Найзаповітніше бажання в житті.

18 березня 2025 року відзначатиметься 35-та річниця, коли українці обрали склад Верховної Ради, що підтримав Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1991 року цей парламент вперше зібрався на засідання. "Історична правда" запускає серію спогадів депутатів про те, як проходили перші демократичні вибори в нашій новітній історії.

Які причини спонукали вас взяти участь у виборах?

Ще за шість місяців до цих виборів я зовсім не уявляв, що незабаром візьму участь у конкурсі на виборах до Верховної Ради України.

Хоча на той час я включився в політичне життя. Ще десь за рік до виборів Верховної Ради України я приєднався до тих, хто започаткував громадське об'єднання "Народна спілка сприяння перебудові". Серед тих, хто очолив спілку були люди, які потім стали відомими політичними діячами - Олександр Ємець, Олексій Гарань, представники Демплатформи у КПРС.

Я також брав участь у організації виборів до Верховного Совєта СРСР, очолюючи виборчу дільницю в Києві, на Алма-Атинській вулиці, де було обрано Валерія Грищука. Він переміг робітника з ДВРЗ, який був висунутий компартійними органами. Так що певний досвід у виборчих перегонах я на той час отримав.

НССП досить швидко налагодила тісні взаємини з Народним Рухом. Багато з нас стали делегатами на першому з'їзді НРУ. Під час цього з'їзду мене обрали заступником голови Ради Національностей, яку очолив Сашко Бураковський. Його призначення стало певною мірою символічним, адже він мав єврейське походження.

Коли стартувала кампанія з висунення кандидатів у депутати до Верховної Ради, у нашому Десятому виборчому окрузі (Воскресенка, Микільська слобідка) склалася незвичайна ситуація: не було жодного перспективного кандидата від демократичного табору. Спочатку свою кандидатуру висунув журналіст Андрій Куликов. Проте, оскільки він не проживав у цьому окрузі, а сам район був робітничим і спальним, його шанси на успіх виглядали не надто оптимістично.

Тоді Сашко Ємець запропонував мені спробувати свої сили в цьому окрузі. Я не відчував себе на рівні з такими кандидатами, як Павло Мовчан та Лесь Танюк, які представляли наш Рух у сусідніх виборчих округах. По сусідству знаходився округ на Троєщині, де значну силу мав Анатолій Мокроусов, який був першим секретарем Ватутінського райкому КПУ.

Можливість бути висунутим від мого житлового будинку здавалася досить сумнівною. Це був кооперативний будинок на 250 квартир, що належав заводу Арсенал. Я підтримував гарні стосунки з мешканцями "Арсенальця-16" (так називався наш житловий комплекс). Однак, оскільки я не працював на Арсеналі, я не наважився обрати цей шлях. Крім того, керівництво компартії в районі могло б мені перешкодити.

Було ухвалено рішення спробувати висунути свою кандидатуру на місці роботи. У колективі до мене ставилися досить позитивно, і всі колеги висловили свою підтримку. Проте я зіткнувся з опором з боку директора інституту, особливо з боку керівника партбюро Фелікса Дудника. Він був людиною з обмеженим кругозором і консервативними поглядами, що призвело до його відкритого протистояння. Однак троє членів партбюро підійшли до мене і запевнили, що зроблять все можливе, щоб моя кандидатура була підтримана. Вони виконали свою обіцянку бездоганно. Збори пройшли досить емоційно, але в результаті я здобув перемогу без жодних сумнівів.

А потім розпочалися виборчі перегони. Визнати, що я був надзвичайно мотивованим у боротьбі за депутатський мандат, я б не зміг ані тоді, ані тепер. Я підтримував популярний у той час слоган: "Якщо не ми - то хто!?". Але це було лише частиною моїх думок. У мене була цікава робота і чудовий колектив. Я з захопленням сприйняв епоху "Перебудови" і намагався робити все можливе, щоб підтримати демократичні процеси в Україні. Відверто кажучи, я мріяв про незалежність нашої країни, і в цьому є багато свідків, але вірити, що це станеться так швидко, я навіть не міг уявити.

Який виборчий округ був обраний?

Цей округ, що носить назву Лівобережний, розташований у Києві під номером 10. Це був район, де переважала робітнича класова спільнота, а більшість мешканців не мали корінного походження з Києва.

Дуже незвичним було те, що Рибальський острів, який знаходився всього за кілька кілометрів від нас, став частиною нашого округу. Між нами та островом текла ріка Десенка, а неподалік розташовувався Подільський район. Проте, в нашому спальному районі підприємств було небагато, і тому кількість членів партії залишалася на низькому рівні. Щоб змінити цю ситуацію, до нашого району включили Рибальський острів разом із Лєнкузнею, де серед робітників практично кожен був членом партії. Там також функціонувало політучилище морського флоту, де комуністів було в надлишку.

Яким чином ви уявляли свою роль у парламенті?

Я погано собі уявляв, що я буду робити у парламенті, але чітко розумів, що піду до будівельного підрозділу Ради. І буду, мабуть, єдиним проєктувальником на всеньку Раду. А проблеми цієї галузі я собі уявляв добре, і тому не бачив якогось страху перед новою сторінкою у своєму житті. Та й я взагалі не думав кидати своєї роботи і думав, що вдасться поєднувати їх обидві: адже працювати по 10-12 годин на добу я звик роками.

Яким чином проходила кампанія перед виборами?

На етапі висунення кандидатів Андрій Куликов, обговоривши це зі мною, вирішив балотуватися в іншому окрузі на правому березі, де в першому турі зайняв четверту позицію. Таким чином, я залишився єдиним "так званим демократом" серед дев'яти комуністів.

Я миттєво усвідомив, що основним кандидатом на здобуття перемоги в контексті стартових умов стане очільник міського управління охорони здоров'я Дідиченко. За ним стояла потужна команда медиків, адже в межах округи функціонували дві великі лікарні.

Це дійсно була вражаюча сила, але згодом виявилося, що одна з лікарень повністю стала на мій бік. Мова йде про ЛШД - міську лікарню швидкої допомоги, яка була створена завдяки зусиллям видатної активістки Наталії Лінгауер. Коли з'явився цей новий великий комплекс на Лівому березі, жителі правобережного Києва, яких ми в Воскресенці називали "містом", не дуже прагнули щодня туди їздити на роботу. Транспортне сполучення залишало бажати кращого: доводилося подорожувати в обхід через міст Патона, витрачаючи на це чимало часу.

І тоді Лінгауер, людина з величезною енергією та наполегливістю, домоглася, щоб їй надали випускників медичного інституту з Івано-Франківська, за умови, що їм забезпечать житло в сусідніх мікрорайонах лікарні. Коли ж цим "західнякам" почали роздавати агітаційні матеріали на підтримку Дідиченка, основним опонентом якого був рухівець Крижанівський, вони відкидали ці матеріали та радили виборцям голосувати за мене.

Які ключові аспекти містила виборча програма?

Я зовсім не був готовий до участі у виборах, хоча мій дванадцятирічний досвід викладання надав мені певні навички в спілкуванні з людьми. Наразі, моя виборча програма виглядає досить блідою.

Один із запропонованих пунктів став певним викликом. В рамках програми я висунув ідею, щоб в паспортах не було графи "національність". У переважній більшості країн у цій колонці вказується громадянство. Я дійсно прагнув, щоб українців в державі було не 72%, а 100%! Проте, поки в документах залишатиметься запис "українець", "поляк" чи "росіянин", ми будемо стикатися з різними труднощами. На мою думку, національність визначається самоідентифікацією людини, тоді як етнічне походження — це інше питання. Якщо ж графи не існуватиме, ми всі автоматично станемо частиною політичної нації українців.

Які запитання найчастіше виникали у виборців?

Питань було безліч. Симпатики питали про ставлення до мови, до Руху. Вже тоді питали про можливість проголошення незалежності.

Деякі люди проявляли певну ворожість, але їх було небагато. У загальному ж, якщо порівняти з майбутніми виборами, то в той період громадськість проявляла значний інтерес до кандидатів, ставлячи багато запитань і уважно вивчаючи інформацію.

Під час нашої агітації, люди підходили і питали: "Ви хто? Безпартійний? - Все, не хвилюйтеся, ми будемо голосувати за Вас!". Я кажу: "Як так безоглядно голосувати: а раптом я злодій!? Ви ж не знаєте мене!" - "Але ж, - відповідали мені, - Вас висунули і Ви не з партії! Можете нас не переконувати: ми за Вас голосуватимемо!".

Яким чином компартійні структури позначилися на розвитку кампанії?

Олександр Шевчук, перший секретар райкому, насправді лише формально виступав проти мене. Я йому за це щиро вдячний, і справа тут не в його ліні. А зовсім навпаки — він був раціональною, адекватною людиною, яка не вдавалася до ганебних вчинків. Хоча й було наказано прибирати агітаційні матеріали, це виконувалося не надто ретельно. Двірники, наприклад, ставилися до цього без особливого завзяття, адже й вони були частиною цього ж суспільства. В цілому, його поведінка була цілком гідною: він міг би діяти значно рішучіше.

Лише згодом я усвідомив, чому він не йшов на відверті неправомірні дії під час протистояння з рухівцем Крижанівським, як це вимагало керівництво партії. Очевидно, він правильно оцінював ситуацію в країні і зрозумів, що ймовірним переможцем у цих змаганнях стане саме представник руху. Отже, в майбутньому йому знадобиться співпрацювати зі мною у справах, пов’язаних із районом. Тому ще на етапі виборчої кампанії він почав налагоджувати зв’язки між нами.

Пам'ятаю, як через багато років ми з Миколою Поліщуком, який виграв вибори на цьому ж окрузі в 2002 році, приїхали поговорити з Шевчуком незадовго перед виборами 2014 року. Тоді найбільші шанси мав на перемогу Віктор Чумак. Шевчук, який і тоді працював головою райдержадміністрації, нам і каже: "Чому ж Чумак не прагне зустрітися зі мною? Хто ж краще за мене знає, що треба району?" Ми одразу ж привезли Чумака до райдержадміністрації і звели його із Шевчуком, залишивши їх сам на сам. Ось саме тому він був таким довгожителем на своєму посту - бо добре відчував пульс життя.

Як відбувалося змагання з іншими кандидатами?

У першому турі по округу йшло десять кандидатів. Серед них: перший заступник мера Києва В.Сальников, другий секретар Горкому С.Мартинюк, голова міського відділу охорони здоров'я В.Дідиченко, один полковник з військової частини П.Качанов, Л.Древко - голова "Укртари", була у списку кандидатів лише одна жінка - В.Мєднова - замдиректора невеличкого підприємства.

Під час спільної зустрічі кандидатів з виборцями, другий секретар міськкому звернувся до мене зі словами: "Як їм не зрозуміло, що ми з вами – головні опоненти?" Я подумав про його наївність і про те, як він не усвідомлює реальність. Люди вже втомилися від комуністів. В результаті першого туру він зайняв лише 8-ме місце!

Чи мали місце якісь особливі ситуації, події або курйозні моменти в ході кампанії?

Смішних речей було дуже багато. Перед другим туром каже мені якась жінка:

Я підтримувала вас у першому турі, але виявилось, що ви є прихильником бандерівського руху.

А ви згадуєте, у що я був тоді одягнений?

- Ну якийсь закритий плащ.

- А був у мене під ним автомат Ак-47, Калашников!

- Тю! Та що Ви таке кажете? Добре, буду за Вас голосувати і в другому турі.

У другому турі виборів я здобув перемогу на 39 з 42 виборчих дільниць. Програв лише на двох - в лікарні і військовій частині на Рибальському острові. Ще одна дільниця завершилася внічию. Кажуть, що одна старша жінка прийшла на дільницю серед перших і почала розпитувати про мене. Їй пояснили, що я "металіст". Це правда, адже я працював в УкрНДІпроєктстальконструкція, де займався проєктуванням металевих конструкцій, тому мене так і називали. Але вона вигукнула: "А це ж той, хто в під'їздах музичить! Як мої вороги можуть за нього голосувати!". У той час молодь була захоплена "хеві металом" і часто збиралася з гітарами біля під'їздів. Тож жінка вирішила, що я з тих "металістів", які її дратують, а не з тих, хто займається проєктуванням. Вона буквально годину агітувала проти мене, і, очевидно, відбила у мене чимало голосів!

На самому початку кампанії мені надзвичайно допоміг Сергій Одарич – молодий хлопець, який у штабі "Руху" відповідав за оргтехніку та займався друком агітаційних матеріалів. Я підійшов до нього з питанням, чому моє ім'я не включене до списку "Демблоку". Здається, сталося якесь непорозуміння. Запитав у Михайла Гориня, але й він не міг це пояснити. Повернувшись до Сергія, він повідомив мені, що вже обговорив це питання з Михайлом Горинем, і вони вирішили додати мене до списку кандидатів від "Демблоку".

Так я "зачислився" до київського "Демблоку", в якому тоді були Сергій Головатий, Лариса Скорик, Іван Заєць, Олександр Ємець, Павло Мовчан, Лесь Танюк та інші.

Ми досягли успіху, потрапивши до парламенту, що стало важливою перемогою для нас. Від комуністів у Києві пройшли такі особистості, як Володимир Івашко, генерал з МВС Ярослав Кондратьєв, водій Микола Дзюба (по Оболоні), а також згадуваний раніше Анатолій Мокроусов та інші. Цікаво, що Микола досить швидко, якщо не з самого початку, перейшов з "комуністичного табору" до нашої команди, і ми відчували його як свого. В результаті, більшість обраних від Києва представляли "Демблок".

Яка сума була витрачена на фінансування передвиборчої кампанії?

Витрати на мою виборчу кампанію були практично символічними. Частину агітаційних матеріалів мені допоміг надрукувати штаб Руху за сприяння Сергія Одарича, який згодом став мером Черкас і відіграв важливу роль у місцевій політиці. Наші плакати виготовлялися самостійно. Лише незадовго до другого туру голосування я замовив у сусідньому інституті 3000 листівок на загальну суму 100 карбованців. Мої агітатори не отримували жодної винагороди — вони працювали на добровільних засадах. Кожні вихідні та вечорами я разом зі своєю командою стояв біля одного з магазинів, спілкуючись з людьми.

Хто і яким чином сприяв досягненню перемоги?

Перемогти на виборах виявилося нелегким завданням, оскільки нашу кампанію проводили всього п'ять осіб. Лише на вихідні до нас приєднувалися кілька друзів і колег. Ми використовували саморобні плакати, найбільший з яких прикрасив два балкони - мій та сусідський. На ньому власноруч було написано: "Голосуйте за єдиного безпартійного Крижанівського!". Цей плакат добре проглядали пасажири, які їхали в трамваях та автобусах.

Агітаційна кампанія в другому турі здебільшого відбувалася поблизу торгових точок та біля станцій метро "Дарниця", "Лівобережна" і "Чернігівська", яка на той момент була відома як "Комсомольська". В результаті мені вдалося здобути приблизно на 6 тисяч голосів більше, ніж моєму суперникові.

Чому переміг?

Звичайно, основна причина моєї перемоги не була в мені особисто. Люди втомилися від цієї брехливої, ненависної та лицемірної влади. Економічна ситуація стала критичною. СРСР не зміг витримати змагання в озброєннях зі США. Нежиттєздатна система не надавала адекватних економічних стимулів для розвитку, що призвело до невідворотного програшу і суттєвого погіршення умов життя звичайних громадян. У той час Росія взагалі опинилася на межі голоду. Я навіть бачив це у своєму відділі: якби я мав можливість нормально платити працівникам, то міг би виконувати ту ж роботу з удвічі меншою кількістю людей. Соціалізм як концепція була приречена на невдачу. Україна в складі Союзу змушена була виживати в неприродній для неї екстенсивній моделі розвитку, тоді як їй потрібно було розвиватися за інтенсивними принципами, як сусідні європейські країни.

Перед виборами було здійснено дослідження, проведене науковцями Валерієм Хмельком та Володимиром Паніотто (тепер відомими як Київський міжнародний інститут соціології), яке показало значну перевагу демократів над комуністичними силами в столиці.

Результати не планувалися до публікації, і я, як кандидат у депутати, зміг достукатися до керівника секретаріату Верховної Ради Миколи Хоменка, який згодом також став депутатом. Хоча він був комуністом, це була порядна людина, тому він дав згоду на публікацію результатів опитування. Після цього він отримав серйозну догану від керівництва.

Мій девіз "голосуйте за єдиного безпартійного кандидата Крижанівського" дав мені перевагу у виборчій кампанії. Я також активно співпрацював з кандидатами, які представляли демократичні погляди, для виборів до Київради та районних рад. Я підтримував їх, а вони відповідали взаємністю, агітуючи за мене. З шести моїх партнерів, що балотувалися до Київради в моєму окрузі, п’ятеро стали депутатами: Доценко, Варро, Тимофєєв, Сухомлинський (син відомого педагога), а прізвище п’ятого кандидата, на жаль, не можу згадати. На жаль, мої колеги в Києві не змогли досягти такого успіху. Це стало моїм новаторським підходом.

Мій похід у політику був досить прихильно сприйнятий родиною. Менший син Сергій допомагав з агітацією. Старший мав уже двох дітей, тож був зайнятий працею, але підтримував морально. Дружина Тамара дещо легковажно сприймала мій "похід у політику" і не надто розуміла доцільність відриву від Росії. Підозрюю, що вона потайки сподівалася, що мене не оберуть і ця "блаж" мине. Як і кожна жінка вона насамперед хотіла, аби чоловік її любив і дбав про дітей.

Які моменти найбільше вразили вас у перші дні діяльності парламенту?

Я був певним чином задіяний в парламентську діяльність ще за декілька тижнів до початку роботи першої сесії, бо був залучений до роботи підготовчої комісії першої сесії.

У нашу групу входило до 15 осіб, і якось так склалося, що я став основним "агітатором" від демократів. Через тиждень з’явився дуже помітний кучерявий чоловік з "іншого табору", який очолював банк "Україна" — Вадим Гетьман. Він знайшов до мене підхід: "Володимире Петровичу, давайте працювати разом! Мені говорили, що у вас є цікаві ідеї..." Пізніше мені розповіли, що в ЦК Компартії зауважили: "Є один активіст серед демократів. Інші менш активні, а цей постійно генерує ідеї. Його потрібно вгамувати!" Тож вони надіслали Вадима Петровича, щоб він відволік мене і зупинив мої "потоки ідей". В результаті ми стали хорошими друзями.

Як ви оцінювали перспективи проголошення Незалежної України навесні 1990 року в час Вашого обрання?

Коли я справді усвідомив, що Україна має бути вільною?! Це сиділо в мені увесь час.

У 1978 році я їхав у відрядження до Ленінграду, разом з колегою Жанною, яка народилася у Курську, але вчилася на мехматі університету Шевченка в Києві і працювала у нас головним програмістом. На передостанній зупинці після станції Дно, коли з купе усі вийшли і ми вже сиділи на речах, вона мене питає:

- Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті?

- Жанно, - произношу, - я мечтаю о том, чтобы Украина обрела свою независимость!

Вона глянула на мене, наче на когось, хто страждає від психічних розладів. Безумовно, їй було відомо про існування "божевільних націоналістів" в університеті, але чомусь лише на факультеті філології, а не на механіко-математичному. Хоча варто згадати, що такі видатні математики, як академік А. Скороход і член-кореспондент Ю. Березанський, колись підписали документи, які могли б кардинально змінити її уявлення, якби вона про це дізналася. Але тут раптом від "нормальної та адекватної" людини вона чує такі слова. Пізніше вона зізнавалася, що в той момент усвідомила: українці всі такі: "сидять-сидять, виглядають нормально, а варто лише зачепити цю тему, як одразу ж з'являється "націоналізм"!

Я думаю, що навіть наші патріархи-дисиденти напередодні тих виборів - та й дещо пізніше - не думали, що Союз розвалиться так раптово.

Безумовно, ми також повинні висловити подяку президенту Рейгану, який вмів знайти ефективний спосіб звільнити світ від цієї "імперії зла", змусивши СРСР вступити у безумні гонитви за озброєннями, що зрештою призвели до його загибелі.

Багато з нас жадали незалежності, проте в той же час, як у відомому вірші Лесі Українки, - contra spem spero - ми сподівалися без надії.

Наші дисиденти зробили напрочуд багато для цього. Але, але, але - такої раптової кончини цього монстра не чекав ніхто.

Также ознакомьтесь с:

Перші вибори до парламенту в умовах демократії

Як я став народним обранцем: спогади Володимира Філенка.