У Харкові відбулася презентація книги "Повернення традиції", що присвячена кобзарському мистецтву.

У Харкові відбулася презентація твору Костя Черемського під назвою "Відновлення традиції: історичні аспекти кобзарства та бандурництва 1920-1930-х років. Основи сучасного відродження спадщини традиційних співців".

Книга вийшла у видавництві Олександра Савчука, повідомляє кореспондент Укрінформу.

Перша частина висвітлює маловідомі сторінки історії кобзарства і бандурництва, друга - присвячена історичним, соціально-культурним, громадсько-політичним передумовам відродження виконавства на кобзарських інструментах. Акцент зроблено на 1920-1930-х роках.

"Існує безліч свідчень, які підтверджують систематичний характер репресій, спрямованих проти співців. Кобзарі не були поодинокими фігурами; їх було десятки і навіть сотні. Товариство співців мало чітку ієрархію, що складалася з трьох основних груп: кобзарі, які грали на бандурі, лірники, що використовували колісну ліру, і найчисленніша група — так звані стихівники, які виконували кобзарські твори без музичного супроводу. Це свідчить про наявність значного прошарку в суспільстві. Принаймні в 1920-1930-ті роки у Харківській області діяло сотні виконавців", — зазначає Черемський.

Автор підкреслює, що його дослідження базується на обширному наборі документів, що стосуються кобзарського з'їзду, який неодноразово готувався та відкладався з одного року на інший.

"Це, по суті, вісім років. Цю тему обговорювали в пресі того часу. Вона була актуальною серед кобзарів і зафіксована в письмових джерелах. Організаційний комітет з'їзду був створений ще у 1925 році. Українська інтелігенція прагнула перетворити виконання на бандурі на академічний жанр мистецтва. Необхідно було узгодити єдину школу гри, стандартизувати інструмент і знайти компроміс між численними осередками бандуристів. Підготовка до з'їзду затягнулася, відбувалися перенесення. Останні відомості датуються 1932 роком, після чого зникає будь-яка інформація про подальші збори, і ми вважаємо, що в цей період сталося щось значне", - наголосив він.

Видавець Олександр Савчук підкреслив, що кобзарство не зникло остаточно, оскільки це явище було оформлене в інституційній формі – існували професійні цехи та братства з установленими правилами вступу, навчання, складання іспитів та організації діяльності. Проте в суспільстві досі присутні певні стереотипи.

Як і багато інших культурних явищ, кобзарство оповите міфами. Для багатьох людей кобзар асоціюється з Тарасом Шевченком, або ж з нещасним персонажем, зображеним на картині, який блукає зимовими вулицями без даху над головою. Сtereотипів навколо кобзарства існує чимало. Якщо говорити коротко, це незрячі чоловіки, які майстерно виконують специфічний музичний репертуар. Варто зазначити, що кобзарство було дуже поширене в районах сучасних Харківської, Полтавської та частково Луганської областей, зокрема на Полтавщині та Чернігівщині. Це явище, яке ми можемо простежити з XVIII століття. Наприклад, бандура з'явилася у Львові лише в 1905 році, але ми часто асоціюємо її з заходом чи центром України, намагаючись "знайти" її там, де її, можливо, і не було.

У цій книзі автор розкриває відмінності між термінами "кобзарство" та "грати на бандурі".

"Навколо бандури завжди існували дві основні традиції: перша - це незряча традиція вуличних виконавців і співців, а друга - зряча світська традиція, в якій активно брала участь інтелігенція. Особливо це було помітно в періоди національного підйому, зокрема в кінці XVIII століття, XIX та, особливо, у ХХ столітті. Серед відомих особистостей, таких як Мартинович та Хоткевич, можна знайти десятки діячів української культури, які через звучання бандури заново відкривали для себе Україну. Це явище розвивалося паралельно з традиційним кобзарством, яке має давнє коріння. Аматорське світське виконання стало гілкою, що згодом призвела до формування академічної бандури. Існувала також професійна традиція, яка завжди була серйозною справою, а не просто хобі," - підкреслює Черемський.

Він розповів, що кобзар як правило мав родину та був заможною людиною - будував хату та заводив велике господарство.

Вони намагалися не виявляти своє кобзарське мистецтво сусідам, хоча ті, можливо, і підозрювали про це. Як виконавці, вони частіше відвідували інші райони. Окрім кобзарства, їх діяльність включала різні ремесла: виготовлення мотузок, заняття мануфактурою, а також багато з них були залучені в парамедичну практику, як у народі кажуть, ворожили та лікували людей. Тобто співці були пристосовані до життя в певній мірі. Ставитися до них як до безпорадних, які вмирали в злиднях, було б абсолютно хибно. Це були люди, які знаходили способи заробітку: кобзарство було їхнім основним заняттям, але водночас вони вели домашнє господарство, мали міцні родини, зазвичай численні. — зазначає Черемський.

Видавець підкреслює, що ця книга орієнтована на вельми різноманітну аудиторію, до якої входять викладачі та студенти навчальних закладів, науковці, дослідники, фахівці в галузі мистецтва, літератури та архівознавства, етнографи, історики, працівники музеїв, музиканти, активісти народної культури, а також любителі традиційного кобзарського виконання.

За інформацією Укрінформ, Програма збереження кобзарсько-лірницької традиції була внесена до Реєстру добрих практик охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.