми всі захищаємося від якогось неадеквата. У нас просто немає вибору. Якщо ми цього не робитимемо, нас вб'ють. Але нападати, вбивати людей і забирати землі - це абсурд!

- Ми з вами спілкуємося якраз у той час, коли відбувається черговий етап так званих мирних переговорів між Україною, США та росією в Абу‑Дабі. Очевидно, всім нам хочеться завершення цієї кровопролитної війни. Але особисто я не думаю, що ці перемовини можуть поставити в цій історії "жирну крапку". Що ви скажете?

Хотілося б, щоб все це нарешті завершилося, адже військові дійсно втомилися і прагнуть повернутися додому. Але, на жаль, здається, що ця війна не має перспективи закінчення. Незалежно від того, якими будуть підсумки переговорів, якщо проаналізувати події з 2015 року і заглянути в історію, стає зрозуміло, що мир настане лише в двох випадках: або нас повністю знищать, або ми здобудемо перемогу. Це може статися не за рік чи два, а через десятиліття чи навіть століття. Конфлікт буде продовжуватися, еволюціонуючи з часом.

Що стосується нинішньої гарячої фази, росія продовжуватиме наступ та знущання з цивільних. Якщо подивитися чисто тактично, коли вони отримують успіх на якійсь ділянці поля бою, то починають там ще більше напирати. Масштабуйте це на всю російську федерацію та її наміри. Якщо вони розуміють, що їм за це нічого не буде, коли бачать, що тиснуть і досягають результату, хай навіть дуже дорогою ціною, то так і робитимуть. Навіщо давати задню, коли ти отримуєш успіх?! Це як у грі: постійно вигравати, а потім сказати: "Я здаюся!". Це ж нелогічно.

Безсумнівно, на полі бою вони зазнали чимало поразок. Однак програна битва не означає програшу війни. Росія продовжуватиме тиснути на нас і вести політичні інтриги зі Сполученими Штатами під час переговорів. Вони не зупиняться, поки не спробують нас повністю знищити. На цьому етапі вони чинитимуть тиск, поки не досягнуть бажаного результату, про який вони відкрито говорять. Їхні амбіції вражають! Спочатку мова йшла про Луганську та Донецьку області, потім з’явилися вимоги щодо Херсонської та Запорізької. А далі що? Можливо, вони намагатимуться отримати Харківську та Сумську області як буферну зону. З часом їхні апетити можуть сягнути Лівого берега Києва, а потім і Львова. І не дивуйтеся, якщо їхні амбіції дійдуть до Варшави, Берліна і далі вперед.

Я до того, що ми вступили в такий період, коли світ наелектризований і хоче воювати. Це буває раз на століття: треба вибіситися, повбивати мільйони, і потім сказати: "Ну що, давайте миритися, знову створимо НАТО, Європейський Союз". А через сто років знову один одного знищуватимемо.

Ольга Москалюк, издание "Цензор.НЕТ"

Зображення з профілю Мар'яна Кушніра в соціальних мережах.