"Ніколи раніше в своєму житті я не відчував такого досвіду", - поділився актор Андрій Ісаєнко, згадуючи про зйомки в драмі "Живий" та свою діяльність під час війни.

Андрій Ісаєнко – видатний український актор театру та кіно, удостоєний звання заслуженого артиста України. Його творчість вражає глядачів завдяки потужним і емоційно насиченим ролям у воєнних драмах та соціальних творах. У новій воєнній драмі "Живий", яка вийде в ефір 24 лютого о 18:30 на каналі "2+2", він виконує центральну роль військового, прототипом якого став спецпризначенець Руслан Фінчук. Ця історія досліджує не тільки фізичне виживання, але й силу духу, виснаження, відповідальність та жагу до життя.

Актор відкриває свої думки: на початку він не був впевнений, чи слід приймати цю роль. У відвертій бесіді з УНІАН Андрій Ісаєнко поділився своїми сумнівами, розповів про знайомство з прототипом свого персонажа, фізичні труднощі, з якими стикався під час зйомок, а також про те, що значить "існувати" в умовах війни.

Андрію, правда, що ви сумнівалися щодо цієї ролі, чи погоджуватись?

Відверто зізнаюся, що спочатку не мав бажання втілювати образ такого героїчного військового. Проте, ознайомившись зі сценарієм "Живого", я усвідомив, що це не просто історія про мужність. Це оповідь про внутрішню боротьбу героя з самим собою та з непростими обставинами, в яких він опинився. Це розповідь про пристрасть до життя, про мотивацію та внутрішню силу. Я відчув сильне бажання зануритися в цю історію та пережити її.

Яким чином зустріч з Русланом позначилася на втіленні вашої ролі? Які теми ви обговорювали під час зйомок?

Він зміг приїхати лише на один день. Для мене було важливо отримати його благословення на цю роль. Безумовно, я не можу повною мірою усвідомити те, що йому довелося пережити, можу лише здогадуватися на основі його слів. Гадаю, він навмисно уникнув багатьох детальних описів. Перед початком зйомок я ознайомився з його історією через пресу, переглянув інтерв'ю, а потім ми мали можливість поспілкуватися безпосередньо під час роботи над фільмом. Він справді неймовірна, відкрита людина, добра та харизматична. Після нашої розмови склалося враження, ніби ми давно знайомі, як рідні. Для мене він є справжнім героєм.

Я і Руслан навіть з'явилися в одній сцені. Було захоплююче спостерігати за його поглядом, коли я втілював його персонажа. Було цікаво спостерігати, як він вперше занурюється в мою професію. Він виглядав дуже впевнено та природно у кадрі.

Які були його враження, коли він нарешті зустрівся з рідними?

Він зазначив, що у той момент не відчував нічого. Можна лише здогадуватися про те, наскільки він був виснажений. Я зіграв цю сцену, спираючись на власні відчуття. Варто також пам’ятати, що в художньому кіно картинкою займається ціла команда: режисер, оператори, гримери, костюмери... Не лише я, як актор, відповідаю за створення таких емоційних і значущих моментів.

Що виявилося найскладнішим для відтворення: емоційний аспект чи фізичний?

Фізично було справді непросто. Стільки в житті мені ще ніколи не доводилося повзати. Після першого знімального дня я думав, що в мене болять нирки - а це виявилася звичайна кріпатура. Після другого здавалося, що я просто захворів, бо боліло все тіло. Але з часом організм адаптувався до навантажень.

Я постійно розмірковував над тим, через що проходять наші військові в умовах справжнього бою. Зокрема, згадував про прототип мого героя – Руслана Фінчука, який три дні безперервно повз під час виконання місії. Ці думки надихали мене і додавали сил.

Я навіть попросив, щоб на мені під час зйомок завжди був той самий бронежилет із плитами, що й у Руслана, а також справжній шолом і зброя. Хотілося максимально відчути вагу спорядження й наблизитися до реальності.

Я мав удачу, адже раніше вже виконував роль військового під час зйомок "Кіборгів". Тоді з нами працювали досвідчені консультанти, і я багато чого запам'ятав. Відтоді намагаюся підтримувати фізичну форму: регулярно ходжу в спортзал, відвідую тир і проходжу курси з тактичної медицини. На цьому проєкті також був постійний консультант - побратим Руслана, який виконував аналогічні завдання. Я звертався до нього за порадами щодо деталей: як правильно говорити, як рухатися, як діяти в тій чи іншій ситуації. Мені було дуже важливо не підвести справжніх військових, і це, безумовно, було моїм найбільшим викликом.

Як ви для себе визначаєте цю відповідальність?

Прагну виконати все максимально чесно і докладаю всіх зусиль. У мене немає можливості допускати помилки чи робити щось неякісно. Сподіваюся, що результат буде успішним.

Ця відповідальність також виявляється у вашому виборі матеріалів для роботи.

Це моя індивідуальна відповідальність. Я готовий з'являтися в будь-яких проектах. Проте завжди підходжу до своєї роботи з максимальною серйозністю, адже я відчуваю відповідальність перед публікою. Для мене це є головним критерієм.

Чи змінилися ваші критерії до роботи з повномасштабним вторгненням?

Я б не стверджував. Швидше за все, вони виникли ще за часів "Кіборгів" - для мене це була важлива робота з точки зору відповідальності. Саме тоді я відчув тягар очікувань.

Яким чином ви підтримуєте свою фізичну форму?

Взяли участь у навчаннях з Третьою штурмовою бригадою. Двічі проходив курси з тактичної медичної допомоги. Як тільки потепліє, планую продовжити базову військову підготовку. Вважаю, що в сьогоднішніх умовах це обов'язок кожного. Фізична форма та здоров'я повинні бути на високому рівні.

Отже, ви налаштовуєтеся на різноманітні ситуації?

Не можу стверджувати, що свідомо готую себе до певних ситуацій. Просто наше життя складається так, що інакше не вийде. Я вважаю, що кожна людина повинна бути готовою до нових викликів. Безумовно, я готувався до вибору професії, вступу в університет, роботи в театрі... Якщо прагнеш досягти високих результатів, необхідно прикладати зусилля та постійно вдосконалюватися.

Чи були ви готові, коли розпочалося повномасштабне вторгнення?

Тоді за організацію тривожних валіз відповідала моя дружина – вона чомусь була переконана, що війна неминуча. Я ж не міг у це повірити до останнього. Але, зрештою, сталося те, що сталося, і я вельми вдячний дружині за те, що вона підготувала необхідні речі. Завдяки цьому ми змогли швидко зібратися і вирушити в безпечніше місце.

Тоді я одразу пішов до військкомату, але мені сказали, що я поки не потрібен. Тому я активно долучився до волонтерства, чим і зараз продовжую займатися.

Тоді все призупинилося, і стало складно передбачити, як будуть розвиватися події. Чи замислювалися ви над можливістю змінити свою професію?

Я завжди мав віру в Україну і вірив, що наша професія матиме майбутнє. Незважаючи на всі труднощі, люди все ще прагнуть відвідувати театри та насолоджуватися кінематографом. Це важлива частина української культури, яку ми повинні відновлювати і розвивати.

Це дуже непросто в наших реаліях блекаутів та холодів.

Нам доводиться виступати в прохолодних залах, де глядачі сидять у куртках і шапках, а актори на сцені в легкому вбранні. Але ми не зупиняємося і викладаємося на всі сто. Під час вистави я провів більшу частину другої дії, лежачи на холодному металевому ліжку, і, повернувшись за куліси, майже не відчував спини. Але поки ми живі, ми працюємо і прагнемо приносити людям позитивні емоції. На щастя, глядачі продовжують відвідувати театр, адже це їхня потреба. Люди прагнуть зануритися в інший світ і знайти відповіді на свої запитання. Театр завжди буде актуальним і важливим.

З яких джерел ви отримуєте енергію та натхнення?

В першу чергу для мене важлива сім'я: моя дружина та донечка. Ми прагнемо проводити більше часу разом, готувати страви, розважати нашу доньку та забезпечувати їй цікаві заняття і заняття спортом. Хочемо, щоб вона відчувала радість дитинства, незважаючи на обставини. Я докладаю всіх зусиль, щоб моя дитина була щасливою.

Крім того, усвідомлюю, що моя рідня наразі знаходиться в Запоріжжі. Умови життя там часто виявляються значно складнішими, ніж у Києві.

А ще це покликання — адже для мене це не просто робота, а справжнє хобі, яке приносить величезне задоволення. Як говорить один з моїх театральних колег: "Ми тут з любові, а не через гроші".

Виходить відволікати доньку від наших реалій?

Вважаю, що це так. Вона дійсно відволікається. Але, на жаль, після того, як наш дім потрапив під удар "шахеда", страх у неї посилився. Це також пов'язано з її віком. Коли війна розпочалася, доньці було всього 4 роки, а тепер їй вже 8, і вона починає краще усвідомлювати, що відбувається навколо.

Чи спливала у вас ідея відправити дружину з донькою в більш безпечну країну?

На початку вторгнення виникали певні роздуми. Проте обставини складалися так, що ми не мали змоги це здійснити. Дружина не могла залишити країну, адже її сестра залишалася в окупації. Вона докладала всіх зусиль, щоб визволити її.

Крім того, їхня мама перебувала в Козельці Чернігівської області. Тоді була непроста ситуація, місто майже опинилося у ворожому оточенні. І лише коли звільнили Київщину й Сумщину, дружина з донькою на два тижні поїхали до моєї сестри в Польщу. Я знав, що моя дружина не погодиться залишатися за кордоном, вона - щира патріотка і просто не змогла б жити в іншій країні. Ми хочемо, щоб наша дитина росла в Україні, відчувала свою країну, розуміла й підтримувала її, тому роблю максимум для цього.

Як ви вважаєте, що сьогодні є основною силою українського народу?

Іноді думаю, що ми - якісь шалені. Ну яка ще нація витримає все, що витримуємо зараз ми? Яка нація після обстрілу, у повний блекаут, коли все зупинилося, виходить разом на вулицю грітися, танцювати, підтримувати одне одного і збирати гроші на Збройні сили України? Я захоплююся цією силою духу.

Яке значення для вас має "життя" в сучасному світі?

Бути живим. Відчувати одне одного, відчувати людей навколо, відчувати простір... Не втрачати відчуттів: світу, реальності, мрій, планів, родини, любові.