"Одна могила вже була заповнена тілами, поки копали нову. Часто привозили ще живих - аби не повертатися назад."

ЯКІ СПОГАДИ МАЮТЬ ОЧЕВИДЦІ ПРО ГОЛОДОМОР У СЕЛАХ КИЇВЩИНИ

- 102-річна жінка з Лугини Житомирської області розповідала, як двоє її двоюрідних братів залишилися самі, бо батьків виселили в Сибір. Був 1933-й, голод. Ці діти шукали по полях хоч щось поїсти. Їх ганяли об'їждчики, били, не дозволяли зібрати навіть кілька зернин. А одного дня прив'язали до дерева й забили до смерті, - історію родини однієї з очевидиць Голодомору переповідає 40-річна Юлія Коцур, завідувачка відділу усної історії Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду. Вона керує експедицією із запису свідків штучного голоду 1946-1947 рр. та Голодомору. За п'ять тижнів експедиційних поїздок побували в кількох областях. Вдалося зібрати майже 200 усних свідчень. У польових поїздках одночасно працюють дві групи дослідників - чотири тижні паралельно, ще два тижні - одна команда. Експедиція відбувається в рамках проєкту підтримки музею, який за фінансування Уряду Канади на суму 10 мільйонів доларів реалізує компанія Cowater International у співпраці з Канадсько-Українською Фундацією

11 листопада, о 8:00, біля столичної станції метро Житомирська збираються учасники експедиції. Цього дня їдуть до двох сіл на Київщині - Дідівщину Фастівської громади та Великі Гуляки Томашівської.

В чорному мікроавтобусі подорожують п’ятеро осіб: команда зйомки, керівник експедиції, методист та водій.

— Сьогодні на запису у нас шестеро осіб, — повідомляє Юлія Коцур. — Ми працюємо щодня, записуючи свідчення з ранку до вечора. Іноді деякі очевидці на місці можуть відмовитися. У таких випадках ми намагаємося знайти когось на маршруті. А буває, що в селі нас знайомлять з людьми, які підходять за віком.

Під час вибору маршрутів зверталися до об'єднаних територіальних громад із запитами про старожилів. Частину локацій визначали за попередніми дослідженнями, частину - завдяки місцевим краєзнавцям.

Минулого літа музей провів експедицію на Чернігівщині. Цього року маршрут охоплює Київську, Одеську, Черкаську, Кіровоградську, Миколаївську, Вінницьку, Житомирську, Рівненську, Волинську та Полтавську області.

В'їжджаємо до Дідівщини - невеликого села під Фастовом. На роздоріжжі стоїть церква. Перед нею - пам'ятник Невідомому солдату, позаду - двоповерхова школа.

На краю дороги нас зустрічає 65-річна Марія Завістовська, представниця старостату села.

- Зараз у нас проживає близько 700 людей, - зазначає він. - Серед них є переселенці, а також функціонує будинок для людей похилого віку. У ньому мешкають 40 самотніх осіб, здебільшого ті, хто не має куди піти. Прийом у цей заклад здійснюється не для всіх: або на платній основі, або якщо особа отримує державну допомогу.

У Дідівщині, на кладовищі, є пам'ятний знак загиблим під час Голодомору. У бібліотеці зберігають списки померлих. У 1932-1933 роках у селі навіть іще один цвинтар з'явився, адже померлих не могли далеко везти.

Наближаємося до будинку 88-річної Уляни Семенівни Бурчак. Ця жінка більше 36 років навчала українській мові та літературі в школі.

У дворі біля ганку стоїть дерев'яна лавка, на якій відпочивають три яблука з червоними боками. За злегка відкритими дверима цегляного будинку можна помітити гірку гарбузів. Уляна Семенівна все ще самостійно піклується про свій город.

Мініатюрна та вразлива, Уляна Семенівна сидить на ґанку, загорнута у світлу хустку з червоним вицвілим малюнком і теплу куртку. Вона не кличе до хати, стверджуючи, що в приміщенні навіть холодніше, ніж на вулиці.

- Не хоче платити, економить гроші, - додає Марія Завістовська. - Вона до нас приїхала в 1960-х із села Дівички біля Переяслава-Хмельницького. Закінчила педучилище, потім інститут заочно. І направили сюди. Тут і заміж вийшла за нашого вчителя іноземних мов Леоніда Васильовича. Має дві дочки, три внучки та ще правнук - в Італії.

Уляна Семенівна згадує: "Жінка, у якої я орендувала квартиру в селі Пархомівка Володарського району, розповідала мені про 1933 рік. Вона говорила, що люди їли все, що тільки могли дістати. Пам'ятаю її слова: 'Не ходи тією стежкою, я проведу тебе до школи іншим шляхом. На тій стежці батьки з'їли своє дитя'".

Жінка згадує фрагментами, як у післявоєнний голод 1947 року разом із родиною відправлялися на поле, щоб збирати картоплю, що замерзла. Мати готувала з неї смачні млинці.

- Збирали ми колоски пшениці. Коли я принесла їх додому і висипала на стіл, мати сказала: "Ой, який аромат хліба!" Потім я вирушила до сусіда, у якого були жорна. Намолола трохи борошна і спекла млинці. Іду до школи, холодно, а я насолоджуюсь тими млинцями.

Замість традиційної зарплати, колгоспники отримували трудодні як форму винагороди за свою працю. Після завершення збору врожаю в кінці року, колгосп розподіляв серед своїх працівників зерно, борошно або інші сільськогосподарські продукти. Однак ці виплати були надзвичайно скромними: всього кілька кілограмів зерна на родину на рік.

- У полі колоски збирати не можна було, гонили нас. Об'їждчик із нагаєм їде на коні й кричить: "Висипайте!" А я не висипала. Прудка, то тікала долиною. Принесла ті колоски матері, а вона сипле - і знову пахне хлібом. Мати казала: "Отам у горнятку - борщик, будете їсти". Ми витягнемо - вода та бур'ян якийсь. Лобода, кропива. Акацію ще білу їли, солодка така, й липу.

- Хочете, я вам розповім, як Сталін пішов з життя? - несподівано запитує вона. - Наша вчителька з історії вивела нас у коридор і оголосила, що Йосип Віссаріонович помер. Дівчата схилилися до стіни й почали плакати. А я, прикривши обличчя руками, сміялася. У думках у мене було: "Тепер я не страждатиму від голоду".

Коли камеру вже вимкнули, Уляна Семенівна повільно підводиться з лави. Тримається за край і пропонує: "Дати вам картоплі? У мене хороша, своя. А яблучок дати? Візьміть хоч пару, гарні ж".

За кілька хвилин доїжджаємо до ще однієї жительки Дідівщини. На вулиці Травневій за низьким дерев'яним парканом - дім із білої та рудої цегли, з блакитними дверима та старим навісом над ґанком. Поруч - криниця.

- Мама вже на вас чекає, - говорить Зоя Володимирівна, дочка господині. - У кімнаті затишно, проходьте.

Усередині пахне вареною картоплею і старими дерев'яними меблями. На дивані у квітчастій хустці сидить Анастасія Мордоус, 90 років.

Поки техніки налаштовують освітлення, Зоя Володимирівна ділиться своїми думками.

Мама народилася в селі Бузьке, що в Черкаській області. Проте, коли почали будувати Київське море (Канівське водосховище), їх змусили залишити рідне місце. Вона переїхала сюди разом з батьками, де вийшла заміж і осіла на новій землі. Все своє життя працювала на фермі, доячи корів. Щоранку вона вставала рано, а ввечері поверталася додому, розпалювала піч і готувала борщ. Коли ми збиралися разом, вона часто згадувала про минуле. Її батько повернувся з війни, але був хворий, а життя у родині було нелегким — в них було четверо дітей.

Методист Софія, яка є членом експедиційної групи, фіксує відомості про Анастасію Федорівну і звертається з проханням підтвердити дозвіл на обробку її персональних даних.

Анастасія Мордоус згадує про Голодомор 1932-1933 років на основі розповідей своїх батьків.

Мати розповідала, що люди гинули в жахливих умовах, валяючись прямо на вулицях. Ті, хто не мав сил, падали і залишалися на місці. Їх збирали і скидали до ями. Заїжджала підвода, збирали тіла тих, хто лежав у хатах і на дорозі, і просто викидали, - згадує жінка. - Не було ні хрестів, ні могилок, нічого. Це вже не просто голодування, а справжній голодомор, як я кажу. Тоді забрали все, що могли знайти у людей. Але наші всі вижили - і з батькової, і з материнської сторони.

У кімнаті тихо, лише цокає старий годинник на стіні.

- Наше село Бузьке опинилося під водою. Практично вся Черкащина поринула в затоплення, - ділиться Анастасія Мордоус. - Коли почали спускати воду, мертвих із цвинтаря викопували та перевозили на нове місце, у Жовтневе. Там їх перехоронювали. Але тих, хто був похований у безіменних могилах, вже ніхто не шукав. Просто закидали землею й залишали.

Коли мова йде про голод після війни, Анастасія Федорівна знижує тон і опускає погляд.

Коли мені було приблизно десять, моя сестра була старшою на п’ять років. Мама залишилася вдома з молодшими, а ми з сестрою вирушили в степ, щоб прополоти її поле. Мама обіцяла надіслати нам посилочку. Оскільки банок не було, вона наллє молоко в стару череп'яну бандюру і покладе щось у вузлик. Я кажу сестрі: "Ой, напевно, мама привезла хліб". Розв'язуємо вузлик, а там — макуха. Я не втрималася і заплакала...

На території колгоспу готували страву для працівників.

- Не давали померти, - розповідає бабуся. - Супчик готували з картоплі та трохи муки. Але коли голодні, то і такий варіант непоганий. У нас була своя корова. Власна картопля, буряк, морква. Можливо, саме тому ми не страждали від голоду. На городі росла пасльон, ми його поливали, а він цвів, ягоди ставали чорними. Як вони дозрівають – збираємо. І мама варила з них компот. Жолуді перетирали на борошно, з якого пекли хліб. Додавали все, що траплялося під рукою – листя, трави.

Чимало людей шукали порятунку, подорожуючи до Західної України.

- Там не було голоду, - пояснює він. - Люди обмінювали одяг, рушники та сорочки на зерно чи хліб. Не всі поверталися назад: часом чоловік виїжджав, а потім його знаходили десь у купах.

Після декількох годин спільних записів ми вирушаємо на обід, а потім прямуємо до села Великі Гуляки. Біля будівлі сільської ради зустрічаємо старосту - 58-річну Валентину Плуговенко. Вона повідомляє, що в селі нараховується 443 мешканці.

Ми мандруємо вузькою вуличкою, оточеною садами, і зупиняємося біля затишного двору, прикрашеного квітами. Заходимо до будинку. Всередині панує темрява — через часті відключення електрики нам доводиться освітлювати простір за допомогою телефонів. У м'якому світлі ми помічаємо низькі стелі, серванти з посудом, вишиті рушники та портрети. На стінах висять грамоти, які господиня отримала за 26 років на посаді голови сільської ради.

89-річна Галина Андріївна Іваненко розгортає альбоми, поки оператори займаються налаштуванням освітлення. В одному з фотоальбомів вона натрапляє на зображення своєї покійної доньки в сукні, вишитій ще її прабабусею.

- Чи збереглися у вас давні вишиті сорочки чи рушники? - запитують працівниці музею.

- Усе є, але потрібно навести лад у шафі. Якщо хочете, можете забрати це в музей, - пропонує Галина Андріївна, і вони із задоволенням погоджуються.

Вишиті гладдю рушники жінки складають на столі у спальні. Оформляють нові експонати в музей за підписом власниці. Увагу затримують на сукні червоною вишивкою - найстаріше надбання у колекції господині.

Галина Іваненко з'явилася на світ у селі Вигнанка, що на Житомирщині. Після завершення навчання в сільгосптехнікумі в 1956 році вона переїхала до Великих Гуляк за направленням. Її батьки пережили жахіття Голодомору, але жінка не пам'ятає їхніх розповідей про події 1932-1933 років. Проте, коли Галина обіймала посаду голови сільради, вона активно збирала інформацію про жертв цього геноциду. У підготовлених нею звітах фігурували 76 людей, які загинули від голоду, тоді як у сусідньому селі Федорівка загинуло 113 селян.

- У ті роки ще живий був голова колгоспу, який очолював господарство 1933-го, - Пилип Чорноштан. То він згадував, як у колгоспі варили в котлі всяку затірку й годували людей, щоб хоч когось урятувати. Був порядочний голова, допомагав людям, скільки міг.

Бабуся більше розповідала Галині Андріївні про Голодомор 1933 року. Вона згадувала, що тоді в людей "хати були занурені в землю, і люди вмирали прямо в них". Натомість, голод 1946-1947 років залишився у пам'яті значно яскравіше.

- Надто суворо карали за колоски, - зітхає вона. - Іноді дитина лише піднімала кілька, а її вже забирали.

Наближається вечір. Члени експедиції покидають двір, акуратно складаючи обладнання в багажник мікроавтобуса. Наступною зупинкою стане те ж саме село.

У селі Великі Гуляки біля дверей свого будинку нас зустрічає 87-річна Марія Шкуренко запрошує в хату. Поруч у дворі порається її чоловік - Джон Ратошнюк, на рік молодший.

Господиня запрошує нас на чай. Оскільки електрики досі немає, наше спілкування відбувається в пітьмі.

- Колись це село носило ім'я Великі Голяки — бо всі тут були бідні, без засобів до існування, - ділиться історією назви села. - А потім поступово почали зватися Гуляками, - усміхається.

Марія Филимонівна розповідає, що її теперішній чоловік є двоюрідним братом її покійного партнера. Вона та Джон Степанович уже багато років разом, їхнє знайомство почалося після того, як вона втратила свого першого чоловіка. Від попереднього шлюбу у неї є двоє дітей.

Зйомки відбуваються у вітальні. Перед цим Марія Филимонівна жартувала і сміялася. Але коли ми запитуємо її про штучний голод 1946-1947 років, вона починає втрачати пам’ять про ті події. Її донька Валентина Шматок намагається нагадати матері важливі деталі. На підтримку дружині приходить Джон Степанович, сідає поруч і обіймає її за плечі.

- Він у мене все ще в пам'яті, - говорить жінка.

Джон Ратошнюк з'явився на світ 27 серпня 1939 року в хуторі Василівка, що знаходиться в Фастівському районі. Коли його запитують про походження його незвичайного імені, він лише усміхається.

- У дитинстві був Женька, а коли підріс, треба було записати по-справжньому - Євген. А хрещений не схотів, щоб так звали. Читав книжку американського письменника Джона Ріда, йому сподобалося це ім'я. Десь років 13 мені було, як перемінили метрику. Коли приймали в партію, казали повернути старе ім'я. А я думав, може, краще не прийняли б.

У садибі Джона Степановича залишилися живими всі.

— Було лише дві сім'ї, які потерпали, їхні вуха набрякли, все навколо лунало, і вони плакали та волали, — ділиться спогадами. — У колгоспній їдальні готували просту їжу, намагалися нагодувати всіх, кого могли. Вживали акацію, їли калачики.

Поки триває процес зйомки, донька Марії Филимонівни мимоволі згадує, як її бабуся Ольга з материнського боку розповідала їй про Голодомор.

- Замість того, щоб оповідати про своє життя, вона ділилася іншими історіями, - розповідає Валентина. - Пам'ятаю випадок, коли одна родина, що втратила дитину від голоду, вжила її в їжу. Моя бабуся завжди зберігала під подушкою шматочок сухаря, навіть коли їжі було вдосталь – на всяк випадок.

Прощаємося з нашими хазяями і вирушаємо з села, коли настає глибока ніч.

Команда музею має намір продовжити свою діяльність наступного року, оскільки є ще кілька осіб, з якими не вдалося провести інтерв'ю через проблеми зі здоров'ям або інші обставини.

- Ми записували свідчення жінки, яка народилася в 1929 році в селі Дулицьке на Київщині, - розповідає Юлія Коцур. - Коли їй було всього 4 роки, вона чітко пам'ятає, як до їхнього дому приходили з обшуками. Усе перевертали догори дриґом у пошуках зерна. Хоча батьки вже втратили і корову, і волів через колгосп. Їхня сім'я жила в скромних умовах: четверо дітей та батьки. Діти, налякані ситуацією, ховалися під піччю. Коли активісти їх побачили, то вирішили, що там може бути заховане зерно. Вони почали рити, ламати землю, але нічого так і не знайшли.

Батько знайшов спосіб приховати зерно - створив подвійне дно в полу (місце для сну біля печі, - Країна). Туди він насипав пшеницю та розрівняв. Коли виникала потреба приготувати їжу, просто свердлили невелику дірочку і брали зерно. Неподалік також функціонував спиртзавод, де виробляли спирт із картоплі та кукурудзи. Одного разу батько зустрів чоловіка, який віз бочку з брагою, і той щедро віддав її йому. Додому він приніс бочку: воду зливали, а жмих вживали по кухлику щодня.

Ця літня жінка ще згадувала, що її тітка разом зі своєю родиною також страждали від голоду, почали хворіти і набрякати, - розповідає Юлія Коцур. - Мати цієї жінки намагалася їм допомогти, але незабаром прибули люди, які збирали тіла, і забрали їх на кладовище, навіть якщо вони ще були живими, але вкрай виснаженими. З тієї сім'ї залишилася лише одна донька - у важкому стані, ледве дихаючи. Мати вирішила забрати її до себе, і хоча в домі було четверо власних дітей, вона все ж вигодувала племінницю.

Та жінка також вказала на місце, де в її селі здійснювалося масове поховання. Вона розповіла, що у 1933 році багато людей загинуло, і їх тіла скидували до загальних ям.

Один із могильників заповнили тілами, поки викопували новий. Часто привозили ще живих, щоб не повертатися назад. Тепер на цьому місці встановлено пам'ятний знак, і ми його внесли до геоінформаційної системи музею. Люди продовжували пам’ятати ці території, навіть коли не залишалося жодних хрестів, лише великі купи землі.

Експедиція завершила свою роботу 14 листопада. Всі матеріали будуть збережені в архівах Національного музею Голодомору-геноциду. Крім того, в планах є реалізація документального фільму.