Поетеса-народниця з Данини

Протягом багатьох років сільська аптекарка творить вірші, що надихають людей на створення пісень.

У зв'язку з днем народження моєї землячки з легендарної чернігівської Данини, Ганни Приліпко-Пономаренко #ГаннаПономаренко, маю бажання представити читачам моєї сторінки цю яскраву особистість, яка є справжнім символом другого ешелону української сільської інтелігенції. Вона демонструє, як можна зберегти і примножити свій природний талант до Слова, незважаючи на всі труднощі, що зустрічаються на життєвому шляху.

Наприкінці 60-х, в нашу віддалену від твердих доріг Данину, що загудилас від цивілізації посеред болотистих рудок у глибинці Ніжинщини, прислали молоденьку аптекарку. Полюбили в селі приїжджу відразу - від старого до малого. Бо її щире серце і чуйна душа випромінювали добротворення, любов до прекрасного.

Коли ж вона почала займатися поезією?

Мабуть, ще з дитинства, коли почала розумітися в квітах. Вони й розкрили перед дівчиною досі небачений світ - чарівний, загадковий і багатий. Саме такий світ супроводжував її від дня народження 17 жовтня 1947 року в селі Дащенки Варвинського району. Там, над річечкою Многа - калиновий гай, А ще - луки буйноцвітні. Як тільки сонечко розтопить почорнілий сніг, так і починає народжуватись та казкова краса. Влітку на луках цвіло найбільше ромашок. Вибіжить, було, вранці дівчинка з хати і відразу ж загубиться в них. Збиває ніжками прозору, мов сльоза, росу, вночі розсипану місяцем, і вслухається в таємничий шепіт білозубих голівок.

А одного ранку ромашки не посміхалися вже їй своїми пелюстками, не розмовляли з вітром. Лежали зів'ялими стеблами на скошеній сусідом траві. Обережно зібрала їх дівчина (цілий оберемок вийшов) і плачучи, понесла до хати. Крізь відчинену хвіртку з докором кинула сусідові:

Чому, дядьку, ви зрізали ромашки? Це ж не просто бур'ян!

Щоб заспокоїти свою донечку, мама вирішила вивести її на лоно природи. Вони прогулялися по полю, де жінка із задоволенням показувала малечі свіжу м'яту, ніжну материнку та яскраві макові квіти, діллячись цікавими історіями про кожну з них.

Саме так квіти стали частиною життя Галини Приліпко. Вона навчалася в школі, а потім у Роменському медичному училищі, і завжди залишалася з ними. Найбільше їй полюбилися ромашки, і сьогодні їх можна побачити у великій кількості серед інших яскравих квітів на її подвір'ї. Усі, хто проходить повз її дім, зупиняються, щоб насолодитися цією красою.

Ні, без квітів жити просто неможливо, міркує Галина, адже вони надають життю особливого шарму. Саме з любові до цієї краси виникли у її серці ці слова:

Будь ласка, не рвіть квіти, це зовсім не потрібно.

Дорослі та малеча – не забувайте всі!

Що в світі знань жити радісніше,

Коли навколо розцвітають ароматні квіти.

Коли я була молодою, мені подобалося вирощувати їх не тільки в грунті, а й на художньому полотні. Вишивання рушників давалося легко, а під час роботи в моїй голові виникали різні слова:

Я вклала в нього всі свої почуття.

Цього я не від кого не таю,

І кожен квітка, і кожен листочок.

Завжди можуть тобі розповісти.

Про відвертість, відданість і мої почуття.

Тепер рушники прикрашали портрет Шевченка та весільне фото... На початку 70-х років вона пов’язала свою долю з хлопцем з Данилівки, Григорієм Пономаренком, котрий працював водієм на швидкій допомозі.

Спочатку свої вірші пані Галина несміливо читала на сцені Данинського сільбуду культури, на засіданнях літстудії місцевої середньої школи, куди, як шефи, часто навідувалися викладачі й студенти Ніжинського педінституту. Згодом її поезії стали регулярно з'являтися на сторінках районної та обласної преси.

З вікна її колишнього будинку в Данині відкривався чіткий вид на обеліск, що підносився в центрі села. Щоранку, прокидаючись, Галина зазвичай дивилася у вікно, заворожена красою: ніжні сонячні промені грайливо виблискували на бронзових літерах 303-х імен данинських воїнів, які ніколи не повернуться до своїх домівок. Одного разу, споглядаючи через скло, вона несвідомо прошепотіла:

303 з них не повернулися до села.

Їх 303 - і всі хотіли жити,

Їх 303 - і людям не забулось,

Важко загоїти рану втрати.

Так і народився вірш "Обеліск". Пізніше його читала зі сцени Жовтневого Палацу культури в Києві під час республіканського огляду "Мистецтво - народові". Крім цього вірша, читала також "Хліб", "Про ласку людську", теж написаних власноручно.

Повертаючись додому, вона не підозрювала, що суворе, але справедливе журі обрало її переможницею. Незабаром газети принесли чудову новину: Галина Приліпко отримала диплом ІІ ступеня та бронзову медаль лауреата республіканського конкурсу художньої самодіяльності.

Переїхавши із сім'єю в село Наумівну, що в Корюківському районі, Ганна Степанівна не зрадила своїй професії фармацевта, продовжила лікувати селян. А у хвилини натхнення, коли вдавалося відволіктися від проблем насущних (а це випадає ой як нечасто, бо, крім роботи, доводилося вести домашнє господарство, поратися на городі, аби вчити трьох дітей-студентів), вона бралася за чистий аркуш паперу і ручку. Вірші виходять у неї щирі, задушевні, бо йдуть з глибини серця, перепускаються через вразливу душу. Тому й хвилюють кожного, хто їх читає чи слухає. Немало з них покладені місцевими композиторами на музику. Особливо задушевною вийшла її "Калина" (музика Іллі Цюпила), яку нині співають у багатьох чернігівських селах:

Мені дуже хотілося, щоб калина...

У моєму дворику росла.

Усадила, ухаживала,

З нею лагідно спілкувався,

Вона так і не розцвіла...

У Данині було створено перший прозовий твір під назвою "Щасливі". Наступні історії з'явилися вже в Наумівці. Особливістю оповідань пані Галини є їхня реалістичність: це не вигадка, а справжні миттєвості з життя сучасного села. Кожна з них пройшла крізь три етапи трансформації: спочатку була зафіксована уважним оком, потім осмислена чутливим серцем і, зрештою, оформлена в красиву літературну форму. Теми, які порушуються, охоплюють силу кохання, генетичний зв'язок між поколіннями та справжні і фальшиві цінності в житті.

Мені випала велика честь виступити в ролі упорядника та написати передмову до дебютної поетичної збірки цієї відомої на теренах країни сільської аптекарки.

Ганна Степанівна тривало йшла до створення цієї книги. Вона без вагань уникала спроб упорядкувати її, адже надія на вихід окремої збірки під власним ім'ям була практично відсутня — у деморалізованому суспільстві завжди не вистачало заможних меценатів, котрим було б небайдуже до високого мистецтва Поезії, здатної формувати в людині почуття Людяності, Любові, Доброти та Патріотизму. Проте її підтримали колеги з усієї території Придесення. Асоціація фармацевтичних працівників Чернігівщини зібрала кошти для видання книжки Галини Пономаренко. І зрештою, збірка стала реальністю. Вона вийшла з маркою київського видавництва "Наша культура і наука" під назвою "Букет для мами". Це елегантно оформлене кольорове видання об'єднало найкращі твори поетеси та прозаїка, чий талант розкрився у Данині.

Ось ще два аспекти щодо того, як вірші, насичені чуттєвістю її душі, існують у країні та за її межами.

Перший факт – це музика.

Відомий композитор з Чернігівщини Григорій Сидоренко створив музику до 11 віршів поетеси Ганни Пономаренко та випустив окрему збірку цих творів у вигляді диска. Обкладинку цього видання ви можете побачити нижче.

Другий факт - це факт діаспори.

Якось, переглядаючи підшивку корюківської районної газети "Маяк", звернув увагу на вірш "Синя хустина з-за океану". У ньому йшлося про приїзд через півстоліття з далекого американського континенту в одне з чернігівських сіл колишньої сельчанки, про її глибинні емоційні переживання, спонукані такою тривалою, вимушеною через житейські обставини, розлукою з рідним краєм.

Чимось схвилював тоді цей вірш. Може, тому й вирішив надіслати його до редакції всеканадської газети "Український Голос", де він незабаром і був надрукований.

Згодом я отримав можливість відправитися у тривале наукове відрядження до Канади. Під час однієї з зустрічей з українською спільнотою у Вінніпегу я несподівано почув знайомі рядки з поезії, виконані літньою землячкою:

Птахом білосніжним з-за морських просторах,

Не відчуваючи втоми, мандруючи тисячі верст.

Прямував до України, немов бажаний гість, який давно чекав на свою зустріч.

Промоклий слізьми звичайний конверт...

Тоді найбільше вразила незвичайна тиша, що панувала у великому залі, а також сльози на обличчях багатьох співвітчизників. Пізніше, кілька рядків із "Синьої хустини з-за океану" наводила відома журналістка Галина Змієнко-Сенишин у своїй новій публіцистичній книзі "Пересаджені квіти України", яка нещодавно була видана в Києві.

Ось вона — суть істинної поезії: невидимо торкнутися глибоких струн людської душі, зворушити серце, розбудити емоції, спонукати до роздумів, викликати сльози радості та хвилювання, залишити в пам'яті свій слід.

І в завершення - особистісний аспект.

Щиро вдячний шановній пані Галині за її безцінну допомогу, що стала справжнім порятунком для моєї матері - "Валокордин". У ті часи, коли вона працювала в Данині в 70-ті роки, ці краплі були вкрай рідкісні в сільських аптеках. Пані Галині вдавалося знаходити їх, що на кілька років продовжило життя моєї матері - доньки-сироти "ворога народу", куркуля Івана Мозгового, який у 1930 році відмовився підписати заяву до колгоспу і був висланий комуністами разом із дев'ятьма іншими непокірними данинцями на Соловки, де загинув...