Українські жінки, які стали жертвами Великого терору: кого і чому розстрілював НКВС.

Коли історики досліджують сталінські репресії, їх увага зазвичай фокусується на чоловічих постатях – письменниках, політичних діячах, військових. Проте репресивна система не робила винятків для жінок. Їх арештовували не лише як дружин або доньок "ворогів народу", а й за окремими, часто абсурдними звинуваченнями. Особливо уважно НКВС слідкувало за українською інтелігенцією.

Виставка "Жінки в прицілі НКВД", що нещодавно відкрилася у львівському музеї тоталітарних режимів "Територія терору", присвячена маловідомій, проте вкрай трагічній частині історії. Під час лекції Тетяна Шептицька, заступниця директора Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили", висвітлила долі українських жінок, які стали жертвами репресій у 1937-1938 роках, були страчені в київських тюрмах і поховані в Биківнянському лісі.

Історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили" протягом багатьох років займається дослідженнями періоду Великого терору 1937-1938 років, коли відбувалися масові репресії та розстріли. Саме в цей час тіла жертв вивозили до Биківні для поховання. За приблизними оцінками, у цьому лісі поховані близько 23 тисяч осіб, серед яких, згідно з документальними даними, близько 681 жінки.

За інформацією Тетяни Шептицької, репресії, що спрямовувалися проти українських жінок, не мали специфічної "жіночої логіки". Обвинувачення, які їм пред’являли, практично нічим не відрізнялися від тих, що висувалися чоловікам.

"Це був один репресивний каток - система, яка свідомо нищила українське суспільство, зачищала територію від так званих "антирадянських елементів". Під цей каток потрапляли люди незалежно від походження, віри, професії, віку чи статі", - пояснює дослідниця.

Кількість зафіксованих жертв є орієнтовною (фото з музею "Територія терору").

Серед розстріляних жінок були представниці різних творчих сфер: художниці, письменниці, акторки, а також науковиці, музейні працівниці, журналістки, вчительки, селянки та домогосподарки. Часто у справах "зрадників Батьківщини" переслідували або знищували цілі родини. Історії жінок, які потрапили до рук чекістів, мають свої особливості, але завжди сповнені глибокого трагізму. Ми дізнаємося про них, переважно, з розповідей тих, кому вдалося вижити.

Однією з таких жінок стала письменниця Зінаїда Тулуб. Їй нав'язали сфабриковане звинувачення у контрреволюційній діяльності, пов'язаній із підривом виборів. З неї вибивали зізнання за допомогою тиску. Хоча їй вдалося уникнути страти, вона все ж отримала вирок, який передбачав заслання до таборів. Після звільнення Тулуб розповіла, що тривалий час була в карцері, зазнавала недосипання, їй погрожували побиттям і розстрілом, а також морально зламували.

У Биківнянському мартиролозі можна знайти згадку про Ніну (Леонілу) Загладу — українську етнологиню та дослідницю народної культури. Спочатку вона навчалася на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира, але згодом вирішила зосередитися на етнографії. Заглада працювала в Академії наук, де стала науковою співробітницею кабінету антропології та етнології імені Федора Вовка. Протягом своєї кар'єри вона здійснила численні експедиції по Київщині, Чернігівщині, Полтавщині та Волині. Її найзначніша наукова праця присвячена вихованню дітей у традиційній українській культурі.

Леоніла Заглада була видатною дослідницею етнографії (фото з музею "Територія терору").

Ніну Загладу затримали за участь у вигаданій контрреволюційній групі, яка, за словами слідства, планувала відокремлення України від СРСР. Однак насправді основним предметом звинувачення під час допитів стала її наукова та музейна діяльність. Слідчі ставили їй у провину те, що вона "неправильно" організовувала музейні експозиції, недостатньо акцентуючи увагу на класовій боротьбі та натомість зосереджуючи увагу на "застарілому селі".

Її не судили окремо, а разом із 12 співробітниками музеїв та викладачами у колективній справі. Серед них опинилася і етнологиня Лідія Шульгіна, дружина Володимира Шульгіна, який загинув під Крутами. Обидві жінки були розстріляні.

Софія Налепинська-Бойчук народилася в польській родині і здобула мистецьку освіту в Європі, але свідомо обрала шлях, який пов'язав її з українською культурною спадщиною. Вона стала талановитою художницею та графікинею, спершу ученицею, а згодом і дружиною Михайла Бойчука — видатного творця мистецької школи. Під час допитів Софія не зраджувала свого чоловіка. Її життя обірвалося в грудні 1937 року, всього через кілька місяців після страти Михайла Бойчука.

Софія Налепинська-Бойчук, 1910-ті роки (зображення з УІНП)

Вероніка Черняхівська була внучкою відомого драматурга Михайла Старицького. Вона знайшла себе в ролі перекладачки та поетеси, працюючи в Наркоматі охорони здоров'я, а також здійснила поїздки до Німеччини у службових справах. У 1938 році її затримали за підозрою у шпигунстві на користь Німеччини та за "антирадянську агітацію".

"Вона рішуче відкидала будь-які звинувачення у шпигунстві. Проте, стосовно антирадянських поглядів, не соромилася висловлювати свою думку. Вона підкреслювала, що її виховання та світогляд не відповідають тим цінностям, які радянська влада нав'язує українській інтелігенції та культурі", - зауважує Тетяна Шептицька.

Вероніку Черняхівську розстріляли у вересні 1938 року. Існує версія, що в тюрмі її зґвалтували і вона збожеволіла.

Вероніка Черняхівська поруч із батьками Людмилою Старицькою-Черняхівською та Олександром Черняхівським. Київ, 1925 рік (зображення з Вікіпедії)

Софія Стрільчик була вчителькою з Галичини, медсестрою Української галицької армії, працювала в польовому шпиталі. Переїхавши до Києва, вона стала "підозрілою" через сам факт перетину кордону. Її та чоловіка Миколу Стрільчика заарештували й розстріляли. Для чекістів вона автоматично стала "шпигункою" - її справу оформили в межах так званої польської операції.

Наймолодшою жертвою Биківнянського мартиролога стала 18-річна Ганна Вовкодав, студентка третього курсу Київського технікуму залізничного будівництва. За інформацією, отриманою від анонімних джерел, її обвинувачували у шпигунстві на користь японської розвідки.

"Мене завжди дивувало, як людям вдавалося не зізнаватися у своїй провині. З огляду на жахливі тортури, умови життя у в'язницях та страшні реалії тюрем НКВС, шанс залишитися незламним був практично нульовим. Для цього потрібна була неймовірна сила волі, щоб витримувати біль і протистояти беззаконню. Однак Ганна Вовокодав рішуче відкинула всі звинувачення", - підкреслює викладачка.

Дослідження щодо жертв терору тривають (фото з музею "Територія терору")

Професійний, соціальний і віковий зріз жінок, знищених НКВС, вражає своєю різноманітністю. Вивчення їхніх імен та історій триватиме ще довго. Тому число 681 - дуже умовне.

"Ми прагнемо, щоб Биківня перестала сприйматися лише як звичайний ліс. Ми хочемо, щоб це місце стало некрополем з відомими іменами та глибоким усвідомленням пам'яті. Нехай люди відвідують його не випадково, а з розумінням, хто і чому там спочиває," - зазначає Тетяна Шептицька.

В музеї "Територія терору" до завершення лютого триває експозиція "Жінки під контролем НКВД".