Сотні мешканців Олешок залишили своє місто. Якими були їхні перші зустрічі з близькими?

Станом на 31 жовтня 2026 року завершилася велика гуманітарна місія з порятунку мешканців окупованих Олешок у Херсонській області. Сотні українців, які опинилися в блокаді міста під час гуманітарної кризи, вже перебувають на території, контрольованій Україною. Російська агресія призвела до катастрофічних наслідків: протягом останніх місяців Олешки переживали справжній голод. Електрики та газу не було з перших днів окупації у 2022 році, а відсутність води стала наслідком підриву Каховської ГЕС російськими військами. Евакуйовані мешканці Олешок закликають не забувати про тих, хто залишився в місті.

Як зустрічали евакуйованих з тимчасово окупованих Олешок на вільній Україні, повідомляє Reporters.

На зустріч із чоловіком, якого не бачила протягом трьох років, Жанна вирішила взяти з собою два срібні персні: власний і його. Обидва прикраси вона одягла на пальці. Вивезла їх з Олешок, коли, незабаром після підриву Каховської ГЕС росіянами, залишила рідний дім разом із двома дочками. Її чоловік, Михайло, залишився на місці. Спочатку він запевняв: "Це мій дім. Куди мені йти?". Потім почав боятися фільтрації. Він дбав про господарство і домашніх тварин: курей, нутрій, папуг, котів і собак. Багатьох з них затиснуло під уламками, коли після вибуху на їхнє місто зійшла велика вода. Тепер, коли місто не лише затоплене, а й зруйноване, Михайло, здається, наважився на втечу. Він жив на власних запасах і овочах з городу, встановив сонячні панелі для електрики та зв’язку. Сім'я домовилася, що він візьме консервовані херсонські помідори, а вони куплять сало. Жанна та її доньки — Ліза та Дар'я — чекали на нього з ранку. Чи точно приїде? Чи сів в евакуаційний автобус? Вони намагалися його вмовити, але могли бути впевненими лише після зустрічі. Ірина Могильна чекала на свого хрещеного Миколу. Два дні тому вона надіслала йому повідомлення, вказуючи, куди і на яку годину потрібно приїхати для евакуації. "Добре", — відповів він, але більше не реагував на її повідомлення. Можливо, його телефон розрядився. Ірина могла лише сподіватися, що один з пасажирів автобуса — це її близька людина. Вона виїхала з Олешок у квітні 2022 року, ще через територію, контрольовану Україною. З того, що вона знає від хрещеного, може сказати: у Олешках зараз не живуть, а виживають. Дороги завалені мінами, продукти не доставляли вже багато місяців. "Багато чого він мені не розповідає, — зазначає Ірина. — Але в його мовчанні я відчуваю страх". Валерій Гончаров чекав на свого брата. Він виїхав раніше, на початку повномасштабної війни, взявши з собою лише документи. Російські військові вселилися в їхній дім. Його 19-річна донька Єлизавета, напередодні гуманітарної місії, намагалася вмовити не лише свого дядька, а й інших родичів та друзів виїхати. Вчора вона очікувала на велику компанію. Єлизавета організовує волонтерські збори для військових, модерує чат для двох з половиною тисяч мешканців Олешок та допомагає людям в окупації. Вона просила знайомих передати їжу її близьким, шукала військових, які могли б скинути пакунки з продуктами з дронів. Єлизавета носить кулон з тризубом і колоском пшениці — подарунок друзів за кілька місяців до початку війни. Дядько не знав, що його зустрінуть ціла родина, якщо тільки він встиг. Учора кожен чекав на когось. Усі й кожного. Волонтери привезли чай та борщ. Представники гуманітарних організацій — куртки, пледи та теплі кофтинки. Лікарі — аптечки та коляски для тих, хто їх потребуватиме. Зооволонтери — корм та переноски для тварин. Вони чекали кілька годин, поки евакуйовані з Олешок люди прибудуть до прикордонного села на Чернігівщині після перельоту з російської Анапи та пересадок у Білорусі.

Першими, хто привернув увагу, стали собаки. Вони скавуліли з закритого кузова, щойно вантажівка зупинилася. Коли двері відкрилися, до їхнього скімлення приєднався і котячий нявкіт. З Олешок прибули єнот і папуга. Волонтери почали пересаджувати тварин з кліток, сиплячи їм корм. Одна з жінок, вирушаючи в подорож, взяла не лише свою вівчарку, а й зібрала з вулиці кількох безпритульних тварин, які потрапили їй на очі.

Нарешті під'їхали люди. Обмотані українськими прапорами, вони махали із-за вікон натовпу. Дар'я - шістнадцятирічна донька Михайла Палія - першою кинулася до автобуса. Тато приїхав! Огорнута українськими прапорами, сім'я обнімалася - вперше за три роки."Все, мої рідні, - сказав Михайло. - Я вдома".

Сльози і сміх перепліталися. Дар'я підняла прапор: вона хотіла продемонструвати батькові татуювання на руці, яке зробила, поки вони були далеко один від одного. Михайло ніжно поцілував малюнок на доччиній руці. Вони обгорнулися в стяги, немов захищаючись від камер і загальної уваги. Жанна поки що не розповіла чоловіку, що спеціально до їхньої зустрічі придбала нову сукню. Можливо, їм варто подумати про нові обручки — золоті. Купити їх може він, а може, й вона — це не важливо. Жанна і Михайло вже двадцять років разом. Жінка загадала бажання: щоб їхню наступну важливу річницю, срібне весілля, вони святкували вдома. У червні 2023 року Жанна міцно обіймала свій дім, притискаючись до дверей, коли наближалася велика вода. Їхнє обійстя стоїть на вулиці, найближчій до Дніпра. Вода зупинилася всього за п'ятдесят сантиметрів від їхнього порогу. Ще раз Жанна попрощалася з домом, коли у 2024 році залишила його й вирушила спочатку через окуповані українські міста, а потім через російські, аби дістатися до Києва. Вчора вона зустрілася з найдорожчою людиною, яка ще залишалася там, тож чому б їй не сподіватися на ще одне диво?

Микола, хрещений батько Ірини Могильної, вживу розповів те, на що не наважувався телефоном: що росіяни зробили життя в Олешках нестерпним. Мертві людські тіла лежать на вулицях міста. Олешківці помирають у своїх будинках і нікому їх поховати. Микола садив город і це врятувало його від голоду. Він радий бути тут: "Я вдихнув вільно - вперше за стільки років". У його покинутий та більш-менш вцілілий дім вселився сусід-пенсіонер, чия хата тепер вщент зруйнована.Валерій Гончаров зустрів свого брата, а Єлизавета - дядька. Вони відігрілися в наметах і обідають борщем.

"Нарешті можна видихнути", - сказала Єлизавета.

"Я прагнула свободи, а тепер мені залишилося лише випити чашечку кави", - поділилася Людмила Назаренко, коли змогла трохи відпочити. Людмила прибула разом із чоловіком, старшим сином та 92-річним батьком, який є одним з найстарших мешканців Олешок, евакуйованих під час цієї місії. Наймолодшій дитині всього лише рік.

"Мені здається, ніби я тільки-но прокинулася від наркозу і досі не можу прийти до тями", - поділилася жінка, яка отримала новину про заплановану гуманітарну місію під час ефіру українського радіо. У Олешках вона таємно налаштовувала його, як тільки наставав вечір.

"Я перебувала в окупації, як миша, захована під підлогою," - зазначила інша.

"І радісно, і гірко", - мовив чоловік. Він годував кота, а той ніяк не міг наїстися.

"Мене зустрічала вся Україна", - сказав чоловік, який не має тут рідні.

За годину після зустрічі евакуйовані з Олешок люди сіли хто в автобуси, а хто в карети швидкої допомоги. Хтось поїхав з родичами або друзями додому, а комусь треба відразу до лікарні. Коли люди рушили, на землю спадали сутінки. Мешканці навколишніх сіл стояли вздовж дороги: миготіли ліхтариками, тріпотали прапорами, вистеляли шлях квітами.

Вдома.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу