Позивний Док. Олексій Морозов, отримавши поранення, знову почав працювати з маленькими пацієнтами в Надвірній.

З початку повномасштабного вторгнення Олексій Морозов, дитячий травматолог з Надвірної, став військовим медиком у 8 окремому батальйоні 10 гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Він провів майже рік у запеклих боях на Київщині та Чернігівщині, переживши важке поранення на Харківщині. Повернутися до роботи та звичного життя після фронту йому допомогли його маленькі пацієнти, як повідомляє Репортер.

У кабінеті заступника головного лікаря дитячої лікарні в Надвірній на особливих місцях акуратно розташовані шеврони, фотографії військових та прапори. Олексій Морозов стверджує, що так бути й не може інакше, адже це важлива частина його життя. Ці шеврони — від товаришів, а на прапорах — їхні підписи. Багатьох із них вже немає серед живих. Тут зберігається пам'ять про них.

"Це татуювання, яке я зробив місяць тому, - говорить Олексій, демонструючи своє мистецтво на лівій руці. На його шкірі зображена військова техніка, елементи вишиванки та портрет його побратима Петра Соколика, який має оселедець. Петро, що походить з Буковини, захищає нашу країну з 2014 року, і це тату - мій спосіб увічнити його пам’ять."

"Він був справжнім козаком! Чудовий чоловік, добрий до кожного! - ділиться Олексій Морозов. - 42 дні тому мій товариш пішов з життя. Боровся з онкологією. Він підтримував мене з перших днів."

Після серйозної травми, яка вимагала тривалого лікування та відновлення, Олексій Морозов у грудні 2022 року повернувся до свого професійного життя. Тепер він знову надає допомогу дітям, які потребують медичної підтримки.

Робота з дітьми - це, напевно, головне з того, що на початках давало можливість рухатися далі, - говорить Морозов. - Діти - це максимальний заряд, це щирість емоцій, щирість почуттів. Це якесь таке повне відсторонення від того соціуму, який оточував.

Зараз час від часу до нього на консультацію завітають і товариші, адже він є спеціалістом у галузі травматології для дорослих. За тиждень до початку вторгнення Олексій завершив роботу в лікарні для дорослих і почав працювати в дитячій лікарні. Проте це тривало недовго.

24 лютого 2022 року Морозов прийшов до лікарні на свою роботу, а о 12:00 вирушив до військкомату. Він був зарахований до 8 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 бригади "Едельвейс".

Тоді у перший день з дитячої лікарні пішов на війну він, рентген-лаборант Тарас Дунець, ще один дитячий лікар-травматолог Володимир Веселовський та медична сестра Ірина Колесникова. Вона працює у госпіталі у Франківську. Веселовський служить у медроті "десятки". Тарас Дунець звільнився з війська і повернувся на роботу. Працює на тому ж поверсі, що й Морозов. Ще поза роботою навчає тактичної медицини дорослих і дітей.

24 лютого Морозов вирушив у напрямку Коломиї, а наступного дня продовжив шлях до кордону з Білоруссю. 27 лютого "едельвейси" вже перебували на території Київської області.

Спочатку він виконував обов'язки рядового стрільця в екіпажі бронетранспортера, але мав позивний, пов'язаний з медициною - "Док". Згодом його призначили на позицію бойового медика. Пізніше він став старшим бойовим медиком роти, а перед тим, як отримати поранення на Харківщині, обіймав пост начальника медичної служби батальйону.

Олексій розповідає про події в селищі Прудянка на Харківщині: "Я отримав поранення під час мінометного обстрілу нашого командного пункту. Було багато поранених і загиблих. Ми прибули, щоб надати допомогу, і в цей момент влучила міна."

Олексій демонструє прапор, який він разом з товаришами по службі підписав на Чернігівщині після визволення села Нова Басань. Він зазначає, що цей прапор — одна з небагатьох залишків, які вціліли після того, як їхній автомобіль згорів.

Тоді за першу добу ми звільнили половину села до річки, - пригадує "Док". - Точка евакуації була на середині села. Там стояла синя красива церква. До нас тоді прибіг хаскі, дали йому цукерку, і він від нас уже не відходив. Люди почали виходити, зустрічали зі сльозами, з радістю. Був чоловік, такий старший, напевно, років з 70. Підходить і каже: "Хлопчики, ви заберете мого сина? У мене двоє дітей було. Одного розстріляли тут в церкві на подвір'ї, а другому тільки ноги прострелили. Я його забрав і сховав". Потім він привіз його на тачці, якою гній возять. Сину, може, років 20 з копійками. Ми його забрали й надали допомогу.

Згадує, що під час встановлення зв'язку Олексій отримував дзвінки та повідомлення від своїх клієнтів.

"Ми планували продовжити лікування," - усміхається Морозов. - "Я повідомив, що тимчасово відсутній, і прийом призупинено на невизначений період. Нас було двоє, хто покинув лікарню, оскільки дитячого травматолога не було на місці, і його заміняв лікар з відділення для дорослих."

Нині його коло спілкування поза роботою - або військове, або навколовійськове. Каже, відчув, яке життя переплетене.

Мій друг медик, з яким вчилися разом, теж звільнився після поранення і якось приїхав до мене сюди, - розповідає Морозов. - Він теж служив у "десятці", але в бригадній розвідці. Ми сиділи, говорили, фотографії передивлялися і було фото, де йому вручили орден "За мужність". Він розказав, що то був початок війни, 6 березня. Була розбита рота, але лишився один хлопчина, який виходив на зв'язок, і вони вирушили його забирати. Поки прийшли, його вже не було. А той хлопчина - це був мій кум, який потім потрапив у полон. Мій друг з гуртожитка йшов витягати мого кума! Таке життя переплетене. Кума звільнили з полону, він знову продовжує службу.

На думку Олексія Морозова, коли військові товариші збираються разом, їхні бесіди зазвичай обертаються навколо тем, які вже всім відомі. Проте, незважаючи на це, вони продовжують їх обговорювати та згадувати.

Але, на жаль, зараз ми збираємося лише на похорони, - з сумом говорить Морозов. - З нами був водій-механік, котрий носив позивний "Дєд". Це була цікава, веселий чоловік зі своїм унікальним характером, але дуже добрим серцем. Коли ми перебували на Київщині, він привів до мене велику чорну вівчарку. Її живіт був зашитий, шви почали гноїтися, мабуть, після операції. Чи то собака втекла, чи люди відпустили її, коли виїжджали. "Дєд" тоді сказав: "Давай знімемо шви". Хлопці тримали її, а я займався швами. Як же вона потім на мене злилася! Я навіть не міг до неї підійти! Собака запам'ятала, як я їй завдав болю. Її звали Берта. Вона була з ним від початку до кінця. Разом вони спали і їли. Між ними була справжня любов! "Дєд" звільнився, і його серце зупинилося вдома. Він воював з 2014 року - Микола Хімей з Богородчанщини.

Коти і собаки, за словами Морозова, супроводжували кожного під час війни. У нього був маленький песик на ім'я Фішка, коли він перебував у Чернігівщині, але згодом той втік. Його дядько Тарас, повернувшись з фронту, приніс із собою Люсю — собаку, яку вдалося врятувати з-під уламків. Зараз вона живе у нього.