У в'язниці думки про сім'ю дарували мені надію, але після обміну я дізнався, що дружина вирішила розлучитися і залишила мене без фінансової підтримки.
Офіцер Держприкордонслужби Павло Матіяш провів майже три роки в російському полоні. Він стверджує, що щоденні катування витримував, зосередившись на думці про те, що вдома його чекають найдорожчі люди. Проте найважчі хвилини, згадує він, були в перші миті свободи, коли почув голос дружини і отримав шокуючу новину, яка перевернула його світ. Виявилось, що вони вже рік як розлучені. Тепер він не зможе щодня обіймати свою донечку, а всі кошти, які надходили протягом його трьох років у полоні, отримувала його колишня дружина.
У бесіді з Радіо Свобода український військовий, а тепер заступник керівника одного з санаторіїв, що належать Держприкордонслужбі, Павло Матіяш поділився своїм досвідом перебування в російському полоні та розповів, що надихає його і підтримує віру в сьогоденні.
Майже два роки минуло з того моменту, як ви повернулися з полону. Чи змогли ви змиритися з усім, що сталося?
Мені здається, що це відчуття залишиться зі мною на все життя. Звичайно, зараз вже не так, як у період після обміну, коли я місяцями страждав від безсоння. Тоді я прокидався в поту, адже постійно здавалося, що все, що сталося, було лише ілюзією. Коли я повертався додому, мені здавалося, що це всього лише сон. А в ув'язненні, навпаки, я мріяв про рідний дім, але прокидаючись, знову опинявся в камері, і мене охоплював жах від розуміння, що це справжня реальність, і я знову не у свободі.
Іноді мені сниться, що я прокидаюся в поту, адже звик накриватися з головою. Це відбувається автоматично, адже в ув'язненні ми мерзли від холоду і ховалися під покривалом, щоб хоч якось зігрітися. Але потім нам заборонили це робити, бо хотіли бачити наші обличчя.
Психологи стверджують, що для того, щоб пережити травму, необхідно стільки ж часу, скільки тривав сам процес. Однак я усвідомлюю, що ці спогади залишаться зі мною назавжди. І, можливо, не варто намагатися забути про них повністю.
Я опинився в зоні підвищеного контролю. Ми проводили там весь день, з ранку до вечора, і нам забороняли сидіти або спиратися на щось. Вікна були зафарбовані, і ми навіть не мали можливості побачити сонце.
Існує різноманіття людей, кожен з яких має свій характер та морально-психологічний стан. У ці тяжкі моменти я намагався відволікатися, мріючи про майбутнє та згадуючи приємні моменти з минулого. Ми приблизно підрахували, що серед нас, з огляду на те, що ми завжди були з заплющеними очима і не могли бачити один одного, кожен четвертий хлопець зламався під тиском допитів і катувань. Для цих молодих чоловіків приносили напої, щоб хоч якось заспокоїти їх.
Я ніколи не уявляв, що відчуватиму заздрість до ув'язнених. Вони знають, коли закінчиться їхній термін, можуть телефонувати та отримують передачі. А ось полонені позбавлені будь-яких прав: завтра можуть вивести, закопати, і ніхто про це не дізнається, хіба що тіло повернуть Україні. Нам щодня повторювали: "Ні України, ні Києва не існує, ви нікому не потрібні". Це було спробою зламати наш моральний і психологічний стан.
Їхня мета полягає в тому, щоб ми не повернулися або ж повернулися в стані, коли не зможемо знову взятися за захист нашої країни.
Хлопці вели себе по-різному. Один із них, який сидів у кутку камери, сказав: "Ми всі загинемо, нас ніхто не врятує". Я не уявляю, звідки у мене взялися сили, але я підійшов до нього і промовив: "Сашо, давай сюди. Вставай!" Оскільки я трохи захоплююся автомобілями, я запропонував йому уявити машину, яку ми зможемо йому привезти. І я помітив, як його настрій поступово покращується, що все буде добре, і що його чекають вдома. Так ми й підтримували один одного. Я намагався зайняти хлопців: вчив їх молитвам, розповідав про свята, про Святвечір.
Жили лише надією: дім, родина, батьки — і потрібно було витримати. Щодня нам пропонували отримати російський паспорт. Нікого не засуджую. Були хлопці, чиї батьки та родичі залишилися на окупованих Росією українських землях. Їх переселяли в окремі камери, де їх краще годували і не били.
Проте, скільки б мене не приводили на допити, я не зміг би взяти російський паспорт. Востаннє, коли мене викликали, мені сказали: "Ось, бери паспорт і можеш йти на волю". Я відповів, що ні, мені хочеться додому. На це вони сказали: "Все, цього б*ндерлога більше не приводьте, він не погодиться". На прощання один із них кинув: "Якщо ти виживеш, повернешся додому, але там твої ж тебе і вб'ють, бо підеш на війну". Я відповів, що готовий на все, аби тільки відбулися обміни.
Чи вплинуло ваше походження з Львівщини на те, що з вами ставились більш жорстко?
- Насправді це навіть словами не передати. Я можу розповісти відсотків 30 усього, що там відбувалося. І нічого не перебільшую, навпаки, можливо, навіть применшую.
Мене постійно приводили до кімнати, де відбувалися допити – справжня катівня. Я повертався звідти без сил, мене завжди виносили. Вони вигадували різноманітні тортури: підвішували за ноги, били струмом, нацьковували собак, ставили на розтяжку і спеціально завдавали ударів у пах, аби позбавити нас "б*ндерлогів". Оскільки я родом із західного регіону, вони вважали, що я був на боці німців, що брав участь у Майдані та факельних ходах, хоча насправді не мав уявлення про це.
Мене жорстоко били, тиснули на мене. Навіть за "Криївку" у Львові отримав, бо, як стверджували, там нібито є у меню "анатомія м...ля", якесь дивне м'ясо. Я відповів: "Не знаю, не чув, не пробував, не відвідував це місце". Тепер це стало для мене справою честі — відвідати "Криївку" та спробувати те м'ясо.
Хлопцям з південно-східних регіонів було трохи легше. А от до мене постійно: "Звідки ти? "Западенец", зі Львова?" Це було взагалі... Методи були різноманітні - роздягали до нижньої білизни, я лягав, і мене били по п'ятах дубиною. На тілі, здавалося б, не було слідів, але наслідки були жахливими. Коли я повернувся з полону, важив лише 48 кг.
Зрозуміло, відчуття голоду було нестерпним. Я думав про свою бабусю, яка ділилася спогадами про Голодомор, коли люди змушені були збирати крихти з землі, використовуючи лише пальці.
- А коли був момент, що ви відчули - все, не витримаю, що це вже межа фізичного болю, коли вже розумів, що втрачається найменший внутрішній спротив?
Це відбувалося постійно під час найінтенсивніших моментів. Коли удари завдають, я вже лежу на підлозі і думаю: "Боже, я більше не витримаю". Мені здавалося, що моє м'ясо відділяється від кісток під тиском тих ударів. ФСБшники – це ж молоді хлопці, слідчі. Один з них грає на телефоні, а інший продовжує бити. А я просто намагаюся молитися, щоб між допитами пройшло більше часу, щоб мати можливість трохи відновитися і привести себе до ладу.
Ти стоїш, а він продовжує бити, вигадуючи щось нове: спочатку підвішує скотчем, потім ще якісь жорстокі методи. І коли біль стає нестерпним, в голові з’являється думка: "Нехай краще вже вб’ють, аби все швидше закінчилося". Але потім, коли тебе, нарешті, привели в камеру, ти відчуваєш, що потрібно зібратися, адже ти маєш повернутися до родини, до тих, хто чекає. Ти ще молодий і повинен вистояти.
Всі ставали там набожними. Навіть ті, хто не вірив у Бога, хрестилися, молилися, вчили молитви. Воно якось тримало.
- Але ж були, певно, думки: "Боже, а чому я це все терплю, чому на мене випало?"
Безумовно, такі ситуації мали місце. Я опинився в Маріуполі і встиг відслужити всього місяць, коли розпочалася повномасштабна війна. Втратив усе: нещодавно придбав чудовий автомобіль, налагодив своє життя в Маріуполі — і раптом все зникло.
Цей полон просто в голові не вкладається. Коли ми потрапили на Оленівку, а потім везли на "КамАЗах" три доби, весь замотаний скотчем, навколо ходять, б'ють, копають. Ні в туалет, нікуди... Потім "прийомка", вже всім відома, мене закинули в камеру, в шоці, нічого не розумієш. Думаю: може, я просплюся і мине, бо як таке взагалі можливо в XXI столітті? Це щось нереальне.
Я неодноразово звертався до Бога з питаннями: "Чому це трапляється? Чому саме я?" Можливо, я переживаю все це не лише для себе, а й заради інших. Проте на сьогодні я вважаю себе найщасливішою особою.
- Чому?
Я живий і здоровий, і нарешті повернувся додому. У свої 37 років я переосмислив багато речей у житті. Тепер насолоджуюсь простими радощами, такими як можливість просто сісти, коли забажаю, замість того, щоб стояти. Я можу поглянути у вікно на сонячне світло. Двері у мене відкриті, чую, як співають пташки, а я насолоджуюсь чашкою ароматної кави.
А коли сиджу десь за застіллям і стіл гнеться від смаколиків, то в мене сльози на очі накочуються. Тому що я знаю: мої побратими зараз там ділять той шматочок хліба, п'ють цю баланду - воду з капустою. Це важко. На жаль, хлопці ще там.
- Але ви стверджуєте, що почувались добре, хоча пережили майже трирічний період фізичного насилля...?
Коли я звільнився з полону, мій вигляд був вкрай виснаженим. Головним моїм пріоритетом стало відновлення фізичної форми. Тепер, коли емоції іноді беруть верх (а це трапляється з усіма), я відправляюся до спортзалу, де займаюся силовими тренуваннями та спілкуюся з іншими. Звичайно, мені не вдалося повернутися до колишніх показників, але я зміг відновити себе.
Я отримав черепно-мозкову травму, втратив кілька зубів, проте, як то кажуть, все пізнається в порівнянні. Чомусь я завжди порівнюю свої труднощі з тими, з якими стикаються інші хлопці, у яких ситуація набагато складніша. Тому мені не варто скаржитися. Я щиро вдячний Богу, адже навіть не можу уявити, скільки разів Він оберігав мене. Пам'ятаю, як на "Азовсталі" у Маріуполі, коли ми бігли трьома, один снайпер убив двох моїх товаришів, а я, дивом, залишився живим. І таких моментів було тисячі.
У таборі багато молодих людей загинули через інфекції, які викликали гниття рук і ніг. Я ж, дивом, зміг уникнути такої жахливої долі.
Наприклад, розкажу про річ, яка для мене була чимось абсурдно абсурдним, гіршою за допити і побиття. Це були банні дні. Що це означало? Видають у камеру (нас там шість чоловіків) шість одноразових станків для гоління. І цим станком наосліп мали поголити бороду і голову. Мила у "вєлікой" Росії не було. Ми голилися насуху, шкрябалися водою. Бувало, що давали господарське мило. Але ви собі не уявляєте. У мене дуже жорстке волосся. Я поголив бороду - все, цей станок "вмер", а треба ж і голову поголити. Бо, не дай Боже, залишиться хоч волосина - вони перевіряють, і за це мене били так, що на спині були гулі розміром із кулак.
Я чекав, поки всі в камері закінчать голитися, аби потім забрати їхні станки. Стояв, тримаючи рушник у зубах, а хлопці терли своїми тупими лезами. Вся голова була покрита порізами, кров текла рікою, а вони намагалися зупинити це, обклеюючи мене шматочками паперу. Так тривало щотижня. У середу вранці я не міг підняти голову з подушки, бо сукровиця і кров все прилипли. І кожного вівторка я молився: "Господи, дай, щоб це було останнє гоління, я не витримаю наступного". Так продовжувалося три роки. Хоча я міг би просто попросити машинку і підстригтися під нуль, але це стало принципом — щоб ми страждали, щоб нас щось мучило.
Нас відправляли в лазню, підганяли собаками і навіть били. Але тепер ми згадуємо це з усмішкою.
Деякі з наших хлопців все ще залишаються в полоні, але більшість з нас уже тут, і ми активно спілкуємося. Це відчуття важко порівняти з чимось іншим. Адже, коли ти пережив 2-3 роки такого полону, то це зовсім інше, ніж дружба, яку можна мати протягом 30-40 років у звичайному житті.
Саме в тих моментах ставало очевидним, хто є хто. Коли у когось святкували день народження, дарували шматочок хліба як знак уваги. Це не йде в жодне порівняння з айфоном чи автомобілем — це набагато цінніше! Сьогодні ми дуже згуртовані та близькі один до одного, і робимо все можливе, щоб повернути інших хлопців додому.
Чи усвідомлюєте ви, чому ці способи тортур і приниження продовжують залишатися актуальними?
- Зрозумів, що це в них із дитинства, ще з садочка, зі школи так виховують. Якось нас два тижні не били, бо готувалися до інспекції. Коли вони стояли на шикуванні й мали прямий наказ не бити нас, то аж зубами скреготіли від злості! Вони настільки нас ненавидять, що це передати неможливо. За що? За те, що вони напали на українську землю, вбивають українські родини, руйнують міста і забирають території? Дай йому команду - він розстріляє, закатує, знищить.
Вони звикли до того, що ми завжди були "під їхнім крилом" і разом з ними. Нині ж ми прагнемо рухатися в бік Європи, жадаємо розвитку і зростання. І хоча ми активно рухаємося вперед, вони не в змозі це сприйняти.
Я приїхав у Маріуполь на своїй "Мазді СХ-5", яку заробив чесно. А вони кажуть: "Ви там ніщеброди, де у тебе гроші на таку тачку? Ти - мародер, украв?" Я кажу: "Я не вкрав, я заробив". А вони чомусь переконані, що ми якісь жебраки, які не можуть їздити на кращих автомобілях, аніж "Жигулі".
А коли була команда президента здатися в полон, то що вони робили? Забирали обручки, айфони. Боже, наскільки вони були щасливі! Телефонували радісні: "Ти представляєш, я тримісячну зарплату сьогодні отримав - відібрав у полоненого".
Кожне нове місце ув'язнення починалося з "прийомки" та їхніх віршів. Нас змушували запам'ятовувати речівки на кшталт: "Росія - матінка, Росія" або "Простіть нас, рідні росіяни". Якщо до вечора не запам'ятав, то мали битися, а ти мусив розповідати. Не дай Боже, заплутався, значить, нічого не знаєш. І в кожному закладі - свої правила. Оленівка, як виявилося, була ще ніби дитячим садком у порівнянні з тим, що чекало на нас, коли нас розвозили по російських тюрмах.
Усі хлопці пережили полон... І коли вони повертаються, іноді трапляється, що рідні не дочекалися, фінанси виявилися витраченими, їх обманули. Ні родини, ні коштів.
І я говорю це з власного досвіду. За мене боролися тільки мама і сестра. Це максимально важко - починати все з нуля. Але у мене є руки й ноги, я собі зароблю. Мій товариш по полону казав: "Нас били три роки, то хай буде хоч якась компенсація, куплю собі машину чи житло". Комусь це допомагає перегорнути сторінку. А мені це, навпаки, болить.
Павле, розкажіть, як ви відчули себе, коли отримали перший дзвінок після звільнення, що ваша дружина вирішила розірвати з вами стосунки? Яким був ваш емоційний стан у цей складний момент?
- Мені ще пощастило, що в полоні я перебував у повному вакуумі і нічого цього не знав. Я жив думками про сім'ю, про те, як повернуся. Це мене й тримало.
У день обміну, коли я опинився в Чернігові, попросив телефон. Єдиний номер, який я пам'ятав, був дружини, тому набрав його: "Любова моя, мене обміняли!" Вона відповіла: "У нашому житті все змінилося, зателефонуй сестрі, вона все пояснить".
Я дзвоню сестрі і чую: "Все нормально". Прошу все розповісти, що сталося. Виявилося, що вже був рік розлучений, що помер тато. Якби я дізнався про це там, у полоні, я не знаю, чи зміг би повернутися, чи витримав би це адекватно.
Не можу стверджувати, що тепер мені все одно. Це досі важко пережити. Проте в перші місяці я абсолютно не міг усвідомити, навіщо все це відбувається. Це вразило мене набагато більше, ніж ув'язнення та всі ті жахливі муки.
Щотижня я намагаюся відвідувати акції на підтримку затриманих та безвісти зниклих. Я безмежно захоплююся матерями, сестрами, жінками, які борються, чекають і, незважаючи на роки, не втрачають надії. Мене переповнюють емоції від їхньої неймовірної сили духу. На жаль, моя доля склалася інакше, але я сприймаю це як частину життєвого шляху, адже кожен з нас несе свій власний хрест.
- А скільки років ви прожили разом?
Десять років... У нас народилася донечка. Нині хлопці повертаються з полону, приїжджають на реабілітацію, бачать мене у добрій формі, з усмішкою, і кажуть: "Павле, все чудово, ти вдома". Але справжня цінність відчувається лише в порівнянні.
Ви взаємодієте з молодими людьми в період їхньої реабілітації. Які основні потреби виникають у особи після повернення з полону?
Це питання суто індивідуальне. Найефективніша реабілітація для багатьох — це близькість до сім'ї. Проте іноді, як у моєму випадку, потрібен час наодинці, і це цілком природно.
Які рекомендації я міг би дати молодим людям? Насамперед, варто переосмислити своє існування і усвідомити: якщо Бог надав можливість почати все спочатку, значить, життя має свій сенс, і ви ще потрібні у цьому світі. Слід продовжувати жити та не здаватися. Навіть якщо обставини призвели до втрати родини — це не кінець, а лише новий виклик, за який потрібно боротися.
Я маю можливість піти зі служби, але зважаючи на мої понад 20 років досвіду, я продовжую виконувати свої обов'язки. Ми є частиною армії, або ж служимо на її благо. Я не можу просто залишити все і бездіяти, коли в нашій країні йде війна і відбуваються такі події.
* Понад 95% опитаних українських військовополонених, які повернулися з російського полону, повідомили про систематичні катування та жорстоке поводження.
* Комісарка ООН і юристка, яка багато років працює з темою гендерно зумовленого насильства, Врінда Гровер раніше говорила, що російські військові систематично застосовують сексуалізоване насильство щодо українок і українців. "[Сексуальне насильство] є частиною ширшої скоординованої політики систематичних катувань з боку російської влади, яку ми в цьому контексті кваліфікували як злочин проти людяності".
У червні 2026 року Росію занесли до "чорного списку" через сексуалізоване насильство, яке вчиняли військові проти українців. ООН підтвердила 310 випадків, що стосуються військовополонених та незаконно затриманих цивільних жінок і чоловіків.
Постійний представник Російської Федерації в ООН Василь Небензя, висловлюючи свою думку щодо цього рішення, зазначив, що ці інциденти, нібито, "не можуть бути підтверджені" і не свідчать про наявність системного насильства.
* Свідчення детективів, активістів прав людини та тих, хто зазнав насильства, говорять про інше.
Росія офіційно припинила своє членство в Європейській конвенції, що передбачає запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Це рішення стало чинним з 1 листопада 2026 року. Як наслідок, незалежний моніторинг російських установ, де утримуються люди, більше не буде здійснюватися відповідним комітетом Ради Європи, про що повідомила пресслужба Ради Європи в ефірі Радіо Свобода.